Три мушкетери (1929)/1/14
| ◀ XIII. Пан Бонасьє | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XIV. Знайомий з Менґу |
XV. Судові й військові ▶ |
|
Натовп той зібрався не чекати на людину, яку мали повісити, а дивився на вже повішеного.
Карета спинилася, і ледве живого Бонасьє майже винесли на руках.
Притулившися спиною до стіни, попустивши руки, він залишився на лаві, куди тюремники посадовили його.
Обстава приміщення вказувала на те, що тут жили, і була навіть комфортна.
Бонасьє підбадьорився, спробував підняти одну ногу, потім другу; далі за допомогою рук, підвівся з лави й став на рівні ноги.
Тої хвилини офіцер, приємний на виді, одхиливши портьєру, закінчував розмову з тим, хто був у сумежній кімнаті, і, звернувшися до в'язня, спитав:
— Це ви Бонасьє?
— Так, пане, — прошептав крамар, більше мертвий, ніж живий. — До ваших послуг.
— Заходьте сюди! — сказав офіцер і відійшов на бік, щоб пропустити крамаря. Крамар скорився й ступив у кімнату, де, здавалося, на нього вже чекали.
Це був просторий кабінет. Стіни його були убрані всілякого роду зброєю, оборонною й нападною. У кімнаті стояв важкий дух; в коминку, дарма що був тільки кінець вересня, жевріли дрова. Чотирикутний стіл, завалений книгами та паперами, поверх яких лежала розгорнена величезна мапа міста Ля-Рошелі, стояв посеред кімнати.
Перед коминком стояв чоловік середьного зросту, бундючний і пихатий на позір, з проникливими очима, з широким лобом; з худорлявим обличчям, що його робила ще довшим еспаньйолка. Ця особа мала не більше, як тридцять шість — тридцять сім років, але волосся, вуси й еспаньйолка його почали вже сивіти. При ньому не було шпади, але він скидався на військового, а його злегка запорошені чоботи доводили, що цього дня він їздив верхи.
Ця особа був Арман-Жан-Дюплесі, кардинал Рішельє.Під цей час він був у розквіті сил, на вершині своєї могутньости.
З першого погляду ніщо не виявляло в ньому кардинала. І той, хто не знав його особисто, не міг би здогадатись, перед ким він стоїть.
Бідолашний крамар спинився коло дверей, а очі щойно змальованої нами особи вп'ялися в нього, немов хотіли просмикнути до глибини його минулого.
— Це й є Бонасьє? — спитав Рішельє по хвилинній мовчанці.
— Так, монсеньєр! — відповів офіцер.
— Добре! Дайте мені ці папери й залиште нас самих.
Офіцер взяв зі столу вказані папери, подав їх і, низько вклонившися, вийшов.
Бонасьє впізнав у них запис допиту, вчиненому йому в Бастилії. Час од часу особа, що стояла коло коминку, відводила очі від паперів і, як чингалами, проколювала бідолашного крамаря аж до самого серця.
Десять хвилин почитавши та десять секунд подивившися, кардинал мав уже певну думку.
— Така голова, безперечно, ніколи не брала участи в змовах, — пробурмотів він. — Та то дарма, — побачимо.
— Вас обвинувачують у державній зраді, — промовив поволі кардинал.
— Про це мене вже повідомили, монсеньєр, — скрикнув Бонасьє, надавши допитувачеві титула, яким величав його офіцер. — Але клянуся — я нічого про це не знаю.
Кардинал стримав усмішку.
— Ви були в змові з вашою дружиною, з мадам Де-Шеврез та мілордом герцоґом Б'юкенгемським.
— Я і дійсно чув од неї ці прізвища, — відповів крамар.
— З приводу чого?
— Вона казала, що кардинал Де-Рішельє заманув до Парижу герцоґа Б'юкенгемського, щоб занапастити його, а разом із цим і королеву.
— Вона це говорила! — з пересердя скрикнув кардинал.
— Так, монсеньєр! Але я відказав їй, що вона надаремно йме віри таким наклепам, що його еміненція нездатний…
— Замовчіть! Ви дурний.
— Точнісінько так відповідала мені й моя жінка.
— Чи знаєте ви, хто вкрав вашу дружину?
— Ні, монсеньєр!
— Але ви маєте підозру?
— Так, монсеньєр! Та моя підозра, здається, не подобалася панові комісару, і я вже не маю її.— Ваша жінка втекла. Чи знали ви про це?
— Ні, монсеньєр. Я дізнався про це, коли був у в'язниці, і тільки з ласки пана комісара, особи дуже люб'язної.
Кардинал удруге стримав усмішку.
— Значить, вам невідомо, що сталося з вашою жінкою після того, як вона втекла?
— Нічогісінько не знаю. Але вона мусіла повернутися до Лювру.
— О першій вночі вона ще не поверталася.
— О, боже мій! Що ж з нею сталося?
— Заспокойтесь! Про це дізнаються. Од кардинала ніщо не сховається. Кардинал знає все.
— Тоді, як на вашу думку? Чи не зволять кардинал сказати мені, що скоїлося з моєю дружиною?
— Можлива річ. Але насамперед ви повинні розказати все, що вам відомо про відносини між вашою дружиною та мадам Де-Шеврез.
— Та я ж, монсеньєр, нічого про це не знаю. Ніколи навіть і не бачив її.
— Коли ви приходили по вашу жінку до Лювру, чи поверталась вона просто до дому?
— Майже ніколи. Вона мала справи до крамарів полотном, і я проводив її до них.
— А скільки було цих крамарів полотном?
— Двоє, монсеньєр.
— Де вони мешкають?
— Один на вулиці Вожірар, другий на вулиці Ля-Гарп.
— Чи входили ви до них разом із нею?
— Ніколи. Я чекав на неї коло дверей.
— А яку приключку вона вигадувала перед тим, як входила туди сама?
— Ніякої. Вона наказувала чекати, я й чекав.
— Ви дуже поблажливий чоловік, мій люб'язний пане Бонасьє.
„Він узиває мене: люб'язний пан! — міркував собі крамар. — О, чорт побирай, справа налагоджується“.
— Чи впізнали б ви ті двері?
— А як же!
— І знаєте нумери?
— Знаю.
— Які саме?
— № 25 на вулиці Вожірар, № 75 на вулиці Ля-Гарп.
— Добре, — сказав кардинал.
По цих словах він подзвонив у срібний дзвоник. Увійшов офіцер.— Покличте до мене Рошфора, — сказав півголосом Рішельє. — Нехай зараз же прийде, якщо він вже повернувся.
— Граф тут, — доповів офіцер. — Він дуже просить дозволу поговорити з вашою еміненцією.
— То нехай увійде, — жваво відказав Рішельє.
Офіцер кинувся з кімнати з тою швидкістю, з якою всі слуги кардинала виконували звичайно його розпорядження.
— З вашою еміненцією? — бурмотів Бонасьє, поводячи навколо блудними очима.
Не пройшло й п'яти секунд по виході офіцера, як двері відчинились, і увійшла нова особа.
— Це він! — згукнув Бонасьє.
— Хто саме? — спитав кардинал.
— Той, що вкрав мою жінку.
Кардинал подзеленькав удруге. Офіцер знову з'явився.
— Здайте цього чоловіка тим двом тюремникам, і нехай він чекає, доки я не покличу його знову.
— Ні, монсеньєр! Ні! Це не він! — гукав Бонасьє. — Я помилився. Це зовсім інший, не схожий на того. Цей пан — чесна людина.
— Виведіть цього дурня! — сказав кардинал.
Офіцер узяв крамаря під руки й привів до передпокою, де знайшов двох тюремників.
Нова особа, що увійшла до кардинала, нетерпляче стежила очима за Бонасьє, поки його виводили, і, скоро двері зачинилися, наблизилась до кардинала й промовила:
— Вони бачилися!
— Хто? — спитав кардинал.
— Вона й він.
— Королева й герцоґ! — скрикнув Рішельє.
— Так.
— Де саме?
— У Люврі.
— Ви певні того?
— Цілком певний.
— Хто вас про це повідомив?
— Мадам Лянуа, абсолютно віддана вашій еміненції, як ви то знаєте.
— Чому не повідомила вона про це раніш?
— Чи то випадково, чи то з недовір'я, королева наказала пані Де-Сюржі ночувати в кімнаті мадам Лянуа й не відпускала її протягом цілого дня.
— Гаразд! На цей раз нас перемогли. Спробуймо взяти реванша!
— Я допомагатиму вам, монсеньєр, од щирого серця. Будьте певні.— Як це сталося?
— О пів на першу королева із своїми дамами була…
— Де?
— В своїй опочивальні.
— Так.
— Раптом їй подали від кастелянші хусточку…
— Потім?
— Королева помітно схвилювалася і пополотніла.
— Далі, далі!
— А втім вона підвелась і якимось відмінним голосом вимовила: „Почекайте на мене десять хвилин; я зараз повернуся“. Відтак вона відчинила двері опочивальні й вийшла.
— Чому мадам Де-Лянуа не повідомила вас про це негайно?
— Ще не було нічого певного; до того ж королева сказала: „чекайте на мене“, — і вона не посміла не послухатись королеви.
— Протягом якого часу королева не поверталася до кімнати?
— Три чверті години.
— Хтонебудь з дам супроводжав її?
— Сама донна Естефанья.
— А потім вона повернулася?
— Так; але для того, щоб узяти маленький рожевого дерева коробочок з її шифром, і зараз же вийшла.
— А, повернувшися, вона принесла цей коробочок назад?
— Ні.
— Чи знає мадам Лянуа, що було в тому коробочку?
— Так. Діямантові навіски, що його величність подарував королеві.
— І вона повернулася без коробочка?
— Так.
— І, на думку мадам Де-Лянуа, королева віддала його Б'юкенгемові?
— Вона упевнена в тім.
— Чому?
— Сьогодні мадам Де-Лянуа, як камер-фрау королеви, шукала цього коробочку, удавала, що турбується, і нарешті спитала про це королеву.
— І що ж відповіла королева?
— Королева дуже почервоніла й сказала, що напередодні вона зіпсувала один з навісків і надіслала полагодити його до свого ювілера.
— Треба піти й перевірити, чи так воно.
— Я ходив.
— І що каже ювілер?— Ювілер нічого не знає.
— Добре, добре, Рошфоре! Не все пропало. Може статися… може бути, все це вийде на краще.
— Не маю сумніву, що геній вашої еміненції…
— Виправить дурість мого аґента. Чи не так?
— Саме це я й сказав би, якби ваша еміненція дозволили мені закінчити фразу.
— А тепер ви знаєте, де ховалися герцоґиня Де-Шеврез і герцоґ Б'юкенгемський?
— Ні, монсеньєр! Мої люди не могли сказати про це нічого певного.
— А я знаю.
— Ви, монсеньєр?
— Так. Я, принаймні, здогадуюся. Вони ховалися — один на вулиці Вожірар, № 25, а другий на вулиці Ля-Гарп, № 75.
— Ваша еміненція бажаєте, щоб я дав наказа арештувати обох.
— Тепер запізно. Вони мабуть, уїхали.
— То маловажно; можна упевнитись.
— Візьміть десять чоловіка з моїх ґвардійців і потрусіть ці два будинки.
— Іду, монсеньєр!
І Рошфор миттю вийшов з кімнати.
Кардинал, залишившися сам, замислився і подзеленькав утретє.
З'явився той самий офіцер.
— Приведіть арештованого! — наказав кардинал.
Пана Бонасьє знову ввели. На знак кардинала офіцер ретирувався.
— Ви мене обманили, — суворо сказав кардинал.
— Я! — згукнув Бонасьє. — Я обманил вашу еміненцію!
— Ваша жінка, відвідуючи вулиці Вожірар і Ля-Гарп, ходила не до крамарів полотном!
— А до кого ж вона ходила? Боже милий!
— Вона відвідувала герцоґиню Де-Шеврез і герцоґа Б'юкенгемського.
— Так, — сказав Бонасьє, напруджуючи свою пам'ять, — так, так, ваша еміненція, маєте рацію. Кільки разів я й сам указував жінці на таку чудноту. Її крамарі полотном мешкають у будинках, що не мають вивісок. І кожного разу моя жінка починала реготати. Ах, монсеньєр, — вів далі Бонасьє, кидаючися до ніг кардиналових, — ви кардинал, ви великий кардинал, ви геній, якого поважає цілий світ.
Хоч як легко було перемогти таку буденну людину, як Бонасьє, а кардинал був радий. Потім, майже враз, в його мозку промайнула нова думка, він усміхнувся і, простягнувши крамарові руку, сказав:
— Встаньте, мій друже; ви чесна людина.
— Кардинал доторкнувся до моєї руки! Я доторкнувся до руки великої людини! — кричав Бонасьє, — велика людина назвала мене своїм другом!
— Вас безпідставно підозрювали, а тому вас треба тепер одшкодувати. Візьміть цього гаманця, — в ньому сто пістолей, і пробачте мені.
— Мені вам пробачити, монсеньєр! — скрикнув Бонасьє, не зважуючись прийняти гаманця з остраху, щоб подарунок не зійшов на жарт. — Адже ви вільні арештувати мене, катувати, повісити. Ви — наш володар, і я не спромігся б сказати жодного слова. Пробачити вам, монсеньєр! Подумайте, що ви говорите!
— Ви, мій люб'язний пане Бонасьє, дуже великодушні. Я бачу це й дякую вам. Чи не правда ж, що, взявши гаманця, ви підете звідціль не дуже незадоволений.
— Я піду зачарований, монсеньєр!
— Прощайте, або краще: до побачення, бо маю надію — ми ще побачимось.
— Якщо монсеньєр побажає, я до послуг вашої еміненції.
— І це буде часто, будьте певні, бо розмова з вами припала мені дуже до вподоби.
— О, монсеньєр!
— До побачення, пане Бонасьє, до побачення.
І кардинал зробив жест рукою, а Бонасьє відповів, вклонившися до землі. Потім він вийшов задкуючи і, коли був у передпокої, кардинал почув, як він у захваті кричав на ціле горло: „Хай живе моньсеньєр! Хай живе його еміненція! Хай живе великий кардинал!“
Кардинал з усмішкою слухав цю блискучу маніфестацію.
— Добре! Ось людина, що ладна буде віддати за мене своє життя.
Саме тоді, коли він заглибився в стратегічні міркування над мапою Ля-Рошелі, двері відчинилися, і в кабінет увійшов Рошфор.
— Ну, як? — цікаво спитав кардинал.
— Так воно й є, — відповів Рошфор. — Молода жінка, років двадцяти шести — двадцяти восьми й мущина, років тридцяти п'яти — сорока перебували в будинках, вказаних вашою еміненцією, один протягом чотирьох днів, друга — п'яти. Але жінка відбула сьогодні вночі, а мущина сьогодні ранком.— Це вони! — скрикнув кардинал, дивлячись на дзиґарі. — Тепер запізно гнатись за ними. Герцоґиня вже в Турі, герцоґ у Булоні. Наздогнати їх тепер можна хіба в Лондоні.
— Які будуть розпорядження вашої еміненції?
— Ні слова про те, що сталося. Нехай королева залишається в цілковитій невідомості. Нехай вона не знає, що нам відома її таємниця.
Кардинал сів, написав листа, запечатав його своєю печаткою й подзвонив. Офіцер з'явився вчетверте.
— Покличте до мене Вітре, — сказав кардинал, — та скажіть йому, щоб злагодився до подорожі.
За хвилину викликаний чоловік стояв перед Рішельє. На ньому були чоботи з острогами.
— Вітре! — сказав кардинал. — Ви негайно поїдете до Лондону. Не спиняйтеся підчас подорожі ані на хвилину. Передасте цього листа міледі. Ось ордер на двісті пістолей; ідіть до мого скарбника й звеліть видати цю суму. Дістанете стільки ж, якщо знову будете тут за шість днів і добре виконаєте моє доручення.
Посланець, не вимовивши жодного слова, вклонився, взяв листа, ордера на двісті пістолей і зник.
Ось що було написано в листі:
„Міледі!
Будьте на першому балі, де буде присутній герцоґ Б'юкенгемський. На камзолі в його буде дванадцять діямантових навісків. Підійдіть до нього й відріжте два. Коли ці діяманти будуть у ваших руках, зараз же повідомьте мене“.