Три мушкетери (1929)/1/11
| ◀ X. Пастка на миші в сімнадцятому столітті | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XI. Інтрига зав'язується |
XII. Жорж Де-Віє, герцоґ Б'юкенгемський ▶ |
|
По візиті до пана Де-Тревія Д'Артаньян, замислившись, пішов додому найдальшою дорогою.
Про що ж це думав Д'Артаньян, що збочив із свого шляху й поглядав на зірки то зідхаючи, то всміхаючись?
Він думав про пані Бонасьє. Для учня мушкетерів ця молода жінка була майже ідеал любощів. Гарненька, оповита якоюсь таємницею, утаємничена майже в усі секрети двору, що надавало такої чарівної поважности її привабному личку, вона, здавалося, не була неприступна для почуття симпатії до Д'Артаньяна, який визволив її з рук тих розбишак.
Отже, мріючи про пані Бонасьє, він ішов вулицею Шас-Міді. Це саме і був квартал, де мешкає Араміс, і йому спало на думку одвідати свого друга, щоб пояснити, чого він посилав до нього Плянше, з закликом зараз же прибути. Якщо Араміс був удома в той час, як до нього приходив Плянше, то він, безсумнівно, побіг на вулицю Могильників. Там він не знайшов нікого, опріч, мабуть, двох своїх приятелів, і вони, зрозуміло, не могли пояснити один одному, що саме сталося.
До себе ж він казав, що це — слушна нагода побалакати з гарненькою, маленькою пані Бонасьє, що нею він був захоплений як не серцем, то розумом.Протягом уже двох годин вулиці Парижу були темні й безлюдні. На всіх дзиґарях Сен-Жерменського передмістя било одинадцяту. Стояла добра година.
Д'Артаньян проминув вулицю Касет і бачив уже двері будинку свого приятеля, сховані під шатром сикомор і жимолости, коли помітив щось — ніби тінь, яка виходила з вулиці Сервандоні. Ця таємна постать була загорнена в плащ, і спочатку Д'Артаньянові здалося, що то був чоловік; але з малого зросту та непевности ходи він упізнав у ній жінку. Ця жінка, немов не знавши точно будинку, якого шукала, відводила очі, щоб з'орієнтуватися, зупинялася, поверталася назад, знову підходила. Д'Артаньяна це заінтригувало.
„Чи не запропонувати їй свої послуги? — подумав він. — З її ходи видко, що вона молода, а, може, й вродлива! Як-що я стану на заваді її зальотам, то це буде поганий початок для першої знайомости“.
А тимчасом молода жінка все посувалася наперед, рахуючи будинки та вікна. Справа, проте, не була ні довга, ні важка: на цій вулиці було тільки три будинки й два вікна, що виходили на вулицю: одно в будинкові, сумежному з тим, де мешкає Араміс, а друге — самого Араміса.
— Чорт побирай! — сказав Д'Артаньян, згадавши про небогу богослова. — Ото кумедно було б, якби ця спізніла горлиця шукала будинок нашого приятеля. А воно, свідчуся душею, дуже скидається на те! А, дорогий друже, Арамісе! На цей раз я хочу остаточно упевнитись.
Д'Артаньян зщулився, як міг, і сховався в найтемнішому закутку вулиці, біля кам'яної лави в глибині ніші.
Молода жінка йшла далі, — крім легкости ходи, яка виказувала її стать, вона, злегка кахикнувши, виявила ще й зовсім юний голос. Д'Артаньян взяв кашель за сигнал.
Чи то на кашель одповіли таким само знаком, що розвіяв нерішучість нічної мандрівниці, чи то вона сама, без сторонньої допомоги упевнилася, що досягла мети своєї подорожі, — тільки жінка рішуче наблизилась до віконниці Араміса і тричі, з рівними інтервалами, постукала.
— Це таки до Араміса! — пробурмотів Д'Артаньян. — А, облуднику! Так ось як ви вивчаєте богослів'я!
По третьому разі внутрішнє вікно відчинилося, і крізь шибку замерехтіло світло.
— Еге! — вимовив Д'Артаньян, що підслуховував не біля дверей, а коло вікон. — А! Візити, значить, чекали! Зараз вікно відчиниться, і дама влізе в кімнату. Дуже хороше!
Але, на превелике здивування Д'Артаньяна, віконниця залишалася зачинена, навіть більше — світло, що майнуло, щезло, і в кімнаті знову запанувала темрява.Д'Артаньян був певний, що довго так не могло тривати, і не переставав дивитися на все око та дослухатися.
Він мав рацію: по кількох хвилинах два вдари почулися з середини.
Молода жінка відповіла одним ударом, і віконниця відчинилася.
На жаль, світло було перенесено до другої кімнати, та очі молодого чоловіка призвичаїлися до мороку.
Д'Артаньян бачив, як молода жінка витягла з кешені якусь білу річ, швидко розгорнула її, і та прийняла форму хусточки. Розгорнувши хусточку, вона показала своєму бесідникові на куток її.
Це нагадало Д'Артаньянові хусточку, знайдену ним коло ніг пані Бонасьє, а та своєю чергою звела йому на думку хусточку, яку він витяг з-під ніг Араміса.
Цікавість перемогла обачність і, користуючись з того, що всю увагу бесідників взяла на себе хусточка, Д'Артаньян вийшов з свого тайника і з швидкістю блискавки притулився до стіни, звідки міг добре бачити середину кімнати Араміса.
Ставши туди, здивований Д'Артаньян мало не закричав, бо то не Араміс розмовляв з нічною відвідувачкою, а жінка. Але Д'Артаньян, розпізнавши її убрання, не міг розглядіти її обличчя.
Тої ж хвилини жінка, що була в кімнаті, витягла з кешені другу хусточку й замінила на допіру показану. Далі жінки перекинулися кількома словами. Нарешті, віконницю зачинили. Жінка, що стояла під вікном, повернулася й пройшла в чотирьох кроках од Д'Артаньяна, спустивши каптур плаща, але запізно, — Д'Артаньян впізнав пані Бонасьє.
В яких таких справах пані Бонасьє, молода жінка двадцяти п'яти років мандрує уночі вулицями Парижа? — Тільки кохання! — І ревнощі заворушилися в душі Д'Артаньяна. Він пішов за нею назирцем. Але, побачивши юнака, що відділився від стіни, як статуя з ніші, і зачувши кроки позад себе, пані Бонасьє тихенько скрикнула й стала тікати. Д'Артаньян побіг слідом за нею й невдовзі наздогнав її. Нещасна знемагала не від втоми, а від ляку, і коли Д'Артаньян поклав їй руку на плече, вона впала навколішки й крикнула здавленим голосом:
— Убийте мене, коли хочете, але не узнаєте нічого!
Д'Артаньян підняв жінку. Обхопивши її рукою, він з ваги тіла зрозумів, що бідолашна от-от зомліє, і поквапився заспокоїти її та запевнити у своїй відданості. Пані Бонасьє розплющила очі, глянула на чоловіка, що так налякав її і, впізнавши Д'Артаньяна, скрикнула з радощів:— Це ви! Це ви! Дякувати богу!
— Так! — сказав Д'Артаньян. — Це мене послав бог оборонити вас.
— Невже, мавши цей намір, ви стежили за мною, — з жартівливою усмішкою спитала молода жінка, весела вдача якої починала вже брати гору. Острах її зник, скоро вона впізнала друга в тім, кого мала за ворога.
— Ні, запевняю вас! Я натрапив на ваш слід цілком випадково. Я побачив, що якась жінка стукотить у вікно одного з моїх приятелів…
— Одного з ваших приятелів? — перебила йому мову пані Бонасьє.
— Так! Араміс — один з найкращих моїх друзів.
— Араміс? Хто це такий?
— Годі бо вам! Ви казатимете ще, що не знаєте Араміса?
— Уперше чую це ім'я!
— І вперше приходите до цього будинку?
— Так!
— І ви не знали, що тут мешкає юнак?
— Ні.
— Мушкетер?
— Нічогісінько!
— Так це не його ви шукали?
— Найменш за все в світі! Та ви ж сами бачили: особа, з якою я розмовляла, — жінка.
— Це так! Але та жінка належить до приятельок Арамісових.
— Цього я не знаю.
— Аджеж вона живе в нього!
— Це мене не обходить.
— Так хто ж вона?
— Це не мій секрет. Ви мене проведете, потім залишете саму і дасте слово дворянина, що все лишиться поміж нами.
Д'Артаньян подав руку пані Бонасьє. Вона повисла на ній, напівсміючись, напівтремтячи, і обоє пішли вгору до вулиці Ля-Гарп.
Прибувши туди, молода жінка, здавалось, вагалася, як і на вулиці Вожірар. А втім вона з певних ознак впізнала двері й підійшла до них.
— Ось куди мені треба, пане, — сказала вона. — Тисячу разів дякую вам за приємне товариство. Ви врятували мене від усіх небезпек, на які я могла наразитися. Тепер ви маєте додержати свого слова. Я досягла своєї мети. Так пам'ятайте ж! Будьте обережні! — сказала молода жінка так серйозно, що Д'Артаньян мимоволі здрігнувся. Не втручайтеся в мої справи, не намагайтеся допомагати мені. Благаю вас в ім'я тої симпатії, що ви до мене маєте, в ім'я тих послуг, що ви їх зробили мені. Про це я не забуду до віку. Вірте тому, що я кажу. Дайте мені спокій. Не цікавтесь мною. Я для вас більш не існую, ніби ви мене ніколи не бачили.
— І Араміс, пані, повинен зробити те само, що я? — спитав трохи ображений Д'Артаньян.
— Ось уже двічі чи тричі ви вимовляєте це ім'я, а я вже сказала вам: я не знаю його.
— Ви не знаєте особи, у вікно якої стукали? Годі! Ви вважаєте мене за надто довірливого!
— Признайтесь! Ви вигадали цю історію, щоб примусити мене проговоритися, і вимислили цю особу.
— Я нічого не вимислюю, нічого не вигадую; я кажу щиру правду.
— І ви кажете, що в тому будинкові мешкає ваш друг?
— Я сказав і втретє повторюю: в тому будинкові мешкає мій друг і зветься він Араміс.
— Усе це з'ясується пізніше, — пробурмотіла молода жінка, — а тепер, пане, мовчіть.
— Якби ви могли зазирнути в моє серце, — сказав Д'Артаньян, — ви прочитали б таку цікавість, що зглянулись би на мене, і таку любов, що враз же задовольнили б цю цікавість. Неможна боятись того, хто вас кохає.
— Ви дуже швидко, пане, заговорили про кохання, — сказала молода жінка, хитаючи головою.
— Це тому, що кохання швидко і вперше поняло мене, а до того ж мені нема ще й двадцяти років.
Молода жінка скоса подивилася на нього.
— Слухайте! Я вже натрапив на слід, — сказав Д'Артаньян. — Уже три місяці тому я ледве не побився з Арамісом на дуелі через хусточку, подібну до тої, що ви її показували жінці. На ній була така сама мітка. Я певний того.
— Пане, запевняю вас, ви втомлюєте мене вашим допитом.
— Ось же подумайте; ви — така розсудлива. Що буде, коли вас з цією хусточкою заарештують, а хусточку відберуть? Чи це не скомпрометує вас?
— Чому? Хіба це не мої ініціяли: К. Б. — Констансія Бонасьє.
— Або Каміла де-Буа-Трасі!
— Мовчить, пане! Ще раз мовчить! Якщо небезпека, яка мені загрожує, вас не обходить, то подумайте про вашу власну небезпеку.— Про мою власну?
— Так, про вашу! Знайомість зо мною загрожує ув'язненням, загрожує навіть вашому життю.
— Коли так, я вас не покину!
— Послухайте! — благаючи, сказала молода жінка, згорнувши руки. — В ім'я неба, в ім'я чести вояки, в ім'я благородства… Ось вибило північ; це час, коли на мене чекають.
— Пані! — сказав юнак, вклонившися, — я не можу відмовити, коли мене так просять. Будьте спокійні — я…
— І ви не зоритимете на мене? Не підглядатимете за мною?
— Я зараз же повертаю додому.
— О, я знала, що ви чесна людина! — вимовила пані Бонасьє, простягнувши йому руку й беручись другою за молоток невеликих дверей в стіні.
Д'Артаньян схопив простягнену ручку й гаряче поцілував її.
— О, краще б я ніколи не бачив вас! — скрикнув Д'Артаньян з наївною грубістю.
— Ну, — сказала пані Бонасьє голосом майже ласкавим, стиснувши Д'Артаньянові руку, з якої той не випускав її ручки. — Я не скажу, як ви: „те що загублено сьогодні, не втрачено для майбутнього“. Хто знає, чи не задоволю я вашу цікавість, коли не буду зв'язана словом?
— Чи не пообіцяєте ви того ж самого й моєму коханню? — скрикнув Д'Артаньян, не тямлячись з радощів.
— О, що до цього, то я не зв'язую себе обіцянкою. Це залежатиме від почуття, яке ви зумієте навіяти мені.
— Значить сьогодні, пані…
— Сьогодні, пане, я відчуваю до вас тільки вдячність.
— Ви така чарівна, — сумно сказав Д'Артаньян, — і зловживаєте моїм коханням.
— Ні, я тільки користуюся з вашого благородства. Але, знаєте, є люди, за якими ніщо не загине.
— О, ви зробили мене найщасливішим з людей! Не забувайте сьогоднішнього вечора, не забувайте вашої обіцянки!
— Будьте спокійні. Я згадаю про все в свій час, на своєму місці. Ну, ідіть, ідіть, бога ради. На мене чекають як раз опівночі, а я вже запізнилася.
— На вас чекає мущина? — згукнув Д'Артаньян.
— О, знову починається! — вимовила пані Бонасьє, з півусмішкою, не позбавленою деякої нетерплячки.
— Я йду, йду. Я вірю вам, я хочу, щоб ви склали належну ціну моїй відданості, нехай то будуть і дурощі. Прощайте, пані! До побачення!Двері відчинилися, зачинилися. Гарненька жінка зникла.
Д'Артаньян пішов своїм шляхом. Він дав пані Бонасьє слово не підглядати за нею, і якби його життя залежало від місця, куди вона увійшла, чи від особи, яка мусіла її проводити, Д'Артаньян однаково повернувся б додому, бо дав слово повернутися. За п'ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.
— Бідний Атос! — говорив він. — Він нічого не знає, що це значить. Він, певно, заснув, чекаючи на мене, а коли прийшов до себе, довідався, що в нього була жінка. Жінка в Атоса! Але й у Араміса була жінка. Усе це дуже чудно. Бажав би я знати, як воно скінчиться?
— Погано, пане, погано, — відповів голос, в якому Д'Артаньян впізнав Плянше. Голосно розмовляючи сам із собою, як то буває з заклопотаними людьми, він увійшов у коридор, кінець якого були сходи до його кімнати.
— Що саме погано? Що ти, дурний, хочеш сказати? — спитав Д'Артаньян. — Що скоїлося?
— Усі лиха!
— Які саме?
— Перше — заарештовано пана Атоса.
— Атоса заарештовано? За що?
— Його знайшли у вас і взяли за вас.
— А хто заарештував його?
— Варта, приведена людьми в чорному, що ви їх погнали геть.
— Чому ж він не назвав себе? Чому він не сказав, що він тут ні при чому?
— Він не схотів робити цього. Навпаки, підійшов до мене і сказав: зараз бути вільним треба твоєму панові, а не мені, бо він знає все, а я нічого. Його вважатимуть за заарештованого, і це дасть йому змогу вигадати час. За три дні я скажу, хто я, і мене повинні будуть звільнити.
— Браво, Атосе! Благородна душа! — бурмотів Д'Артаньян. — Впізнаю його! А що зробили поліцаї?
— Четверо повели його, не знаю куди: чи то до Бастилії, чи то до Фор-Левека; двоє залишилися з людьми у чорному, які поперетрусили все і забрали з собою всі ваші папери. Нарешті ще двоє підчас цієї роботи стояли на варті. Потім, коли все закінчилось, відбули, а будинок залишили порожній і відчинений навстіж.
— А Портос і Араміс?
— Я їх не знайшов, — вони не приходили.
— Алеж вони можуть прийти кожної хвилини. Ти ж переказував, що я чекаю на них?
— Так, пане!— Не руш звідси. Якщо вони прийдуть, попередь їх про те, що сталося. Нехай ждуть на мене в коршмі „Соснова шишка“. Тут було б небезпечно. За будинком, мабуть, стежать шпигуни. Я побіжу до пана Де-Тревія повідомити про це й прилучуся до них.
— Гаразд, пане! — сказав Плянше.
— А ти ж лишайся й не бійся, — сказав Д'Артаньян, повернувшися, щоб підбадьорити свого льокая.
— Не турбуйтеся, пане, — відказав Плянше. — Ви мене ще не знаєте. Я відважний, коли вмикнуся в яку справу. Мені треба тільки вмикнутися. Аджеж, до того, я ще й пікардієць.
— Згода, — сказав Д'Артаньян. — Ти мусиш дати скорше вбити себе, ніж кинути свій пост!
— Так, пане! Ніщо в світі не завадить мені довести мою відданість вам.
Яко-мога швидше, стомлений вже ходінням протягом цілого дня, Д'Артаньян подався на вулицю Старого Голубника.
Пана Де-Тревія не було вдома. Його рота стояла на варті в Люврі, і він був в Люврі разом із нею.
Треба було добутися до нього і повідомити про те, що сталося. Д'Артаньян поклав спробувати пройти до Лювра. Його мундир ґвардійця роти Дезесара повинен був правити йому за перепуску.
Юнак спустився вулицею Малих Августинів і пройшов набережжям до Нового мосту. Йому промайнула думка переїхати річку пороном, але, сунувши на березі руку в кешеню, він помітив, що не має чим заплатити за перевіз.
На вулиці Генеґо він побачив, як з вулиці Дофіна вийшли дві особи. Хода їх здивувала його.
То були мущина й жінка. Постать жінки нагадувала пані Бонасьє, а мущина страшенно скидався на Араміса.
На мущині був мушкетерський мундир. Жінка спустила відлогу. Мущина закривав обличчя хусточкою. Ця подвійна обережність показувала, що обоє не хотіли, щоб їх впізнали.
Вони зійшли на міст. Це була дорога і для Д'Артаньяна, бо він прямував до Лювра. Д'Артаньян ішов слідом за ними. Ревнощі зворушили його сердце.
Його зрадили і друг і та, що її він любив, як коханку. Пані Бонасьє присягалася всіма богами, що не знає Араміса, і за чверть години по цій клятьбі він бачить її під руку з Арамісом.
Д'Артаньян не зважив тільки, що гарненьку жінку він знає протягом лише трьох годин, що, крім вдячности за визволення від людей в чорному, вона йому нічого не винувата. Він мав себе за ображеного, обманутого, обдуреного. Кров і гнів ударили йому в голову. Він вирішив розгадати цю таємницю.
Молода жінка й юнак помітили, що за ними слідкують, і прискорили ходу. Д'Артаньян побіг, випередив їх і зупинився. Порівнявшися з ним, вони й собі спинилися.
— Чого вам треба? — спитав мушкетер і подався на крок назад, вимовляючи ці слова з чужоземною вимовою.
Це доводило, що Д'Артаньян помилився в одній частині своїх здогадів.
— Це не Араміс! — скрикнув він.
— Так! Це не Араміс, і з вашого виклику я бачу, що ви взяли мене за когось іншого. Я вибачаю вам.
— Ви мені вибачаєте! — згукнув Д'Артаньян.
— Так! — відповів незнайомий. — Дайте пройти. Я вам непотрібний.
— Правда ваша, — сказав Д'Артаньян. — Не до вас я маю справу, а до вашої дами.
— До моєї дами? Адже ви її не знаєте, — сказав чужоземець.
— Помиляєтесь, пане! Я її знаю.
— Ах! — з докором в голосі сказала пані Бонасьє. — Я мала ваше слово салдата та джентлмена і звірилася на нього.
— Пані! Я… — трохи зніяковів Д'Артаньян. — Ви ж обіцяли мені…
— Беріть мою руку, — перебив чужоземець, — і ходім.
Д'Артаньян, приголомшений, уражений, зневажений всім тим, що тут скоїлося, стояв схристивши руки перед мушкетером і пані Бонасьє.
Мушкетер ступив два кроки наперед і рукою відсунув Д'Артаньяна.
Д'Артаньян стрибнув назад і витяг шпаду.
Тої ж хвилини, із швидкістю блискавки, витяг свою й незнайомий.
— Ради бога, мілорде! — скрикнула пані Бонасьє, кидаючися між двох супротивників і обіруч хапаючись за держала шпад.
— Мілорде! — скрикнув Д'Артаньян, вражений несподіваною гадкою. — Мілорд! Вибачте, пане! Ви часом не…
— Мілорд — герцоґ Б'юкенгемський, — півголосом сказала пані Бонасьє. — Ви можете загубити усіх нас!
— Мілорде! Пані! Вибачьте. Я кохаю її, мілорде, і ревную. Ви знаєте, мілорде, що таке кохання, вибачте й скажіть, в який спосіб можу я офірувати своє життя вашій світлості!— Ви відважний юнак! — вимовив герцоґ Б'юкенгемський, простягаючи Д'Артаньянові руку, яку той шанобливо стиснув. — Ви пропонуєте себе до моїх послуг. Я приймаю вашу пропозицію. Ідіть з нами до Лювра, на двадцять кроків од нас, і як хто буде стежити за нами, убийте його.
Д'Артаньян взяв голу шпаду під пахву, пропустив пані Бонасьє й герцоґа на двадцять кроків уперед і пішов за ними, ладний точно виконати наказ благородного й елеґантного міністра Карла I.
На щастя, юнак не мав нагоди довести свою відданість, і молода жінка та красунь-мушкетер, без ніяких перешкод, увійшли в Лювр. Д'Артаньян же негайно подався до коршми „Соснова шишка“, де на нього чекали Портос і Араміс.
Не давши їм пояснень, через що саме він їх потурбував, Д'Артаньян сказав тільки, що сам розв'язав справу, в якій, — так спершу йому здавалося, — могла бути потрібна їхня участь.