Три мушкетери (1929)/1/19
| ◀ XVIII. Чоловік і коханець | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XIX. Плян кампанії |
XX. Подорож ▶ |
|
Д'Артаньян пішов просто до пана Де-Тревія. Він гадав, що за декілька хвилин цей клятий незнайомий повідомить про все кардинала, а тому неможна було гаяти й момента.
З першого погляду на веселе обличчя Д'Артаньяна капітан зрозумів, що трапилось щось нове.
Знавши про відданість Де-Тревія королеві, Д'Артаньян поклав розповісти йому все.— Ви хтіли мене бачити, мій молодий друже? — спитав Де-Тревій.
— Так, капітане, — відповів Д'Артаньян, — і сподіваюся, ви пробачите мені за турботи, скоро довідаєтесь, в якій важливій справі я до вас прийшов.
— Кажіть, я вас слухаю.
— Тут ідеться не більше, не менше, як про честь, а, мабуть, і життя королеви, — сказав Д'Артаньян, стишивши голос. — Я випадково познайомився з таємницею…
— Бережіть вашу таємницю, юначе, і скажіть, чого ви бажаєте?
— Я хочу, щоб ви виклопотали мені двохтижневу відпустку у пана Дезесара.
— Коли?
— Цієї ж ночі,
— А, ви збираєтесь їхати з Парижу?
— Мене посилають.
— Можна знати куди?
— До Лондону.
— А чи нема зацікавлених у тім, щоб ви не досягли своєї мети?
— Кардинал, гадаю, віддав би все на світі, щоб я впіймав облизня.
— І ви їдете сами?
— Так.
— Аджеж вас уб'ють.
— Я помру, виконуючи свій обов'язок.
— Тоді ваше доручення не буде виконано.
— Це дійсно так, — сказав Д'Артаньян.
— Вірте, — вів далі Тревій, — при такій нагоді треба чотирьох для того, щоб доїхав один.
— Маєте рацію, капітане, — відповів Д'Артаньян. — Але ви знаєте Атоса, Портоса й Араміса, і вам відомо, що я можу на них покластись.
— Я можу дати кожному з них двохтижневу відпустку, ось і все. Атосові, що все ще слабує на поразку, — для поїздки на Форзькі води, Портосові й Арамісові — супровадити їхнього товариша, якого вони не хочуть кидати самого в такому важкому стані. Відпустка буде за доказ моєї згоди на мандрівку.
— Красно дякую, капітане, ви надзвичайно ласкаві.
Д'Артаньян написав заяву, і пан Де-Тревій, прийнявши від нього папера, обіцяв, що коло другої всі чотири дозволи будуть надіслані на їхні адреси.
— Будьте ласкаві, пошліть мій дозвіл до Атоса, — попросив Д'Артаньян, — бо я боюся, повернувшись додому, натрапити на якунебудь неприємність.— Будьте спокійні. Прощайте. Щаслива путь. Доречі… — сказав пан Де-Тревій, прикликаючи його знову.
Д'Артаньян повернув.
— Чи є у вас гроші?
Д'Артаньян дзвякнув торбинкою, що була в його кешені.
— Чи вистачить? — спитав Де-Тревій.
— Триста пистолей.
— Добре, з ними можна їхати майже на край світу. Ідіть собі.
Д'Артаньян вклонився. Де-Тревій простяг руку. Д'Артаньян стиснув її з шанобливою вдячністю. Від самого приїзду до Парижу капітан завжди пеклувався ним.
Спочатку Д'Артаньян пішов до Араміса, що за долю його він дуже турбувався.
Поки приятелі балакали про дрібниці, з'явився посланець пана Де-Тревія із запечатаним пакетом.
— Відпустка, яку ви зволили просити, — сказав льокай.
— Я? Я не просив відпустки.
— Мовчіть та беріть, — сказав Д'Артаньян. — А ось вам, мій друже, півпістолі за труд. Скажіть панові Де-Тревію, що пан Араміс душею йому вдячний. Ідіть собі.
Чоловік низько вклонився й пішов.
— Що це таке? — спитав Араміс.
— Беріть із собою все потрібне для двохтижневої подорожі та йдіть за мною.
— Але я не можу кинути Парижу цієї хвилини, не довідавшися… — Тут Араміс зупинився.
— Що з нею сталося, чи не так? — спитав Д'Артаньян.
— З ким?
— З жінкою, що була тут… З вишиваною хусточкою…
— А хто переказував вам, що тут була жінка? — звідався Араміс, пополотнівши як смерть.
— Я бачив її на власні очі.
— І ви не знаєте, хто вона така?
— Здається, догадуюсь.
— Слухайте, — мовив Араміс. — Коли вже ви так багато знаєте, то чи не відомо вам і куди вона зникла?
— Гадаю, що вона повернулась до Тура.
— До Тура? Це так. Ви її знаєте. Адже, як вона могла поїхати до Тура, не сказавши мені жодного слова?
— Вона боялась, що її заарештують.
— А чому вона не написала мені?
— Тому, що боялась скомпрометувати вас.
— Ви повертаєте мені життя, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс. — Я вважав себе за кинутого, обдуреного. О, який би я був радий побачити її! Я не міг уявити собі, що заради мене вона ризикує своєю волею, а, між тим, навіщо їй було приїздити до Парижу?
— На те, на що ми сьогодні виряджаємось до Англії.
— А що ж воно таке?
— Колинебудь узнаєте, Арамісе; а тимчасом я хочу бути затайливим, як докторська небога.
Араміс усміхнувся, пригадавши казку, що її він розповів одного вечора своїм друзям.
— Ну, що ж! Коли її немає в Парижі й ви в тому певні, Д'Артаньяне, то мене ніщо не затримує, я ладний слідувати за вами. Ви кажете, ми виряжаємось?
— Поки — до Атоса, і якщо ви бажаєте йти за мною, то, будь ласка, поспішайте, бо ми вже й так загаяли багато часу. Та доречі, скажіть Базенові…
— Хіба й Базен їде з нами? — спитав Араміс.
— Мабуть; в усякому разі, йому слід піти з нами до Атоса.
Араміс покликав Базена й наказав йому прилучитися до них у Атоса.
— Ну, їдьмо, — сказав він, беручи плаща, шпаду й три пістолети, і пішов слідом за Д'Артаньяном, все ж не розуміючи, яким чином молодому ґвардійцеві відомо, так само, як і йому, хто була та жінка, що мала в його притулок, та краще за нього, куди вона зникла.
Вони знайшли Атоса, що саме мав в одній руці дозволи, а в другій листа від пана Де-Тревія.
— Чи можете ви мені пояснити, що позначає ця відпустка і цей лист, що я їх одержав? — спитав здивований Атос.
„Люб'язний Атосе, якщо ваше здоров'я настирливо вимагає того, то я не заперечую, щоб ви відпочили тижнів зо два. Їдьте собі на Форзькі води, або на будь-які інші на ваше бажання та видужуйте мерщій.
Відданий вам Тревій“.
— Ця відпустка й цей лист позначають, що треба слідувати за мною, Атосе.
— На Форзькі води?
— Туди, або кудись інде.
— У справах короля?
— Короля та королеви. Хіба ми не слуги їх величностей?
Тої ж хвилини увійшов Портос.
— Оце так чудасія, чорт побирай! — сказав він. — Відколи то мушкетерам дають відпустки, коли вони їх не просять?
— Відтоді, — відповів Д'Артаньян, — як вони мають друзів, що за них клопочуться.— А-а… — сказав Портос. — Тут, очевидно, є щось нове?
— Так, ми їдемо, — сказав Араміс.
— Куди? — спитав Портос.
— Не знаю, слово чести, — відповів Атос. — Спитай у Д'Артаньяна.
— До Лондону, панове! — сказав Д'Артаньян.
— До Лондону! — згукнув Портос. — А що ж робитимемо ми в Лондоні?
— Ось цього я вже не можу вам сказати, панове. Вам доведеться звіритися на мене.
— Адже, щоб їхати до Лондону, треба грошей, а в мене їх нема.
— Ні у мене, — сказав Араміс.
— Ні у мене, — приєднався Атос.
— А в мене є, — мовив Д'Артаньян, витяг з кишені свої скарби і поклав їх на стіл. — У цій торбинці триста пістолей. Візьмімо з них кожен по сімдесят п'ять. Цього вистачить з'їздити до Лондону й назад. До того ж будьте спокійні, ми потрапимо до Лондону не всі.
— Чому так?
— Бо дехто з нас, імовірно, залишиться на дорозі.
— Так це ми виряджаємось у похід?
— І надто небезпечний, попереджаю вас.
— Адже якщо ми ризикуємо накласти головами, — сказав Портос, — бажав би я, у крайньому разі, знати, заради чого?
— Чи тобі буде легше від цього? — спитав Атос.
— А все ж, — зауважив Араміс, — я поділяю пропозицію Портоса.
— А хіба король має звичку подавати звіти про свої вчинки? Ні, він звичайно каже: панове, у Ґасконі чи у Фландрії б'ються, будь ласка, ідіть битися, — і ви йдете. Чому? Ви про це й не питаєте навіть.
— Д'Артаньян має рацію, — зауважив Атос. — Ось наші три дозволи, що їх надіслав пан Де-Тревій, а ось триста пістолей, що надіслав не знаю хто. Ходімте вмирати, куди нас посилають. Чи варто життя того, щоб ставити стільки запитань? Д'Артаньяне, я ладний йти за тобою.
— І я теж, — сказав Портос.
— І я так само, — сказав Араміс. — До того ж я радий залишити Париж: мені треба розважитись.
— Розвагу матимете, панове, не турбуйтеся, — сказав Д'Артаньян.
— А коли ж ми їдемо? — спитав Атос.
— Зараз, — відповів Араміс. — Неможна гаяти жодної хвилинки.— Гей, Грімо, Плянше, Мускетоне, Базене! — гукнули четверо друзів на своїх льокаїв. — Поваксуйте нам чоботи та приведіть коні.
Кожен мушкетер залишав у головній квартирі, як у касарні, свого коня й слуги.
Плянше, Грімо, Мускетон і Базен негайно пішли.
— Тепер складімо пляна кампанії, — сказав Портос. — Куди ми їдемо звідси?
— До Кале, — сказав Д'Артаньян. — Це найближчий шлях на Лондон. І, на мою гадку, треба їхати всім разом. Я везу листа, ось тут, у кешені. У разі мене буде вбито, один з вас візьме листа, і ви продовжуватимете свою путь. Коли вб'ють і того, дійде черга другого й так далі. Хай би тільки один прибув. Це все, що треба.
— Браво, Д'Артаньяне! Я згодний, — сказав Атос. — До того ж мусимо бути послідовні: я їду на води, ви мене супровадите; замість Форзьких вод, я їду на море, бо я маю право вибирати. Нас хочуть затримати. Я показую листа пана Де-Тревія, а ви ваші дозволи. Нас атакують — ми обороняємось. Нас судять, — ми вперто стоїмо на тому, що не мали іншого наміру, як пірнути певне число разів у море. Чотирьох чоловіка поодинці згубити дуже легко, але чотири чоловіки разом — це вже загін; чотирьох льокаїв ми озброїмо пістолетами та мушкетами. Коли проти нас вишлють армію, ми дамо бій, а той, що залишиться живий, як казав Д'Артаньян, приставить листа.
— Добре сказано! — вихопилось в Араміса. — Ти кажеш, Атосе, хоч раз та гаразд. Я цілком приєднуюся до пляну Атоса. А ти, Портосе?
— І я теж, — відповів Портос, — якщо Д'Артаньян згодний. Д'Артаньян, охоронець листа, — природний голова експедиції. Хай він вирішає, ми тільки виконавці.
— Отже, — зауважив Д'Артаньян, — я гадаю, що ми ухваляємо пляна Атоса й рушимо за півгодини.
— Ухвалено! — підхопили разом три мушкетери.
І кожен, простягши руку до торбинки, узяв по сімдесят п'ять пістолей і почав лагодитись до від'їзду призначеної години.