Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
XIII. Пан Бонасьє
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XIII
 
ПАН БОНАСЬЄ
 

Заарештованого пана Бонасьє відпроваджено просто до Бастилії і замкнено у півпідвальній галерії. Ті, хто привели його сюди, брутально ображали його й жорстоко поводилися з ним. Поліцаї бачили, що мають справу не з дворянином, і ставилися до нього, як до простака. Приблизно за півгодини прийшов секретар і поклав край мукам Бонасьє, але не його хвилюванню, наказавши відвести його на допит. Звичайно заарештованих допитували по їхних камерах; з паном же Бонасьє не маніжились. Два поліцаї схопили крамаря, проволокли дворищем, завели до коридору, де стояли троє вартових, відчинили двері й штовхнули його в низьку кімнату, де, опріч одного стола, одного стільця та самого комісара, не було жодних меблів. Комісар сидів на стільці й писав щось за столом.

Поліцаї підвели Бонасьє до столу, з наказу комісара, відійшли на бік і стали так, щоб не чути допиту.

Комісар, який сидів, втупивши очі в папери, підвів голову, щоб побачити, з ким має справу. Він справляв дуже неприємне вражіння: гострий ніс, жовті, випнуті вилиці, маленькі, верткі пронизливі очі.

Спочатку він спитав заарештованого про його ім'я, прізвище, вік, соціяльний стан та місце постійного перебування.

Пан Бонасьє відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, має він п'ятдесят один рік, колишній крамар, мешкає на вулиці Могильників, № 11.

Відтак комісар, замість провадити далі допита, зняв мову про небезпеку для звичайного буржуа втручатися в політичні справи. До цього вступного слова він додав кілька зауважень про могутність та діяльність пана кардинала, незрівняного міністра, що переважив усіх міністрів минулого і являє собою зразок міністра майбутнього. Отже, змагатися з такою могутньою та енерґійною особою ніхто безкарно не може.

Скінчивши цю другу частину своєї промови, він устромив свої яструбові очі в бідолашного Бонасьє й порадив його обміркувати всю серйозність свого становища.

А втім висновки з міркувань крамаря були вже зроблені. Він кляв той час, коли панові Де-Ля-Порту спало на думку одружити його із своєю хрещеницею, а надто той, коли її прийняли на посаду кастелянші при дворі королеви.

Основна ознака вдачі пана Бонасьє був — глибокий егоїзм, домішаний до надзвичайної скнарности, посмаченої неймовірною лякливістю.

— Повірте, пане комісаре, — промовив Бонасьє, — повірте, що я, як ніхто, розумію величезні заслуги його еміненції, під урядуванням якого ми маємо за честь жити.

— Коли це так, то яким же чином спинилися ви в Бастилії?

— Яким чином, чи вірніш за які провини опинився я тут, — відповів пан Бонасьє, — пояснити вам я не можу, бо й сам того не знаю. В усякому разі не за те, що виступав, принаймні свідомо, проти пана кардинала.

— Значить, ви вчинили якийсь злочин, бо вас обвинувачують у державній зраді.

— У державній зраді! — верескнув переляканий Бонасьє.

— Пане Бонасьє! — вимовив комісар, кинувши на винуваченого такий погляд, ніби своїми маленькими очима мав змогу читати в глибині його душі. — Скажіть мені, пане Бонасьє, чи є у вас дружина?

— Так, пане, є, — відповів той і затремтів, зрозумівши, що, від цього пункту починаючи, його справа стає заплутанішою, — тобто в мене була дружина.

— Як же воно так? У вас була дружина; що ж таке ви зробили, що тепер її нема?

— Її, пане, викрадено.

— Викрадено! — згукнув комісар. — Ага!

З цього — „ага“, — Бонасьє зрозумів, що справа його заплутується щораз більше.

— Її викрадено! — повторив комісар. — Чи знаєте ви ту особу, що її викрала.

— Здається, знаю.

— А хто ж це такий.

— Візьміть на увагу, пане комісаре, що я не втверджую, а тільки маю підозру.

— На кого маєте підозру? Побачимо. Тільки кажіть відверто.

Пан Бонасьє був у замішанні: чи все заперечувати, чи сказати всю правду. Якщо він заперечуватиме, — можуть подумати, що він забагато знає для того, щоб признатися. Навпаки — сказавши все, він доведе своє бажання бути на користь їм. Отже пан Бонасьє поклав сказати все.

— Я маю підозру, — сказав він, — на чоловіка, високого на зріст, смаглявого, показного на позір, з усіх ознак великого пана. Він, мені здається, багато разів стежив за нами, коли біля воріт Лювру я чекав на свою жінку, щоб провести її додому.

Комісар, здавалося, захвилювався.

— А як його прізвище?

— Прізвища я не знаю, але, стрінувши, відразу впізнаю його хоч би серед тисячного натовпу; запевняю вас.

Чоло комісара облягли хмари.

— Так ви кажете, що впізнали б його серед тисячі? — перепитав комісар.

— Тобто, — відповів Бонасьє, зрозумівши, що вибрав помилковий шлях, — тобто…

— Ви сказали, що впізнали б його, — ствердив комісар. — На сьогодні досить. Перше, ніж підемо далі, треба повідомити декого, що ви знаєте того, хто викрав вашу жінку.

— Але я не казав, що знаю його! — розпачливо скрикнув Бонасьє. — Навпаки, я сказав, що…

— Одведіть заарештованого, — звелів комісар двом поліцаям.

— Куди його відвести? — спитав секретар.

— До камери.

— До якої саме?

— А, боже мій, до першої-ліпшої, аби тільки добре зачинялася, — відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашного Бонасьє обсипало морозом.

Не зважаючи на стогони Бонасьє, — до того вони вже призвичаїлись, — поліцаї підхопили в'язня попід руки й повели з собою. А комісар тимчасом похапливо писав листа, на якого чекав секретар.

На смерть зляканий, Бонасьє цілу ніч не стулював повік. Раптом він почув, як відсувають засув і пройнятий жахом, схопився з ліжка.

— Ваша справа від учорашнього вечору дуже ускладнилася, приятелю, — мовив, увіходячи, комісар. — Раджу вас сказати всю правду. Тільки цілковите каяття може відвернути від вас гнів кардиналів.

— Та я ж ладний сказати вам усе; принаймні, все, що знаю. Питайте, прошу, — відповів Бонасьє.

— Перш за все, де ваша дружина?

— Та я ж вам уже казав, що її викрадено.

— Так. Але о п'ятій вдень вона спромоглася втекти за вашою допомогою.

— Моя жінка втекла! — скрикнув Бонасьє. — О, нещасна. Якщо вона втекла, то це не моя провина. Присягаюся вам, пане.

— А чому ж тоді ви того дня ходили до пана Д'Артаньяна, вашого сусіди, і мали з ним довгу нараду?

— Це так, пане комісаре. Правда, то моя провина; я дійсно був у пана Д'Артаньяна.

— З якою метою?

— Я просив його допомогти мені розшукати мою жінку. Я гадав тоді, що маю право намагатися, щоб вона повернулася. Здається, я помилявся. Вибачте, прошу.

— А що вам відповів пан Д'Артаньян?

— Пан Д'Артаньян обіцяв допомогти мені. Але незабаром я впевнився, що він обдурював мене.

— Ви заважаєте правосуддю. Пан Д'Артаньян у згоді з вами вигнав геть вартових, що прийшли заарештувати вашу дружину, і сховав її десь.

— Пан Д'Артаньян украв мою жінку? Що ви кажете?

— На щастя пан Д'Артаньян у наших руках, і ми поставимо його на зводи з вами.

— Кращого я й не хочу! — скрикнув Бонасьє. — Я не від того, щоб побачити знайоме обличчя.

— Введіть пана Д'Артаньяна, — наказав комісар двом тюремникам.

Тюремники ввели Атоса.

— Пане Д'Артаньяне, — сказав комісар, звертаючись до Атоса, — розкажіть, що було між вами й цим паном.

— Та це ж зовсім не пан Д'Артаньян! — скрикнув Бонасьє.

— Як? Це не Д'Артаньян? — і собі скрикнув комісар.

— Зовсім не він, — відповів Бонасьє.

— А як же звуть цього пана? — спитав комісар.

— Не можу сказати, бо й сам не знаю.

— Як? Ви його не знаєте?

— Ні.

— Ви николи його не бачили?

— Бачив, але не знаю його прізвища.

— Ваше ім'я? — спитав комісар.

— Атос, — відповів мушкетер.

— Але це ж не ім'я людини, це назва гори! — згукнув бідолашний допитувач, що йому починало паморочитись у голові.

— Це моє ім'я, — спокійно сказав Атос.

— Та ви ж сами мені казали, що вас звуть Д'Артаньян.

— Я?

— Авжеж що ви.

— Дозвольте. Мене спитали: ви пан Д'Артаньян? — Я відповів: ви так гадаєте? Мої охоронники заявили, що упевнені в тому. Я не хотів суперечити. А до того ж я й сам міг помилитися.

— Пане! Ви ображаєте правосуддя.

— Ані трохи, — спокійно відказав Атос.

— Ви — пан Д'Артаньян.

— Ось бачте, ви вдруге мене так узиваєте.

Цієї хвилини двері відчинилися, і листоноша, що його ввів один з тюремників Бастилії, подав комісарові листа.

— О, нещасна! — вимовив комісар.

— Що таке? Про кого ви кажете? Сподіваюся не про мою жінку.

— Саме про неї. Ну, та й добре ж іде ваша справа!

— Скажіть тоді, будь ласка! — не тямлячись скрикнув Бонасьє, — яким робом через вчинки моєї дружини справа моя може погіршати, коли я сам сиджу у в'язниці.

— Таким, що вона робить у наслідок плану, складеного вами обома, і до того ж пекельного плану.

— Присягаюся вам, пане комісаре: ви дуже помиляєтесь. Я нічогісінько не знаю про те, що мала робити моя жінка. Я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а якщо вона накоїла дурниць, то я зрікаюсь її, кидаю її, проклинаю її…

— Слухайте, — сказав Атос, — якщо я вам більше не потрібний, одішліть мене кудинебудь. Ваш пан Бонасьє обридає мені.

— Відведіть заарештованих до їхніх камер, — мовив комісар, указуючи на Атоса й Бонасьє, — і пильнуйте їх більше, ніж будь-кого іншого.

— Проте, — своїм звичаєм цілком спокійно сказав Атос, — якщо ви маєте справу до пана Д'Артаньяна, то я не розумію, в чім власне можу я заступити його.

— Робіть те, що я звелів, — згукнув комісар. — Це абсолютний секрет. Чуєте ви?

Атос, знизавши плечима, пішов слідом за тюремниками, а пан Бонасьє застогнав так, що його стогони могли б розчулити серце тигра.

Того ж таки вечора, коло дев'ятої, Бонасьє зачув у коридорі чиїсь кроки. Ці кроки наблизилися до його камери. Незабаром двері відчинилися, з'явилась варта.

— Ідіть за мною, — сказав поліцай, що увійшов слідом за вартою.

— Іти за вами! — верескнув Бонасьє. — Іти за вами в такий час! Куди ж, боже милий?

— Туди, куди нам наказано вас одвести.

— Та це ж не відповідь.

— А втім це єдине, що ми можемо вам сказати.

— Боже мій, боже мій! — бурмотів бідолашний крамар. — Тепер я пропав, — і механічно, не чинивши ніякого опору, пішов за вартою.

Його вивели у двір, посадовили в карету. Поліцай сів поруч. Дверцята зачинили на ключ, і обидва опинилися в пересувній тюрмі.

Карета посувалася повільно, як жалібна колісниця. Скрізь грати заарештований бачив тільки будинки та брук. Але як справжній парижанин, Бонасьє з стовпів, вивісок, ліхтарів угадував кожну вулицю. Коли вони під'їхали до майдану св. Павла, де страчували бастильських в'язнів, Бонасьє ледве не зомлів і двічі перехристився. Він був певний, що карета спиниться. На щастя карета оминула майдан.

Згодом Бонасьє перелякався ще два рази. Це було тоді, як вони їхали повз кладовище св. Івана, де ховали державних злочинців, і оминали Гревську площу, теж місце смертної кари. Залишалася небезпека тільки з боку Траварського хреста. Саме туди й повернула карета.

Тепер не було вже жодного сумніву: біля того хреста карали на горло дрібних злочинців. Бонасьє влещував себе надією, що його буде вшановано майданом св. Павла або Гревською площею. А виявлялося, його подорож і його доля мали дійти свого краю коло Траварського хреста! Він не міг ще бачити цього нещасного хреста, але відчутив, як той наближається до нього. Коли до хреста лишалося ще кроків двадцять, Бонасьє почув шум і побачив натовп. Карета зупинилася.

Муки були завеликі, і нещасний Бонасьє знеможений попередніми хвилюваннями, не міг їх витримати. Він стиха застогнав, що можна було взяти за останнє зідхання, і зомлів.