Твори (Франко, 1956–1962)/10/Boa Constrictor/I

by Іван Франко

Твори в 20 томах Том X Іван Франко Boa Constrictor I

II ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957

I

Герман Ґольдкремер устав нині дуже злий. Він усе такий, скільки разів йому лучається ночувати в Бориславі. А лучається це щотижня раз, у п'ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу й виплатити ріпникам^[1]. Герман Ґольдкремер, хоч маєток його доходить до мільйона, ніколи не звірює чужим очам надзору, ані чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичі своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев'янім домику, серед магазинів, завалених бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, усе таки найпорядніший і найкраще положений на ввесь Борислав, — але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоч стіни білі й вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще брудніші помешкання людські. Ні зелені свіжої, ні виду всміхненого не побачиш. Повітря задушливе, загусле від нафтового сопуху; у Германа від нього за кожний раз голова крутиться, немов від дуриці. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання поміж брудні шопи, поміж глинисті гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло закопів, — тьфу, чи то люди? Чи такі на світі люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно; від них на сто кроків віє нестерпний дух нечисти, сопуху, шинків, зопсуття. І голоси в них — ні, це не людські голоси, а якийсь крик глухий, охриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А який позір у тих людей — дикий, зловіщий! Деякі з них, що, помимо ранньої пори, підхмелені йшли до ям (тверезому годі видержати в глибині), заглянули в вікно й побачили Германа. Від їх поглядів йому якось стало моторошно.

— Такі люди, — подумав собі, — якби виділи мене в багні, то не то що не витягли б, а ще би глибше пхнули.

І ось в якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. Він сплюнув крізь відчинене вікно й відвернувся. Його очі живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу світличку. Гладка воскована підлога, мальовані стіни, круглий столик з оріхового дерева, комода й „писемне“ бюрко, — ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до кімнати й золотисто-кривавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, — він не міг знести сильного світла. На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ у золочених рамах, — на нім спочили Германові очі. Була це досить гарна й вірно змальована картина тропічної, індійської околиці. В далечині, повиті синявою мрякою, мріють величезні тросники — цілі ліси бамбукові Бенгалю. Здається, чуєш, як у тій гущавині з легким шумом вітру мішається плачливе скімлення тигра-кровопийці. Ближче до переднього пляну малюнка тросників не стає, тільки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, рясна, ясно-зелена папороть, а над усім зносяться живописними групами стрімкі широколисті пальми, царі ростин. На самім переді, трохи збоку — якраз така група, розкішна, стрійна. Під нею кілька газель; вони прийшли, певно, за пашею. Але необачні звірята не доглянули, що серед величезного зеленого листя сидів страшенний змій-удав (Boa Constrictor), — сидів на чатах, ждучи на добичу. Вони сміло, безпечно підійшли до пальм. Нараз вуж блискавкою метнувся в долину — хвильки мертвого переполоху — один блей ухопленої газелі, один і останній, — і все стадко в дикім переляку ще стоїть, мов закам'яніле, тільки одна найбільша — видко, мати тамтих — повалена звоями вужа. Маляр підхопив саме ту хвилю, коли газелі ще не отямились, а вуж, високо піднявши голову, з усією силою стискає своїми величезними скрутілями добичу, щоби подрухотати їй кості. Він обкрутив її шию й хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого, блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напружені; голова, немов доочне бачиш, кидається ще в послідніх судорогах. Зате очі змії блискають таким злорадним, демонічним вогнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі, коли добре в них вдивитися. Дивна річ! Герман Ґольдкремер мав якусь глуху, невияснену вподобу в тім образі, а особливо любив цілими годинами вдивлюватися в страшні, диявольським вогнем розіскрені очі гадюки. Цей малюнок відразу так йому подобався, що, побачивши його десь у Відні на виставі, зараз купив його. Правда, в Дрогобичі жінка не хотіла мати в себе в домі тої „обридливої гадини“, отим то Герман повісив його в себе, тут у Бориславі. Не раз, коли сюди до нього заходили інші промисловці або урядники і з жахом поглядали на цей малюнок, Герман усміхався й говорив, прицмокуючи:

— Правда, гарний малюнок! Оригінал! П'ять ринських^[2] коштує, ще й без рями. За саму ряму п'ятдесят дав!

А потім додавав, поважніючи:

— Що ж, ä Kampf ums Dasein^[3]! Коза хоче жити, і вуж хоче жити. А хто тому винен, що вуж не може жити травою, лише козою? А ти, козо, будь мудра, не лізь вужеві в зуби! А бир-бир!

Але на самоті Герман якось не міг жартувати ані з вужа, ані з кози. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими гадючими очима, йому здавалося, що цей вуж колись оживе й принесе йому щось незвичайне — велике щастя, або велике горе.

Поволі розвіялася густа, холодна паморока, що досвіта була залягла над Бориславом. Герман Ґольдкремер випив каву, засів до бюрка й добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за ввесь тиждень. Але сонце лило до світлиці таку повінь світла; поранній холод і глухий віддалений гамір робучого люду, — все те лоскотало його змисли та заразом обезсилювало, усипляло їх. Організм, розстроєний вчорашньою їздою й домашніми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки й до цифер, що в ній п'ялися величезними стовпами, і до пера з вирізуваною, кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, ні одна думка не ворушилася, тільки віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоч не був зовсім із людей замислених, схильних багато розважати, то прецінь тепер, перший раз після довгих-довгих літ, не стямився й пустив волю всім вражінням свого життя — віджити в пам'яті, перейти живо, наглядно поперед свої духові очі…

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші літа його молодости. Страшна бідність та недоля, що стрінула його при першім виступі на світ й досі проймає його холодом, дрожжю. Хоч і як не раз йому прикре буває теперішнє життя, — однако ж він ніколи не бажав і не буде бажати, щоб вернулися йому молоді літа. Ні! Ті молоді літа висіли якимсь важким прокляттям над його головою — прокляттям нужди, що заглушувала в першім зароді гарні й добрі здібності його душі. Не раз чув він те прокляття в хвилях своїх найбільших спекуляційних удач, не раз мара давньої нужди затруювала йому найбільшу радість, досипала гірчиці-полиню в солодкі напої багатства й розкошів.

І досі він живо нагадує ту напіврозвалену, підгнилу, вогку, негарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичі, в котрій побачив світ. Стояла вона над самим потоком, напроти старої й ще відразливішої гарбарні, відки щотижня два струпуваті каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пересторону ширив кислий, задушливий, убійний сопух. Побіч хати його матері стояло багато інших, подібних. Усі були скопичені так густо, дах у кожної був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла та пересторона подобала радше на одну нуждену руїну, на одну велику купу сміття, плюгавства, гнилого делиння та шмаття, як на людське житло. І повітря тут раз-у-раз таке затхле, що сонце сумрачно якось світило крізь шпари в стінах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася й відци розходилася на десять миль довкола. В кожній із тих хаток жило по кілька родин, тобто по кілька сварливих, лінивих і до крайности нехлюйних жидівок, а кругом кожної роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини — жиденят^[4]. Мужчини, руді, пейсаті жиди, рідко коли зазирали сюди, найбільше — раз на тиждень, у п'ятницю вечером, щоби перешабашувати. Були то, здебільшого, капцани-міхоноси, міняйли, шматярі, кістярі та Бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в місті раз-на-раз, інші бували тут лише дуже рідко. Перші воліли не раз переспати де будь у шинку на лавці, в корчах під голим небом, на холоді, щоби не дихати густим нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки й оглушливого крику бабів та бахурів.

І Германова мати була не ліпша, коли й не гірша від інших. Хоч іще молода жінка — всього могло їй бути 20, а хай 22 роки — то, проте, вона вже, так сказати, вросла, встряла в той тип жидівок, такий звичайний по наших містечках, на вироблення якого складається й погане, нездорове помешкання, і занедбане виховання, і цілковита недостача людської освіти, і передчасне заміжжя, і лінивство, і сотки інших причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоч на її лиці видні були сліди якої-такої краси. Лице, колись кругле та рум'яне, пожовкло, згризене брудом і нуждою, обвисло в долину, мов порожній мішок; губи, давніше повні, рум'яні й різко викроєні, посиніли, віддулися, очі помутніли, скаправіли. Чотирнадцять літ від роду вона вийшла заміж, по трьох літах розвелася з чоловіком, котрий не хотів її довше при собі держати й годувати. Старшого сина він узяв із собою Бог зна куди, — він був міняйло, і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за платянки; молодший, Герман, лишився при матері. Йому було тоді півтора року, коли його родичі розійшлися, — він не затямив ні вітця, ні старшого брата, а пізніше припадком довідався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх знайшли аж десь за тиждень коло трупу коня. Взагалі, ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивався дуже поволі, тупо, хорував часто, і найдавніше вражіння, яке застряло йому в пам'яті — то його грубий животик, у який часто штурхали його інші жидики, мов у бубон. Дитячі забави серед череди голих, заваляних, брудних дітей пригадуються йому неясно, мов крізь сон. Діти бігають довкола тісного подвір'я поміж двома хатами, побравшися за руки, і верещать щосили, — бігають, доки їм світ не закрутиться, а тоді покотом падуть на землю. А ні, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, у гнилій, гарбарським лубом начорно зафарбованій воді потоку, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з іншими жиденятами долі берегом у потік, і як старші жиди, стоячи на мості, реготалися до розпуки з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причеплені були худі, довгі ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять нічліги в тіснім, поганім закамарку, разом з десятком таких, як він, дитинят, — ті ночі, проведені на вогкій, сирій підлозі, на соломі, що напівперегнила та кишіла червяками і Бог зна яким гидом; ті страшні ночі, заглушувані сміхом і плачем дітей, штурханням, бійкою та криком жидівок; ті безконечні ночі, котрі він проводив, скулений у клубок від холоду, після котрих уставав рано, горючий і червоний по всім тілі. Ох, ті страшенні ночі дитинячих літ, що іншим світять до пізньої старости янгольськими усміхами та поцілуями матері, тишею та втіхою, першим і посліднім щастям життя, — йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старости пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому дух у грудях, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нуждене, повалене в багно, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина; не знав, що така молодість у кожнім мусить притупити нерви, заглушити голову до тої степені, що нещастя Й плач іншого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить у нім тільки обридження, але не милосердя. Впрочім, Герман Ґольдкремер ніколи й не думав про те, не старався розбирати причини свого поступовання, а коли не раз бідні, покривджені ріпниці з нужденими лицями, в лахах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, він плював, відвертався й велів слузі викидати їх за двері.

Свою матір він нагадує, як, бувало, цілими днями сидить під хатою з панчохою та клубком у руках та репетує хриплим голосом усяку погань, щоби перекричати котрубудь із своїх сусідок, котрій нині прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руці дуже поволі поступала наперед, хоч на перший погляд могло здаватися, що вона плете ненастанно. Не раз цілими місяцями вона носила ту саму панчоху і той самий клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як усе довкола — брудно-сірої. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допік їй яким гострим словом, — чалапкала по баюрі, розхрістана, задихана, охрипла, посиніла з лютости, а допавши бідного бахура, хапала за волосся й бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Не раз і Германові діставалося від неї і то дуже прикро. Вона була, як усі ліниві та бідні, дуже вразлива й люта, а в пересердю не перебирала, кого б'є, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патиком так сильно по голові, що повалився на землю, облитий кров'ю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе і його, — того Герман не знав. Знав тільки, що хата, в якій вони сиділи — не їх, а наймлена, та й ще пригадує собі високого, грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матір, що така розхрістана, і брав її з собою. Часто вечорами й сама мати виходила кудись, і не вертала аж над ранок.

Таке було життя будучого мільйонера Германа Ґольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він подобав на семилітка, та й то лихо розвиненого. Сили й живости дитячої в нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лінивства, і часто сидів-туманів цілими днями на лавці в хаті, хоч мати гнала його на місто продавати сірники хлопам, або займатися яким іншим зарібком, як інші жидики.

Було це літом 1831 року. Страшна нечувана досі пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближається кара Божа, довго тривожився мир хрищений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось вона й надійшла, сто раз страшніша, як надіялися. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світу, як віск на вогні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерти вижидаючи. Брат відвертався від брата, отець від сина, щоб не побачити на нім страшної печаті смерти. А хто ще лишився живий, ішов до коршми, пив і горлав пісень у безумній непам'яті. Нікому було потішати безнадійних та сумних, нікому було рятувати хорих, що не раз пищали водиці, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про упирів, що „потинають“ людей, а по декотрих селах п'яні, очайдушні купи почали навіть палити на вогні таких, кого вважали ніби упирями.

І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як інші передмістя, чи то тому, що тут задхле та нечисте повітря помагало ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стиснені густо в одних хатах, легко одні від одних заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, вмирали серед глушини, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Скільки їх там перемерло — хто його знає. Котрі були маєтніші, повиїздили, при наближенню зарази, в гори, на здоровіше повітря, — але зараза й там дігнала їх, може лиш де сотий встиг вернути назад. Але в Германової матері грошей не було, зарібку не стало, не стало й хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги валандалася попід хатою, без пам'яти від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитячою цікавістю зблизився до того тіла, посинілого, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болізний, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кожний її рух, кожне її слово в ті страшні хвилі вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материнська любов, хоч під грубою шкаралущею, не загибла в ній, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно впала на землю, а Герман бачив, як усі жили, усі сустави стягалися, то випручувалися судорожно, як вона дрижала з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба, зеленкувата муравиця.

— Герш… — прохрипіла вона, — не підходь… до… мене!..

Хлопець стояв, мов отуманілий. В тій хвилі він дуже мало й дуже невиразно розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перевертатися на всі боки.

— Герш!.. Чесно живи! — простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тій хвилі впала лицем на землю.

Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися втікти.

— Води! Води! — прохрипіла, конаючи, але Герман не міг рушитися з місця, його пам'ять щезла на той час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матері, — того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто й як пробудив його з того остовпіння, коли й куди сховали трупа, — все те пожерла вічна непам'ять.

Він отямився вночі серед вулиці. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, тривога, немов кліщами, стискала груди. А довкола тиша, глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще лишилися живі люди, блимає світло, меркотячи віддалі і, мов гострі ножі, прорізуючи пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на ті світла, — він аж тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються й дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсвіжив його. Він ходить вулицями, щохвилі озираючись. Але голод не перестає докучати, проганяє поволі все інше, проганяє і страх і підсуває йому нову смілу гадку. Германові нема коли довго розважувати, — він тихими кроками, мов кіт, крадеться до першої-ліпшої хати, в якій не видно світла, де, значить, усі вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена, — добуватися — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Там тількищо сконав останній живий чоловік. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов до середини. Насамперед поліз до полиць, до мисника, всюди обшарив, щоби знайти бодай чимбудь занестися. Йому пощастило знайти здоровий буханець хліба. Вхопивши його, він аж стрепенувся і в безумнім переполосі пустився тікати з хати. Та, на лихо, тікаючи, зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землі, і з розмахом ударився лицем о землю. Йому й досі пригадується те страшенне холодне почуття, що обхопило його в тій хвилі, — такі хвилі не забуваються довіку! Так немов якась невидима холодна страшенна рука десь із якоїсь чорної безодні вхопила його, — не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман заверещав, але зараз же переміг себе, зірвався з місця й вискочив із хати, не випускаючи з рук своєї здобичі.

Заспокоївши голод, хлопець засунувся під якийсь пліт в лопушшя й заснув, мов забитий. Другого дня збудився значно покріплений, — особливо втішив його ясний, теплий, сонячний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, не багато зважаючи на крики й плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не боявся. Аж ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерців з трупарні на кладовище, далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися вулицею довжезним рядом, навалені трунами, наборзі^[5] позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, — купами перлися люди різних станів вулицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа знов пройняв мороз, коли подивився на ту страшну, безконечну процесію, — він щодуху почав утікати з тої вулиці, сам не знаючи куди, аби лише в далекі, глухі заковулки. Але ще довго потім йому причувався гуркіт домовин, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій, каменистій вулиці, — причувався йому той болючий плач і лякав його не раз серед тихої ночі.

Куди блукав він до кінця цього дня, як проводив слідуючі, — він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм надто сильні вражіння приглушили його пам'ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав деяку страву або кусник хліба. Чим далі, тим більше лишала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в грудях, а перед очима часто крутилися червоні колеса, — вкінці все щезло, темно…

Він прокинувся в якійсь просторій світлиці, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило й скісним промінням освічувало блискучу, лаковану, чорну дощечку над його головою. Біля нього багато таких же ліжок, — стогнання, охання… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола й заглядає до хорих. Він дуже її злякався й затулив очі. Знов забуття.

Мов крізь сон, до його слуху пробивається пискливий, нестерпний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що це шпиталь, але як він сюди дістався й чому — не знає.

Герман не знає й донині, як довго лежав у шпиталі, на яку слабість, відки його взяли й за яку ласку. Вражіння з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.

Був сумний, осінній день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіже повітря, він почув себе таким безсильним, покиненим усіми, несвідущим того, що тепер починати, — страх перейняв його серед тої широкої, безлюдної вулиці, так як колись уночі при виді вогників, що тут і там блискали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, але якось здужав перемогти себе й пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті вулиці.

— Герш, Герш! А ходи сюди! — крикнув хтось на нього збоку жидівською мовою. Хлопчина обернувся й побачив невеличкого, сизоокого жида з рідким, жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантива бекеша й чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу чудно стало, що хоче від нього той незнайомий жидок, — і він мимоволі наблизився до нього.

— Не пізнаєш мене? — спитав жидок.

Герман кивнув головою й випулив на нього очі.

— Я Іцик Шуберт, знаєш? Моя балабуста^[6] там жила з твоєю мамою, знаєш.

Герман ледве-не-ледве пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому й про що, заревів на ввесь голос.

— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, що робити? Всі померли, всі до одного,— додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба, і бухер^[7], усі. Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе. А я гадав, що й ти капорес^[8], а ось ти ще живий.

Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.

— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик,— ходи зо мною!

Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.

— Куди?

— До Губич. Там у мене хата є, і кінь є, і візок, поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно^[9] там жити, і твій тато там жив, та, бідний, умер.

Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути й того таки дня попровадив із собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та сльоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом, по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показалося людське лице, то таке залякане, нуждене, сумне та позеленіле, що бачилося, ті люди повиходили інощо з в'язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.

Дорога до Губич була не близька, а ще до того розмокла, ілувата земля чіплялася ніг, тяжіла, мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захапувало з натуги. Але хоч і як силувалися, то проте йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще як ще, але схорований малий Герман! Тому малощо не до смерти приходилося, заким^[10] доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, і Герман, скоро допав лавки, повалився й заснув, мов забитий.

Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села підіймається високо догори спохуваста площа, а на полуднє ще вищі горбки переходять у другу високу площу, на котрій шумно пишається невеличкий, чотирикутний, самий дубовий лісок Тептюж. Саме село розсілося на низькій рівнині, широкій на яких тисячу кроків, що тягнеться від Бориславського підгір'я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться з великою Дністровою долиною. Околиця Губич відзначається тою властивою підгірським сторонам красою, котрій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані гострих шпилів височенних Бескидів, ані голих пошарпаних скель Татрянських, ані стрімких, вимулистих урвищ задністрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонії показує вам чаруючу привабливість і різнородність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не величня й страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій, риси все круглі, лагідні, гармонійні, — ріки невеличкі, прудкі, чисті, повітря здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, котра іноді стає прикрою,— а при тім усім широкий вид на далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними групами, то строкатою шахівницею…

Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед усяким „зі своєї віри“. З „гоями“ він поводився, як кожний інший, — сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизувався іншим, шахрував і ошукував кожного, де й як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важности. Взагалі, тут Герман у перший раз пізнав, що то за народ ті „гої“, і його хлоп'ячий розум швидко покмітив, що в кожного з „жидівської віри“, так сказати, двоє лиць: одне, що обертається до християнина, у всіх однаке: гризке, насмішливе, грізне або хитре, — а друге, що обертається до своєї віри, і те лице нічим не різниться від лиць інших людей, значить, буває в кожного відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка те „своє“ лице було дійсно щире й ласкаве, тож малому Германові, що на своїм віку не зазнав ні ласки, ні вигоди, ні пестощів, аж тепер відкрилася нова, ясніша сторона людського життя. Вже саме життя на чистім здоровім повітрі було для нього великим щастям. Він, що довгі літа, перші свої літа, душився в задхлім, нездоровім повітрі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми розкішно надихувався чистого сільського повітря, аж йому кров живіше грала в тілі й світ крутився, мов п'яному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, чистеньке, — і Германові той тапчаник з простим сінником і старою бекешею замість ковдри видавався Бог знає якою пишною постіллю, мабуть тому, що й у його опікуна не було ліпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому, як міг, та хоч не раз і не зовсім смачно зладжена, вона смакувала їм якнайліпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик поводився з Германом, як з рівним собі, а бачачи його зручність і справність, радився з ним, мов зі старшим, перед усяким ділом. Сама його натура, блага та податлива, не приводила йому й на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до безоглядного послуху, як то люблять робити інші опікуни, котрі, хотячи ніби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб'ють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, туманувате й позбавлене власної волі й живости, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що: „Ось то ми! Порядок у нас мусить бути!“ — А ні то на додаток кидають дитині в лице своїм хлібом: „На чиїм візку їдеш, того й пісню співай“.

Зимою Іцик почав учити Германа читати й писати, — розуміється, по-жидівськи, бо інакше й сам не вмів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс в обставинах, так некорисних для розвитку духової здібности, що лиш вроджена завзятість могла помогти йому побороти початкові труднощі. Його розум, бистрий і похапливий у щоденнім життю, в звичайних речах, при науці, показувався таким тупим, непам'ятущим і неповертливим, що навіть терпливий і добродушний Іцик не раз лютився, кидав книжку й на кілька годин переривав лекцію. Однако ж, не вважаючи на його терпливість і Германову пильність, вони через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механічнім способі науки.

Зате, як прийшла весна, настало тепло, погода, отоді почалося життя для Германа. Іцик запрягав конячку до візка, накуповував у місті всілякого подріб'я, якого потребують селяни, — і гайда з тим добром по селах. Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скринці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого „фурфання“, а понад тими сірими купами ледве виглядає мала голівка жидика в дрантивій шапчині, зі здоровими рум'янцями на лиці, кучерява, весела. Довкола пишні зелені поля, шумлячі діброви, блискучі сріблисті річки, а над головою погідне, голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків^[11], шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонію щастя, величі й супокою.

Гей, скільки то разів нагадує Герман Ґольдкремер, мільйонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він із погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на запопадливість за тих пару крайцарів, на втіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, — його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволення, яке чув тоді; але все таки якийсь тайний, недовідомий голос шепоче йому, що це була найщасливіша пора його життя, що тихе щастя, сумирні, погідні дні, котрі прожив у бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.

Оце їдуть, бувало, дорогою посеред піль, — довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосся половіючого жита. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх струнких, гладеньких стеблях. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені, — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу й запахові, іде собі нога поза ногу м'якою „польською“ дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ході. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть: „Finsterer Balyguleh“, батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою наліво, направо, наліво, направо, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луці далекій і тому Ділові синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лісистими верхами, та мріє у віддалі, величний, спокійний, непрослідимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всілякі розмови, немов це він онучкар, а до нього приходять баби й торгуються з ним.

Але ось вони з'їжджають з гори. За ними схопився туман куряви, перед ними зеленіють верби, вишні; сріблиться річка між хатами, граються діти на вигоні, бродить худоба по оборах, — село. Герман схапується, щоби отворити лісу, і швидко запирає її, скоро візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, — вже з призьб посхапувалися пси й біжать громадою привітати гостя. Непривичний стрій^[12], ще непривичніший візок побуджує їх до лютої завзятости, а скільки раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: „Міняй онуці, міняй!“ — то пси аж заливаються, аж землю рвуть під ногами з превеликої лютости. Вони гурмою біжать довкола візка: деякі уїдають на конячку, котра хитає головою на всі боки, немов розкланюється добрим знайомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне й підійме голову догори, та й далі. Інші взяли на око онучкаря, біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дарма. Германові робить превелику втіху ота безсильна лютість псів, він дражнить їх прутом і голосом, та регочеться до розпуки, коли який сміліший зведеться на задні лапи, щоби скочити на віз; віз тим часом побіжить дальше, а бідний псисько аж перакарбуляється з розмаху в поросі.

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина… Баби, хлопці, діти — все біжить навпроцапи на вулицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: „Жиде, жиде, а зажди но!“ Він бачить, що їх ще мало, їде далі, де на містках та по оборах піджидають інші, і ще раз затягає своє протяжне: „Міняй онуці, міняй!“ Аж тепер він зупиняє коняку, кидає їй кулак сіна й обертається назад, щоби видобути скриньку з усіляким добром, за котре промінюють селяни платянки. От тут зачинається життя рухливе, говірке, веселе. Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходять, другі надбігають, — Іцкові годі всіх заспокоїти. Герман і воза пильнує, і сам дещо торгує, — на нього Іцик здав сільських дітей, котрих найтяжче обігнатися, а найлегше одурити. Герман ще й тепер з усміхом згадує, як то він шпарко увивався між сільськими хлоп'ятами, як швидко відправляв їх, як зручно вмів підсунути кожному те, чого той хотів, або й настирити те, чого й зовсім не хотів, і брав від нього шматянок утроє більше, як варт товар. І скільки то було сварів, криків, проклять та реготу на тих сільських вигонах! Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою — і не вступиться: дай їй то-то, або то-то за стільки онуч. Але тут Іцик був уже зовсім не той, що дома: упреться й собі, і насварить на бабу, і споганить їй усю родину, і таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє коняку горі селом, усе в супроводі цілої гурми сільських хлоп'ят та дівчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивитися на ножики, персні та скиндячки, що понамінювали інші. Вони слідкують за міняйлом здалека; коли він стане, стають і собі ж купкою збоку; іноді їх потручують ті щасливі, що мають з чим іти на торг, — а вони стоять німо й лише голодними очима пасуть кожний рух у тій метушні. Коли з купи залунає регіт, вони й собі ж усміхаються якось несвідомо, а коли відтам градом сиплеться лайка та голосні пересвари, вони так само мимоволі бліднуть і зціплюють розняті досі вуста. Германові не раз якось ніби моторошно, а ніби й жаль робилося тих вічно голодних, брудних, тихих і сумовитих сільських дітей, і коли торг був добрий, він випрошував у Іцка жменю цукерків, або пару обарінків^[13] кликав дітей до себе й обділював їх тими ласощами. Вони наближалися несміло, брали незручно й відходили, не дякуючи, мов іще дужче заклопотані тим несподіваним добродійством з боку жида, і потім знов ставали збоку й слідили його очима так само, як і перед тим.

Поволі їдучи горі селом, візок чим раз, то більше наповнюється платянками. Іцик поглядає на їх наскидані копиці й засукує руки, — знає, що швидко набереться в нього сотнар і буде можна везти до ліверанта^[14] в Дрогобичі. Та ось вони серед села, біля широкої, мурованої корчми. Іцик звертає коняку на брудне, просторе подвір'я. Орендар Мошко — його знайомий. Тут він пообідає, розуміється за гроші, печених бараболь і молодої цибульки, і побалакає „зі своєю вірою“, — тут і коняку попасе, і онучки в коморі зложить на час, бо йому невигідно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидіти в тіснім ванькирі, заваленім трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесіди двох селян, що широко розсілися в корчмі на лавці, випили по півкватирці, люльки позапікали та, пихкаючи час від часу, перекидаються кількома словами. І Германові добре та любо побігати на дворі з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якій мураві. Сонце саме в полудні. Гаряче, аж душно. Комарі та оводня докучають Іцковому коневі, котрий дарма форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свіжу траву, що йому докинули орендарові хлопці. Дітям жаль коня, вони беруться обганяти його від оводів, а коли їм це наскучиться, поналамують зеленої широколистої вербини й обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Іцик відпочив, покріпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори й зложив до свого таки мішка, що там стоїть лишень про ту потребу. Пора в дорогу. Візок порожній легко котиться й туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня й знов затягає своє: „Міняй онуці, міняй!“ Починаються давніші сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде, немов у параді, наповняючися поволі платянками. Вже сонце геть-геть похилилося, заким Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу кінець. Знов біжить Герман відпирати лісу, — тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. Їм знов приходиться їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по груддю, Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селі, у знайомого орендаря на ніч. „Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!“ — покрикує раз-по-раз Іцик, і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: „Finsterer Balyguleh!“.

І далі, далі, далі! З села до села, з гори в долину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лісів тягнеться повільно їх торкітливий візок, розлягається загублений у зелені проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а життя — все одне! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгір'я…

——————

1. Ріпник — копач ропи (нафти нечищеної).
2. Ринський — біля карбованця.
3. Боротьба за існування.
4. Франко вживав слово „жид“, „жидівський“ не в образливому значенні. В Галичині (як і подекуди по селах України) ці слова — звичайна назва; навпаки, слово „єврей“ має відтінок іронії.
5. Наборзі — нашвидку.
6. Балабуста — жінка (жидівське).
7. Бухер — хлопець.
8. Ти капорес — тобі кінець.
9. Файно — гарно.
10. Заким — поки.
11. Сверщок — коник.
12. Стрій — одіж.
13. Обарінок — бублик.
14. Ліверант — поставщик