Твори (Франко, 1956–1962)/10/Boa Constrictor/II

by Іван Франко

◀ I

Твори в 20 томах Том X Іван Франко Boa Constrictor II

III ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957

II

Спомини уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов танув якийсь давній довголітній холод. Цілі роки він носив його в собі, цілі роки, відколи оженився, він чув, що якась судорога зціпила його груди й притупила в нім усяке людське чуття.

Вчора вечером, їдучи сюди, він проїздив через Губичі. Йому прийшлось минати давно знайому, похилену й напіврозвалену Іцкову хатину. Тепер вона вже в третіх руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті й стара поламана ліса. Стіни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілька сот разів він переїздив коло неї, і ніколи не прийшло йому на думку заглянути за високий пліт, хто тут живе. Вчора, не знати як і відки, прийшла йому така думка. Він велів зупинити бричку й став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє жиденят бавилося на подвір'ю коло невеличкої, занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дітей були круглі, повновиді, чорноокі й дуже веселі. Третій трохи більшенький хлопчина, держався якось осторонь від них, забавлявся, видно, нерадо, і робив усе, що йому казали менші. Його лице було зовсім не подібне до тамтих, — певно, це був якийсь знайда або вихованок. Дівчинка, літ коло шести, лютилася власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувалася над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривився, тільки жалібно дивився на неї. Видно, боявся її, і ще гірше матері, яка в тій хвилі кричала на когось у хаті.

Герман не міг довше дивитися на таку забаву між дітьми. Він сів і велів поганяти коні. Його сильно вразив той тривожний, болізний погляд хлопчика, що не кричав і не плакав, коли інші збиткувалися над ним. Тепер йому пригадалися його давні забави серед селянських дітей. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лісі за грибами та горіхами восени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всі рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змалечку ще любив цвігати батогом малих песиків аж до крови, що малих дітей без причини кидав у рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалися йому його жінка і вся домашня погань, — і чоло його насупилось, а з-поміж стиснених уст вирвалось якесь жидівське прокляття.

Але дальші спомини з давніших літ успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадійна бідність виднілася в тих картинах, що пересувалися перед його очима. Ні, тут уже почалася боротьба за багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слідити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множилися його тисячі, доки не дійшло до мільйона, як поборювали й пожирали без ліку противників, як опутували й висисали без ліку народу, як ширили довкола без ліку нужди, бідності, знищення, і йому самому попри всіх достатків і розкошів таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давніше упоювали його перші вдачі, в його грудях часом щось металося й скакало з радости, але тепер не стало й того. Його капітал ріс і множився, мов заклятий. Сьогодні перший раз він оглянув добре, відки набирав соків, — і злякався, злякався самого себе, злякався свого багатства. Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисяч, у котрих його капітал відняв щоденний хліб, так як велике дерево, ростучи, відіймає животні соки в дрібної трави кругом себе. Ні, доля тих бідолах не дуже займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занестися. Він був забобонний, і йому в тій хвилі причувалися тільки тисячі проклять, що падали на його голову. Його багатство якось страшно в тій хвилі затяжіло на нім. Йому, не знати відки, прийшла думка, що багатство — то стоголова потвора, що пожирає інших, але, хто знає, може нарешті пожерти й його. Він мимоволі глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним світлом. Газелі десь немов пощезали, зблідли серед яркого світла, тільки звої вужа блищали, мов золоті, живі персні, готові ось-ось обхопити свою добичу, а очі, ті зачаровані, вогнисті очі, так і впивалися в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очі, щоб обігнатися світла й страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Ґольдкремер такого великого маєтку? Три літа пробував він у Іцка Шуберта. Здорове повітря, супокій, часті проїздки зовсім відживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живіші, ба навіть пам'ять і повертливість значно збільшилася. Герман ріс, дужав і поправлявся на диво, хоча слідів молодших літ ще лишилося немало в цілій його вдачі. Він не раз лютився за марницю, не раз нападали на нього давні лінощі, і він сидів, зложивши руки, цілими днями на лавці, не кажучи ані слова до Іцка. Але все те не псувало між ними доброї злагоди. І певно, Герман був би від тих хиб вилічився, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склалося.

Герман донині ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастя. Він цілий день сидів сам у хаті та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. Удень мороз полегшав, сонечко світило ясно, а зі стріхи капало, — аж любо. Але над вечір надтягли сірі хмари, і почало ліпити широкими пластами снігу. Швидко й світу не стало видно. Смерклося доразу, а сніг усе ліпить та й ліпить. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив у печі, сів на припічку й жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів^[1]. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка. „А певно, вже десь їде, ми його ще лишили в місті“, — відповів селянин. Знов Герман чекає. Вогонь сичить і тріскотить у печі; він добув гороху й почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби льодовими, дивними квітами. Далі зірвався й вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити й виривати китиці в стрісі. Вогонь погасав, Германові ставало лячно, він докладав полін і раз-у-раз притулював лице до вікна, чи не почує теленькання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, — волосся зводиться вгору на голові, думка про пожежу пролітає в нього. Він прислухається, — ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж уперед, немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешними дверима й легенько ступає-чалапкає по сінях, мацає руками по стінах, — виразно чути шолопання чимраз то ближче хатніх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось задавило його в горлі; він, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний, тісний кут за піччю, холодний піт виступив йому на чолі, все тіло дрижить, він щохвилі жде, як ось-ось двері відчиняються, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія, зі здоровенною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нічого, крім проразливого завивання бурі. В Германа поволі вступає дух, але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повісті про „страччуків“, що робляться з нехрищених дітей, закопаних дебудь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поді, — він тривожно підніс очі вгору, де було в повалі старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі. Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, бачилося, що в нім самім, усередині, ворушаться якісь дикі, тривожні голоси, піднімається крик, замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху та ожиданки. Але голоси не втихають, стають щораз різкіші, голосніші, якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидів, мов мертвий, не знаючи, чи дійсно сесь^[2] гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилі застанови було досить. Він зірвався, немов у якійсь розпуці, і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягався вже на їх оборі, — видно якісь чорні тіні, чутно теленькання кінської упряжі, — ах, Іцик, Іцик приїхав!..

Гамір під хатою… Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти, і ще швидше влетів до хати — так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи це знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він, дрижачи, мов осиковий лист, докинув дров до вогню і, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто ввійде. Двері відчинилися, і повільно, важким поступом увійшло четверо селян, несучи кривавого, ледве живого Іцка, з котрого грудей видобувався часом глибокий, несвітський стогін болю. Герман застиг на місці з переляку, побачивши той кривавий, страшенний привид. Він притисся до печі й не смів кроку зробити.

— Поволі, Максиме, поволі, — приговорював один селянин другому. — Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?..

— Я й так дивуюся, що бідний Іцко досі видержав. Та в нім, певно, і одної кісточки цілої нема, — відізвався Максим.

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся вгору піднялося на голові. Селяни, положивши його опікуна на постелі, взялися перев'язувати його рани, як самі вміли (цирулик, за котрим послали до Дрогобича, не швидко над'їде в таку негоду!), а Максим, гріючи заморожені, кров'ю обмазані руки над вогнем, почав шептом розповідати малому Гершкові, що за нещастя спіткало Іцка.

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим, хитаючи головою, — як то нещастя не раз чоловіка здибле на дорозі! Та й то ще от яке! Хай Бог кожного боронить та й заступить від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де воно, — он там за селом над рікою той берег крутий та високий, — їдемо собі, віз за возом, а тут вітер у споду реве так, що Господи!.. Сніг так і жбухає межи очі, коні ледве лізуть, — страх! Аж ось кум Стефан, що їхав передом, кричить: „Гов!“ — Ми всі: „Що таке?“ А Стефан повідає: „Слухайте! Тут щось страшного, якесь нещастя“. Слухаємо, дійсно в споді берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застигла в тілі. — „Е, — говорить Панько, — може, Дух Святий при нас!, поганець який манить нас у западню?..“ „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре, та й упав з кручі. Ходіть, панове, треба рятувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я боюся! Мене ляк зносить!“ — А тут стогнання раз-у-раз зі споду чути, ніби грішна душа в пеклі пити просить. Ми всі зійшлися в купу, — що тут робити?.. „Ходімо, — каже Стефан, — а кума Панька лишимо коло коней“. — Пішли ми аж на сам берег ріки. Заки ми туди добралися, заки що, то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщить, а снігом б'є в очі, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоч зараз гинь! Темно, страшно… Ми побрались за руки і йдемо напомацки туди, де чути стогнання. Дивимось, лежить щось чорне на льоду й не рушається. Ми надійшли, — кінь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибився та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далі, а твій бідний Іцко лежить на льоду і вже от-от ледве стогне! Господи, твоя воля! Таке нещастя на чоловіка.

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над вогнем і пихкав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кривавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана й Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але ґазди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам'яти, говорити не міг, і бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лише поглянув крадькома на нього. Голова була позав'язувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крови. На бороді й волоссі скріпла кров, бекеша й сорочка криваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!

Аж десь над ранок, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик з Дрогобича й почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев'язування ран, а не знають тому ладу.

— Алеж, пане, — відповів Стефан, — та же досі був би згиб чоловік. Ми бодай що то, а кров зтамували.

— Мовчи, стара торбо! — гаркнув гнівно цирулик. — Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш те знати?..

Стефан, хоч був на слово досить гострий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани й запевно мусів признати в душі, що перев'язка зовсім не була так лиха, як думав зразу. При помочі селян, котрі почали увихатися, немов тут ішло про рятунок їх наймилішого свояка, попромивано рани, і тоді аж можна було розглянути, що таке покалічено в Іцка. Здається, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лівий бік о гострий, вистаючий камінь, бо ліва рука була зламана повище ліктя, а крім того, в самому рамені була глибока рана. Відтак тіло переважилося направо, при чім Іцик покалічився о другий камень. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, яких зійшлася повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, він стис плечима й сказав, що велике було би диво, якби дожив до завтра.

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши ані на хвилю до пам'яти. Герман не плакав на його похоронах, його тіло все ще дрижало зі страху від тої ночі, — страх витискав усяке інше чуття. Він ночував у губицького орендаря, котрий заразом узяв опіку над Іцковим маєтком, щоб ніби зберегти його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що діється з тим маєтком. Аж коли громада упімнулася о те діло, орендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квитки, — хату й город Іцків спродано, а по сплаченню боргів лишилося для Германа 90 гульденів, котрі орендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов із Губич, пішов у світ шукати щастя, — і ота сума була першою підвалиною його мільйонів.

Так закінчилося для Германа супокійне сільське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний чоловік, фінансист, не багато ваги прив'язував до наслідків, які лишило те життя в його душі. Він навіть силувався глядіти на нього згірдно, звисока, шукав у голові насмішливих слів для його схарактеризування, але, проте, його думка раз-у-раз вертала до тих світлих хвиль, і не знати чому, йому все ставало легше на серці, коли згадував губицьке життя. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперішнє життя серед достатку й розкошів зовсім не ліпше від тамтого, коли навіть не поганше. Він сам не знав, чому кожний раз при думці про Іцка й Губичі йому робиться якось так на душі, як тому, хто, блудячи в густім, темнім лісі, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним сонячним світлом, заповнену теплом і пахощами квітів. Він почав думати про дальше своє життя під вагою того вражіння, і йому бачилося, що ось він знов спускається в темний ліс, у якім йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цілі — хто його знає! Йому робилося чимраз тяжче, тісніше, якось душно й лячно. Чи то від сонячної спеки, чи від вохкости в хаті йому пробіг мороз поза плечима.

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було в нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав ні вмілости, ні охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він зістане зовсім без нічого, голий і голодний, перелякався дуже й завзявся — радше зараз згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. У шинку, в котрім він ночував, зійшлися одного вечора якісь чорні, страшні люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, надійшов ближче й став слухати. Це були самі молоді, 18—20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава „либати“ кип'ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те „либання“, але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, і цей відповів йому, випиваючи душком шклянку пива:

— Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози шмарують. Ну, то береться кінський хвіст, згониться ним поверх води, то та ропа набирається на волосінь, а з неї рукою зсувається до коновки. Ось це називається „либати“.

— Ну, і куди ж дівається ту ропу? — спитав зацікавлений Герман.

— Носиться сюди до Дрогобича, тут є такі, що куплять.

— А добре платять?

— Чому ні! За коновку шістка. Ну, а як добре звиватися, то за день і п'ять коновок назбираєш. Тільки ось носити біда…

Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, воно то не зле, такий заробок. Хоч робота не гарна, та зате легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм це, вони пристали, тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.

Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця: Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибиралися на цілий тиждень, ночували там хто в місцевого орендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад — одну, дві або й більше бочок на ропу. Налибавши повну бочку, він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві, наймав фіру й віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем, на пустім громадськім полі, була перша примітивна дестилярня: ропу варили в великих кітлах, домішували до неї висівків та ометиці й робили мазь до возів. Але цей інтерес ішов слабо; мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша, і вже дехто з тих самосівних дестиляторів (цю фабрикацію зрештою вони перейняли від бориславських селян) думав про те, чи не можна б інакше спожиткувати цей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, у Кракові й Відні проби його хемічної аналізи, вже була чутка, що десь там на Мазурах якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку ціле джерело такого плину, спровадив десь аж із Німеччини фахового хеміка, і цей, роздививши та рознюхавши ту ропу, обіцяв йому очистити її так, що буде ясна, як вода, і буде горіти ясно й майже без диму. Жиди в Дрогобичі металися, биті ожиданкою; чимраз більше їх цікавилося бориславською ропою, і хоча ціна її все ще була невисока, то все таки дехто, спекулюючи на непевну будучину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати в селян, чи, буває, копаючи ями чи то на бульбу, чи на що інше, не надибали більше тої „кип'ячки“.

Селяни були переважно бідні, непривітні, нерозмовні.

— Ой, так усюди, де прокопаєш трохи глибше, добувається та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердів нам ціле наше життя. Десь Бог не мав як покарати людей, та отакою нуждою. Ані одної криниці в селі не можна викопати. А іноді вибереш яму на бульбу, закоплеш, — усю зиму сухо, а на весну розіб'єш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметані. Особливо в долішній частині села клопіт з тою ропою. І де вона є, там ані збіжжя не вдається, ані паша ні до чого, ні трави тої худоба не пасе, ні сіна, ані соломи їсти не хоче. Нещастя наше, та й годі!

Ось у таку пору, в хвилі перших народин галицького нафтового промислу, розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надій, зовсім не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустарах криються джерела мільйонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головне тим, що чоловік не потрібував сидіти на однім місці, душитися день і ніч у тісних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе, не дбаючи ні про кого. Інші либаки були такі самі вільні козаки, що не мали іншого пристанівку, не потребували журитися ніким, дбати ні про кого, — веселий нарід, невеличка молода компанія, і це також дуже подобалося Германові.

Він не без радости й не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової кар'єри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із п'ятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кривавим світлом ратуш, костьол і церква Святої Трійці. Сюди ближче вилася Тисьмениця, блискотячи, мов золота змія, і шваркотіла в віддаленню по камінню, та так, що той шваркіт доходив до слуху, як тихий мелодійний гомін. Дуби в Тептюжі йнощо зачинали розвиватися, зате сподом ліщина шелестіла вже своїм широким, яснозеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кожного через плече, хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кожного при боці торба з хлібом і цибулею, — це його цілотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, перед ними поле зелене, свіже, далі лука, замаєна квітами, знов горбок, через який гадиною звивається стежка, і ось бориславська кітлина^[3]. Не доходячи самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах та поточинах; старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки^[4], де ропа, мов сметана, стояла на воді, і скільки її не либай, усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всі стали до роботи.

Бориславське підгір'я виглядало тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне, підгірське, звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжю Діла понад потоком. На пригірках від Бані й Тустанович були поля господарські, а нижче — луки і голе пасовисько. Але при всім тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтанули сніги й зм'якла глина, чути було виразно якісь рухи в землі, щось немов тихий віддих, немов пульсування гарячої крови в глибоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місці, де стоїть Борислав, були давніми часами великі татарські війни, що тут поховано багато наших людей і поганих песиголовців, і що трупи щороку силуються встати на світ й будуть силуватися доти, доки не прийде їх час. А тоді вони проломлять землю, розвалять увесь Борислав і підуть у світ воювати. Не знали бідні бориславці, говорячи собі зимовими вечорами цю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, розвалить їх бідне сумирне село й зруйнує до тла їх і їх дітей! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора — то зовсім не трупи давніх лицарів, а оця гидка, чорна вонюча ропа, що тепер випалювала їх сіножаті, а швидко мала розійтися по всім світі прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим — на горе та на руїну!

Либацькі часи! Герман і досі згадує про них з уподобою! Він швидко привик до поганого сопуху ропи й навіть полюбив його, коли переконався, що з тої ропи пливе його заробіток. Цілими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осінні холоди, він чапить було над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхні брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняється ропою. Він либає й дивується, відки береться та мазь, що розливається по воді широкими перснями й грає всіма барвами веселки. Він пробував копати глибші ямки в надії, що може добути джерело тої мази, але ні, джерела не було, замість мази підходила вода, а по якімось часі — бач, на поверхні води показувалися знайомі персні дивного олію! Герман часто говорив про це з либаками, та це були тупі голови. Їм байдуже було до того, відки що береться, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що іноді, бачачи либаків на своїм полі, заходили до них, гляділи на їх роботу, або й заборонювали їм поратися тут і змушували забиратися далі. Герман, привикши в Губичах поводитися з селянами, не лякався їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнів жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну й користав із страху інших либаків та вибирав собі щонайкращі дучки. Але й селяни не знали, відки береться ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима й казали, що „земля потиться“, та й годі.

Герман слухав, потакував, ніби дивувався але не вірив. Він знав із досвіду, що чим глибшу дучку прокопле в землі, тим більше кип'ячки виступає на воді, і його бистрий розум доміркувався зараз, що там далі в глибині мусить бути тої кип'ячки далеко більше, мусять бути великі стави та озера, коли з них, мов шумовиння з кипучого кітла, стільки її підходить догори. Ге, якби то ціна тої кип'ячки піднеслася, якби то справді можна було вживати її до чогось іншого, ліпшого, ніж до шмарування возів! І Герман, либаючи та слідячи за хвилюванням барвистих перснів на воді, мріями літав далеко, але все в однім напрямі — туди, до золотого краю багатства, достатку, туди, де „великі гроші ростуть“.

Його молодість пройшла в бідності, почасти серед міської жидівської бідноти, почасти серед темних та вбогих селян. Його уява не була розвинена та здеморалізована образами розкошів та пишноти, та великоміського зиску. І коли його тягло до краю, „де великі гроші ростуть“, то він не уявляв собі панського лінивого життя, гри в карти, піятик та розпусти; йому марилося рухливе, запопадливе життя жидівського купця, гуртівника, торговця, що висилає десь-кудись вози з великими купами якихось товарів, торгується з селянами, з робітниками, робить тижневі виплати соткам, тисячам людей, числить видатки, числить зиски, загалом — числить, числить, числить… Герман змалку любив числити. Ще мати вчила його початків числення, а Іцик був у тім добрий майстер і силкувався передати Германові свою штуку. Ось і тепер, сидячи над своєю дучкою, весь замазаний ропою, як чорт, у подраних вонючих лахах, Герман числить: стільки коновок ропи на день, стільки треба заплатити за перевіз, постільки центів коновка, а стільки виходить на життя, а стільки випадає на місяць… Він спекулює, якби так не возити до Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все таки мазь треба б везти на торг… а при варенню треба сидіти… не оплатиться. Або якби так мати свойого коня й свій віз, простий драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Що ж, на коня й на віз гроші в нього були би… можна би навіть що два дні відвозити по дві бочки… Герман числить ціну коня, воза, паші, удержання, і виходить, що це могло б оплатитися. А ще якби ціна ропи трохи, трошечки підскочила! Це був сук, на який наскакували всі Германові рахунки! Це був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ця точка довго не хотіла податися Германовим очам. Навпаки, здавалося навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця, і ніякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Ціна ропи почала падати; у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало куритися; старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками й кричати на либаків:

— A schwarze Jur^[5] на вас! Не треба мені вашої кип'ячки! Ніхто не хоче купувати мазь! Куди я подію те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!

Правда, він не покинув зовсім варити, але платив уже за коновку ропи не по шістці, а по п'ять крайцарів, та й то більші скількості брав не радо.

— Ka Geschäft^[6]! — подумав собі Герман і наважився покинути либацтво.

Це було восени. Либацький сезон і без того кінчився. Герман, обмивши з немалим трудом та накладом мила й навіть дрібного піску своє тіло від ропи, що за все літо насіла на ньому грубою, чорною верствою обридливого товщу, перебрався по-людськи і, обночувавшися в Дрогобичі в того таки старого Туртельтавба на Лану, вночі, коли в хаті всі заснули, при блиску лойової свічки взявся на клаптиках паперу зводити свої рахунки. Його бухгальтерія була невибаглива, вся в його голові, але до чисел він мав добру пам'ять і міг одно дороге та любе йому число ховати цілими роками, не боячись помилитися. Він числив і числив, зводив суми, відтягав і знов складав, і нарешті геть по півночі загасив свічку й пішов спати, веселий та вдоволений. Його капітал не лише не розтратився, а при його зручності й хитрості виріс майже взатроє. Він за той час жив дуже нуждено й ощадно: не пив нічого, крім води, їв мало, переважно сухий хліб та цибулю, а проте чув себе сильним і здоровим, як ніколи. Йому минуло дев'ятнадцять літ, і в його нутрі щось немов перло й тисло назверх; молода сила й відвага просила собі виходу, та не знаходила його. Він довго не міг заснути, перевертався з боку на бік на своїй твердій постелі. Жадоба грошей чимраз сильніше опанувала його, чимраз частіше він думав над тим, яким би способом розбагатіти. Зимою, коли не було либацького заробітку, він звичайно наймався в Дрогобичі на якогось послугача чи то до готелю, чи де до склепу, спекулюючи так, щоб заробити хоч стільки, щоб мати де прожити та чим прогодуватися. Тепер він забажав чогось більше. Він кинувся поміж дрібних купців, бажаючи знайти собі спільника до якогось інтересу, та при тім такого спільника, де би сам він не потребував вкладати грошей. Пригадавши собі свою давню онучкарську практику, він задумав зайнятися баришівництвом. Для дотепного чоловіка баришівництво — то золотий інтерес. Ходить собі такий баришівник по торговиці, чи кінській, чи худоб'ячій, та й лиш пасе оком, хто з чим показується на торг. Чи то купець, чи продавець — ніхто не мине його рук.

— Що продаєте, ґаздо? Ялівку? Ну, що вам дати за ту ялівку?

— Агій, скрутися та лізь у болото! — буркне сердитий сват. — Не бачиш, що то корова?

— Корова! О йо! А я й не пізнав. Ну, ну, вибачайте, пані корово! — жартує баришівник. І він кидається на бідну худобину, обмацає в ній кожне реберце, кожну кістку, загляне в писок, лічить зуби, микає за шерсть, торгає за хвіст, обіздрить ноги й ратиці, і відразу назначає ціну.

— Візьмете п'ять-двадцять?

Селянин зразу навіть не дивиться на миршавого жидка, а на його пропозицію взяти „п'ять-двадцять“ хто добродушний скаже: „Тай то гроші“, а хто сердитий, то буркне часом:

— Ой, тобі би, мере^[7], належалося п'ять-двадцять, але цісарських, обливаних.

— Ну, що цісарських! Яких цісарських? — решетиться жидок. — Я вам по-правді говорю. Людську ціну даю. Ідіть по торговиці, питайте, чи дістанете більше.

І він плюне й ніби йде. За хвилю приходить другий баришівник, розуміється, змовившися з першим, знов огляне, намне, наторгає худобину, прогонить її, щоб бачити, як іде, і дає 24 або ще менше. Пізніше приходить третій, четвертий — і раз-у-раз збивають ціну. Довкола своєї жертви вони кружать, як ворони довкола стерва, силкуються не дати їй відідхнути й отямитись, пригноблюють її настрій, а рівночасно своїм вештанням, голосним торгуванням та ще голоснішою лайкою відбивають інших реальних купців. Бо жоден із них направду сам для себе й не думає купити; вони торгують „на запас“, спекулюючи на те, що знайдуть купця, якому зараз же й відпродадуть сторговану худобину з зиском. Бо, рівночасно з оброблюванням продавців, баришівники пасуть очима також купців, особливо таких, що не люблять самі ходити поміж худобу та торгуватися, отже молодих дідичів, посесорів, що вдають великих панів, або панських вірників, що раді би на кожнім інтересі, який роблять на панський рахунок, заробити й собі хоч би невеличке куку в руку. З низенькими поклонами, з покірним та услужним лицем наближається такий баришівник до купця з запитанням:

— Що вельможний пан купує?

„Вельможний пан“ потребує двох чи трьох пар ялівок або бичків на пашу, або волів до ярма, або дійних корів.

— О, я зараз вельможному пану приведу. Я вже тут маю, ай-яй-яй! Якби навмисне для вельможного пана! Я вже сторгував для іншого пана, дуже мене просив. Але я знаю, вельможний пан будуть ласкаві мені за фатиґу^[8]…

Бувають і такі пани, що, прибуваючи на торговицю, відразу кличуть до себе баришівників і заявляють їм: потребую того й того, в такій і такій ціні. Баришівники кидаються на торговицю, як на полювання, торгують, купують, розуміється, не платячи, потім ведуть до пана — розуміється, худобину, а не продавця, — і знов стараються виторгувати від нього якнайбільше. Та буває й таке, що пан, або загалом грошовитий купець, іде сам на торговицю, гонить баришівників від себе й оглядає продажну худобу. Баришівники, як собаки, слідять здалека кожний його рух, а коли побачуть, що якась штука подобалась йому, і він починає торгувати її і, як то буває звичайно, не може сторгуватися відразу, ніби покине й відійде, знов верне й торгує, і знов покине і йде далі, — вони знаючи по торзі, що кращої, відповіднішої штуки він не знайде для себе, швидко надскочать, доб'ють торгу, дадуть продавцеві завдаток, і тоді вже покупець і добрий бариш, звичайно, не мине їх рук; а коли покупець упреться, то завдаток пропадає, і баришівники все таки тратять небагато; та й то звичайно вони погрозами й криком зуміють видерти свій завдаток від продавця. Оте чесне ремесло вимагає не лише зручности й несумлінности, але також значного знання психології, як хлопської, так і панської, доброго горла, твердих рук та, як кажуть у Дрогобичі — „невипареного писка“, цебто рота, здібного без упину божитися, клясти себе й увесь світ, жартувати, брехати й підлизуватися на всі лади.

У всіх тих штуках Гершко Ґольдкремер здавна, як то кажуть, з'їв муху, то й не диво, що з нього швидко міг виробитися добрий баришівник. Правда, до цього ремесла, що було властиво замкненою в собі й зорганізованою розбійницькою шайкою, не можна було братися відразу, по самій добрій охоті. Новак наскакував зараз на старих майстрів, які не залишали гаркнути йому своє грізне „зась“. А коли б такий новак упирався й хотів крутитися по торговиці на власну руку, то їм, перелетним птахам та старим бувальцям, нічого не значило дебудь у затиллю почислити йому кості та споневірити фаціяту^[9]. Гершко довго заходив несміло до тих хижих вовків, пробував знайомитися з ними, трактував одного й другого то горілкою, то нічлігом, то тютюном, а сам тим часом нібито й не дивився в той бік, займався іншим заробітком. Він наймився в одного жидівського склепаря за продавця-рознощика: в торгові дні набирав у нього капелюхів, кучем, хусток, люльок і всяких інших дріб'язків і йшов з тим поміж вози, по торговицях, по шинках, де п'ють могоричі та хвилево бувають щедріші на гроші. Склепар, звичайно, назначував ціну на всякий товар, здаючи його Гершкові до розпродажі, а що йому вдалося взяти звиш тої ціни — це його. Розуміється, що Гершко не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесности готові самі собі шкоду робити. Він шахрував покупців і дер із них, що міг, намагаючи де жартами й сміхом, де клятьбою та гарячими запевненнями, що його самого більше коштує, і що він лише тому дає товар по тій ціні, аби довше не носитися та аби зробити приємність такому чесному „пане ґісподар“. Оце заняття давало йому можність волочитися по торговицях і придивлятися баришівникам, виучувати потиху всі їх штуки та способи порозуміння. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанії. Він бачив тут золоте дно й чув себе в силі зрівнятися з ними.

Він пізнав ціну грошей у нужді, пізнав, що без них жити погано, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, погані й униження, які так часто мусить терпіти бідний. Поволі в його душі розгорялася страшна, гаряча, сліпа жадоба грошей, заглушувала всякі інші чуття, закривала перед його очима всі завади й манила його тільки одною метою — багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх щотижня й укладав собі пляни, як би найлегше й найшвидше побільшити їх.

— Слухай, Гершку! Що ти все ходиш, мов курка з яйцем? — мовив до нього старий баришівник Вольф Шпербер, якому він найчастіше робив дрібні прислуги, доносив відомості про товар і про купців, про ціни й пляни поодиноких сторін, наскільки міг підслухати їх, волочачися по торговицях.

— Що я ходжу? Ech klär^[10]! — коротко відповів Гершко.

— Про що ж ти думаєш?

— Ну, як про що? Хотів би знайти який ґешефт. Надокучило двигати оті дурниці. З того ледве виживеш.

— А може б ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?

— Ой, ой, ой, чому ні?

— А маєш дещо грошей на початок?

— Та… дещо би знайшлося.

— Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.

Гершко, не кажучи нічого, поцілував Вольфа в руку.

— Добре? — мовив Вольф, зачудований трохи такою ніжністю парубка. — Я гадав, що ти захочеш надуматися.

— Чого надуматися? Я вже досить думав.

— Ну, знаєш, наше ремесло не легке.

— Я легкого хліба не хочу.

— Та й не зовсім безпечне.

— Чень вовки не з'їдять.

— Часом і це трапляється. Ти бачиш, ми, баришівники, не ходимо люзом^[11], а все компанією. А в нас у компанії різні люди. Ой, дуже різні! Більша частина таких, що відбували практику в криміналі. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагується й горло здушити, і ножем під ребра помацати. Та ще свої — нічого. Вкупишся в компанію, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де ґешефт іде на тисячі, збігнуться дві або й три компанії баришівників — і з Мазурщини, і від московської границі, і з Угорщини, то треба матися на бачності, ой, треба!

— Вовка боятися, в ліс не йти, — мовив Герман, твердо наважившися не випустити з рук нагоди.

— Добре, Гершку, що ти такий відважний, — мовив Вольф. — Та ще одне мушу тобі сказати. Я візьмуся ввести тебе в нашу компанію. У нас умова проста. Кожний працює на власну руку й помагає іншим, де й як може. Що заробить — те його, але по скінченню торгу йде обрахунок, і кожний дає десять процентів свойого зарібку на компанію до рівного поділу. Це на те, щоб один не паношився занадто, коли йому пощастить, а другий — щоб не виходив голіруч.

— То добре, — мовив Герман.

— Часом добре, а часом — ні. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він усе, хоч що, то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзі, то часом буває несмачно. Подумай, якби тобі вдалося заробити тисячу ринських.

— Тисячу! — перервав йому Герман здивованим окриком.

— А ти як думав? На великих товарових ярмарках у Сморжу, Борині, Лютовисках ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, якби так тобі трапилося, ти радо віддав би сотку на тих, що не заробили стільки, або ще набрали позаушників?

— Не віддав би.

— Отже бачиш. Часом то неприємно. А від своєї компанії утаїтися годі. Кожний добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А проте є й на це спосіб.

— Який?

— Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанії стоїмо за одного баришівника. Ми оба надзираємо один за одним, а що заробимо, тим оба рахуємося, а компанії з нас один пай.

— Добре так, — мовив Герман.

— Ну, не знати ще, як воно буде, — охолоджував його Вольф. — Ти ще надумайся. Я попробую говорити з компанією, чи позволить мені взяти тебе на практику.

— Хіба може не позволити? — із страхом крикнув Герман.

— Може. Як якого дурного хлопчища, то легко позволяють, але розумного, дотепного парубка, то нерадо. „Занадто ситий будеш“, — говорять. Ну, та вже я якось їх уговкаю. А коли згодяться, тоді підемо оба до рабина.

— Чого до рабина?

— Ну, знаєш, то такий ґешефт, що не раз і заробок, і життя на волоску висить. Як я не можу у всьому спуститися на свойого практиканта, у всьому довіритися йому, то я мов без рук і без очей. Тоді вся спілка ні нащо. Мусиш мені перед рабином дати слово, знаєш, тверде слово, під хайрем^[12], що будеш мені вірний, не відступиш мене ні в якому припадку, не втаїш нічого переді мною, не будеш змовлятися ні з ким проти мене, в цілій компанії будеш знати тільки мене й нікого більше.

Вольф промовив ті слова з таким притиском і так дивно впер свої очі в Германове лице, що цьому аж мороз пішов поза плечима. Та проте його практичний змисл узяв швидко верх над острахом.

— Добре, реб Вольф, — мовив він, — але що ви мені дасте за це?

— Заробиш ти своїми грішми, то твої дві частини зарібку, а моя третя; зароблю я своїми, мої дві частини, твоя третя; а коли гроші складаємо оба, то в такій пропорції ділимо й зиски.

— Добре. Пристаю на умову. Моєї вірности можете бути певні. Але яке мені запевнення?

— Яке слово ти перед рабином даси мені, таке саме я дам тобі. Добре?

— Добре.

— Ну, а тепер ходи, заплати обід і гальбу вина на згоду.

Минуло кілька тижнів, і Герман із либака зробився баришівником. Компанія прийняла його за оплатою п'ятьох ринських на загальну почесну, а рабин так розумно й досадливо промовив їм до сумління, що Герман, даючи Вольфові слово на вірність, аж розплакався. Вольф уважав це за добрий знак і почав з Германом проходити практичний курс товарознавства. Він оповідав йому про різні прикмети коней та іншої худоби, учив його, як оглядати та випробовувати кожну штуку, як пізнавати вік по зубах, хід, силу, швидкість, робучість, як віднаходити утаєні хиби і, з другого боку, утаювати в продаваної скотини хиби так, щоб звичайний покупець не міг їх пізнати. Він оповідав йому про ціни й способи торгування, характеризував панів, попів, селян та різнородних покупців і продавців, оповідав про славні ярмарки на коней в Улашківцях, на вівці в Косові та Кутах, на худобу в Сучаві та Голомуці. Всюди він бував, усюди зазнавав різних пригод, де заробляв, де тратив, і виніс із того шумного та різнобарвного життя не золото, не срібло, а стару полатану бекешу, пару брудного шмаття й голову, мов напаковану торбу, повну найрізніших досвідів, смішних і страшних пригод, знання світу й людей, самих таких скарбів, що не давали ніяких процентів і зовсім не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.

— Гершку, — говорив не раз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста, або ночували де будь у корчмі, поки на дворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи нудьгу на душу. — Гершку, дивися на мене, старого дурня! Вчися в мене ліпшого розуму, ніж я його мав.

— Ви не дурень, реб Вольф, — мовив Герман.

— А що ж, як не дурень? Чого я доробився?

— Ви не мали щастя.

— Може, і правда, — мовив Вольф, похиляючи руду голову на груди. — Так мені не раз здається, що я ще маленький, і виходжу з батькової хати, а наша хата стояла серед поля так, як і оця корчма. Виходжу з хати, а сонечко світить так ясно, на дворі так тепло, запашно. І я дивлюся кудись у далечінь, далеко-далеко! І так мені чогось солодко дивитися, хоч там звичайно нічого не видко, крім темного лісу, десь на краю обрію. Та ні, то не темний ліс, здається мені, то темна хмара, і вона не стоїть на місці, а суне супроти мене все ближче й ближче. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а наближається, мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняється, мов поли широкого кафтана, і в тім отворі робиться ясно. Я дивлюся в ту ясність і бачу в ній нібито нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ґанком і блискучими вікнами. А довкола неї не голотеча, не гнилі баюри, не поламані плоти й п'яні гої, а зелена мурава, крислаті дерева, покриті то молочним цвітом, то рум'яними яблуками. А на ґанку стоїть дівчина, ніби моя мама, а дівчина… така гарна, чорноока й рум'яна, як і ті яблука, і махає до мене білою-білою рукою й кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце б'ється так любо, рветься до цеї гарної хати й гарної дівчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата й гарна дівчина щезають мені з-перед очей, але то лиш на хвилю, думається мені. Оцею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягнеться щось дуже довго, стежка звивається то в цей бік, то в той; минувши жита, я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далі в ліс… Стежка крутиться, далі щезає під моїми ногами. Гарна хата й гарна дівчина не раз іще привиджуються мені, але все якось далі, далі, менше ясно. Здається, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою, і нарешті зовсім трачу їх з очей. Оце була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучився, коли стежка не та! Замість гарної хатки й гарної дівчини, гульк… аж і могила перед тобою!

— Ну, ну, ще вам далеко до неї, — потішав його Герман. — А хто знає, може ваша доля таки ще не перестала дожидати вас на ґанку того гарного дому?

— Ой, уже! Старого, дихавичного баришівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!

П'ять літ проходив Герман з Вольфом по Галичині, бував на всіх більших ярмарках, познайомився добре з баришівницьким ремеслом і заробив дещо грошей. Із тих, що наскладав із либацтва й дістав у спадку по Іцкові, він не стратив ані шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот ринських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на баришівництво на свою руку й розстався з ним, але Герман не хотів, йому корисніше було бути ніби Вольфовим підручним і платити наполовину менше на компанію. Кілька разів Вольф, дізнавшися, що Герман має зложені не кепські, як на початок, гроші, радив йому шукати якого іншого заробітку, заложити склеп^[13], або взятися торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотів, хоч і не зарікався. Він оглядався довкола, розпитував, шукав якогось корисного ґешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував потихо, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і доразу змінити його життєву течію.

Було літо. Наближався Спасівський ярмарок у Лютовисках. Вольф, не знати чому, ішов на той ярмарок з великими надіями. Герман також був радий, бачачи, що Вольф у такім рожевім настрою. Вони їхали до Лютовиск заздалегідь, від села до села, оказіями, іноді йшли пішки навправці, особливо — в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробиралися з Самбора на Турку, відци знайшли фіру до Лімни, а відци через верх пішли на Біберку до Лютовиск. Уже від самої Турки всі дороги, всі гірські стежки роїлися то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голіруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, — то верхівцями, головно — жидами, факторами, баришівниками, сільськими орендарями та згінниками, що торгували худобою, орендували випаси та полонини. Йшли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із-за Самбора, від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з цього останнього — головно за вівцями або вовною. Дуже багато йшло угорських русинів, яких можна було пізнати по широченних, мов жіночі спідниці, штанях і не менше широченних шкіряних чересах^[14]. Цілими купами йшли цигани, з голосним реготом та шваркотом, оточуючи невеличкі однокінки, де на купах брудного фурфантя сиділи купки чорних, як сажа, та майже голих дітей, а жінки одні поганяли конину, а інші догори попихали скрипучу колісницю.

Був перед'ярмарочний день. Пообідавши в лімнянській корчмі, Вольф і Герман пустилися пішки через верх, щоб на вечір станути в Лютовисках. Сонце звернуло вже добре з полудня, коли вони, перейшовши невисоку гору, станули на другім її боці, в Біберці, над берегом Сяну. І тут вид був не менше оживлений та різнобарвний. З усіх гір, з усіх плаїв, усіма стежками йшли, їхали, неначе річками плили, ярмаркові. На всіх бродах Сяну люди, воли, вівці: одні бредуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по коліна в воді, що б'ється й бризкає довкола голих ніг, мов розтоплене шкло; інші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще інші попасають дебудь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.

— Здається, гарний буде ярмарок, — раз-по-раз повторяв Вольф, минаючи оті групи. — Давно вже не було такого згону.

— Коби лише на купців був урожай, — мовив замислено Герман.

— Надіються кількох багатих панів аж із Поділля, що хотять купувати воли на брагу, — мовив Вольф, а потім додав: — Це не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От якби прибули віденські купці, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братові найліпший заробок. Такий купець платить від ваги, а по чому сторгував баришівник у бойка, це йому байдуже. А на кільку суму баришівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна не раз і при тім ошукатися: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка, і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидатися торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли часто бувають такі ошуканці. Це пуста худоба, і до роботи слаба, і на вигодівок недобра, а на око показна. Але наші гірські барни^[15] та полові — то найліпші. На них звичайно баришівник має подвійну користь.

Отак міркуючи та розмовляючи, Вольф і Герман, не кваплячися, на вечір зайшли до Лютовиск. У Вольфа тут був знайомий орендар Сруль-Лейб; тут оба баришівники заночували, тут зібрали зараз таки щонайпотрібніші відомості про завтрашній ярмарок. Справді, ярмарок заповідався незвичайно великий. Уже над вечір у Лютовисках панувала велика тіснота, а вночі довкола містечка майже від самої Чорної скрізь попри дороги запалали вогнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в містечку не було для них ані стаєнь, ані заїздів.

Покріпившися та відпочивши трохи з дороги й вислухавши орендаревих новин про ярмарок та про важніших купців, що поприїздили до Лютовиск, Вольф не втерпів: велівши Германові сидіти в хаті й не признаватися ні перед ким, що він баришівник, сам він побіг у місто. Вернув досить пізно. Герман сидів у ванькирику при лойовій свічці й дрімав. Вольф з незвичайно оживленим лицем ухопив його за плече, потермосив ним і запитав:

— Гершку, вечеряв ти що?

— Вечеряв.

— Добре! Лягаймо спати. Завтра жде нас велика робота.

— Яка робота?

— Що питаєш, дурень? Великий ярмарок — то баришівникові велика робота. Спи, бо завтра збуджу вчасно.

Вольф не хотів говорити Германові нічого більше, боячися, що цей не засне під вражінням його новини. А новина була не мала. На ярмарок приїхала компанія віденських купців, як казали, з великими грішми, і Вольф явився до них перший, предкладаючи їм свої услуги. Один купець знав його з давніших літ і зарекомендував іншим. Купці мали намір купити хоч би й 500 щонайкращих і найтовстіших волів, — це було 1847 року, і заряд армії запотребував незвичайної маси м'ясних консервів, бо надіялися війни. Вольфові обіцяли по 5 процентів баришівного від ціни кожної штуки. Коли добре звинутися та убігти інших баришівників, можна було заробити гарні гроші.

Другого дня Лютовиска представляли незвичайний вид. Мов повінь, що напливає з усіх боків, так від самого ранку заливали, затісняли, затоплювали череди, ряди, полки волів, корів, овець, усі шляхи, вулиці, площі й навіть подвір'я домів у містечку. Коли в церкві почалася відправа, вже ціле містечко було повне худоби так, що пройти вулицею або площею було майже неможливо; на дорогу, яка звичайно вимагала десять хвилин часу, тепер треба було цілої години часу й незвичайної праці та обережности, щоб протиснутися поміж густо збитими волами, уникнути їх ратиць та рогів. Зате по хребтах та карках волів можна б було вигідно й швидко прошпаціруватися вдовж і поперек Лютовиск від кінця до кінця. Рик худоби, гойкання погоничів, блеяння овець, гармидер торгів клекотіли в повітрі й гули здалека, мов кип'яток у величезнім казані.

А на площі, що заступала місце ринку, було серце тої великої потвори, осередок того клекоту й життя. Там стояла дощана буда, в якій урядував комісар. Відци, мов проміння з вогнища, йшли в різні боки жандарми, помахуючи когутячим пір'ям на капелюхах та поблискуючи багнетами. Вони мали робити порядок на торговицях, лагодити спори, арештовувати злочинців, яких серед такого збіговища все буває немало, і що пару годин здавати рапорти комісарові. Під піддашком тої самої буди, в безпосереднім сусідстві комісара, позаймали на дощаних лавках місце багаті купці, час від часу приймаючи рапорти від своїх факторів. Тут же під ослоною міської поліції стояла також велика худоб'яча вага, привезена сюди одиноко для вигоди чужих купців; звичайно на гірських ярмарках обходяться без неї: і бойко, і баришівник купують худобу без ваги, на око, оцінюють її вартість по тридцять трьох містичних знаках, так як колись єгипетські жерці пізнавали святого Апіса.

Вольф і Герман від самого ранку кидалися, як мухи в окропі, вибирали щонайкращі штуки, торгували, давали завдатки, та й усе лиш до ваги, до ваги. Ані одної штуки з тих, що вони доставили до ваги, не забракували їм купці, навпаки, були дуже задоволені й платили. Баришівникам щастилося; майже на кожній штуці заробляли коли не по десятці, то по п'ятці, а на деяких — то й по двадцять або й по п'ятдесят ринських. Ішло їм, як з води; оп'янені своїм щастям, вони дедалі вже мало й торгувалися, підбивали ціну, певні й так свойого зиску. Цілий ярмарок заворушився. Вольф бігав, мов у гарячці, не тямлячи, що діється довкола нього. Герман і собі ж бігав, але своїм звичаєм обережно, озираючися. Він дивувався, що не здибає на ярмарці ані одного знайомого баришівника, нікого з їх компанії.

Нарешті, здибавши Вольфа, звернув на це його увагу.

— Реб Вольф, що це таке, що нема нікого з нашої компанії?

— Нема нікого? — жахнувся Вольф, та по хвилі зареготався.

— Тим ліпше для нас. Не буде з ким ділитися зиском.

З тим і розійшлися в ярмарковій сутолоці. Та Германові було якось моторошно. Кілька разів, коли, сторгувавши якусь гарну штуку, давав завдаток, він бачив, як якісь незнайомі жиди позирали на нього скоса, шептали щось про між собою та все назирці йшли за ним. Але ярмаркова гарячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпався чоловіка, тим більше, що й жандарми то сюди, то туди снували серед юрби.

Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менше, як 200 штук щонайкращих волів, ціною мало що не на 30.000 ринських. Купці тут же при вазі відчислили Вольфові баришівне за всю суму, цілих півтори тисячі ринських, але він мав у своїм гаманці з котячої шкіри ще звиш три тисячі, зароблені на торговій ціні. Фортуна таки раз усміхнулася йому! Він заховав гроші й озирнувся довкола. Біля нього стояв Герман, також радісно всміхаючися.

— Ну, що, Гершку, — мовив радісно Вольф, — правда, що добрий ярмарок у Лютовисках? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодні.

Та Герман нараз зблід і сіпнув його за рукав. Він побачив, що довкола них чимраз ближче товпляться ті самі незнайомі жиди, що так часто пасли його очима ввесь день.

— Реб Вольф, — шепнув він якось незначно свойому патронові, — ви знаєте оцих жидів, що придивляються нам збоку?

Вольф стрепенувся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рам'я.

— Хлопче! — шепнув він. — Буде лихо з нами. Треба нам пильнуватися. Це баришівники з-над російської границі. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують мені.

— Ходім додому! — шепнув переляканий Герман.

— Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. Вночі вони майстрі. Мусимо втікати.

— Вночі? Куди? — ще з більшим переляком прошептав Герман.

— Не бійся, — мовив Вольф. — Стараймося лише тепер висмикнутися з міста, так, щоби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а якнайшвидше в ліс. Бачиш он той ліс на горі?

І він показав Германові очима, так що здалека й незначно було.

— Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, якби ти прийшов борше^[16], а як я прийду борше, то я зажду тебе. Знак: три рази легенько свиснути, мов нічний птах, пам'ятай!

І вони розсталися в сутолоці. Герман протискався з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, щоби змилити увагу тих, що могли слідити за ним, але швидко переконався, що за ним не слідить ніхто. Вибравшися з найбільшої сутолоки, він збочив з вулиці, шмигнув крізь одні відчинені сіни до огороду, відци в коноплі, а вибравшися на поле, подався навпростець під гору, де недалеко чорнівся край лісу, вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч цей був досить прикрий, і, зупинившися під крислатою грушею, що стояла на межі, та притулившися до її грубого пня, так щоб його здалека не було видно, оглянувся довкола. Сонце вже клонилося до заходу, з дерев і гір лягали довгі тіні й закривали долини. Перед Германом унизу, в широкій кітловині, лежали Лютовиска. Половину містечка закрила вже тінь від далекої, покритої лісом гори Чорної; та й другої половини було мало ще видно, крім найближчих домів, бо над містечком висів густий сивий туман куряви, з тої куряви йшов глухий клекіт та рев, мов від великого водоспаду. Мов тріски розбитого корабля, які розбушована вода викидає тут і там на берег, видно було на стежках і шляхах довкола містечка то одиноких кінників, возових та піших, то цілі валки та купи, які звільна тяглися до містечка, то з містечка. Переважно вертали з містечка ярмаркові, зробивши своє діло, дехто гнав закуплену худобу, на возах діти свистали в закуплені в місті свиставки, калатали глиняними брязкалами, а парубки, звісивши ноги через низенькі полудрабки возів, вигравали на сопілках. Та голосніше від тих брязкал, свиставок та сопілок вигравали самі вози, ті маленькі бойківські, звичайно волами тягнені возики, яких властителі звикли хвалитися тим, що в їх возі нема ані одної частинки, ані одного цвяшка залізного. Оті старосвітські, щиродерев'яні машини, сунучися помалу до гори на немазаних колесах, видавали протяжні, меланхолійні тони, подібні до кигикання чайки, які мешканці Підгір'я звичайно перетолковують на слова: мааа-зиии! мааа-зиии!

Герман довго непорушно стояв під грушкою, пильно вдивляючися в ближче й дальше около. Дорогою й стежками снували люди, селяни, жиди, але нічого підозреного не було видно, нікого такого, хто б слідив за ним, зупинявся, роздивлявся, шукав чогось чи когось очима. В нього сильно билося серце в грудях, почасти від утоми, почасти зі страху. Він ніколи ще не бачив на Вольфовім лиці такого виразу тривоги, як сьогодні. Значить, тут направду щось погано, їм грозить якась небезпека. І він знов придивлявся містечку, прислухувався його клекотові, силкувався коли не очима, то бодай думкою проникнути ту сіру хмару, що в своїм лоні крила якусь небезпеку для Вольфа й для нього.

А тим часом він почув голод і спрагу. Він пригадав собі, що від самого рана не їв нічого, крім одного обарінка, який між одним і другим торгом купив за 4 крейцарі в перекупки і з'їв на бігу. Ніздрі й горло в нього були повні пороху й пекли, мов посипані приском; лише незвичайне зворушення, ота ярмаркова гарячка цього дня держали його досі на ногах; тепер він чув, що сили опускають його. Його клонило на сон, тіло отяжіло від утоми, голова тяжіла на плечах, як довбня, і замість недавнього остраху, в душі почало перемагати якесь обридження та знеохочення.

— Вольф викивав мене! — думалось йому. — Велів мені, як дурному, бігти під ліс, дряпатися чорт знає куди, а сам, певно, забрав гроші та й драпнув у інший бік, щоби не ділитися зі мною. Мене напудив чужими баришівниками, а тепер, певно, сміється в кулак! — І вже думав вертати назад до Лютовиск. Та йому пригадалося, що Вольф велів йому ждати коло кринички під великою обпаленою ялицею, і згадка про криничку змінила його намір. Йому страшенно хотілося пити. Глянув під гору, в той бік, де був ліс, і побачив, що до великої обпаленої ялиці було навпрість через поле не більше, як двісті кроків, щоправда, досить прикро під гору. Що під тою ялицею б'є нора, видно було здалека по тім, що від неї зеленою тасьмою вниз тягся поперек піль невеличкий ярок, зарослий корчами та лопушшям. Герман, не надумуючись довго, кинувся через вівси йти до тої ялиці.

Як це часто лучається людям, що не привикли ходити по горах і не вміють оцінювати гірських віддалень, Герман порядно помилився. Те, що йому видалося віддаленням не більше 200 кроків, вимагало направду більше, як півгодинного напруженого ходу. Герман станув на місці мокрий, як митка^[17], задиханий, змучений, — властиво не станув, а впав, мов горстка, під ялицю, ледве дишучи. Лежав так добру хвилю горілиць, не маючи навіть настільки сили, щоб устати й пройти кілька кроків у деберку та напитися чистої, холодної води, що дзюрчала з-під величезного пня старої ялиці і, стікаючи вниз по камінцях, дражнила його слух своїм солодким дзюрчанням. Він лежав, випростувавши змучене тіло на м'якій мураві, і дихав, швидко, глибоко дихав. Уже збирався з силою, щоби устати й напитися води, коли нараз почув ось-тут над собою чи під собою не то шепіт, не то приглушене хрипіння:

— Герш, ти тут?

Герман стрепенувся й зірвався на рівні ноги. Він не бачив нікого.

— Хто мене кличе? — промовив він так само стишеним голосом.

— Я, Вольф. Не стій. Зігнися й ходи сюди.

З напряму, відки йшов голос, Герман переконався, що Вольф був у ярку коло джерела і, очевидно, тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стільки разів озираючися довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилився і, майже рачкуючи, зіскочив у ярок. Вольф був блідий, обтиканий реп'яхами та бур'яном; шапку мав у кешені, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.

— Шукають нас, як пси. Розбіглися на всі боки за нами, — шептав він до Германа, ледве переводячи дух. — Боюся, що бачили мене, як я викрадався з міста.

— А може, в місті було б нам безпечніше? — мовив Герман. — Там жандарі.

— Що нам поможуть жандарі? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті жиди, то такі люди, ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, знаєш, той, де ми ночували, шепнув мені крадькома: „Вольф, утікайте! Страшенно злі на вас, змовляються на ваше життя“.

— І чого вони хочуть від вас? — з острахом мовив Герман. — Що ви їм винні?

— Вже що я їм винен, те я знаю й вони знають, — мовив Вольф. — А ще сьогодні ми перебили їм торг. Не дарують вони мені, та й тебе, коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде, грошей наших не дістануть.

І він виставив голову з ярка та почав роззиратися довкола.

— Мишкують за нами! — шепнув Германові. — Ади, бачиш?

Герман і собі ж, прилягши до землі, висунув голову з ярка й побачив на одній стежці невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місці видно було третю. Всі вони йшли з різних боків, манівцями і всі, немов змовившися, стягалися на горб, на якому в укриттю сиділи Вольф і Герман.

— Бачиш? — шептав Вольф. — Добрий нюх мають собаки. Мусів їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може, й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.

В тій хвилі знизу, де кінчався ярок, що починався у стіп ялиці, дався чути голосний свист; темні постаті, що з різних сторін ішли в напрямі до краю лісу, відповіли таким свистом. Не було ніякого сумніву, що облава розпочалася.

— Чуєш? — шепнув Вольф до Германа.— Годі нам тут ночувати, треба тікати до лісу, і це найнебезпечніше. Якби ми могли посидіти тут іще з годину, то вже би стемнілося добре, але вони будуть тут за малої півгодини. Мусимо тікати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лісову гущавину. Але гов! Що буде то буде, наші гроші не сміють дістатися в їх руки.

І він, не кажучи нічого більше, потягнув Германа кілька кроків униз яром. Там високо над потічком із обірваного берега вистирчала велика кам'яна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боці одну каменюку зі стіни; за каменюкою була невеличка ямка, — видно, що ця схованка знана була Вольфові здавна. Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложивши його в клубок, запхав у яму й засунув камінь назад так, що ніяке око не добачило би, що камінь був свіжо рушаний.

— Бачив? Трапиш на місце?

Герман кивнув головою.

— А тепер ходім щодуху! Аби до лісу!

Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближалася, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки до гори горбком від великої ялиці до лісу. Коло великої ялиці було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховатися. Але далі між лісом і тими корчами була пуста прогалина. Бережно повзучи, висунувся на ту прогалину Вольф, але ледве зробив кілька кроків, збоку почувся різкий уриваний свист. Такі ж свисти відповіли йому з інших боків.

— Побачили мене, злодюги! — крикнув глухо Вольф, обертаючись до Германа. — Біжать за нами. Бігаймо й ми! За мною!

І він, піднявшися на ноги, скочив до лісу, мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.

— Куди нам тікати? — шептав Герман, у якого серце билося сильно.

— В ліс, у ліс! Тут яр глибокий. Там нелегко їм буде знайти нас.

Затріщало сухе ломаччя під ногами втікачів. Лісова темрява проковтнула їх.

У Германа ще й досі тремтить шкіра й тривожно б'ється серце при згадці про цю ніч, проведену разом із Вольфом у темнім, глухім лісі, у вохкім та холоднім яру під якимось вивертом^[18], що, може, вчора був леговищем ведмедя, а за своєю перегнилою корою ховав гадюку. Хоч голод і втома страшенно докучали йому і, мов олив'яна шапка, гнули додолу його голову, та проте страх був дужчий, і він не заснув тої ночі ані на хвилину. Та й не диво: свисти їх переслідовників не втихали всю ніч; вони не запускалися далеко в ліс, де в пітьмі не могли би побачити нічого, але позаймали становища на різних точках так, що куди б не пробували вишмигнутися їх жертви, всюди мусіли б попастися їм на очі. Судячи по свистах, які чути було з різних точок, переслідовників було, може, — шість, може — вісім; можливо, зрештою, що їх було менше, і вони ходили з місця на місце по краю лісу.

Щастя, що ліс, вихопившися широким трикутником аж над Лютовиска, широкою підставою того трикутника притикав до другого, далеко більшого лісу, що вкривав широкий, майже на милю, верх гори Чорної й тягнувся відци неперерваною масою далі на південь, понад Ступосян, до Волосатого й аж до Бескида, до угорської границі. На цьому Вольф і оснував свій плян утечі.

— Слухай, Герш, — шептав він Германові вночі, тулячи його до себе, як рідного сина, — нам треба буде розстатися. На якийсь час, розуміється. Ті собаки не дадуть мені спокою, я їх знаю. Я мушу тікати на Угорщину.

— Я піду з вами, — мовив Герман.

— Ні, не добре буде. Одному легше тікати тими лісами, а двом невигідно. А тут головна річ поспіх і тиша. Ти мусиш утікати в противний бік. Тобі легше сховатися, тебе вони не знають, сьогодні перший раз бачили. А я старий знайомий, та й дався декому з них у знаки. Отже, скоро лиш трішечки зачне сіріти, так що можна буде хоч дрібку бачити в лісі, біжи вниз оцим яром. Обережно, щоб тебе не побачили, старайся дійти до села, а там уже міркуй, як знаєш, і забирайся з цеї околиці. А я побіжу на Угорщину. Знаю стежки й надіюся дістатися безпечно. Коби лиш тут прошмигнути на Чорну, а там нехай цілують мене!.. Вони тут будуть іще крутитися який час. Хіба за місяць можна буде показатися нам тут, тоді вони заберуться вже на інший ярмарок. Отже слухай. За місяць приходи до Лютовиск, до Сруль-Лейби, знаєш, і запитай його про мене. Я дам йому знати. Якби він не знав нічого, то знак, що я вже не верну. Тоді всі гроші, сховані під каменем, твої. Забери їх і бувай здоров!

Вольф поцілував Германа в чоло. Цей не то зі зворушення, не то зо страху та з голоду розплакався. Він цілував Вольфа в руку, на яку капали його гарячі сльози.

— Ти плачеш? — мовив Вольф. — Не плач! Я говорив тобі, що наш заробіток небезпечний, а найбільше тоді, коли нам усміхнеться фортуна. Не забудь, що я тобі сказав, і майся на бачності!

Свисти почулися якось незвичайно близько них. Вольф стрепенувся.

— Вже світає. Видно, наші собаки шукають нас по лісі. Нема коли дожидати дня. Гайда в дорогу!

Він іще раз поцілував Германа й щез, зашелестівши між корчами, мов дикий звір, що продирається крізь гущавину. Герман, притулений до виверта, видний хіба для сов'ячих очей, довго слухав, запираючи в собі дух, але, крім звичайних лісових шелестів та джуркотання потоку внизу, не чув нічого. Аж свист, що почувся, здавалось, ось-ось над його головою, виполошив його з німого наслухування. Не було ніякого сумніву: погоня була вже в лісі, шукала за ними. Правда, на разі не було безпосередньої небезпеки, щоб хтось, ідучи горою понад яром (а там, очевидно, був той, що свистав), міг побачити його в темнім ярі, та й ще схованого за вивертом. Але за якої півгодини це могло змінитися: розвидніється, і тоді все пропало.

Міряючи вухом здогадне віддалення того, що свистав, від його становища, Герман міркував, що він відділений від нього простором яких сто кроків. У гірському лісі, а ще вночі, коли бігти не можна, це віддалення значне. Коби лише не було засідки на краю лісу, там, де яр виходить на вільне поле, то втекти було би зовсім легко. Та Герман навіть не думав довго: свист у лісі був для нього, мов батіг для коня. Він так привик у трудних хвилях покладатися на Вольфів досвід та знання обставин, що й тепер ані не думав укладати іншого пляну, лиш обережно, мацаючи руками перед себе, подався вниз яром за течією невеличкого потічка, що плив по його дні й своїм джуркотом глушив шелест його кроків.

Ішов так, може, з півгодини і, судячи по страху, якого наївся за той час у самоті, судячи по труді, якого зазнав, був певний, що уйшов з десять миль, і що цей яр якийсь безконечний. Направду ж він уйшов не більше, як сто кроків. Свисту погоні не було чути, мабуть пішла в інший бік. Та ось він побачив, що над ним небо починає сіріти, дно яру клониться сильніше вниз, і, вийшовши з-поза якогось закрута, він побачив нараз перед себе немов широку отворену браму або велетенське вікно; крізь той отвір у лісовій пітьмі видно було сіру мряку, що залягла дальшу безлісну долину, а десь далеко над морем мряки видно було інші, лисі, безлісні гори. Значить, ліс тут кінчився. Тут треба бути обережним, щоб не наскочити на ворога! Герман стишився, притулився до крислатого бука, що ріс, звішений над глибоким дном яру, і почав уважно слухати та проникати зором у грубу лісову сутінь, яка лиш ген-ген рідла, мов величезне решето, в якому ока були з сірого світла літнього досвітку.

Герман пройшов трохи швидше ще кількадесят кроків, потім поповз рачки горі стрімкою стіною яру, чіпляючися за корчі диких малин, що стояли тут густою лавою, і не виходячи з малинника, силкувався роздивитися довкола по лісі, чи не побачить якого ворога. Нікого не було видно. Вид вільного поля, так недалекого, і сіре раннє світло заспокоїли його, прогнали його страх. Не вилазячи з малинника, він пішов корчами по краю лісу, поки не вийшов на кінець. Тут була толока, ще пуста, похилена до півночи. Внизу плила якась річка, за нею була вузька сіножать, стояли копиці та обороги, повні сіна, а далі піднімалася знов гора, шмат лісу й лисий високий верх. Ані села, ані хати, ані живої душі. У Германа щось стиснуло за серце; почуття самоти серед величезної природи вдарило нараз холодною хвилею на його душу. Йому хотілося плакати.

Та нараз десь далеко, на краю лісу почулося різке, протяжне: „Фі-і-і!“

Герман зирнув у той бік, відки йшов свист: не видно нічого. Та в тій хвилі з противного боку, здавалось би, ось-ось близько нього, почувся грізний окрик:

— Стій!

Не було часу озиратися. Герман як стояв, так скочив до яру, злетів аж на саме його дно в густі корчі і, знайшовши там стежку, втоптану овечими ратицями, погнав нею вниз. Це все було мов сон, мов привид. Він навіть не міркував ясно, що з ним діється, чим грозить йому стріча з незвісними переслідовниками, — він біг. Та ось яр скінчився, береги його, що досі ховали Германа в захисті своїх корчів, мов на зло йому, розступилися, корчів не стало, і Герман опинився недалеко вівчарської колиби^[19], що стояла на спохувастій, безлісній площині біля обгородженої овечої кошари. Сам того не тямлячи, Герман пробіг яром досить значний простір, доброї півмилі, пропустив біля себе овечу отару, що йшла толокою вгору до лісу, з дзвінками, блеянням кількох сот овець, гавканням псів та гойканням вівчарів, — він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром, мов миша; навіть собаки не завважили його.

Побачивши слід людського житла, Герман урадувався, як рідному батькові. Не надумуючися, він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погоні здалека не видно; з колиби, одначе, курився дим, — знак, що там сидить хтось живий.

Боячися своєї тіні на чистім полі, Герман прожогом убіг у колибу. Там біля вогнища сидів патлатий бойко середніх літ, старший над вівчарями, так званий бац, і латав шкіряні ходаки.

— Добрий день вам, — мовив, ледве дишучи, Герман.

Бойко не відповів, але звільна підвів голову й змірив задиханого, обшарпаного жидка своїми сірими очима.

— А тобі що? — запитав. — Чого так задихався?

— Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.

— Хто гонить? За що?

— Не питайте! Все вам скажу потім, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.

— Агі на тя! Смерть! У білий день! А, може, ти кого забив, та жандарі за тобою гонять?

— Ні, ні, не жандарі, а жиди. Я нікому не зробив нічого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте Бога в серці!

— Де ж я тебе, любонько, сховаю? — мовив бойко, чухаючися в патлату голову і встаючи з простого дерев'яного пенька, що служив йому замість стільця.

— А даєш слово, що ти не жоден дводушник? — запитав він.

Герман витріщив на нього перелякані очі. Він не розумів питання. Але страх гнав його.

— Ні, ні, ні, Богом вам клянуся, я нікому не зробив нічого злого! — пролепотів він, трясучися всім тілом.

— Ну, пам'ятай! Як будуть шандарі питати за тобою, то я не втаю тебе.

— Добре, добре! Я шандарів не боюся. Лиш жидів… два жиди… три жиди… або я знаю, скільки їх там. Зараз надійдуть. Гонять мене цілу ніч… із Лютовиск… Як би питали за мною…

— Ну, ну, вже я буду знати, що їм сказати.

— Але, може, захочуть шукати? Вони страшні, а ви самі…

— Не бійся, я вже дам собі ради. Ведмідь страшніший, а я його не боюся. Ну, ходи сюди!

І, мовлячи це, він відкидав на бік купу ріщя, що стояла приготована на паливо в куті колиби, викидав зложені під ріщям грубші пеньки, відвалив під ними кам'яну плиту й показав Германові тісну, темну яму.

— Лізь туди!

Герман, не ждучи довго, скочив до ями. Це була бацова криївка, де він ховав „мерендю“, принесену з села на цілий тиждень, тобто квашені огірки, муку, бульбу, ховав запасові будзи, одежу, непотрібну для безпосереднього вжитку, і загалом усе цінніше, чого не хотів лишати в колибі на вид усім вівчарям.

— А може, ти голодний? — запитав бац, коли Герман щез у ямі й забився десь у кут.

— Йой, аж гину з голоду!

— Ну, то на тобі оцей кавалок хліба та оцей глечик жентиці^[20]. Їдж і не бійся нічого.

І, мовивши це, бац закрив яму плитою, прикидав плиту колодками, потім ріщям, потім виглянув із колиби, а побачивши справді двох жидів, що наближалися до колиби толокою згори, взяв свою роботу й сів на порозі, мов і зовсім нічого не бувало.

— Гей ти, чоловіче! — закричав один жид, порівнявшися з колибою. — Не бачив ти тут якого жидка?

— А ти, чоловіче, не вмієш привітатися, як Бог приказав? Ти між вовками виріс? — відбуркнув йому бойко.

— Ну, ну, не сердьтеся, пане бац, — мовив другий жид. — Добрий день вам!

— Добрий день.

— Тут ми шукаємо одного жидка. Так собі, злодюжка. Обікрав нас учора на ярмарку в Лютовисках. Гонимо його всю ніч. Ось туди десь утік. Будьте ласкаві, скажіть нам, чи ви не бачили його?

Герман, сидячи в ямі, чув усю розмову. Він тремтів усім тілом, чуючи голоси своїх заклятих ворогів. Їжа не йшла йому до рота.

— А багато вам украв? — спокійно питав бац.

— Йой, багато! Всі наші гроші, більше, як десять тисяч ринських.

— Ото злодюга! Та було дати знати шандарям.

— Що жандарям! — скрикнув другий жид.— Жандарі записали, сказали: добре, добре, приставте нам його сюди. Хіба шандарі підуть за ним по лісах та дебрах?

— А ви бачили його, як утікав сюди?

— Бачили, бачили! — закричали обидва жиди. А один доповів: — Нині рано, перед годиною, он там на горі бачили, як вийшов із лісу. Скоро нас спостеріг, скочив у яр. Ми за ним толокою, хотіли перебігти його. І, певно, були б зловили його, якби не ваші пси. Ой, ой, які у вас пси недобрі! Як нас побачили, як накинуться на нас, були би нас роздерли. Ми поставали плечима один до одного, та й боронилися, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодій утік нам із рук.

Герман у ямі благословив тих псів і тільки тепер пригадав собі, як, утікаючи, чув їх скажене брехання геть за собою.

— Ні, любоньки, — мовив розважливо бац, — туди коло мене не втікав сьогодні ніхто. А може, й утікав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може, він там де сховався. Я думаю, що він боявся б виходити на пасовисько, знаючи, що ви гоните за ним.

Жиди позирнули по собі.

— То кажете, що він не біг туди?

— Ні, я не бачив.

— А ви так відрана сидите на порозі?

— Ні, часом докладав ріщя до вогню, снідав трохи, але якби хто біг, то було би чути, в мене вухо чуйне.

Жиди пошваркотали щось між собою й пішли горі яром.

— Ну, ти, як тебе звати? — мовив бац по їх відході.

— Гершко!

— Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?

— Чув.

— І правда це?

— Ні, неправда! А вони пішли?

— Пішли.

— Ой, але вони вернуться!

— Хто знає, може й вернуться…

— Прошу вас, уважайте. То страшні люди!

— Ну, ну, хай собі будуть, які хочуть. Я їх не боюся, та й ти не бійся. Але скажи мені, як то було?

Герман розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що цей сховав гроші. Бац, не мовлячи нічого більше, вийшов. По хвилі знов вернув і, сказавши Германові: „Будь тихо! Ідуть!“ — знов сів на порозі зі своїм шитвом.

— Пане бац, — кричав один жид здалека, — ми знайшли слід.

— Ну, то добре.

— Видно, що він утікав униз яром, а догори не вертався.

— То може бути.

— В такім разі мусів бігти по при вас.

— Може, і біг, я не перечу.

— А ви не бачили?

— Не бачив.

— І не чули?

— Не чув.

— А може ви сховали його?

— Може, і сховав.

— Як? Кажете…

— Нічого не кажу, — сердито буркнув бац. — Адже бачите самі, що в колибі, крім мене, нема нікого. Хіба я його за пазуху сховав?

Герман почув тупіт кроків близько дверей колиби, — видно, його гонителі зазирали до середини.

— А може би ми перешукали? — мовив один.

— У себе за обшивкою перешукай один з другим! —крикнув бац, зриваючися з місця.

— Ну! — напівнасмішливо, а напів з погрозою мовив один жид. — А як нам так схочеться? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далі сліду нема. То де подівся?

— Міг побігти толокою, а на толоці як ти побачиш слід?

— Добре, добре, але ми таки перешукаємо вашу халабуду. Як його тут нема, підемо дальше.

— А я боюся, що один або другий підете без голови! — буркнув сердито бац. — Кажу вам, що я його не сховав і не бачив.

— А ми вам не віримо й не вступимося, поки добре не перешукаємо вашу колибу.

— А я не дозволю на це. Колиба панська, а ви не маєте ніякого права. Коли вам що треба, йдіть, спровадьте жандарів, то нехай вони перешукують, а вам не дозволю.

— Е, що нам жандарі! — крикнув один жид і кинувся до баца. Та в тій хвилі в бацових руках блиснула дубельтівка, і він з усієї сили закричав:

— Ґвалт! Розбійники! Грицьку! Іване! Ге-по гев!

Жиди, мов опарені, метнулися на бік і рівночасно гукнув вистріл.

— Ой-ой-ой! — крикнули жиди й голосно затупотіли їх кроки.

— Ти злодій! Ти розбійник! Ти сховав того злодюгу, що нас обікрав, — кричали вони здалека.

— Йдіть до жандарів, хай ідуть перешукати мене, а сами не смієте! — кричав їм наздогін бац.

— Вони не вступляться, — шептав зі страхом Герман із своєї ями, коли по якімось часі бац увійшов до колиби.

— Але й не посміють прийти ближче, — мовив бац. — А вечером, коли вівчарі вернуться із псами, ми зробимо на них таке полювання, що вони й сліди позабирають звідси.

Та жиди, мабуть, занюхали письмо носом і, не дожидаючись вечора, забралися геть. А другого дня від самого рана вони знов снували здалека довкола колиби; видно, пильнували, чи Герман таки не покажеться, не захоче йти далі. Вони підлабузнювалися до вівчарів, частували їх горілкою і тютюном й розпитували, чи бац не сховав де в колибі такого й такого жидка, але вівчарі не знали нічого, бо Герман не вилізав із своєї ями, і вівчарі не бачили його.

На другу ніч жиди знов щезли, але з доброю надією. Вони дали одному вівчареві срібного ринського і, довідавшися від нього, що в колибі єсть яма, де можна справді сховати чоловіка, підмовили його, щоб уночі, коли бац буде спати, зазирнув до ями й переконався, чи нема там того, кого їм треба було. Вівчар зробив це діло зовсім попросту. Він, знаючи добре, що яма викопана в куті колиби, прокопав знадвору невеличку діру під підлогою, просунув туди в яму свою паличку й почав злегка штуркати нею до середини. Зараз він наткнувся на щось м'яке, а штуркнувши сильніше, почув глухий окрик Германа, збудженого зі сну ударом у бік. Вівчареві було цього досить; тепер він знав, що жиди недаром никають довкола колиби, і надіявся за своє відкриття заробити ще ліпші гроші. Та, на лихо йому, третього дня жиди не показалися вже. Бац продержав Германа ще й той день у ямі, а коли й четвертого дня жидів не було, він велів йому вийти, говорячи, що тепер уже безпечно. Та Герман не вірив. Хоч і як погано було йому сидіти в ямі, але страх перемагав невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германові прийшлося таки думати про те, щоб забиратися звідци.

— Слухайте, бац, — мовив він до свойого гостинного господаря. — Я дам вам усі гроші, які маю, оту п'ятку, за те, що ви врятували мені життя від тих жидів.

Бац засміявся.

— Ну, ну, смійтеся, але я міркую, що якби були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого.

— Та за що?

— За Вольфа. Вони на Вольфа чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотів сказати вам. Нате вам оцю п'ятку, бігме, що більше не маю нічого, крім оцих пару шісток на життя, і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де багато людей. Щоб я з тих гір видістався.

— Страшно в горах? — з усміхом питав бац.

— Йой, нехай вони вам здорові будуть, але я такого страху тут наївся, що не хочу більше бачити їх на очі.

Бац згодився, покликав одного вівчаря до колиби, а сам, узявши свою дубельтівку під полу, рушив з Германом верхами до Турки, а відци провів його далі, аж до Підбужжя. Звідци вже лише через верх до Нагуєвичів, а далі й до Дрогобича. Герман не знав, як богу дякувати, коли нарешті, змучений, змарнілий, без крайцаря опинився на ріднім Лані.

Що тепер робити? До баришівництва його не тягло; прийшлося витягати зі схованки своє старе, смердюче либацьке вбрання й знов іти до Борислава. Старі товариші либаки з-перед п'ятьох літ уже минулися; тепер цим ремеслом займалося молодше покоління. Дохід був невеликий, ледве можна було жити, і Германові по кількох тижнях сприкрилося те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиска й захований у ярку черес з грішми. Досі він не міг без дрожи згадати про Лютовиска, але тепер аж зупинився, торкнений несподіваною думкою. Від часу ярмарку минули якраз чотири тижні — час, у якім Вольф мав здибатися з ним у Лютовисках. Може, там ті завзяті жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убранню, і чорта з'їдять, заким пізнають його. Ану ж Вольф прийде й буде ждати його? Йому з поділу зисків того ярмарку припала би гарна сума, може ціла тисяча ринських. Герман не знав, скільки всіх грошей було в чересі, але знав, що заробіток їх у Лютовисках був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, коли б вернувся пізніше з Угорщини.

Обдумавши по дорозі добре всю справу, Герман набрав у дві коновки трохи мази, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і, перебравшися з Борислава до Попелів, відци на Смільну й далі в гори, помандрував до Турки, а відци до Лютовиск. Усякий, бачачи його, думав, що це один із тих жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількаденній мандрівці, він зайшов до Лютовиск. Тяжко було пізнати тепер це містечко. Лежало воно в кітловині, вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядався, пробирався звільна тісними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба. Цей, розуміється, не пізнав його, і коли він попросився на ніч, зирнув на нього з-під лоба і, видно, не мав великої охоти прийняти його.

— Гертс-іер^[21], Сруль-Лейб, — промовив він стиха, — я мав би вам щось сказати.

— Ну, що таке?

— Та лише вам самим.

Сруль-Лейб завів його до ванькира, заваленого подушками та всяким шматтям.

— Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?

Сруль-Лейб змірив його очима.

— Ні, не пізнаю.

— Я той баришник, що в часі ярмарки ночував у вас з Вольфом, тямите?

— Ай-вай! — скрикнув Сруль-Лейб і вдарився об поли руками. — І що ж ти тут робиш?

— Я маю у вас розвідати про Вольфа, зачекати на нього, коли ще не вернув.

— Про Вольфа… зачекати… як то? То хіба ти не знаєш?

Сруль-Лейб, очевидно, не міг договорити речення, немов щось стискало його за горло.

— Що я маю знати, Сруль-Лейб?

— Що за тобою шандарі шукають.

— За мною? Нащо я їм потрібний?

— Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.

— Я? Замордували?

Герман довго стояв, мов остовпілий, не можучи сказати ані слова. А тим часом Сруль-Лейб оповідав:

— Адже його замордували, ти не чув? Зловили його на угорській границі. Мабуть, допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на вогні… Всі ребра поламали. Лісничий знайшов його, ще живого, в лісі, і він видав назви тих трьох баришівників, що його мучили. Двох зловлено в Угорщині, третій утік. А ті два сказали на тебе, що ти їх намовив.

— Але ж вони не знали мене, як я називаюся! Я з ними ніколи ані слова не говорив! — скрикнув Герман, обливаючися холодним потом при тім оповіданню.

— Та вони й не сказали, як ти називаєшся. Вже шандарі й мене допитували, бо виявилося, що ти ночував у мене, але я не знаю також.

Герман, охоловши трохи з перестраху, просив у Сруль-Лейба поради, що йому робити? До шандарів іти й віддатися їм у руки він не мав охоти; хоч чув себе невинним, але знав, що шандарі, не допитуючися його вини, арештують його, а хто знає, може почнуть іще мучити. Сруль-Лейб радив одно — втікати якнайшвидше, і не показуватися в Лютовисках, а там можливо, що з покаранням правдивих убивців справа затихне, і нікому не буде потреби шукати за ним. Сруль-Лейб згодився переночувати його в себе. На другий день раненько, ще далеко до сходу сонця, Герман устав, попрощався зі Сруль-Лейбом і, неспостережений ніким, з коновками на плечах побіг на горб до кринички під обпаленою ялицею. Не довго шукавши, він у ярку знайшов плиту, знайшов схованку і в ній нетиканий Вольфів черес і, вхопивши його тремтячою рукою та сховавши за пазуху, почвалав на гостинець, відци назад через Лютовиска, до Турки й до Дрогобича.

——————

1. Додому.
2. Сесь — цей.
3. Кітлина — улоговина.
4. Дучка — дірка.
5. Чорний чорт.
6. Ніякого ґешефту.
7. Мере — може.
8. Фатиґа — турботи.
9. Фаціята — лице.
10. Я думаю, міркую.
11. Люзом — поодинці.
12. Під хайрем — присяга: хай мене бойкотує мій нарід, коли це неправда.
13. Склеп — торгівля.
14. Черес — широкий ремінь.
15. Барни — темносірий віл.
16. Борше — скоріше.
17. Митка — мокра ганчірка, що нею миють посуд.
18. Виверт — повалене бурею дерево.
19. Колиба — хата в гірських пасовиськах для пастухів.
20. Жентиця — напиток з овечого молока.
21. Слухай.