Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Спомини шефа кабінету

Твори в 30 томах
Том XXIX. Книга 1

Іван Франко
Спомини шефа кабінету (Альфонс Доде)
• Інші версії цієї роботи див. Спомини шефа кабінету Харків – Київ: «Рух», «Книгоспілка», 1929
I. СПОМИНИ ШЕФА КАБІНЕТУ

Було це зимою 1854 р. Я мав двадцять і три роки. Я тільки що одружився. Маленька рента моєї жінки й уряд копіїста в міністерстві маринарки, який дано мені завдяки заслугам мойого батька, пенсіонованого капітана фрегати, — ось і все, з чого ми могли животіти десь на п'ятому поверсі вулиці де Терн. Ніна мало де й виходила з браку туалети, та мене радо запрошували задля мойого гарного голосу й моєї здатности до товариських театральних вистав, от тим то я й бував у деяких сальонах на вулиці де Варенн, вулиці Монсіє, Барбе де Жуї. Урядницький світ також був створений для мене, та я не мав ще чести парадувати в пантальонах з білого кашміру на рецепціях уТюілеріях.[1] Я й уникав тих великих зборищ у палаті Бурбонів і в палаті міністерства заграничних справ, котрим золоті ковніри й вишивки урядників, повбираних по тодішньому, надавали вид травестованого костюмового балю.

Та ось раз Дюко, міністер маринарки й мій зверхній шеф, захотів у палаті міністерства відіграти комічну оперу і я згодився відспівати дві ролі амантів у „Дезертері“ і в „Розі та Микольцеві". Знаменитий артист Дельсарт був такий добрий, що дав мені декілька вказівок, яким я щиро завдячую найбільшу часть свого успіху. Для вас, молодих, це ім'я Дельсарта не значить нічого; та я й усі ті, хто чув лекції цього незрівняного вчителя в його низенькім помешканню на вулиці де Батай, можуть бути горді, що знають, що таке є спів і деклямація. Ах, це й гарний дідусь! Одягнений у безконечно довгий сурдут, що його високу талію робив ще вищою, з білою, геройською борідкою він шаленими кроками міряв свій невеличкий покоїк, розширюючи його, жестом на взір Фридриха пруського, і перед тим непринадним круговидом брудних дахів, худих огородців, що сточувалися аж до Секвани, під тим небом тісним і задимленим від кухонних коминів він викликав, оживлював самим тільки подихом беззубого рота, отвореного в міру, самими тільки останками голосу в порваних струнах, але з непоборимо чудовим наголосом „тіні і привиди“ Орфея, заквітчаних пастухів і рококо Монсіні і Седена[2].

Другого дня по моїм акторськім і співацькім тріюмфі в сальонах міністерства маринарки — говорю „тріюмфі“ і ви побачите й самі — я прийшов до міністерства трохи припізно; котільон і вечеря змусили мене спати аж до білого дня. Бюровий возний, що ждав мене на кінці сіней, аж кинувся, побачивши мене.

— Швиденько, пане Сент-Альп!.. Пан міністер жде вас. Уже два рази його ексцеленція присилав за вами.

— За мною? Міністер?

Передо мною все закрутилося, сірі мури,вікна, подвійні двері, оббиті полакованою шкурою…

Теперішня молодіж не може й уявити собі, що значив у ту пору міністер у тій великій єрархічній драбині, що йшла від цісаря аж до поліцайника. Маленький копіїст, хоч і співав учора в „Розі і Микольцьові“, покликаний, до кабінету д. Дюко, до його кабінету! Треба було бачити остовпіння всього персоналу.

Міністер зустрів мене, стоячи. Шпакувате волосся, широке лице, обрамоване фаворитами a la князь орлеанський. Живо й приязно він підійшов до мене й підвів мене за рам'я до якогось пана дуже лисого й високого росту, що стояв обернений плечима до коминка і грівся.

— Мій дорогий графе, оце й є наша синя пташка, — промовив міністер услужливо й дуже солодко.

Граф обдивляв мене хвильочку, та докладно, потім запитав, скільки мені літ, якого я роду…“ „Жонатий!.. ще нема дітей? А, тим ліпше…“ Не знаю, чи з байдужности, чи з утоми половина слів так і лишалася у нього між усами. Я не все міг навіть розуміти як слід, зрештою зазнав такого заклопотання, яке находить на нас перед особою, котра напевно вірить, що ви її знаєте, та котрої проте ви не знаєте зовсім. З непевним поглядом, з думками насторожі чоловік слухає, чатує на якесь слово, на якусь подробицю, що могла б навести його на дорогу. Цей вираз непевности й поздержливости подобається дуже; я пізнав це пізніше й побачив зараз же й доказ на те, бо „дорогий граф“, незнайомий мені, заявив, що хоче взяти мене на шефа свойого кабінету з платою вісім тисяч франків, помешканням, опалом… попросту сон!

— Згоджуєтесь?

Я мав би не згодитися!

— Ну, і гарно, завтра рано о сьомій годині… на набережжу д'Орсе.

Він усміхнувся до мене звисока, відклонився мені так само, з тою гордою ґрацією, якої я не бачив ні в кого, як тільки в нього, і подався геть. Міністер провів його аж до малого почекального сальону, а потім вернув до мене і простягнув обі руки з виразом щирої радости.

— Ґратулюю вам, мій любий сину!

Я подякував йому за симпатію, та вкінці заризикував показатися йому ідіотом.

— Але хто ж це такий?

Я не міг лишитися в непевності. В Парижі графів так багато, а набережжя д‘Орсе таке велике!

Д. Дюко глянув на мене зачудований моїм щирим виразом.

— Як то! Ви не знаєте? Адже це Мора![3] Президент законодатного корпуса.

І справді, хто ж інший, крім цього великого скептика Мора, крім цього рафінованого сибарита, що показував вид, немов у його життю однакову вагу має і політика, і грошові інтереси, і музика, і любов, — хто ж інший міг би був вибрати на шефа свойого кабінету, кабінету віце-цісаря, якогось сальонового тенорика, аманта з комічної опери? Правда, під видом аматора всяких блискучок ховався тонкий знавець людської вдачі, дуже вмілий баришівник, що вмів пізнавати людей і кермувати ними ще ліпше, ніж кіньми. Я швидко переконався про це сам на собі.

Вісім день після моєї стрічі з Мора, ми, тобто я і Нінета, були вже на своїм новім місці, у палаті Бурбонів, у прибудівку, що зветься готель Фешер. Є це чудовий домик між двором і садом, де старий князь Конде примістив був свою останню любку.

Першого вечора, розтавивши меблі свойого молодого хазяйства в двох обширних покоях, сальоні і спальні, ми позасвічували всі свічки, щоби налюбуватися високими дзеркалами й високими золоченими стелями. Ми були свобідні; Мора був з цісарем на ловах у Шамаранді і я не потребував боятися того страшного голосу дзвінка, що з часом зробився мукою мойого життя, доносився до мене в кожній порі, рано, вечором, уночі, змушував мене з переляком зриватися з ліжка, від стола, приковував мою волю до того дрота від дзвінка, котрого болюче шипіння за кожним потягненням було чути між густим блющем на стіні ще перед дзвінькотом дзвінка.

Якже ж далеко були ми тепер від свойого маленького помешкання на вулиці де Терн, ось тут у тій палаті з вікнами, подібними до маєстатичних брам, прислоненими старинними фіранками в п ять метрів завдовжки. Ті вікна виходили на терасу й бажантарню.

— Знаєш, Ніно, он тут на оцій зеленій рямі від вікна найшли князя повішеного… Та ні, ні… ти вже й злякалася… Це неправда… адже ж старий Конде вмер на провінції, в Сент-Ле, кажу ж тобі…

І щоби зовсім успокоїти Ніну, почав я, — що то може оп'яніння двадцяти літ і першого щастя! — удавати перед очима своєї жінки, на паркеті пані де Фешер, якогось фантастичного одинокого лицаря, котрого ми тут же й охристили „першим кроком до великости“. Погасивши свічки, ми перейшли до спальні, і коли Ніна лягла спати, я на подобу тих машин, що, раз, введені в рух ще й зупинившися, випускають із себе решту пари, шиплячи та димлячи, взявся писати до свойого тестя, чесного винаря в Бургундії, дитячий, безглуздий лист, сповіщаючи його про наше нове становище; а щоби вияснити цьому простому, але захланному чоловікові, що значить знаходитися під крилом Мора, цього славного майстра в робленню інтересів, я попустив поводи самії: безтямній фразеології…

„Велика столиця наша, таточку, і неапольські торти й любецькі рафінерії!.. В наших руках біржова спекуляція, торгівля і торгові спілки й експропріяції великі, як винні бочки. Не даром же сказав батько Гізо, приятель нашого дому: „Збагачуємось!“ Коли постаріємось, а наші коні будуть занадто товсті, Академія дасть нам премію за чесноту, а „Урядова газета“ передасть наше ім'я грядущим поколінням“.

Аж три сторони отакої саламахи нагородив я в свойому листі. І відки це прийшло мені на думку занести його самому на почту, тут же в будинку парляменту? Чи вже всі слуги спали, чи може я не довіряв їм? Це сталося так давно, що я не можу нагадати цього докладно. Одно тямлю виразно і тверджу напевно, що після цієї, може й необдуманої обережности, я заснув п'яний радощами й що другого дня рано, війшовши до свойого кабінету в антресолях президентури, я знайшов цей ідіотичний лист на своїм бюрку, відкритий, пом'ятий, позачеркуваний синім олівцем.

Ще малим хлопцем я раз топився, топився так, що вже ледве хрипів, мало не вдушився. Я пізнав ту хвилину, коли чоловік умирає, той останній погляд, в котрому клубиться все назбиране в життю, мов при світлі блискавки, ціле життя, безмір і дрібниці, шелест листочків, облитих сонцем ось-ось на березі, що підіймається вгору перед затуманеними очима, і тисячі річей бог зна відколи забутих і далеких, лиць, місць, голосів, запахів, що всі разом толочаться в душу. Оцю хвилину передсмертної тривоги я пережив, побачивши отворений свій лист. Відки він тут узявся? А він, той у горі, що він думав, читаючи його, віднаходячи в ньому чорне на білім ті шепотом повторювані калюмнії, ті низькі леґенди, брехливі як усі леґенди, якими Париж увінчав його герб — королевича неправого ложа?... Слова скакали по папері, переверталися перед моїми очима:

„Велика столиця наша, таточку…“

Серед тиші зимового ранку, присипаного білим снігом, у теплім покою, вибитім шовковими тапетами, слухаючи тріскоту розкішного вогню в коминку за параваном і глухого гуркоту повозів по набережжу, я бачив покій пані де Фешер, де моя бідна Нінета спить ще досі, розкошуючи своїм новим багатством, оцим першим днем, за котрим підуть дальші подібні, — а тут я вертаю мов громом прибитий: „Вставай!.. Мусимо забиратися… Все пропало…“ Адже ж справді все пропало, про це нема й сумніву. Що я можу відповісти чоловікові, котрий тільки що показався таким добрим для мене? Як виправдуватися супроти оцього незбитого доказу? Димісія, без галасу, без балакання, — це був одинокий чесний і заслуженний вихід для мене. Але, мій боже, який же це удар!

Роздались кроки, тихенько відчинилися двері. Я обернувся. Це був Мора, вже в рукавичках, з капелюхом на голові, одягнений добірно, як завсіди, та дуже блідий, з тою прозорою блідістю паризького ранку. Не зважаючи на моє зворушення, що проте було видне навіть у моїм несмілім поклоні, він подав мені папір.

— Маєте тут кого? Треба мені двох відписів із оцього… дуже чистеньких… для цісаря і цісаревої.

І наближаючися до мойого бюра, додав:

— Ану, чи потрафите прочитати моє писання?

Це був нарис його найближчої промови при відкриттю парламенту, написаний дрібним нервовим скорописом, половина слова звичайно недокінчена так само, як і в його говоренню. Я читав дуже добре.

— Зробіть же це швиденько і принесіть мені до Тюілері. Я йду туди.

В тій самій хвилі наші погляди, мов під впливом електричного току, зустрілися на мойому листі.

— Подеріть цю дурницю, — промовив він ледве чутно, не дивлячись на мене.

— Ох, пане графе…

— Ані слова більше. Це лишиться між нами… Робіть так, щоб я забув про це.

І він пішов.

Ах, що за майстер в обходженню з людьми! Як міцно він ухопив мене за душу оцим листом! Що за вузда! Ми ніколи не говорили про нього, та скільки то разів я віднаходив його в іронії його синіх очей, якими він міряв мене.

„Велика столиця наша, таточку!..

І дивіться, які то бувають люди! Кілька місяців пізніше вечором, переглядаючи касу в президентурі, я переконався, що мені не ставало двох люїдорів. Я підстеріг канцелярійного слугу, це була його справа. Бідачисько, жонатий, купа дітей — мені зробилося жалко. Пригадавши собі лекцію графа Мора, я покористувався нею тепер. Я написав йому листок, а потім таким самим холодним тоном, дивлячися в бік, промовив: „Ґранперрон, між нами є два люїдори! Чиніть так, щоб я забув про них“. Він розплакався, почав дякувати мені, а вісім день пізніше обікрав усю касу. Отак я переконався, що такі лекції не завсіди виходять на пожиток.

Та чимало й інших речей я порозумів у Мора.

——————

  1. Палата, де проживав цісар Наполеон III.
  2. Французькі композитори XVIII в.
  3. Таку назву має в творах Доде гр. Морні, природній брат Наполеона III, головний організатор державного перевороту з д. 25 грудня 1852 р., що був іменований «президентом парляменту від 1854 до своєї смерти 1865p.