Три мушкетери (1929)/1/12
| ◀ XI. Інтрига зав'язується | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XII. Жорж Де-Віє, герцоґ Б'юкенгемський |
XIII. Пан Бонасьє ▶ |
|
Герцоґ і пані Бонасьє ввійшли у Лювр без жодної перешкоди. Щодо пані Бонасьє, то її всі знали за служницю королеви, а герцоґ був у мундирі мушкетерів пана Де-Тревія, що того вечора стояли на варті. До того ж Жермен належав до партії її величности, і коли що й сталося б, то обвинуватили би пані Бонасьє, яка привела до Лювру свого коханця, та й все. Отже, пані Бонасьє переймала провину на себе.
Вступивши у дворище, герцоґ і молода жінка пройшли вздовж стіни коло двадцяти п'яти кроків. Біля маленьких дверей, одчинених удень і зачинених уночі, пані Бонасьє зупинилася й штовхнула їх. Двері подалися. Обоє ввійшли й опинилися в темряві, але пані Бонасьє добре знала всі ходи та переходи цієї частини Лювра, призначеної для двірських службовців. Герцоґ налічив два поверхи. Потім вона взяла праворуч, пройшла довгим коридором, спустилася на один поверх, зробила кільки кроків, сунула ключа в замок, відчинила двері, вштовхнула герцоґа в кімнату, освітлювану нічною лямпою й промовила: „Заждіть тут. До вас вийдуть“. Пані Бонасьє вислизнула через ті ж таки двері, зачинила їх ключем, і герцоґ опинився в становищі полоненого.А втім, навіть і в цьому становищі, герцоґ Б'юкенгемський не відчутив, треба сказати, ніякого страху. Одною з відмінних прикмет його вдачі були жадоба авантур і нахил до романтичного. Відважний і завзятий, він не вперше важив своїм життям у таких пригодах. Дізнавшися, що підроблений лист Ганни Австрійської, звірившись на який він прибув до Парижу, був ніщо, як пастка, герцоґ замість повернути до Англії, скористався з нагоди й повідомив королеву, що не виїде, доки не побачиться з нею. Королева спершу рішуче відмовила, а потім, боячись, що герцоґ у розпуці накоїть якогось безглуздя, наважилась прийняти його й просити негайно ж залишити Францію. Того самого вечора пані Бонасьє, якій доручили знайти герцога й привести його до Лювру, була викрадена. Два дні ніхто не знав, що з нею сталося, і все припинилося. Тепер пані Бонасьє знову була вільна, зв'язалася з Де-Ля-Портом і справа пішла своєю чергою, — вона виконала небезпечне доручення, яке, не заарештуй її, було б виконано на три дні раніш.
Б'юкенгем, залишившися на самоті, підійшов до свічада. Мушкетерський мундир чудово пасував до нього.
Йому було тридцять п'ять років, і його справедливо вважали за найвродливішого й найелеґантнішого кавалера Франції та Англії.
Раптом двері під портьєрою відчинились, і в кімнату ступила жінка. Б'юкенгем побачив її постать у свічаді і скрикнув. То була королева.
Ганна Австрійська мала тоді років двадцять шість чи двадцять сім, тобто була в розквіті краси та молодости.
Б'юкенгем стояв наче приголомшений. Ніколи — ні на балях, ні на святах, ні на каруселях Ганна Австрійська не була така чарівна, як тої хвилини. На неї була проста, з білого атласу, сукня. Супроводила її донья Естефана, єдина з еспанок, не вигнана з Франції ревнощами короля й переслідуваннями Рішельє.
Ганна Австрійська ступила два кроки наперед. Б'юкенгем впав до ніг королеви й раніш, як вона могла завадити йому, поцілував поділ її сукні.
— Ви знаєте тепер, дуко, що листа до вас писано не з мого наказу?
— О, я знаю, знаю, ваша величність! — скрикнув герцоґ. — Я був божевільний, безрозумний, коли думав, що лід може жити, а мармур розпалитися. Та що ж робити? Коли кохаєш, то легко віриш у любов. А втім я не даремно відбув цю подорож, бо бачу вас.
— Так! — відповіла Ганна. — Чи знаєте ви, чому я наважилася побачитись із вами? Ви, такий нечутливий до мого страждання, уперто залишаєтеся в Парижі, а залишаючись тут, важите заразом і своїм життям, і моєю честю. Я бачуся з вами, аби сказати, що нас розділяє все: глибочінь моря, ворожнеча між нашими державами, святість присяги. Мілорде! Змагатися з усім цим, це — блюзнірство. Я бачуся з вами, нарешті, для того, щоб сказати, що ми не повинні більше стрічатись.
— Кажіть, мадам! Кажіть, ваша величність! — відмовив Б'юкенгем. — Чарівний голос ваш зменшує жорстокість ваших слів. Ви говорите про блюзнірство. Але блюзнірство — то розлучати серця, що їх бог сотворив одне для одного.
— Мілорде! — скрикнула королева. — Ви забуваєте; я ніколи не казала, що кохаю вас.
— Але ви ніколи не казали, що не кохаєте мене. І справді, вимовити це слово була б величезна помилка. Де знайдете ви таке кохання, як моє? Його не можуть загасіти ні час, ні розлука, ні розпач. Де знайдете ви кохання, що задовольняється самою загубленою стрічкою, одним кинутим мимохідь поглядом, єдиним словом? Три роки тому, мадам, я побачив вас уперше, — і три роки я вас кохаю!
— Яке безумство! — прошептала Ганна Австрійська, що не могла сердитись на герцоґа. — Яке безумство так марно кохати!
— Чим же я житиму? У мене тільки спогади. У них моє щастя, моє багатство, моя надія. Щоразу, як бачу я вас, я згадую нашу першу зустріч в Амьєнському саду.
— Дуко, — почервонівши, вимовила королева, — не згадуйте мені про той вечір!
— О, навпаки, мадам, згадаймо за нього! Це найщасливіший і найпроменистий вечір у моєму житті. Ви пригадуєте? Була чудова ніч. Яке ніжне й запашне було повітря! Блакитне небо, заквітчане зорями. Того вечора я не мав змоги й на хвилинку залишитися віч-на-віч із вами. Ви ладні були розповісти мені про все: про самотність вашого життя, про скорботи вашого серця. Ви спиралися на мою руку… згадуєте? — ось на цю. Нахилившись до вас, я відчував, як ваше чудове волосся торкається мого обличчя. І щоразу, відчуваючи його дотик, я ввесь здрігався.
— Так, мілорде! Можливо, чарівна краса місцевости, прибавливість вечора, чарування вашого погляду, тисячі причин, які злучаються, щоб загубити жінку, оточили мене того фатального вечору. Але ви бачили, мілорде: жінці, що знемогала, прийшла на підмогу королева. По першому ж сміливому слові, що його ви зважилися сказати, і на яке я повинна була відповісти, я покликала до себе свій почет.— О, це так! Усе це правда! Інша любов, — не моя, — не витримала б такого іспиту. А моє кохання вийшло з нього ще палкіше та загартованіше. Ви думали сховатись од мене, повернувшись до Парижу; ви думали я не наважусь кинути скарбницю, що пеклуватися нею доручив мені мій король. О, що мені скарби всього світу і всі королі цілої землі! У сім день потому я повернувся до вас. Тоді ви не мали нічого мені сказати. Я важив милостю короля, своїм життям, щоб побачити вас нехай одну тільки мить. Я не доторкнувся навіть до вашої руки, — і ви мене простили, бачивши таку мою покірливість, таке моє каяння.
— Так, але поговір людський використав це безумство, до якого я була зовсім непричетна. Ви добре знаєте це, мілорде. Король, підбурений кардиналом, спалахнув великим гнівом. Мадам Верне звільнено, Пютанжа вигнали, мадам Де-Шеврез зазнала неласки, і коли ви побажали повернутися до Франції, як посол, то король, — згадуєте, мілорде? — сам король став опір.
— Так. І Франція заплатить війною за відмову свого короля. Я не можу більше бачити вас. Зате я хочу, щоб ви щодня чули про мене. З якою метою, думаєте ви, відбулася експедиція до Ре й склався союз із протестантами Ла-Рошелі? З бажання бачити вас! Я не маю надії озброєною рукою дотягтись до Парижу. Це так. Але після війни буде мир. Цей мир вимагатиме посередника, і за такого посередника буду я. Тоді ніхто не насмілиться відсунути мене, і я повернуся сюди, я побачу вас і на хвилинку буду щасливий. За моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що за важниця! Аби тільки я міг побачити вас! Може, все це безрозсудність, безумство! Але скажіть мені: яка жінка мала палкішого коханця? Яка королева мала відданішого слугу?
— Мілорде, мілорде! Замість боронитися, ви кажете слова, що промовляють проти вас. Усі докази кохання, що їх ви наводите мені, мілорде, вони — майже злочин.
— Це тому, що ви мене не любите. Якби ви мене любили, ви бачили б усе, про що я кажу вам, в іншому освітленні.
— Ах, мілорде! Ви мало мене слухали й не так зрозуміли. Я не хотіла сказати…
— Мовчіть, мовчіть! — благав герцоґ. — Якщо я щасливий, — хай помилково, — то не будьте так жорстокі, не позбавляйте мене мого щастя. Ви сами сказали, що мої вороги затягли мене в пастку. Мабуть, тут я й наложу головою, бо дивно, — від якогось часу я передчуваю, що скоро помру.— О, боже милий! — жахнувшися, скрикнула Ганна Австрійська, виявивши тим, що бере в долі герцоґа участь більшу, ніж хотіла вдати.
— Я кажу про смерть не для того, щоб залякати вас, мадам. Ні, те, що я вам говорю, навіть смішно. Повірте, я не звертаю уваги на такі передчування. Але те слово, що його ви тільки но вимовили, та надія, що її ви майже подали мені, винагороджує мене за все, навіть за саме моє життя.
— І в мене, — мовила Ганна Австрійська, — і в мене бувають передчуття і віщі сни. Мені снилося, ніби я бачу вас скривавленого, пораненого…
— У лівий бік ножем, правда? — перебив Б'юкенгем.
— Саме так, мілорде, ножем у лівий бік! Хто міг сказати вам, що я бачила цей сон? Я довірила його тільки богу в своїх молитвах.
— Більше мені нічого не треба! Ви мене кохаєте! Цього досить!
— Я кохаю вас? Я?
— Так! Невжеж бог посилав би вам такі само сни, що й мені, якби ви мене не кохали? Невжеж ми мали би одні й ті ж самі передчуття, якби нас не об'єднували наші серця? Ви кохаєте мене, королево, і будете оплакувати мене.
— О, боже мій, боже мій! — скрикнула Ганна Австрійська. — Я не маю сил знести цього. В ім'я неба, дуко, уїжджайте, уїжджайте! Я не знаю, кохаю вас, чи ні. Але я знаю, що не порушу присяги. Згляньтесь на мене і уїжджайте. Коли вас уб'ють і ви умрете у Франції, коли я буду думати, що то кохання до мене спричинилося до вашої смерти, я ніколи не втішуся, я збожеволію. Уїжджайте! Благаю вас, уїжджайте! Повертайтеся до нас, як посол, як міністер. Повертайтесь, оточений вартою, що захищатиме вас, людьми, що оборонятимуть вас, — тоді я не буду боятись за ваше життя і матиму щастя вас бачити.
— О! Невжеж правда те, що ви кажете?
— Так! Правда!
— Дайте ж мені, на доказ вашої до мене прихильности, якунебудь річ, що доводила б, що це не сон; щонебудь, що носили ви, і міг би тепер носити й я: каблучку, намісто, ланцюжок.
— А ви ж уїдете, як я дам вам те, чого ви просите?
— Так!
— Зараз же?
— Так!
— Ви залишете Францію й повернетеся до Англії?
— Присягаюся вам.— Тоді підождіть трошки, зачекайте.
Королева пішла до себе в кімнати й зараз же повернулася, несучи в руці маленьку скриньку з рожевого дерева інкрустовану золотом, з її шіфром.
— Візьміть, мілорде, — сказала вона, — і бережіть на спомин про мене.
Б'юкенгем удруге впав навколішки.
— Ви обіцяли мені уїхати, — нагадала королева.
— І я додержу слова. Дайте мені вашу руку, мадам, — і я уїжджаю.
Герцоґ притиснув цю руку до своїх губ і, підводячись з колін, сказав:
— Раніше, ніж за півроку, якщо я не вмру, я побачу вас, королево! Нехай для цього мені доведеться перевернути цілий світ.
Пані Бонасьє, що чекала на Б'юкенгема, з тою ж обережністю і не менш щасливо, вивела його з Лювра.