Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/VII
| ◀ VI | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель VII |
VIII ▶ |
|
Начко прокинувся дуже рано. Він мав о пів до шостої бути в друкарні для перекладу нових телеграм і остаточного зредагування ранішнього видання числа «Gońc-а». Цим тяжким трудом ранішнього вставання ділився він із своїм головним співробітником, так що одного дня вставав рано один, другого дня другий, окрім неділі, коли не виходило ранішнє видання «Gońc-а». В тих днях, коли мав рано вставати, Начко прокидався звичайно далеко вчасніше, ніж було треба, не раз о третій або четвертій, і вже не спав більше, доки стара Миколайова з правильністю годинника не вставала точно о п'ятій, вичищала його речі і приготовляла йому води для вмивання.
І сьогодні прокинувся Начко о четвертій вранці. Надворі була ще ніч — ясна, морозна, зимова. Повний щит місяця хилився до заходу, а його біле світло розіскрювало замерзлий сніг, яким обсипаний був Львів. Молочна ясність цієї ночі била в незавішене вікно Начкової спальні так, що всі предмети в ній, хоча в півтіні, але виразно вирисовувались перед його очима. Машинально якось глянув Начко в протилежний кут кімнати і гукнув навіть напів іще сонним голосом:
— Владку, ти спиш?
Але в тій хвилині пригадав собі, що вже два тижні сам він спить у цій кімнаті, що Владко перейшов до іншого помешкання, і серце його стиснулось від жалю і якогось неясного болю.
Він сягнув рукою на нічний столик, що стояв біля узголов'я його ліжка, дістав годинник, що лежав на ньому, і пачку сірників, засвітив, а переконавшися, що ще завчасно вставати, вилаявся потиху, знаючи, що вже не засне, поклав годинник і сірники на місце і перевернувся на другий бік, роблячи даремні зусилля, щоб заснути. Сон не приходив. Замість сну неспокійні думки роїлися в його голові, шумлячи й бринячи, мов настирливі мухи.
Передовсім він задумався про Владка. Що сталося з ним, що він розлучився з братом і пішов на окреме помешкання? Коли кільканадцять днів тому заявив Начкові про свій намір, той аж задерев'янів із здивування, незважаючи на зовсім не найкращі і холодні відносини, які від того балу панували між ними. Правда, Владко довго й широко вияснював братові, що як адвокат, який мусить багато всіляких людей приймати в себе, він мусить також мати окреме помешкання, тим більше, що тут його клієнти перешкоджають Начкові в його праці. Але в тій Владковій аргументації відчував Начко нещирість, мов рану, приховувану в торочки красномовства і навіть гумору. Начко не мав досі причини скаржитись на перешкоди з боку Владкових клієнтів, тим більше, що він працював в окремім кабінеті, відділений від Владка салоником, де була також чекальня для нечисленних знатних клієнтів. Селяни, яких прибувало більше, ждали в кухні або в коридорі. Крім того, до помешкання ці клієнти приходили рідко, бо ж властиве Владкове урядування було в канцелярії його адвоката. Очевидна, отже, річ, що не це було головною причиною розлуки братів. Але що ж нею було?
Начко відчував добре і не міг сам перед собою заперечити, — хоч ні один із них при розстанні ані слівцем про це не згадав, — що були нею саме ті нещирі й холодні відносини, які запанували між ними після балу. Відчував також Начко, що сам він був у цьому найбільше винен, але не почував у собі сили, не бачив способу виправити цю вину. Зараз на другий день після балу Владко з правдивою братерською дбайливістю почав був випитувати його про те, що таке йому вчора сталось, але він, не знати з якої причини, почув себе немило враженим тією дбайливістю і перший раз у житті грубо відфукнувся братові, щоб дав йому спокій. Це відфукнення було мов несподіваним зойком трісненої струни: дійсно, від тієї хвилини тріснула між братами жива струна гармонії і щирої відвертості. Начко ходив понурий, на питання брата відповідав коротко, нерадо і ховав у собі свої думки та враження, як та мушля, що стискається й корчиться щораз сильніше, коли в м'які складки її тіла дістанеться гострий камінчик, який щораз глибше вгризається в м'ясо. Немов прочуваючи те, що діється в серці брата, і Владко, хоча взагалі далеко щиріший і веселіший, уникав перед Начком навіть згадки про Регіну, хоч в дійсності він і не підозрівав, яке глибоке й фатальне враження зробила її постать на Начка. Чи то загальна душна атмосфера, яка запанувала в їх тихому закутку, чи побоювання, щоб не робити прикростей похмурому Начкові розповідями про свої приємні враження, — досить, що щось ніби формально стримувало Владка порушувати бальні враження. А Начко, знаючи, що Регіна для брата не пройшла непоміченою і сама, очевидно, більше хилилась до Владка, ніж до нього, з заздрістю безсильного й покривдженого ждав на те, щоб заговорив Владко, мучачись тисячними помислами, зродженими шаленою заздрістю, винаходячи й закидаючи тисячні підозріння, що ще більше замикали його серце, накладали печать на уста.
Але несповна тиждень після балу стався факт, на око зовсім звичайний і природний, що, проте, фатально вплинув на взаємні відносини обох братів. Одного дня, повернувшись трохи раніше, ніж звичайно, з редакції, Начко спостеріг, що з кабінету його брата виходять дві пані, яких Владко виводить з величезною чемністю й запевненнями своїх найкращих побажань. Начко відразу пізнав обох цих пань: то були, пані Дреліхова й Регіна. Мов буря, ввірвався він по хвилині до Владкового кабінету і, хапаючи його, як тоді в бальній залі, обома руками за плече, сказав спішно, перериваним із зворушення голосом:
— Що… що то за… дами були зараз у тебе?
Владко кинув на брата довгий, допитливий погляд, від якого Начко аж обличчя відвернув, і сказав спокійно:
— Що тобі, Начку? Дрижиш увесь, мов у лихорадці! Чи ти не хорий?
— Ти дурний із своєю хоробою! — відповів сердито Начко. — Відповідж на моє питання!
— Ці пані, — мовив здивований Владко, — що тебе можуть ці пані обходити? Це була наша близька сусідка, пані Дреліхова, з сестріницею.— І чого вони від тебе хотіли? — мовив Начко, з силою викидаючи із себе слова.
— Щораз більше дивуєш мене, Начку, — говорив Владко, знизуючи плечима. — Не можу зрозуміти, про що тобі ходить. Чи, може, думаєш, що ці дами хотіли звести мене з шляху моральності? — сказав він, усміхаючись іронічно. — Заспокойся і не побоюйся за це! Приходили до мене радитися в одній правничій справі, в справі спадковій.
— Що це за справа? — питав дальше Начко, стараючись знайти якийсь пункт, за який міг би він ухопитися думкою.
— Е, це досить заплутана справа, — відповів Владко. — Справа цієї панни сестріниці з спільником її батька в Дрогобичі за виграний жеребок. Здається, що це може дійти до заведення процесу карного й цивільного заразом.
— Ну, і що ж, ти прийняв цю справу на себе?
— Е, який же ти швидкий! — гукнув усміхаючись Владко. — Тут іще не знати, чи справа взагалі буде розпочата, а ти вже питаєшся, чи я прийняв її. Знаю її лише з бабських оповідань, а ти знаєш, що це зовсім ще не документи. Хто знає, може, все буде навпаки. Я казав їм, щоб удалися з цим до мого меценаса, щоб йому віднесли документи, то, може, що з цього буде. А втім, знаєш, що такі справи не належать до мого фаху.
Начко з якимось незвичайним, гарячковим запалом стискав руку брата.
— Так, Владку, — гукнув він живо, — це справа не твоя! Не бери її на себе, відправ цих пань! Пощо тобі вдаватися в їх прокляті відносини! Перед нами інший шлях. Будь здоров!
І, ще раз гаряче стиснувши йому руку, Начко знову вихром вилетів з кабінету. Але, на жаль, цей запал, ця гарячка й це схвилювання Начка дали Владкові багато для думання і навіть укололи його незвичайно прикро в саму глибину сумління, бо ж у тій хвилині він, сам не знаючи ясно чому, перший раз в житті збрехав перед братом. Візит пані Дреліхової в товаристві Регіни наповнив його такою радістю, так приголомшив його, що, вислухавши оповідання про справу з жеребком і майже зовсім не зрозумівши, про що ходить, він з незвичайною готовістю й очевидною втіхою взявся до ведення тієї справи, — розуміється, під фірмою свого адвоката, — сховав документи для пізнішого докладного розгляду і просив пані, щоб з'явилися за тиждень по остаточне рішення. В тій хвилині, коли пояснював Начкові, що з цієї справи, може, ще нічого не буде і що він не думає мішатися до неї, сам тремтів від думки, що corpus delicti[1], який свідчить про його безсоромну брехню, лежить тут же перед ним, у бюрку, в незамкненім шуфляді, і що Начко одним рухом руки може видобути його і побачити всю правду. Очевидно, Начко про це не знав нічого і тому здивувався дуже, коли Владко на другий день в часі обіду заявив йому, що він вишукав собі нове помешкання, на яке за пару днів хоче спровадитись. Начко прийняв цю відомість мовчки, як тяжкий, але заслужений удар, не питав брата про мотиви цього кроку, а коли той з власної понуки почав йому їх вияснювати, махнув рукою і обтер крадькома сльозу, що набігла йому на очі. Бо Начко відчував, що ця розлука є початок якогось нового повороту в житті, який може повести їх на різні шляхи, і хто знає, чи не вплине вона фатально на сам розвиток тієї праці, якій вони присягли віддавати свої сили, своє життя. Але він нічого не казав про це Владкові, боячись образити його нагадуванням про справу, яка для них обох була такою звичайною, такою природною і необхідною, як дихання. Лише стара Миколайова, довідавшись, що «старший» панич думає виїхати, тихо ридала в кухні, не сміючи також мовити ні слова.
І ось уже минуло два тижні від дня, коли Владко зайняв нове помешкання. Здавалося, що цей розділ вплинув корисно на відносини між братами. Владко часто увечері приходив на своє старе помешкання, зоставався на чай, жартував з Миколайовою, оповідав Начкові про свої заняття і викликував його так само на розмову, що йому і вдавалося деколи. Але Начко відчував, що все це вдаване, що Владко говорить до нього мов до чужого, що хоче забавити його в товаристві, що їх розмові недостає тепла, недостає братерської щирості й безумовної відвертості. Він відчував, що й сам він замикає в своїм серці перед братом багато важливих справ, які сталися в останніх днях, і підозрівав Владка, що й він, мабуть, щось перед ним приховує. І чим нещасливішим почував себе Начко, тим більше гризучими, тим сильнішими ставали його підозріння. Нащо Владко випровадився? Чому він не згадує нічого про Регіну та про їх спадкову справу? — ці два питання комбінувалися в його умі й сполучалися мимоволі, наповнюючи його серце отрутою гіркості й отруюючи йому кожну хвилину дня.
Його думки перейшли до Регіни, хоч, правду кажучи, від того пам'ятного балу, майже ніколи не відступали від цієї стрункої постаті в темній суконці, від цієї голівки з коротким волоссям і з незглибленими та разом такими змінними очима. Скільки ж то разів бідний хлопець закидав собі свою слабість, легкодушність і відсутність почуття мужеської гідності, старався вибити собі її з голови, забути, погордити нею, — все надаремно. Цілими годинами ходив він по вулиці, ховаючись поза вуглами домів, мов злодій, щоб лише побачити її, як виходила з дому або поверталась додому. Скільки ж то разів, зустрічаючись на вулиці, хотів промовити до неї, відкрити їй своє серце, висловити свої почування, — але завсіди стримувала його згадка про ті сердиті слова й холодні погляди, що дістались йому на балі. Нарешті він раз зважився на рішучий крок. Написав їй лист, короткий і скупий на вислови, і в ньому запропонував їй свою руку й серце.
Він заспокоївся трохи, віддавши цей лист на пошту, і, сповнений віри в себе, взявся до праці над новою розвідкою про крайові відносини, в якій бажав у всій повноті, на масі фактів, показати, як представники галицької шляхти в державній раді, сеймі, повітах і різноманітних товариствах замість інтересів загалу мають на оці лише свої класові інтереси, а то й стараються не раз, навіть з евентуальною власною шкодою, підкопувати або занедбувати інтереси народу, міщан і робітників. Матеріал до тієї статті приготовлювано та збиралося віддавна, цілість скомпоновано, і брати декілька разів пункт за пунктом сумлінно її передискутували. А що Начко виклав розвідку ясно й зрозуміло, з безсторонністю і спокоєм історика, ясним та пластичним стилем, та річ, друкована в «Gońc-у», від першого разу зробила могутнє враження в краю, викликала різноманітні й живі дискусії та втиснула «хлопоманський» часопис в руки множества таких навіть людей, які досі не читали його. Старий редактор-ветеран не міг надивуватись поводженню тієї газети, яку він думав убити в колисці, друкуючи зараз після тієї вечері в братів Калиновичів різку пересторогу проти її шкідливих тенденцій. Перестороги, перекручування і доноси, що були б в силі убити дві інші газети, «Gońc-ові» якимсь чудом виходили на користь; а він не полемізував, не боронився, лише йшов спокійно своїм шляхом.
Відіславши лист до Регіни, працював Начко спокійно над своєю великою статтею. Швидкої відповіді він не сподівався, бо сам у листі просив Регіну, щоб вона добре надумалась, щоб узяла до уваги, що як би не здавалося на око, це не є легкодушний крок, але виплив сильної і непохитної постанови, що він чує, що без неї жити не може, і, просячи її руки, ставить усю свою долю на карту: його життя або смерть залежатиме від її рішення.
Але ось третього дня після відіслання цього листа одержав Начко відповідь. Була вона коротка і містила в собі ці слова — Начко пам'ятатиме їх до гробової дошки, незважаючи на те, що не міг знайти в собі сили, щоб перечитати їх більше ніж один раз: «Шановний пане! Моя сестріниця Регіна Киселевська дякує Вам за довір'я, але заявляє Вам через мене, що Вашою жінкою не буде. Покірна Терміна Дреліхова».
Незважаючи на те, що цей лист дійшов до його рук перед двома днями, Начко й тепер іще, згадавши кожне його слово, кожну букву цього бридкого, розлізлого письма, аж кинувся на ліжку, мов на терновій постелі. Прокляття! Отже, аж до цього дійшло! Отже, вона аж так згордувала ним, що навіть сама не відповіла на його слова, писані кров'ю серця, але довірила відповідь нечистим рукам цієї… цієї… Мабуть, страшне було в перших хвилинах схвильовання Начка, як і тепер іще, коли час успів уже значно втишити біль, він на саму згадку про цей удар не міг довше влежати на ліжку, зірвався, скрегочучи зубами й заламлюючи руки в німій розпуці, і почав бігати по кімнаті мов шалений.
— Отже, нічого, нічого, нічого мені не лишилось! — шептав він, стискаючи голову долонями, неначе лякався, що вона йому трісне з болю. — Брат покинув мене, ця ко̀пнула мене ногою гірше, ніж якого пса. Все, що люди називають особистим щастям, я замкнув у глибокім льосі і маю ключ кинути до моря. Але ж без особистого щастя життя — не життя, людина — не людина. Коли людина впадає під тягарем страждання, то як же ж вона може добре працювати для громадської справи? Ні, відчуваю це. Я загинув! І за що? І чому?
І знову він бігав по кімнаті, заламлюючи руки, то хапаючись за голову. Втім, вибило пів до шостої. Начко задрижав, задержавсь — і заразом здавалося, що весь зібраний потік його думок і почувань задержався, замерз і заледенів відразу. Біль у грудях залишився, глухий, глибокий, невиліченний, але думки, звиклі до професійної праці, мов коні до кирата, звільна почали брати інший оборот. Він машинально засвітив лампу, вдягнувся і, взявши з цвяха великий ключ від брами, вийшов з камениці. До друкарні на вулицю Ягайлонську мав чималий шмат дороги, треба було спішити. Швидкі кроки його дудніли по замерзлім і снігом заметенім тротуарі.
Вулиці були ще зовсім порожні. Незважаючи на місячне світло, по рогах і на поворотах палились гасові лампи, що звичайно бувають гашені лише тоді, коли панують найбільші темнощі. Тут і там спішили робітники до своїх верстатів або, туркотячи по замерзлім і грубою верствою льоду покритім бруку, їхали бляшані буди з свіжим печивом, розвозячи його по грайзлярнях. Обік костьола бернардинів стояли якісь дві скулені старенькі жінки в лахманах, ждучи, чи швидко відчинять костьол на ранішню відправу, і скорочували собі час ждання цілою літанією прокльонів та гарних епітетів, якими вони одна одну обкидали. Дальше з ясно освітленої кав'ярні Мюллера чути було уривки співів, прокльонів і скарг, виголошуваних рівночасно кількома захриплими, п'яними голосами. Минаючи швидко кав'ярню, Начко пригадав собі анекдот з 1848 року: перед генералом Гаммерштейном, що бомбардував місто, стала депутація найповажніших горожан-поляків. Коли члени депутації представились йому поіменно, грубіянський генерал крикнув:
— Der Teufel noch amal! Hild, Mild, Wild, Stieller, Piller, Müller! Das sind ja aber verflucht polnische Namen![2]
І Начко всміхнувся, минаючи Галицьку площу. Порожні будки синевідських бойків довгою низкою стирчали збоку тротуару, мов оголені з тіл кості. На другім боці площі стояло кілька санок фіакрів; чути було, як перемерзлі коні звільна, правильно хрупали обрік і як на санках, прикриті коцами, хропіли візники.До друкарні прийшов Начко перший з усіх. Він мусив перейти впоперек подвір'я аж у кут і застукати до вікна реквізитового складу, через яке млявим світлом блискотіла низько вкручена лампа. Там, між запасними та попсованими частинами машин, поламаними касами й регалами, на постелі з різнобарвних аркушів афішного паперу, добре пом'ятих, накритий рогожкою з лика, в якій прийшла з фабрики якась машина, спав сторож друкарні, молодий іще й кріпкий хлопець із смаглявою шкірою й опухлим обличчям. На стукіт він зірвався, мов опарений, і полетів стрілою, перевертаючи різні речі, що траплялися на дорозі. Щойно в третій кімнаті пригадав, що забув узяти з собою ключ і сірники. Отже, вернувся, підкрутив лампу так, що стало зовсім видно в темнім магазині, взяв, що було треба, і з лампою в руці поспішив відімкнути Начкові двері канцелярії. А потім приніс пару полін і почав палити в печі, бо ж у канцелярії панував пекельний холод.
Начко, скинувши важке зимове пальто, взявся до роботи. Телеграм іще не було, але в брамі була редакційна скринька на листи й статті, що приходили вже по закінченні вечірнього видання числа або й пізно вночі. Отже, взявши ключик, він вийшов до сіней, а по хвилині вернувся з цілою зв'язкою клаптиків паперу, заклеєних конвертів і звитків телеграм, що надійшли з провінції. Тоді сів за столом і з пером у руці взявся читати й розбирати ті речі. Деякі походили від його постійних, уже випробуваних співробітників, наприклад, звіти з судової зали, з вечірньої театральної виставки та з якогось концерту. Цих речей не треба було навіть читати; виписавши на кожнім шматку синім олівцем величезне «Мусить», Начко відіклав їх набік. Дальше повідкривав телеграми з провінції. Тут повідомлювано про додатковий вибір депутата до крайового сейму; Начко, прочитавши прізвище, наморщив брови і забурмотів: «Тумани тумана вибрали!», а потім призначив телеграму до друку, виписавши зверху місце висилки й дату та справивши ідіотичний телеграфний правопис. У другій телеграмі якийсь кореспондент обіцяв велику й незвичайно важну кореспонденцію. «Ну, ну, не ричи, а дай молока!» — забурмотів Начко і кинув телеграму під стіл. Дальше йшли речі в тім самім смаку: якийсь шляхтич, ображений кореспонденцією, загрожував судом, але речі не простував — і Начко кинув телеграму так само під стіл з єдиною резолюцією: «Пошел!» Там знову був сажневий лист про якийсь аматорський концерт у Великих Очах, в якому великооцьких аматорів, що виступали на концертній естраді, порівнювано з першорядними співаками, і широко писано про те, як Великі Очі з приводу того концерту поділились на два ворожі табори, як «партія перевороту» старається підкопати небосяжну славу великооцьких артистів та артисток і т. ін. «Ну, ну, ну! — сказав, усміхаючись, Начко. — Це вже ми читали, мій пане, це стоїть, хоч трохи іншими словами, в другій частині Дон Кіхота, де є мова про партії І-а-гачів і Ай-а-гачів». І енергійним розмахом пера він перекреслив усю працю великооцького Сервантеса, полишивши з неї лише голий і дрібний факт, що «у Великих Очах в присутності численної місцевої публіки відбувся аматорський концерт на добродійні цілі, який приніс цілих 25 золотих 50 крейцерів чистого доходу». А обік синім олівцем написав: «Під шпіц!»
Пунктуально о шостій годині прибули складачі, що за окрему винагороду зобов'язались до ранішньої роботи. Сторож уже позапалював лампи в тих місцях, де кожний із них стояв. Жваво здіймали вони з себе пальта й сурдути, вдягали полотняні блузи й такі самі фартухи, мовчки брали рукописи від редактора і, закріпивши їх на дерев'яних вилках, починали складати, коливаючись мірно на ногах і безупинно стукаючи олов'яними буквами об верстаки. Незважаючи на те, що чотири лампи під широкими паперовими абажурами кидали широкі круги світла на регали, обширна складальня була понурою і виглядала мов порожня; кути тонули в півтінях, тим більше, що вікна з неї виходили на темне, мов колодязь, глибоке подвір'я триповерхової кам'яниці. Складачі також мовчали і скупчились кожний при своїй роботі; лиш часом цей або той голосно прочитає пару слів рукопису, що стирчить перед ним, або оповість своєму товаришеві коротко про якийсь факт, що притрапився з учорашнього вечора. Рідко виривається котрому гумористична увага, що стосується до складеного саме рукопису або змальованого в ньому факту.
Але ось застукали поспішно до дверей канцелярії: це возний з телеграфу приніс телеграми. Всі складачі звернули очі в той бік, пройняті побоюванням, щоб телеграми не були довгі і щоб номер наслідком цього не спізнився. Метранпаж покинув навіть роботу і на пальцях наблизився до Начка, щоб побачити телеграми. Ну, Богу дякувати! Телеграми недовгі, номер вийде на час! Жвавіше застукали олов'яні букви об верстаки, жвавіше почали коливатися складачі над своєю роботою, загальний настрій пожвавився. Розмова поплила безперервним струмком. Крім того, чим ближче було до сьомої, тим більше також прибувало інших складачів, хлопців, робітників біля машин, бо о сьомій починається правильна праця в друкарні. Ось уже й панни, що обслуговували машини, поприходили одна за одною, спішачи дрібними, легкими кроками, позавивані з головою й обличчям у чорні сукняні хустки або ручної роботи в'язані шалі. Втихли при машинах голосні сміхи та грубі жарти хлопців; при паннах не можна було дозволити собі ні на що невідповідне. А втім, прихід панн був для них початком тяжкої праці. Вже на столі машиніста стояв готовий на великім залізнім бляті перший бік аркуша, себто перша й остання сторінка номера «Gońc-а». Ця частина газети залишалась без зміни від вечірнього видання. Тільки в середній сторінці зроблено стільки зміни, що викидано телеграми, які надійшли вчора рано, а вставлювано натомість ті, які надійшли сьогодні рано. Дальше викидано звіти з передучорашнього театру та взагалі ту частину хроніки, яка була вже у вчорашнім ранішнім числі, а потім також у вечірнім. Натомість уставлювано свіжо наскладані звіти і «хроніки», що опісля будуть повторені у вечірнім виданні, а завтра рано так само випадуть.
— Їзда! — гукнув машиніст, уставивши за допомогою двох сильних хлопців блят із складом на машині та прикріпивши все шрубами. Панни зайняли свої місця — одна обік цього на рухомих стелюгах укріпленого блята, щоб в часі його періодичних рухів накладати на нього аркуші паперу, а друга коло кінця машини, на високім столику, щоб відбирати й рівно на бляшанім бляті укладати аркуші, що виходили з машини.
— Ну, їзда! — ще раз скомандував машиніст. Хлопці, стоячи коло колеса обличчями один до одного та розставивши ноги, разом ухопилися за ручку колеса і почали обертати. Звільна й легко порушилось могутнє колесо на своїй шліфованій і змащеній оливою осі; тихо й звільна, мов величезний поліп, рухались також усі інші частини машини, зуби зачіплялись за зуби, блискучі залізні дрюки то висувались наперед, то подавалися в глибину корпусу, мов огнисті язики змія. Забурчала нарешті шталюга, що рухала на собі плиту зо складом, засичали коркові пальці, намащені чорнилом, зашелестів папір, пересуваючись крізь горло машини, порушились нараз по другім боці залізні грабельки, хапаючи друкований аркуш і півкруговим рухом укладаючи на бляті, — машина ввійшла в рух.
Цей рух, наданий їй руками «услугуючих» хлопців і панночок, здавалося, звільна вливав життя в неї саму. Здавалось, що ці блискучі залізні колеса, бляти, дрюки й вальці, мов ті казкові опирі, можуть жити життям, виссаним з інших істот. З тихої перед хвилиною машини зробилася грізна істота, що бурчала, дзеленькотіла, що своїм постійним пекельним гуркотом наповнювала всю кімнату, струшувала шибки у вікон і заглушувала всякий живий голос довкола.
Тимчасом Начко давно вже скінчив переклад телеграм, які складачі, покраявши на малі пасочки, складали на чотири руки. «Відбивати!» — залунав голос метранпажа, і практикуючий хлопець кинувся з валком, пасочком мокрого паперу й щіткою, щоб відбити наскладаний рукопис до коректи.
Скінчивши коректу того, що сьогодні наскладано, понумерувавши поодинокі уступи, Начко вдягнувся і вийшов з друкарні. Праця над речами, далекими й чужими його особистим інтересам, заспокоїла його, приносячи йому бодай на хвилину забуття. Було вже пів до восьмої; ранок був ясний і холодний, по вулицях снувались уже натовпи людей. Дітвора обох полів спішила до шкіл; вуличні хлопці ковзались по невеликих смугах гладкого льоду на вуличних спадах. У відчинених крамницях посідали заспані крамарі, убрані в теплу одіж. Через відчинені брами в замрячених подвір'ях видно було ще тут і там освітлені вікна, за якими в тісних, брудних і вогких комірках працювали від раннього досвітку дрібні ремісники: шевці, кравці, щіткарі й інші. Але безупинний міський рух благодійно вплинув на Начка, мов повів холодного вітру в жарке літнє полуднє. Він відчув себе живою, чинною частиною цього рухливого, працюючого натовпу і з задоволенням згадав про скінчену вже пайку своєї денної праці. Почув апетит і, подвоївши крок, поспішив додому на снідання.
До початку праці в редакційнім бюро він мав іще півтори години часу і вживав їх звичайно на полагоджування своєї приватної кореспонденції або на вишукання в бібліотеці тих книжок та паперів, які могли йому бути потрібні в продовжуванні його праці, яку писав день у день в редакційнім бюро. Сьогодні не було до кого писати листа; отже, випивши каву, яку подала йому Миколайова, Начко встав спішно від столу і кинувся до бібліотеки, шукаючи чогось, перевертаючи книжки, переносячи навіть цілі їх купи з полиці на полицю. Очевидно, він бажав зайнятись бодай фізичною працею, щоб не допускати собі до голови настирливих думок і згадок. Однак, коли оглянувся по хвилині, то побачив, що він не сам у кімнаті. Коло порога стояла стара Миколайова.
— Чого вам треба, Миколайова? — запитав її Начко таким тоном, немовби не мав часу і не бажав відриватись від якоїсь дуже пильної роботи.
— Нічого, прошу панича, — відповіла стара, не рушаючися з місця.
— Ну, то чого ж тут стоїте? — питався дальше Начко.
— От так собі. Я хотіла б трохи поговорити з паничем. Увесь день сиджу вдома сама, дальше вже й говорити по-людськи забуду. Давніше, як іще обидва паничі разом були, то бодай часом із старою Миколайовою поговорять, пожартують. А тепер панич неласкаві на стару.
— Але ж, моя Миколайова, — відповів трохи сердито Начко. — Хіба іншим разом поговоримо. Бачите, що я не маю часу.
— А що ж панич роблять? — з хитрим усміхом запитала стара.
— Що роблю? — запитав Начко, трохи змішаний. — Бачите, шукаю однієї речі.
— Бачу це я, бачу, — сказала стара, киваючи головою, — що панич однієї речі шукають, але, прошу панича, цієї речі панич тут не знайдуть. Її треба шукати деінде. Ей, дорогий паничу, — мовила стара, підходячи ближче і сідаючи на крісло, — маю і я очі й вуха та прожила, Богу дякувати, сімдесят літ на світі, то хоч я неписьменна на книжках, але вмію трохи читати на людських обличчях і в людських очах. Знаю я, чого панич шукають.
— Ет, балакаєте, Миколайова! Ну, чого ж я шукаю?
— Щастя панич шукають, ось чого! — сказала стара. — Хіба то я не знаю, чого молоді люди в такім віці шукають? Хіба то я не чую, як панич уночі крізь сон кричить і благають когось, як зриваються й ходять по кімнаті? Хіба то я не бачу, як панич руки заламлюють, і на вулиці на когось чекають, і при зустрічі очі спускають, уклоняються й утікають? Стара я, мій любий паничу, і всі ці історії знаю добре!
Начко слухав здивований, остовпілий. Отже, те, що він уважав за свою виключну таємницю, відоме було цій старій, висіло на її балакучім язиці! Та що вона знає? Може, це лише домисли, позбавлені фактичної основи?
— Та що вам сниться, Миколайова! — сказав він голосом мимоволі значно м'якшим. — Наговорили ви мені тут новин, про які я й сам нічого не знаю. Кого ж то я кличу крізь сон? На кого чатую на вулиці?
— Ей, паничу, паничу! — сказала стара, жалібно киваючи головою. — Як то вам, молодим людям, легко закидати старому брехню. Нібито панич не знають добре, що я правду говорю! Мовчала я довго, але тепер бачу, що гріх я мала б, якби довше хотіла мовчати.
— Ну, і що ж маєте мені сказати?
— Одно лише скажу паничеві: нехай панич дадуть собі спокій з тією панночкою, що має обстрижене волосся, мов хлопець.
Начко збілів при цих словах, а потім його обличчя облилось живим рум'янцем. Однак він пробував ще опиратися.
— Про яку панночку ви говорите, Миколайова? Знаю декілька таких панночок.
— Саме то нещастя, що панич знають їх декілька, а думають про одну, якої не знають навіть.
— Та звідки ж ви про неї знаєте?
— Уже звідки знаю, то знаю, але це одно можу паничеві радити, як би я радила власному синові: нехай панич дадуть собі спокій з нею! Це не для панича партія! Була я там у них пару разів у кухні: їх куховарка — це моя кума. Вона оповідала мені дещо, а втім, і сама я придивлялася зблизька цій панночці і кажу ще раз: це не для панича партія.
— Та про кого ви говорите, Миколайова! — з тривогою і нетерпеливістю скрикнув Начко.
— Нібито панич не знають, — сказала всміхаючися стара. — Про ту панну Регіну, яку панич щоночі кличуть, руки якої панич просили. А бачуть панич, що я все знаю. Але нехай панич не бояться, я вмію мовчати. Нікому про це ані слова не скажу, навіть паничеві Владкові.
— Ну, і що ж ви знаєте про панну Регіну? — питався Начко.
— Небагато знаю, не буду брехати. Ходить воно по кімнаті мовчазне, горде, як би направду яка королева. Або сяде біля вікна й сидить цілими годинами, мов німа. А злісниця — нехай Бог боронить! Не люблять її там, це мені можуть панич вірити.
«Тужить за чимось, почуває себе чужою в цім оточенні, а втім, занадто вона чиста для нього», — збивав у думках Начко закиди Миколайової з невигойною софістикою закоханого.
— Маєтку не має вона ніякого, — говорила дальше Миколайова. — Що там по батьках лишилось, те брат-ледащиця проплутав, а решту опікун в Трускавці загарбав, маючи якісь претензії. Процесуйся з ним, як хочеш. Прийняла її тітка з ласки, бо, скінчивши школу, не мала куди подітись. Тепер вона шукає для неї якогось місця на пошті або телеграфі, але я думаю, що це не для чесної панночки місце.
— То що ж вона має робити? — скрикнув Начко. — Жити на ласці тітки чи гинути з голоду?
— То чого б я так бундючилась? — відповіла з чисто жіночою логікою Миколайова. — А втім, і ця її тітка, прошу панича, цілком мені не подобається. Коли вона довідалась, що я у паничів служу, то закликала мене до кімнати, і як почала випитувати мене про паничів, то мучила з півгодини. Кажи їй те, кажи їй інше, як паничі живуть, чи вчасно увечері додому приходять, хто в них буває, у кого вони, по кім спадок дістали та скільки? Словом — мов який комісар. Я викручувалась від неї, як могла, а що я паничів хвалила, то цього панич можуть бути певні.
— А ця… Регіна була при тому?
— Розуміється, що була. Аж злість поривала мене. Увесь час сиділа коло вікна, мов похнюпа, обернена до мене плечима, навіть не озирнулась. Ні, прошу панича, це не для панича партія. Зовсім там не сподобалось мені. Я дала собі слово не йти туди більше.
— І добре зробите, Миколайова! — сказав Начко, встав і, здригнувшися, вийшов до редакції.
Правда, він мав іще півгодини часу, але втік, формально втік із дому, щоб уникнути туркотання старої служниці і впорядкувати в голові думки, розворушені її оповіданням. Все, що мовила Миколайова, щоб понизити Регіну в його очах, ставило її вище, кидало ясніше світло на її постать, робило йому її симпатичнішою. До глибини зворушило його її становище в домі тітки, становище підвладне, залежне та в основі фальшиве. Він розумів аж надто добре, як у такім становищі, а надто маючи діло з людьми з таким відмінним моральним обличчям, як пані Дреліхова, мусив терпіти її характер, мусило зроджуватись це недовір'я, ця підозріливість, замкнена в собі гордість і злість. В усіх цих неідеальних прикметах бачив Начко не хиби, але добрі прикмети сильного, незіпсованого характеру Регіни. Та все те одночасно кликало до нього великим голосом, щоб він не покидав думати про неї. Все віщувало йому, що лише велике кохання, готове на всяку саможертву, терпеливе й непохитне, його кохання, зможе врятувати її з того становища й очистити її душу з тієї грубої жужелиці, яка залишилася в огні тяжких спроб і свідчить лише про чистоту й доброту металу її душі. І знову непоправна ідеалістка-надія ожила в його душі, затріпотіла веселковими крилами й полетіла в погідне небо майбутності. Випрямлений, зміцнілий духом, увійшов Начко до редакційного бюро.
Узявши в експедиції сьогоднішній номер «Gońc-а», який саме експедиторка роздавала місцевим передплатникам, що тиснулись натовпом до віконця, Начко пішов до свого бюрка, на якім застав уже зв'язку газет і купу листів. Переглянувши свіжий номер свого «Gońc-а», вилаявшись потиху, коли побачив декілька несправлених друкарських помилок, Начко взявся насамперед до листів. Були це кореспонденції з провінції і з-за кордону. Одну по одній прочитував Начко уважно, робив на берегах знаки, криски або уваги червоним олівцем, викреслював, що зайве, і нарешті відкладав окремо готові до друку речі, а окремо такі, які треба було ще більше скоротити або яким треба було дати іншу, для газети відповідну форму.
Раптом він кинувся на кріслі, мов від уколу. Маленький листок з монограмою Р дрижав у його руці. Кільканадцять слів, написаних жіночою рукою, великими, але гарними буквами, викликали велику бурю в його умі. Лист містив у собі ось що:
«Шановний пане! Спішу загладити свою вину перед Вами. Я поступила нетактовно, даючи Вам на Вашу почесну для мене пропозицію відповідь за посередництвом тітки. Я поступила нерозсудливо, відкидаючи цю пропозицію безоглядно. Відкликую одно й друге. Не питайте мене про причини, чому так сталось. Я бажала б, щоб було краще. Та вибачте, що мушу поставити одну умову. Погамуйте тон своєї газети! Поведіть її в іншім, не такім дратівливім і революційнім напрямку! А в такім разі може бути, що наші шляхи зійдуться з часом. Зостаюся з пошаною — Регіна Киселевська».
— Що це? — крикнув Начко, зриваючись з крісла, і ще раз перебіг очима кожне слово, кожну букву листа. — Вона хоче загладити свою вину! Признається в нетактовності! Шляхетна! Добра! Але умова! Що за умова! «Погамуйте тон своєї газети! Поведіть її в іншім напрямку». Це значить — зневірся в своїх основах, праці свого життя, а тоді я готова покохати тебе! Підла! Негідна!
Начко аж зубами заскреготав з гострого внутрішнього болю. Здавалось йому, що якась страшна рука роздирає в його серці незагоєну ще рану і вертить у ній тупим, заржавілим залізом. Він почав бігати по кімнаті, мов дикий звір по клітці. В його голові шуміло, думки плутались.
— Прошу пана редактора, скрипт! — сказав хлопець з друкарні, відчиняючи двері та всуваючи голову до кабінету.
— На, маєш! — сказав Начко і, звинувши докупи приготовані перед тим рукописи, почав знову бігати по кабінеті, своїм звичаєм заламуючи руки, то знову стискаючи в долонях розпалене чоло.
— Ні, ні, ні! — гукнув він нарешті. — Це не може бути! Це не вона! Це не дух Регіни віє в цих підлих, тхнучих висловах. Вона не могла подумати цього! Між початком листа і його кінцем є така суперечність, як між чистотою і брудом, між чеснотою і злочином.
Двері кабінету знову відчинились: увійшов головний співробітник і, привітавшися з Начком, показав йому повідкреслювані місця з газет, щоб зреферувати їх до крайової і політичної хроніки.
— Добре, добре, — сказав непритомний Начко, — будьте ласкаві це зробити.
— А статтю дають пан редактор?
Начко завагався хвилинку. Вона домагається зміни напрямку, погамовання тону, а саме його статті, писані найголосніше, характеризують напрямок часопису. Та ні! Було б підло збочити з вибраного шляху, тим більше, що це не може бути її справжнім домаганням. А якщо навіть, то й це ще нічого не значить!
— Розуміється, що даю! — сказав Начко рішуче. — Будьте ласкаві приймати приходячих, щоб вони не перешкоджали мені, я за годину буду готов.
Співробітник пішов, забравши газети, а Начко лишився сам. Хвилину ще він ходив по кімнаті, але його думка, сильним зусиллям волі скерована в інший бік, працювала вже над укладанням нового розділу статті про класову політику галицької шляхти. Сів нарешті, і з блискавичною швидкістю полетіло перо по папері, заповнюючи вузькі паски рівним, чистим письмом, без перекреслень і поправок. Начко писав без перерв, і під час писання одного речення друге вже укладалося й заокруглювалося в голові та плило під перо зовсім готове. Під впливом великого нервового роздратування пам'ять, бистрість комбінації й аналізу набрали сили ясновидності. Множество фактів, мов рої бджіл, пересувались перед очима його душі, пов'язані між собою незчисленними нитками, таємничі вузли й комплікації яких ставали перед ним у вражаючій виразності. Часами, коли рука охлявала, він затримувався на хвилину і на клаптику паперу, що лежав обік, нотував думки й комбінації, які насувались йому під час писання і які треба було використати й розвинути щойно в продовженні розвідки. Часами знову переривав, щоб заглянути до давніших нотаток, або до принесених книжок. Ніколи не шукав у них довго, всюди йшов напевняка, маючи в голові ясне виображення сторони і навіть рядка, де була потрібна для нього цитата. За годину ціла купка довгих і вузьких пасків була записана: розділ, призначений на сьогодні, був скінчений. Начко встав з крісла, хистким кроком поступив до софи в протилежнім куті кімнати і кинувся на неї в повній знемозі. Холодний піт покривав його чоло, обличчя було страшно бліде, руки тремтіли, лиш очі горіли дивним, гарячковим блиском. Кождий розділ його праці коштував йому страшно багато, зворушував до глибини всю його істоту і вичерпував його силу так, що він мусив з півгодини відпочивати майже в повнім остовпінні, доки міг потроху прийти до себе.Однак цим разом не довго дано йому спочивати. Насамперед прийшов хлопець за рукописом, а незабаром після його виходу почулися в першій кімнаті якісь розмови, ніби суперечка й перекорювання. Увійшов головний співробітник і заявив, що прийшов якийсь пан і конче домагається говорити з самим паном редактором.
— Просіть його сюди, — сказав Начко, все ще блідий і ослаблений, насилу підводячись з софи.
Увійшов молодий панок, років, може, двадцяти двох, з непевною і передчасно постарілою фізіономією, що носила виразні сліди багатьох неспаних ночей і надмірного вживання гострих напитків.
— Чи маю приємність говорити з паном редактором «Gońc-а»? — запитав несміливо молодий чоловік.
— Так, — сказав Начко, наближаючись до нього.
— Чи ви є він?
— Так.
— А не могли б ви мені сказати, де я міг би знайти пана Гната Калиновича?
— Але ж бо я є він! — сказав Начко трохи роздратованим голосом.
— В-в-ви? — сказав молодий чоловік з великим здивуванням.
— Чого собі бажаєте? — питав Начко.
— Ви… вибачте, — сказав доостанку знеосмілений молодий чоловік, — бачу, що я помилився в адресі.
— Як то?
— Бо… бо я хотів говорити з паном Гнатом Калиновичем.
— Але ж кажу вам, що я є він! — скрикнув Начко.
Молодий чоловік приглядавсь до нього пильно своїми посовілими очима, нарешті сказав:
— Ви… вибачте, може, я помилився в особі. Мо… може, ви не той Гнат Калинович, якого мені треба. Той був… був далеко молодший.
— Колись і я був молодшим, — сказав Начко, з здивуванням поглядаючи на незвичайного гостя. — Коли ж ви останній раз бачили його?
— Десять років тому, — відповів молодий чоловік.
— Га, га, га! — засміявся Начко. — Це ж і не дивно, що був молодшим. Що ж ви хотіли, щоб людина за десять літ залишилась незміненою? Ну, але прошу, з ким маю честь?
— Я є Ернест Киселевський, — може, пригадуєте собі?
— Ернест! — скрикнув Начко, подаючи руку юнакові з розпитою фізіономією. — Ну, якже, якже! Мій вихованець! Що ж поробляєш, Ернесточку, як тобі ведеться? Та передовсім, будь ласка, сідай тут на софі, поговоримо. Я й так уже скінчив свою роботу.
— Неособливо ведеться мені, — сказав Ернест, сівши. — Я був у Відні у військовій школі, вигнали мене, а тепер тиждень як я тут.
— Ну, й де живеш, що поробляєш?
— Поробляти не поробляю нічого, а живу так, при сестрі.
— При сестрі? — сказав із здивуванням Начко. — А сестра при кім?
— Сестра в тітки, але має надію, що незабаром дістане яку посаду. Вже там тітка виробила для неї протекції у дуже високих риб, у самого графа Адольфа, знаєте.
— Ну, й що ж, як дістане посаду?
— А тоді наймемо собі окреме помешкання і житимемо обоє разом.
— Це значить, хочете жити її коштом! — сказав суворо Начко.
— Ви… вибачте, — відповів Ернест. — Тільки на час, доки й собі не найду якого місця.
— А яке ж місце могли б ви обняти?
— Або я знаю? — відповів Ернест. — Я обняв би, якби трапилось… чи касієра, чи діурніста… Що-небудь.
— А маєте ви кваліфікації на касієра?
— Ква… кваліфікації? Ге, ге, ге! Що мені там за кваліфікації потрібні! Гроші брати й видавати — це, ласкавий пане, потраплю.
— Ага! Ну, і це добре на початок, — сказав Начко. — Ну, а чим же я можу вам служити?
— Гм, пане Гнате, — сказав молодий чоловік, надуваючись і витягуючи ноги перед себе. — Можете служити мені в кількох справах, і маю надію, що мені не відмовите.
— Що ж, — сказав Начко, який щораз ясніше починав розуміти невдоволення й сердитість Регіни на згадку про брата, — скажіть! Що лише буде можна, я готов для вас зробити.— Знаю про це, пане Гнате, знаю, — сказав Ернест з міною протектора і махнув рукою. — Отже, передовсім я хотів би дістати місце при адміністрації вашого часопису. Чи багато ви могли б мені заплатити місячно?
— Гм, це побачилося б, — сказав Начко, здивований такою несподіваною зміною в поводженні несміливого юнака. — А що більше?
— Дальше прошу вас дати мені зараз на рахунок моєї пенсії п'ятдесят ринських, яких дуже потребую, щоб залагодити деякі інтереси, що не терплять загайки.
— Чи це все? — сказав Начко, і обличчя його почало обливатися рум'янцем гніву й обурення.
— Ні, пане, ще не все. Найважнішу справу ховаю на сам кінець. Будьте ласкаві в якнайкоротшім часі змінити тон і напрямок свого часопису.
— Що, що, що? — скрикнув Начко, зриваючись з софи і стаючи проти Ернеста, що, витягнувши худі, мов тички, ноги, розсівся на софі і дививсь йому просто в очі з спокоєм і впертістю ідіота.
— Так, пане. Це дуже важлива для нас справа, — сказав Ернест.
— Для кого «для нас»?
— Для мене й для моєї сестри.
— Сестри? А це яким робом?
— А, бо це, бачте, граф Адольф лише під тією умовою обіцяв моїй сестрі добути посаду, якщо вона вплине на вас, щоб ви змінили напрямок свого часопису і не нападали на шляхту.
— Що, що, що, що? Шалений, що плетеш? — скрикнув Начко, вхопившись за голову. — Граф Адольф… сестра… вплинути… як? з якої рації?
— Е, пане Гнате, — відповів Ернест з цинічним усміхом. — Не вдавайте знову дурного. Адже я знаю все. Краще говорімо на розум! Ви кохаєте мою сестру, просите навіть її руки. Сестра ставить вам умову змінити напрямок часопису і знає, що ви їй цього не відмовите, а я…
В тій хвилині Начко мов шалений кинувся до дверей і, відчинивши їх, крикнув щосили:
— Феліксе!Редакційний слуга, кремезний чоловік, прибіг на цей крик з експедиційної кімнати.
— Покажи цьому панові, — і Начко вказав на Ернеста, що сидів, — куди від нас виходять!
— Що? — скрикнув Ернест, зриваючись з софи і звертаючись до Начка. — Ви сміли б ображати мене, брата…
— Феліксе! — сказав Начко з притиском і відвернувся.
— Прошу, пане, — сказав Фелікс, — нехай пан не опираються.
— Отже, так так! — скрикнув розсерджений Ернест. — Замість допомогти мені, ви викидаєте мене? Добре, я піду, але я вам прислужусь! Пожалуєте цього!
І, все ще нарікаючи й грозячи, Ернест вийшов з редакційного приміщення разом з Феліксом.
А Начко тимчасом кидається по своїм кабінеті, мов зранений звір. — Отже ж, така це історія! Отже, вона, ця свята, чиста й добра Регіна, дозволила вжити себе на знаряддя підлої інтриги тих сфер, які намагаються задушити його часопис! Отже, їх це дух віє з її слів! Отже, в тій-то цілі надягнула вона маску доброти й жалю за зроблену нетактовність, щоб їм сподобатись! Боже! В яку безодню моральної гидоти дав йому заглянути той кретин, та попсована мумія! — І Начко не міг довше витримати в кімнаті. Стісняли його мури, душило повітря, зогидло йому все на світі. Одягнувшись, він вилетів з редакції, доручивши співробітникам переглянути те, що принесе вуличний репортер і судовий справоздавець.
Він ішов вулицею якийсь час без думки, приспішеним кроком, з похиленою головою, немовби приготовлювавсь розбивати нею мури. Гострий східний вітер, що пік відрання, остудив його гарячу кров, навіяв йому холодніші, спокійніші думки. Він почав задумуватися над становищем Регіни. Без маєтку й засобів до життя, на ласці тітки, що мала доньку на виданні, а до того ще з таким братом на шиї, як цей Ернест, — тож-то, дійсно, можна ошаліти. Не дивно, що бідна дівчина піддалась спокусі і дозволила вжити себе за знаряддя інтриги, далекосяглості якої сама, напевне, не оцінює. Стало йому дуже жаль її. Готов був зробити все, щоб полегшити її прикру долю, але зміняти напрямок свого часопису — таж це значило топтати ногами власні ідеали, вбивати свою власну душу! Ні, ніколи, ніколи й ніколи! Цього вона не може домагатись від нього! А коли б навіть домагалась, коли б також зрадою власних святощів він міг окупити всі розкоші раю, — ніколи, ніколи й ніколи не зробив би він цього. Був би підлим, низьким, невартий був би жити на світі, коли б зробив щось подібне! І Начко, йдучи, вдарив ногою об замерзлий брук, немовби для того, щоб виразніше висловити свою непохитну волю.
Він затримався, глянув, де він є. Був, як звичайно, на вулиці Панській, напроти помешкання пані Дреліхової. Хоч недалеко було йому до свого помешкання, однак не йшов туди, але, незважаючи на сильний холод і вітер, почав ходити по тротуарі перед домом пані Дреліхової, щоразу відходячи туди й назад настільки, щоб не втратити з очей головної брами кам'яниці.
Знав, що перед дванадцятою звикла Регіна виходити з дому на годину на лекцію музики, і хотів хоч здалека побачити її. Та коли дійсно в брамі кам'яниці показалась її постать, у чорнім зимовім пальті, в чорнім капелюшку з такою самою оксамитною кокардою збоку, без жодних зрештою окрас, і з чорною каракулевою муфтою на правій руці, Начко затремтів мимоволі і зменшив крок. Регіна йшла проти нього рівною і швидкою ходою. Гострий вітер зарум'янив її лиця, очі спустила вона вниз, захищаючи їх від дрібної снігової куряви. Смілива думка блиснула в Начковій голові, і, не роздумуючи довго, він рішив виконати її. Коли порівнявся з Регіною, він зняв капелюх перед нею і, вклонившися, звернувся до неї.
— Перепрошую, пані, — сказав він перериваним із зворушення голосом.
Регіна поглянула на нього. Тінь незадоволення перебігла по її чолі, але по хвильовім ваганні ледве чутним голосом вона запитала:
— Прошу, чого бажаєте собі?
— Я бажав би поговорити з вами про дуже важливу справу, — сказав осмілений Начко. — Якщо ви позволите, можу вам товаришити.
— Не знаю, чи це буде відповідне місце, — сказала Регіна. — Я мушу спішити.
— Постараюсь висловитись коротко, — сказав Начко, і обоє пішли в парі. — Отже, відразу приступаю до справи. Ви, пані, були ласкаві написати мені лист, який я одержав сьогодні. Я вельми, вельми вдячний вам за слова втіхи й надії. Лише бажав би я знати, чи все, що в тім листі написано, походить від вас.
— Як це ви думаєте? — спитала змішана трохи Регіна. — Адже весь лист писаний однією рукою, моєю рукою.
— Не про те мені ходить, — відповів Начко. — Але думка, висловлена в другій половині цього листа, умова, яку ви мені ставите, чи це направду виплив вашого переконання?
Регіна відвернулась і ледве чутно відповіла:
— Так, пане.
— І ви серйозно думаєте залишитись при ній?
— Так, пане, — прозвучала так само тиха відповідь.
Начко замовк на хвилину, борючись сам із собою і шукаючи слів до дальшої розмови. Нараз почування, опановуване досі силою волі, вибухло, розламало перепону. Він ухопив її за руку і стискаючи її в своїй долоні, шептав пристрасно:
— Панно Регіно, єдина, улюблена над усе в світі, скажіть мені, чи дійсно так є? Скажіть мені усю правду щиро й відкрито! Не завдавайте мені муки, на яку я не заслужив своєю любов'ю до вас! Чи дійсно ця страшна умова є вашим помислом?
Груди Регіни хвилювались сильно із зворушення. Вона звільнила свою руку з Начкової долоні і, все ще відвернувшись, прошептала:
— Так, пане!
Начко стиснув уста, щоб не сказати надто гострого слова, і щойно по хвильовій тяжкій мовчанці сказав:
— А якщо я скажу вам, пані, що не так? Що ви говорите неправду? Що самі себе, не знаю в якій цілі, ставите в моїх очах у такім гидкім світлі?
— Пане! — відозвалась Регіна напівсуворим, напівболізним голосом.
— Якщо я скажу вам, пані, — говорив дальше невблаганний Начко, — що знаю все, що знаю, яку інтригу затіяла проти мене ваша гідна тітка із своїм гідним графом Адольфом і як під натиском теперішнього становища вжито вас за знаряддя цієї інтриги? І якщо виявлю вам, пані, що я довідався про це від компетентної особи, від вашого брата, що саме був у мене, щоб наперед вже есконтувати плоди цієї інтриги, і що його я, замість усякої відповіді, велів викинути за двері? Якщо я скажу вам, пані, це все, чи й тоді ще могтимете відповідати мені: так, пане?
Ці слова справили страшне враження на Регіну. Вона звернула на Начка свої великі, чорні очі з виразом неописанної тривоги і заразом з благаючим поглядом жертви, що ведуть її на смерть, затрималась, мов остовпіла на місці. А коли Начко скінчив, — заніміла, лише дві великі, гарячі сльози набігли на цих чудових очах, скотились по щоках і впали на брудний сніг тротуару. Та раптом охолонула. Її обличчя запалало рум'янцем гніву й обурення і, обтерши своєю муфтою сліди сліз, сказала голосом, повним гіркого докору:
— Мучите мене, пане! Не маєте милосердя. Прощайте!
І, відвернувшись, зникла в сінях дому, перед яким обоє стояли, лишивши Начка в німім остовпінні, подиві й розпуці. Він нічого не бачив, не чув, не відчував, лише ці її сльози, великі, чисті, мов перли! Ніякі слова, ніякі докори, ані любовні закляття не були в силі зворушити його так сильно й глибоко, як ці сльози улюбленої жінки. Він готов був кинутись на землю і цілувати те місце, де вони впали. Відчував, що ці сльози печуть його, тяжать йому на серці, мов два найтяжчі смертельні гріхи. Яким диким варваром показався він перед нею? Скільки-то внутрішнього болю та приниження, мабуть, коштували тій гордій жінці ці тяжкі сльози! І з якою метою він витиснув їх Регіні? Чи на те тільки, щоб переконати її, що вона бреше, що не щира? Яка нужденна причина, яка гідна погорди мета! Хіба ж він не знав і перед тим того, що знає тепер, що лиш найтяжчий натиск, лиш розпучливе й нестерпне становище змусило її до такої поведінки? Чи не було обов'язком кохаючого мужчини пощадити її в цім тяжкім становищі, подати їй мовчки руку допомоги замість ятрити її рану? І що ж тепер, що дальше? Тепер вона дійсно має причину гордити ним, ненавидіти його! Боже, боже, що він наробив!
— Але ні! — шептав йому інший голос. — Чей же це все кохання з мене говорило, чисте, справжнє, безмежне кохання. Кожна жінка серцем відгадає його голос, інстинктом прочує, і не одурить її в цім прочутті хоч би й найбільше шорсткий тон.
— Але що ж робити, що робити? — питав сам себе Начко, йдучи звільна до свого помешкання. Він звісив голову в тяжкій задумі. В його серці велася страшна боротьба, але в рішучій хвилині перед його уявою знову блиснули дві великі сльози в очах Регіни, і Начко розпучливо махнув рукою.
— Все мені одно! — шепнув він. — Втрачу життя, згублю душу, але тебе здобуду, тебе матиму, Регіно!..
——————