Три мушкетери (1929)/1/17
| ◀ XVI. Про те, як канцлер Сег'є виконав доручення | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XVII. Подружжя Бонасьє |
XVIII. Чоловік і коханець ▶ |
|
Це вдруге вже згадував кардинал про навіски. Така напосідливість здивувала короля, і він вирішив, що за цим ховається якась таємниця.
Людовик XIII пішов до королеви і, своїм звичаєм почав загрожувати особам, що її оточували. Ганна Австрійська схилила голову й мовчала, не заважаючи бурчакові його слів. Вона сподівалася, що рано чи пізно він спиниться.
Та Людовику не те було треба. Він хотів викликати суперечку, що допомогла б йому зрозуміти дещо. Він не мав сумніву, що кардинал готує йому якийсь неприємний сюрприз, бо на це його еміненція був великий майстер. Загрозами він добувся таки свого.
— О, сір, — скрикнула королева, що їй урвався вже терпець, — ви все ж таки не кажете всього, що маєте на серці. Що я зробила? Де ж той мій злочин? Не може бути, щоб ваша величність знимали такий шум з-за листа, написаного моєму братові.
Король, що його несподівано атакували, не знайшов, що відповісти. Він поклав, що тепер саме час сказати королеві те, що він мусів сказати тільки напередодні свята.
— Мадам, — велично мовив він, — незабаром у ратуші має бути баль. Я хотів би, щоб ви з'явились туди вшанувати наших добрих радників у парадному вбранні й обов'язково з діямантовими навісками, які я подарував вам на йменини. Ось моя відповідь.
Відповідь була жахлива. Ганна Австрійська вирішила, що Людовік XIII знає все, але кардинал вимагає від нього стриманости на якіх сім або вісім день. Проте, притайкуватість була і в його власній вдачі. Королева пополотніла і, злякано дивлячись на короля, не відповідала ні слова.
— Ви чуєте, мадам? — спитав король, що з насолодою дивився на її розгубленість, але не вгадував її причини, — чуєте?
— Так, сір, чую, — ледве чутно промовила королева.
— І будете на балі?— Буду.
— З діямантами?
— Так.
Королева зблідла б ще більше, коли це було можливо. Король помітив її хвилювання й тішився ним з байдужньою жорстокістю, що була одною з його рис.
— Значить, згода? — мовив король. — Оце й усе, що я мав сказати вам.
— А на який день призначено цей бенкет? — спитала королева.
Людовик XIII інстинктовно почутив, що йому не слід відповідати на це питання, поставлене майже непритомною жінкою.
— Дуже скоро, — відповів він, — але дня точно не пригадую. Я спитаю в кардинала.
— Так то кардинал призначив бенкета? — вигукнула королева.
— Так, — відказав здивований король. — Але чому ви про це питаєте?
— І це він сказав вам запросити мене туди з цими діямантами?
— Тобто…
— Це він, сір, він?
— Так що ж із того? Він чи не він, яка ріжниця? Чи не вважаєте ви ці запросини за злочин?
— Ні, сір!
— Отже, ви будете?
— Так, сір.
— Добре, — сказав король, виходячи, — гаразд; я покладаюсь на вас.
Королева зробила реверанса не стільки з етикету, скільки тому, що їй підгиналися коліна.
Король пішов у захопленні.
— Я пропала, — прошепотіла королева, — пропала, бо кардиналові все відомо. Це він підбурює короля, який нічого ще не знає, але незабаром дізнається про все.
Вона стала навколішки на подушці і, схиливши голову на тремтячі руки, почала молитися.
— Чи не можу я допомогти чимнебудь вашій величності? — спитав несподівано голос, повний лагідности та жалю.
Королева миттю обернулась, бо неможна було помилитись, почувши голос справжнього друга.
І дійсно, у дверей, що вела до кімнати королеви, з'явилась гарненька пані Бонасьє. Коли ввійшов король, вона прибирала сукні та білизну в сусідній кімнаті, і, не мавши змоги вийти, чула все.— Ви? Боже ж мій милий, це ви? — вигукнула королева. — Але подивиться мені в очі. Мене всі зраджують. Чи можу я звіритись на вас?
— О, мадам, — відповіла молода жінка, падаючи до ніг королеви, — присягаюся всім, що свято, я ладна вмерти за вашу величність.
Це був зойк, що виходив з глибини серця! Він не міг ошукати.
— Так, — вела далі пані Бонасьє, — так, тут чимало зрадників. Але я свідчуся небом, ніхто не відданий вам більше за мене. Навіски, що їх вимагає король, ви віддали герцоґу Б'юкенгемському. Чи не так? Вони були в маленькому коробочку з рожевого дерева, який він мав у руках. Адже так? Чи я помиляюсь?
— О, боже мій милий, — шепотіла королева, цокаючи зубами.
— І ці навіски, — додала пані Бонасьє, — треба повернути.
— Так, звичайно треба, — ствердила королева. Але як це зробити, як їх дістати?
— Треба послати когонебудь до герцоґа.
— Але кого? Кого? На кого покластися?
— Чоловіка мого звільнили два-три дні тому. Я ще не мала часу з ним побачитись. Це чесна й добра людина, що до всіх ставиться однаково — без любови й без ненависти. Він зробить все, що я хочу. Він поїде, сам не знаючи, що везе, і передасть листа на зазначену адресу, не підозрюючи навіть, що він — від вашої величности.
Королева схопила молоду жінку за руки, подивилась на неї, ніби бажаючи прозирнути в її думки, і, побачивши в них саму щирість, ніжно її поцілувала.
— Зроби це, — вигукнула вона, — і ти врятуєш мене від смерти, повернеш мені честь.
— О, не перебільшуйте послуги, яку я маю за щастя вам зробити. Мені нема чого вам повертати. Ваша величність — тільки жертва зрадницьких змов.
— Правда, так, дитино моя, — сказала королева, — ти маєш рацію.
— Дайте ж мені листа, мадам, неможна гаяти часу.
Королева підбігла до маленького столика, де були атрамент, перо та папір. Вона написала пару рядків, припечатала лист своєю печаткою й віддала його пані Бонасьє.
— Справа в тому, що в мене нема грошей, — мовила королева, — але зажди.
Вона підбігла до шкатулки, де були сховані її коштовності.— Ось, — сказала вона, — перстень, як кажуть, коштує дуже багато. Я одержала його від брата, короля еспанського. Він — мій власний, і я можу робити з ним, що хочу. Візьми його, продай, нехай чоловік твій їде.
— Через півгодини ваш наказ буде виконаний.
— Чи бачиш ти адресу? — якнайтихше додала королева, — мілордові, герцоґу Б'юкенгемському, в Лондоні.
— Листа передадуть особисто йому.
— Добра дитина! — вигукнула Ганна Австрійська.
Пані Бонасьє поцілувала руки королеви, сховала листа за корсажем, зникла з легкістю пташки й за десять хвилин була вдома.
Вона, як і казала королеві, не бачила ще свого чоловіка по його визволенні. Не знала вона також і про зміну його ставлення до кардинала.
Пані Бонасьє знайшла чоловіка самого. Статечний крамар, скоро повернувся додому, повідомив жінку про своє щасливе повернення. Та наказала привітати його й переказати, що першу ж вільну від служби хвилину призначить на побачення з ним.
Цієї першої хвилинки довелося чекати п'ять день. За інших обставин це здалося б панові Бонасьє задовгим, але побачення з кардиналом та відвідини Рошфора давали йому багату поживу для метикування. Крамар бачив уже себе на шляху до шаноби й багатства.
З свого боку пані Бонасьє теж міркувала, але, слід повинитися, думки її ні в якому разі не були честолюбні, а мимохіть безупинно звертались до юнака такого хороброго й такого, здавалося, закоханого.
Мавши вісімнадцять років, вона одружилася. Перебуваючи завжди в оточенні друзів свого чоловіка, людей мало здатних навіяти якенебудь почуття молодій жінці з чулим серцем, пані Бонасьє залишилась неприступною для звичайних залицяйників. За тих часів звання дворянина чарувало середняцькі кола, а Д'Артаньян був шляхтич. До того ж на ньому був ґвардійський мундир, що, після мушкетерського, подобався паніям більш від усіх інших. Цього було більше, ніж досить, щоб запаморочити голову 23-літній жінці, а пані Бонасьє саме й дійшла тоді цього щасливого віку.
Отже, наше подружжя не бачилося майже цілий тиждень, дарма що в його житті трапилися важливі події. Пан Бонасьє, стрічаючи дружину, виявив щиру радість і простяг до неї руки. Пані Бонасьє підставила йому чоло.
— Побалакаймо трішки, — сказала вона.
— Що? — здивовано спитав Бонасьє.— Мені треба сказати вам щось дуже важливе.
— Я теж мушу поставити вам кільки серйозних питань. Розкажіть мені, прошу, як вас викрадено?
— Тепер це мало цікаво, — відповіла пані Бонасьє.
— Що ж тоді цікаво? Мій арешт?
— Наше становище дуже змінилося від того часу, як я вас востаннє бачив, пані Бонасьє, і я не дивуватиму, коли не більш, як за декілька місяців, йому багато хто буде заздріти.
— А надто, якщо ви послухаєтесь поради, що її я маю вам дати.
— Мені?
— Так, вам. Є змога вчинити добре й святе діло і разом із тим придбати багато грошей.
Пані Бонасьє добре розуміла, що, кажучи про гроші, вона доторкнеться до найвразливішого місця. Але людина, навіть звичайний крамар, що пробалакала десять хвилин із кардиналом Рішельє, перетворюється на зовсім іншу істоту.
— Набути багато грошей? — спитав Бонасьє з гримаскою.
— Так, багато.
— А скільки, наприклад?
— Мабуть, тисячу пістолей.
— Значить, ви пропонуєте мені щось дуже важливе?
— Так.
— А що саме треба зробити?
— Ви зараз же поїдете. Я дам вам папера, що його ви ні в якому разі не випустите з рук і передасте за призначенням.
— А куди ж я поїду?
— До Лондону.
— Я? До Лондону? Чи не глузуєте ви? У мене немає ніяких справ з Лондоном.
— Проте, іншим треба, щоб ви туди поїхали.
— Хто ці інші? Попереджаю вас, що тепер я вже більш нічого не роблю наосліп і хочу знати не тільки, чим я ризикую, а й для кого.
— Вас посилає вельможна особа, вельможна особа чекає на вас. Нагорода перевищить усі ваші бажання. Ось усе, що я можу вам сказати.
— Знову інтриги. Завжди інтриги. Пан кардинал дав мені добру науку з приводу цього.
— Кардинал? — вигукнула пані Бонасьє. — Ви бачили кардинала?
— Він посилав по мене, — згорда відповів крамар.
— І ви прийняли його запросини, необережний?— Мушу повинитися, в мене не було вибору: йти чи не йти, бо мене вели два салдати. Мушу повинитись також, що тоді я не знав ще його еміненції, і я був би дуже радий, якби міг уникнути цієї візити.
— Він погано поводився з вами, загрожував вам?
— Він подав мені руку й назвав мене своїм другом; своїм другом, чуєте, добродійко? Я — друг великого кардинала.
— І тепер ви до кардинальських послуг?
— Так, добродійко. І, як його слуга, я не дозволяю вам брати участи в змовах проти держави, не дозволяю, щоб ви потурали каверзам жінки, — не французки, в якій тече еспанська кров. На щастя, кардинал пильно доглядає за всім, прозирає до самого споду душ.
— А, добродію, так ви прихильник кардиналів! Ви на побігеньках у партії, що мордує вашу жінку й зневажає вашу королеву!
— Приватні інтереси — ніщо проти громадських. Я за тих, хто обороняє державу, — чванливо відповів Бонасьє. — Овва! — додав він, доторкнувшись до туго набитої торбинки з дзвінкою монетою, — а що ви про це казатимете, проповіднице?
— Звідки ці гроші?
— А ви не здогадуєтесь?
— Від кардинала?
— Від нього та від мого приятеля, віконта Де-Рошфора.
— Віконта Рошфора! Так це ж він викрав мене!
— Можливо.
— І ви берете від нього гроші?
— Чи не ви самі казали мені, що то була цілком політична справа.
— Так. Але вони мали за мету примусити мене зрадити мою повелительку, силоміць вирвати в мене признання, що загрожувало честі, а, мабуть, і життю моєї найяснішої господині.
— Добродійко, — сказав Бонасьє, — ваша найясніша господиня — зрадлива еспанка, а кардинал робить по правді.
— Добродію, — відказала молода жінка, — мені було відомо, що ви боягуз, скупердяга й дурень, але я не знала, що ви — негідник.
— Мадам, — мовив Бонасьє, який ніколи ще не бачив жінку таку роздратовану і перелякався її гніву, — що ви кажете?
— Я кажу, що ви — мерзотник, — вела далі пані Бонасьє, помітивши, що починає брати гору над чоловіком. — Так ви втручаєтесь у політику, та ще й кардинальську? Так ви продаєте душу й тіло сатані за гроші?
— Ні, не сатані, а кардиналові.
— Це все єдине, — верескнула молода жінка. — Рішельє і сатана — один біс.— Мовчить, добродійко, мовчить! Вас можуть почути.
— Так, ви маєте рацію; і мені буде соромно за вашу полохливість.
— Але чого ж ви від мене вимагаєте? Скажіть.
— Я вам сказала, щоб ви негайно поїхали й чесно виконали доручення, яке я бажаю на вас покласти. За такої умови я забуваю на все, дарую вам ваші помилки і, більш того, — вона простягла йому руку, — повертаю вам мою дружбу.
Бонасьє був боягуз і скнара, але він любив свою жінку й був зворушений. Мущина п'ятдесяти років не може довго гніватися на двадцятитрьохлітню жінку. Пані Бонасьє бачила, що він вагається.
Бонасьє тверезо важив обидва гніви: кардинала й королеви. Гнів кардинала переважав на багато.
— Якщо ви заарештуєте мене з наказу королеви, я звернусь до його еміненції.
Пані Бонасьє побачила, що зайшла задалеко і злякалася. Вона боязко подивилась на безглузде обличчя, що виявляло непереможну рішучість, як буває у край переляканих дурнів.
— А що вам треба у Лондоні? — спитав Бонасьє.
— Так, дурниці, дещо купити, — миттю зрозумівши своє становище, відповіла молода жінка.
— Тоді, пробачте, я мушу вас покинути, шановна пані Бонасьє, — сказав крамар, згадавши, що про цю розмову йому треба негайно повідомити кардинала. — Я не знав, що ви прийдете, і призначив побачення одному приятелеві. Я зараз повернуся, і коли ви почекаєте на мене рівно півхвилини, я, скінчивши з приятелем, зайду по вас і проведу до Лювру, бо вже сутеніє.
— Дякую вам, добродію, — відповіла пані Бонасьє. — Ви не такий хоробрий, щоб могли стати мені в пригоді. Я краще піду до Лювру сама.
— Як хочете, пані Бонасьє, — сказав колишній крамар. — Чи скоро ми знову побачимось?
— Звичайно. Сподіваюся, на наступному тижні. У мене буде трохи вільного часу і я скористуюся з нього, щоб налагодити наше господарство. Воно, імовірно, занедбане.
Бонасьє пішов, а вона поринула в міркування.
— Гей, пане Бонасьє! Я вас ніколи не кохала, а тепер ненавиджу вас і, присягаюся, ви мені ще заплатите.
Тієї ж хвилини вдар у стелю примусив її підвести голову, і якийсь голос, що йшов зверху, промовив їй:
— Люба пані Бонасьє, відчиніть бічні двері. Я зараз зайду до вас.