Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Правда
| ◀ Еміль Золя. Напад на млин | Твори в 30 томах Том XXIX. Книга 1 Правда (Еміль Золя) |
Альфонс Доде. Спомини шефа кабінету ▶ |
|
Вчора, в середу вечором прибув Марко Фроман, учитель із Жуанвіля, з жінкою Жанвієвою й донечкою Люїзою до Майбуа, щоб тут, як щороку, провести місяць вакацій у бабки й матері своєї жінки, у пані Діпарк і пані Бертеро, чи то пак у „двох дам“, як їх звали в містечку. Майбуа, повітове місто з 2000 мешканців, було віддалене лише 10 кілометрів від села Жуанвіля і лише шість кілометрів від Бомонта, великого і старого університетського міста.
Серпень почався нечуваною спекою. В неділю, в часі роздавання нагород у школі, розгулялася страшенна буря; та й останньої ночі перейшов уливний дощ, а повітря все ще не освіжилося і стояло важко та парно під олив'яним небом. Обі дами, що встали о шостій, щоб заздалегідь поспіти на службу божу о сьомій, сиділи вже в їдальні в партері, дожидаючи молодих подругів, та ті, мабуть, не квапились.
На столі, накритім білою цератою, стояли вже готові чотири філіжанки, і оце Пеляжі, невеличка рудоволоса служниця з великим носом і тонкими губами, з машинкою до кави в руках. Вона служила вже 20 літ у пані Діпарк і могла дозволити собі дещо.— Гарно! — воркотіла вона. — Коли кава вистигне, то я тому не буду винна.
І воркотячи сердито під носом, вернула знов до кухні.
— Алеж це непростимо, — промовила гнівно і пані Діпарк. — Можна б подумати, що Марко робить це навмисне, щоб ми запізнювались на богослуження, скільки раз він тут.
— Може їм буря вночі не дала спати. Я вже перед тим чула, як вони ходили по кімнаті, — мовила, лагодячи пані Бертеро.
Пані Діпарк мала 63 роки. Була це висока особа з дуже ще чорним волоссям, з холодним, правильними зморшками поораним, лицем, строгими очима і приказуючим носом. Довгі літа провадила вона на площі св. Максентія, напроти катедри в Бомонті торговлю модними товарами „Під ангелом хранителем“. Та по наглій смерті мужа, що — говорено — була спричинена банкрутством одного католицького банку, вона нерозумілася на стільки, що спродала склеп і, маючи коло 6.000 франків ренти, оселилася в Майбуа, де в неї був невеличкий домик. Від того часу минуло вже близько 12 літ, а її дочка, пані Бертеро, також повдовівши, швидко й собі ж оселилася тут зі своєю, тоді 11-літньою донечкою Жанвієвою. Нагла смерть зятя спричинила старшій дамі нового клопоту. Він був урядником при фінансах; вона, нерозумно, вірила в його будучину, та оце він умер у бідності, лишивши на її старунок жінку й дитину. Відтоді обі вдови жили в малім, понурім домику без радощів, самітно, віддаючись виключно набожності. Лиш пані Бертеро, висока, темноволоса дама, подібна до матері, з журливим та заляканим поглядом, яку муж ніжно любив, заховала в серці солодкі спомини про той короткий час життєвих радощів і щастя, і по її зів'ялих губах блукав іноді неясний усміх безнадійної туги.
Приятель покійного Бертеро, іменем Сальван, колишній учитель у Бомонті, тоді інспектор початкових шкіл, пізніше зроблений директором учительської семінарії, висватав Жанвієву, якої був опікуном, за Марка Фромана. Бертеро, вільнодумець, не ходив до церкви, але жінці не боронив ходити, а іноді в ніжній поблажливості й сам відпроваджував її на службу божу. А Сальван, ще більший вільнодумець, що вірив лише в науково доказані правди, в приятельській нерозвазі впровадив Марка в цю побожну родину, небагато турбуючись конфліктами, які могли з цього виринути. Протягом трьох літ від часу свойого шлюбу Жанвієва, колись одна з найліпших учениць у Візиток у Бомонті, цілком зайнята любов'ю до свойого мужа, справді почала чимраз більше занедбувати релігійні обов'язки, так що тепер уже й не молилася. Пані Діпарк була за це дуже недобра, хоча молода жінка, пробуваючи на вакаціях у Майбуа, совісно ходила з бабкою до церкви. Але невмолима стара, що ніяк не хотіла згодитись на шлюб Жанвієви з Марком, сердилась дуже на нього, закидаючи йому, що відчужив від неї душу її внучки.
— Три чверти на сьому, — промовила вона знов, почувши биття годинника на близькій вежі. — Ніяк не поспіваємо впоратись на час.
Вона приступила до вікна і гляділа на площу Капуцинів. Малий домик стояв на розі тої площі й церковної вулиці. Він мав лиш один поверх; у партері ліворуч і праворуч від коридора були їдальня й гостинна; кухня й пральня містилася ззаду, виходячи на вогке, темне подвір'я; на поверсі були направо два покої пані Бертеро; нарешті під самим дахом, насупроти покоїка Пеляжі, були ще дві маленькі кліточки, де жила Жанвієва ще малою дівчинкою і де радісно приміщувалася й тепер, коли зі своїм мужем прибувала до Майбуа. Але яка ж олив'яна тиша, яка вогха сутінь стояла у всіх кімнатах того малого домика. Церковна вулиця, що починалася біля парохіяльної церкви св. Мартина, була така вузенька, що возом годі було їхати по ній, і вічний сумерк стояв навіть у полудне над старими, занедбаними фасадами її домів і над мостовою з нетесаних кругляків, куди служниці й господині просто виливали помиї з кухонь. А на північ простяглась гола площа Капуцинів, загороджена високим причілком старого манастиря, де жили капуцини на спілку з „братами християнської школи“: капуцини обслугували велику й гарну каплицю, а боніфратри вдержували дуже численну школу в бокових забудованнях манастиря.
Пані Діпарк гляділа коротку хвилину на безлюдну площу, тиху, як церква, куди лише нечутними кроками пересувалися побожні, темні постаті, а тільки в певних годинах дня її оживлював рій шкільної дітвори. Звільна прогомоніли удари дзвона в лінивому повітрі, і стара ще з більшою нетерплячкою обернулася, коли двері відчинилися й увійшла Жанвієва.
— Нарешті! — мовила бабка. — Снідаймо ж живо. Година вибила вже.
Жанвієва, висока, струнка бльондина з препишним волоссям і лицем повним життєвої охоти та веселости, що його унаслідила від батька, засміялася дитячим сміхом, який лишився їй ще й на двадцять першім році, і показала блискучі, білі зуби. Та пані Діпарк наново наморщила чоло, коли побачила, що Жанвієва сама.
— Що, Марко ще не готов?
— Зараз прийде, бабусю: він приведе Люїзу.
Вона обняла матір, що сиділа мовчки, і защебетала, як то весело їй, заміжній жінці, бачити себе знов у домі, де прожила дитячі літа. Старенька, люба площа Капуцинів, де вона знає кожний камінчик і де кожний космик трави мов рідний їй! І поки вона, весело щебечучи для заповнення прикрої хвилі, стояла при вікні з радісними окликами, побачила, як площею проходили дві знайомі чорні постаті.
— А бач, отець Филип і брат Фульґенцій. А вони куди це так рано?
Два священики йшли звільна невеличкою площею і, бачилось, заповняли її понурістю своїх ряс під навісом низького, важкого та хмарного неба. О. Филип, мужицького роду, плечистий, з круглим, червоним лицем, випуленими очима, великим ротом та широкими вилицями, чоловік 40-літній, був префектом студій у інституті в Вальмарі, прегарній маєтності єзуїтів недалеко від Майбуа. Брат Фульґенцій, невеличкий, чорноволосий, сухоребрий чоловік таких самих літ, був зверхником над трьома іншими братами, що разом із ним держали школу. Говорили, що він був нешлюбним сином одного лікаря психіятра, який і сам умер збожеволівши, і служниці, — нервовий, дразливий чоловік, непосидюча амбітна голова. Він голосно і з живими рухами переконував про щось свойого товариша.
— Сьогодні пополудні роздаватимуть нагороди в школі, — пояснила пані Діпарк, — і о. Филип, щирий прихильник шановних братів робить їм ту честь і сам роздає нагороди. Він, певно, вчора прибув сюди з Вальмарі і йде оце з братом Фульґенцієм, щоб обговорити з ним іще деякі зарядження.
Її слова перервала поява Марка, що нарешті прибув, несучи на руках дволітню Люїзу, яка охопивши його за шию обома ручками, радісно сміялась та кричала.
— Гоп-гоп-гоп! Гоп-гоп-гоп! — кричав Марко, входячи. — Ми їдемо залізницею. Швидше вже годі прибути.
Марко Фроман був не так великого росту, як його брати Матвій, Лука й Іван, з вузчим, подовгастим лицем, над яким панувало високе чоло Фроманів. Та що особливо ціхувало його, це були його очі, ясні, лагідні очі, що зазирали аж до дна душі, і темний, м'який, чарівний голос, що захапував духа й серце. Вуси й рідкі фаворити відслонювали трохи повні, але різкі, добрі уста. Як усі сини П'єра й Марії Фроманів, учився він ремесла — літографії; маючи сімнадцять літ, він одержав визволення і прийшов до Бомонта, щоб там докінчити свою освіту при великій літографії Папон-Лярош, Що майже для всіх шкіл Франції достарчала атласів та шкільних мап. Але тут у нього перемогло замилування до вчительства так, що він здав вступний іспит до вчительської семінарії в Бомонті, яку й закінчив, маючи 20 літ, і одержав свідоцтво дозрілости та кваліфікацію на молодшого вчителя. Здобувши пізніше ще й цертифікат здібности на вчителя та ставши дефінітивним учителем у Жуанвілі, він на 27 році оженився з Жанвієвою, завдяки запомозі свойого приятеля й опікуна Сальвана, що впровадив його до дому двох дам і щиро радувався та зворушився пишним розцвітом любови обох молодят. І оце вже три роки жили Марко і Жанвієва у своїм селі, що мало ледве 800 мешканців, не вважаючи на вбожество й обмеження, не вважаючи на заводові прикрості, жили веселі й щасливі своєю молодою любов'ю та обопільним посіданням.
Пані Діпарк охолодила веселість батька й дитини поважним докором.
— Ну, та й залізниця! Вона помаліша, ніж почтові фургони за моїх молодих літ, — мовила вона. — Квапмося, бо напевно приїдемо вже запізно.
Вона сіла за стіл і вже наливала молоко до філіжанок. І поки Жанвієва уставлювала високий стільчик малої Люїзи між собою й своєю матір'ю, мовив Марко весело, ніби звиняючись:
— Я задержав вас, правда. А цьому тільки ви винні, бабусю, бо у вас так чудово спати серед того спокою, що тут панує.
Пані Діпарк пила каву і не вдостоїла його ніякої відповіді. Лиш пані Бертеро, що спочивала сумовитим поглядом на своїй доньці, щасливій жінці й матері, прояснила лице слабою усмішкою. І немов мимохіть, оглянувшися звільна довкола, сказала тихим голосом:
— Ах так, спокій! Чоловік навіть не чує, що живе на світі.
— А проте, — говорив далі Марко, — чули ми в ночі коло десятої якийсь галас. Жанвієва не могла надивуватися: на площі Капуцинів нічний галас.
Але цим старанням, сказати щось жартівливого, Марко ще гірше попсував справу. Бабуня відповіла з ображеною міною:
— Це, певно, люди йшли з каплиці капуцинів. Учора вечором о десятій правилася суплікація до найсвятішого сакраменту, а шановні брати водили туди тих із своїх учеників, що цього року приймали причастя. Ну, а виходячи з церкви, діти трохи балакали та сміялися. В усякім разі це ліпше, як ті погані дитячі гри без моральности й релігії.
Ніхто не відповідав на це, і в кімнаті залягла неприємна тиша, серед якої чути було лише калатання ложок у філіжанках. Це була стріла на Маркову школу, на його світське навчання та на ті „погані“ забави. Та Жанвієва кинула на нього благальний погляд і він переміг свою дразливість і, обертаючись до пані Бертеро, почав швидко знов говорити, оповідав про своє життя в Жуанвілі та про своїх учеників із замилуванням учителя, що в своїм заводі знаходить джерело вдоволення й радости.
В тій хвилі тишу пустого, понурого квартала знов перервав голос дзвонів, що звільна, жалібно лунав у душнім повітрі.
— Останнє дзвонення! — скрикнула пані Діпарк. — Я ж казала, що ми вже не поспіємо.
Вона встала й гонила до поспіху дочку й внучку, що ще не подопивали кави, коли втім знов увійшла Пеляжі, бліда, вся тремтячи, з аркушем газети „Малого Бомонтця“ в руці.
— О, пані, то щось страшне, жасне. Рознощик газет говорить…— Що таке? Говори бо!
Служниця не могла прийти до себе.
— Оце тільки що… знайдено малого Зефірина, братанка сусіднього вчителя… в його покоїку… замордованого.
— Що? Замордованого?
— Так, пані, задушеного… і в сорочці… і всякі огидності поповнено на ньому.
Всі перелякалися, навіть пані Діпарк жахнулася.
— Малий Зефірин, братанок єврейського вчителя Сімона, такий горбатенький, але дуже гарний хлопчик. Він був католик, бідненький, і ходив до школи до боніфратрів і, певно, був у церкві вчора вночі, бо недавно уперве приступав до причастя. Ох, лишенько! То вже, мабуть, є такі родини, що на них тяжить якесь прокляття.
Марко слухав переляканий, одубілий. І нараз промовив пристрасно, забуваючи себе самого:
— Вчителя Сімона я знаю дуже добре. Він лише двома роками старший від мене і разом зо мною був у вчительській семінарії. Це ясна голова, ніжне серце, як рідко. Це бідне дитя, того католика-братанка він узяв до себе з милосердя і з рідкою сумлінністю посилав його до школи до боніфратрів. А тепер на тобі, таке страшне нещастя.
Він схопився з крісла, тремтячи зі зворушення.
— Біжу до нього! Мушу побачити, що там сталось, і коли можна, допомогти йому в його турботі.
Але пані Діпарк ледве й слухала його. Вона напоминала паню Бертеро та Жанвієву до поспіху, так що вони ледве встигли повкладати капелюхи, і побігла з ними до церкви. Останній голос дзвонів прогомонів і душна тиша знов залягла на пустім околі площі Капуцинів. Марко передав малу Люїзу під догляд Пеляжі й також вийшов із дому.
Нова збудована школа в Майбуа, зложена з двох окремих крил, одного для хлопців і одного для дівчат, стояла при площі Республіки, насупроти також нового і в тім самім стилю збудованого ратуша. Оба будинки, блискучо білі, якими гордилось ціле містечко, розділені були один від одного головною вулицею, що йшла поперек площі й виходила одним кінцем на гостинець, що вів до Бомонта, а другий до Жуанвіля. Ця вулиця, при якій трохи далі внизу стояла також парохіяльна церков св. Мартина, була головною артерією комунікації та торговлі в містечку й увесь день оживлювалась численними возами та пішоходами. Але за школою панувала самота й тиша, і між плитами тротуара виростала трава. Бокова вуличка, при якій стояли лише плебанія та торговля папером пань Мільом, вела з цього тихого кута площі Республіки на площу Капуцинів. От тим то Марко за кілька хвиль ходу був уже на місці.
Оба подвір'я шкільного будинку припирали до бокової вулички, відділені одно від одного двома вузькими огородцями, з яких один був призначений для вчителя, а другий для вчительки. В партері того крила, де була хлоп'яча школа, зумів Сімон відділити одну кімнату, в якій і помістив малого Зефірина. Хлопчик був братанком його жінки Рашелі, з дому Леманівни, а внуком убогого єврейського кравця Лемана, що разом зі своєю жінкою жив у нужденнім домику при вулиці Крутій, найнужденішій вулиці в цілім Майбуа. Батько, Данієль Леман, десятьма роками старший від своєї сестри Рашелі, з фаху механік, оженився був з любови з католичкою, сиротою Марією Прініє, що була вихована манахинями, а потім стала кравчинею. Молодята любилися дуже сердечно, а коли народився малий Зефірин, його не христили і виховували без ніякої релігії, бо батько й мати з делікатности не хотіли присвоювати його жодне свойому богу. Але по шістьох літах Данієля постигла страшна смерть: колесо машини вхопило його й потрощило перед очима жінки, що якраз принесла була йому полуденок. Пригноблена цим страшним ударом, випхнена назад у погляди своїх дитячих літ, Марія бачила в своєму нещастю кару божу за те, що вийшла заміж за єврея, дала хлопчика охристити й віддала його в школу боніфратрам. Та в тім часі показалося й виступало у хлопця чимраз більше дідичне каліцтво: він згорбатів, і мати, що надармо боролася зі своїм серцем, яке не покидалося споминів про коханого мужа, бачила в тім нову, невмолиму кару божу за свій гріх. Журба, ненастанна таємна боротьба в її душі, надсильна праця звалили її нарешті з ніг, і вона вмерла, коли Зефіринові було 11 літ, і він приготовувався до першого причастя. Тоді Сімон, хоч сам бідний, узяв хлопця до себе, щоб він не був тягарем родичів його жінки, і в своїй доброті та толеранції вдоволявся тим, що давав йому удержання, позволяючи йому приступати до причастя й ходити далі до школи боніфратрів. Кімнатка, в якій жив Зефірин, перед тим комірка, що була прилажена для нього бідненько, але чисто, мала лиш одно вікно, мало що вище як мостова сумежної вулиці; воно виходило на найвідлюдніший кут площі за школою. І коли того рана Міньо, молодший учитель, що жив на першім поверсі, коло сьомої години сходив униз, побачив, що вікно було відчинене наростіж. Міньо, селянський син, вступив до вчительської семінарії в Бомонті так само, як був би вступив до духовної семінарії, попросту лиш на те, щоб уникнути важкої селянської праці. Він був білявий, з коротко остриженим волоссям і з широким, віспуватим лицем, що надавало йому прикрий вираз: та в суті був це незлий чоловік, навіть добродушний, лиш усе дбалий про те, щоб не зашкодити своїй кар'єрі. Хоч мав 25 літ, він не квапився женитися, але зволікав із цією, як і зі всякою іншою, справою, готов ухопити всяку нагоду, яку наверне йому доля. Пристрасний риболов, він уживав тих перших вакаційних днів на те, щоб ловити рибу в Вервіллі, річці, що перепливала поза фабриками Майбуа, і власне в блюзі й солом'янім капелюсі, з вудкою на рамені вибрався був іти з дому. Та тут здивувало його широко отворене вікно Зефіринове, хоча хлопець звичайно вставав дуже вчасно, і він підійшов та зазирнув до кімнатки.
Та заледве вчинив це, задеревів з переляку і крикнув:
— Мій боже! Бідна дитина! Мій боже, мій боже, а це що таке? Яке ж страшне нещастя!
В малій кімнатці, обитій ясними тапетами, панував іще спокій, тиха атмосфера щасливого дитинства. На столі стояла мальована статуетка пресвятої діви, обік лежали книжки, кілька образків святих, усе чистенько поскладене в порядку. Мале біле ліжко було нетикане, хлопчик іще не лягав спати. На помості лежало лиш одно перевернене крісло. А обік нього, на ліжнику лежало худеньке тіло бідного малого Зефірина, в сорочці, з посинілим лицем, із слідами проклятої руки вбивці на шиї, за яку його задушено. Роздерта сорочка відслонювала також хребетний стовп, його каліцтво, видне тим виразніше, що ліве рам'я було зложене догори поза голову. І не вважаючи на синяву труп'ячу блідість, вказувало те личко ще всю свою принадну красоту. Це була правдива головка ангела, з білявим, кучерявим волоссям, що обрамовувало ніжне дівоче личко з синіми очима, тонким носом і прегарними дрібними устами, що при усміху творили ямочки на щоках.
Поражений страхом та переляком, Міньо не міг нічого сказати, крім окриків:
— Мій боже! Мій боже! Страшенно! Страшенно! Гей, на поміч! Чи нема там нікого?
Панна Рузер, учителька, почула крик і надбігла. Вона вчасним ранком вийшла була в огородець, щоб глянути на свою салату, що гарно росла від уливних дощів. Вона мала 32 роки, була висока й статна, але не гарна, з рудавим волоссям, круглим потругльоватим лицем, великими сірими очима, блідими губами й гострим носом, що свідчив про її жорстку, хитру й зажерливу вдачу. Хоч не дуже принадна, вона була, як говорено, на добрій стопі з інспектором елементарних шкіл, красунем Мо- резеном, і це причинялось їй до авансу. Зрештою була вона дуже покірна міському парохові аббе Кандієнові, а також капуцинам і боніфратрам і особисто водила своїх учениць на катехізацію та на релігійні вправи. Коли побачила страховище, розсипалась і вона окриками переполоху.
— Господоньку святий, змилуйся над нами! Це ж убивство, душогубство! Ай, господоньку милосердний!
Та коли Міньо кинувся крізь вікно влізти до покою, вона зупинила його.
— Ні, ні, не лізьте. Треба вперед оглянутись, покликати людей.
Коли панна Рузер оглянулись за підмогою, побачила о. Филипа і брата Фульґенція, що, надходячи з площі Капуцинів, де Жанвієва й обі дами бачили їх у переході, власне виходили з вузької вулички. Вона підняла руки до неба, немов сам бог оце з'явився їй.
— О, шановний панотче, шановний брате, ходіть швидко, швидко, тут лихо скоїлось!
Оба духовні надбігли і аж дрогнули, побачивши страховину. Енергічний і розумний отець Филип стояв німо, а вразливий брат розсипався пристрасними окриками.
— Ах, бідна дитина! Що за огидний злочин! Така тиха добра дитина, найліпший з усіх наших учеників, і такий побожний, такий гарячий у релігії. Але годі ж нам стояти тут на дворі, мусимо поглянути, як це там сталося.
Панна Рузер не сміла вже тепер зупиняти їх, і брат уліз до кімнати вікном; за ним уліз також о. Филип, який, побачивши обік трупа клубок паперу, підняв його зараз. Учителька лишилася на дворі, більше з обережности, ніж зо страху, і хвилю задержала ще й Міньота. Що могли собі дозволити слуги божі, це було, може, не дозволене для простих учителів. І ось поки брат з новими окриками сильного зворушення нахилився над непорушним тілом, не доторкаючись його, розвинув о. Филип, усе ще не кажучи ані слова, зім'ятий у клубок папір і, бачилось, уважно придивлявся йому. При тім він обернувся до вікна плечима, так що видно було руки його ліктів, але не видно паперу, а тільки чути було його шелест. Це тривало пару секунд. Тимчасом Міньо вскочив також до кімнати й побачив, що клубок складався з газети, а разом з нею був зім'ятий ще вузький поясок білого паперу.
— А це що?
Єзуїт глянув на вчителя і мовив спокійно своїм низьким, повільним голосом:
— Вчорашнє число „Малого Бомонця“, з 2 серпня, і дивним способом зім'ятий з ним оцій взірець до писання. Адіть, о!
Він мусів показати папір, бо Міньо вже перед тим бачив його. Він держав його в своїх грубих пальцях, так що видно було лише слова „Любіться між собою“, виписані гарною англійською каліграфією. Папір був подіравлений і забруканий. Вчитель ледве встиг кинути на нього оком, коли біля вікна почулися нові окрики перестраху.
Це власне підійшов Марко, і вид бідної замордованої дитини наповнив його жахом і гнівом. Не слухаючи оповідання вчительки, він ускочив також вікном до кімнати. Присутність двох духовних була для нього несподіванкою, та від Міньота він учув, що він і панна Рузер прикликали їх, власне як у хвилині відкриття злочину переходили вулицею.— Не рухайте нічого, не змінюйте нічого! — крикнув Марко. — Треба зараз повідомити бурмістра й поліцію.
Тимчасом знадвору збіглося ще кілька людей, а один парубок побіг зараз покликати урядників. Марко тимчасом озирався далі по кімнаті. Над маленьким трупом бачив брата Фульґенція, переможеного співчуттям, з заплаканими очима, як нервовий чоловік, що в сильних зворушеннях тратить власть над собою. Марка вхопили за серце ті знаки зворушення, бо й його душа була збентежена до дна при виді сповненого тут огидного злочину. Ледве свідомо для нього самого в його душі ворухнулось якесь прочуття, що пізніше мало скріплене вернутися знов. Але в тій хвилині щезла ця перелетна думка, і він побачив лиш о. Филипа, що, зворушений, але спокійний, усе ще держав у руці число газети та каліграфічний взірець. На хвилю єзуїт обернувся, немов бажаючи заглянути під ліжко, а потім знов поступив наперед.
— Адіть, о! — промовив він не питаний, показуючи оба папери, — це я знайшов на помості, зім'яте в клубок. Очевидно вбивця силкувався заткнути дитині цей клубок у рот, а коли йому це не вдалося, задушив її. Бачите, цей взірець забруканий слиною і подіравлений зубами дитини. Правда, пане Міньо, клубок лежав ось тут, коло ноги стола. Ви ж бачили його?
— А так, — мовив учитель, — я зараз завважив його. — І він наблизився, щоб іще раз оглянути взірець, та на диво собі побачив, що правий рожок папірця був відірваний. Він не пригадував собі, щоб бачив той відірваний рожок уперед, коли єзуїт уперве показував йому цей папірець. Певно, цей ріг був тоді закритий його грубими пальцями, що держали цей вузенький папір. Він і сам не знав докладно, як воно було, ця незначна обставина якось затерлася в його пам'яті, і докладно про це він уже не міг би був сказати.
Тимчасом Марко взяв папір до рук і приглянувся йому уважно.
— Ах, так. Сліди зубів видно. На жаль, цей папір дасть нам мало вказівок, бо такі літографовані взірці каліграфії продають по всіх склепах; вони не особисті. Та гов! тут у низу видно щось мов ініціяли, посплітані букви, але не зовсім чіткі.
О. Филип нахилився без поспіху.
— Думаєте, що це ініціяли? Мені здається, що це пляма від чорнила, напів замазана слиною та слідом зуба тут обік.
— Пляма від чорнила? Ні! Це справді ініціяли, та на жаль замазані й нечіткі.
Потім побачив, що ріжок був віддертий.
— А тут нагорі бракує ріжка. Певно, також зубами віддертий. Чи ви не знайшли того шматочка?
О. Филип відповів, що не шукав за ним. Він знов розвернув число газети й обдивив його докладно, а Міньо тимчасом шукав по помості. Не знайдено нічого. Зрештою не прив'язувано до цього ніякої ваги. Марко згоджувався з духовними на те, що вбивця зразу пробував заглушити крики хлопця, втискаючи йому клубок паперу в рот, а потім переляканий задушив його. Дивною й незвичайною появою був каліграфічний взірець, зім'ятий разом з числом газети. Число газети „Малий Бомонтець“, це було зовсім зрозуміле, це всякий міг мати в кешені. Але цей взірець, відки він узявся, як він знайшовся тут, зім'ятий і здушений у клубок, немов зліплений до купи з аркушем газети? Всякі припущення були тут можливі, і це вже було завдання суду при помочі слідства винайти правду.
Марко почув у страшній пітьмі тієї драми подув нещастя над собою, немов якась ніч, повна страховищ, нараз почала насуватися.
— Демон вилазить із своєї темної ями, — проворкотів він мимовільно.
Тимчасом купа людей перед вікном іще побільшилася; між іншими прибігли також обі пані Мільом, властительки близького паперового склепу. Пані Олександрова Мільом висока бльондина з лагідним виразом лиця, і пані Едвардова Мільом, також статна, але брунетка й енергічна, були зворушені тим більше, що Віктор, синок останньої, також ходив до школи до боніфратрів, а Себастієн, син першої, був учеником Сімона. Вони цікаво слухали оповідання панни Рузер, що посеред групи розповідала всі відомі їй деталі, поки люди ждали приходу бурмістра та жандармів.
— Вчора вечором була я в каплиці капуцинів на суплікації до святого сакраменту; так було гарно, так піднесло! І малий Зефірин також був із дітьми, що цього року уперве приступали до причастя. Аж серце радувалось, дивлячись на нього! Виглядав, мов ангелик.
— Мій син Віктор не був на суплікації; йому ще лиш дев'ять літ, — мовила пані Едвардова. — Але чи ж Зефірин ходив сам? Чи ніхто не проводив його додому?
— О, це ж лише пару кроків відси до каплиці, — мовила вчителька. — Брат Горжія мав доручення відводити дітей, що живуть дальше і яких родичі не могли бути в церкві. А що до Зефірина, то пані Сімонова просила мене вважати на нього, і я привела його додому. Він був дуже веселий, відчинив віконниці, що полишив був лише приперті, і вліз вікном до кімнати, ще й крикнув, сміючись, голосно, що це простіша й вигідніша дорога. Я ще потім постояла хвилю, поки він засвітив свічку.
Марко, що вийшов був з кімнати, слухав уважно цього оповідання.
— А котра то була година? — запитав.
— Рівно десята — відповіла панна Рузер. — Власне годинник на вежі св. Мартина вибив десяту.
Дрож пробігла по всіх. Це оповідання, як бідний хлопчина весело вскочив вікном до кімнати, в якій мав знайти таку страшну смерть, ухопило всіх за серце. А пані Олександрова лагідним тоном висловила думку, що виринула була у многих:
— Це було необережно лишати саму дитину ночувати в такім на відруч положенім покою та ще й з таким низьким вікном. Треба було відай вікно заґратувати.
— Він усе замикав віконниці, — мовила панна Розер.
— А вчора замкнув, поки ви були тут? — запитав знов Марко.
— Ні, не можу сказати цього. Коли я лишила його, щоб іти додому, він власне засвітив був свічку і порядкував образки святих на своїм столику, а вікно стояло наростіж отворене.
— Пан Сімон часто журився тим вікном, — докинув і від себе молодший учитель Міньо, — і рад був перенести хлопця десь до іншої кімнати. Він усе доконче поручав йому замикати віконниці. Але здається, що хлопчина не все сповняв те поручення.
І духовні тимчасом повиходили з кімнати. О. Филип, поклавши газету і взірець каліграфії на столі, не мовив ані слова, а тільки придивлявся та прислухався і з особливою увагою слідив за кожним рухом Марковим, а брат Фульґенцій не переставав розсипатися жалібними промовами. Нарешті промовив єзуїт, що, бачилось, хотів вичитати щось із очей молодого вчителя:
— То ви думаєте, що це міг зробити якийсь нічний волоцюга, що, бачачи хлопця самого, вліз вікном?
Марко похопився не висловлювати ніякої догадки.
— О, я не думаю нічого, це вже річ суду шукати та винайти винуватого. А в тім, ліжко не рушене, а хлопець був у самій сорочці, значить, очевидно збирався йти спати. Це веліло би догадуватися, що злочину доконано зараз по десятій. Візьмім так, що хлопець іще чверть години, а що найбільше пів години забавлявся образками. Тоді бачачи, що хтось чужий влізає до нього, був би мусів кричати і хтось мусів би чути його. Ви, панно, не чули нічого?
— Анічогісінько! — відповіла вчителька. — Коло пів одинадцятої я лягла спати. Скрізь довкола було тихо й спокійно. Потім аж коло першої наслідком бурі я пробудилася.
— Свічка лиш трохи надпалена, — мовив далі Міньо. — Значить, очевидно вбійник загасив її, заким назад виліз вікном. А вікно лишив зовсім відчинене, так як його застав.По тім ствердженню, що, бачилось, підпирало здогад про нічного волоцюгу, який кидається на свою жертву й душить її, настала коротка мовчанка серед малої купки людей, що тремтячи та пригноблені стояли тут разом. Ніхто не хотів висловити якийсь догад, кожний гнув у собі свої думки про всякі неймовірні та неможливі випадки. Бурмістра й жандармів усе ще не було. Нарешті о. Филип запитав:
— А пан Сімон хіба виїхав куди?
Ще зовсім оголомшений своїм зворушенням ізза страшної події, Міньо видивився на нього. Марко відповів замість нього зачудований.
— Сімон певнісінько дома. Чи ж йому не дано знати?
— Ій-богу, ні! — скрикнув Міньо. — Я зовсім стратив голову. Пан Сімон учора був на банкеті в Бомонті, але, певно, вернув іще вночі. Його жінка трохи нездорова. Певно, вони сплять іще.
Було вже пів до восьмої, але набовдурене небо було таке понуре, так важко нависло хмарами, що в тім закамарку вулиці видавалося, що ще стоїть сірий досвіток. Молодший учитель, не гаючись, побіг до Сімона. „Гарне пробудження“, — думав він, — приємну новину маю принести своєму зверхникові“.
Сімон був сином незаможнього єврея годинникаря в Бомонті; у нього був брат Давід, трьома роками старший від нього. Сімонові було несповна 15 а Давідові 18 літ, коли їх батько, зубожілий через процеси, вмер нагло від нервового пораження. По трьох роках умерла також їх мати в великій бідності. Давід, старший син, пішов у жовняри, а Сімон записався до вчительської семінарії, яку й скінчив із дуже добрими свідоцтвами. Потім був десять літ молодшим учителем у Дербекурі, сусіднім більшім містечку. Тут, маючи 26 літ, оженився з любови з Рашелею Леманівною, дочкою вбогого кравця на Крутій вулиці, що в Майбуа мав досить багато замовників. Вона була надзвичайно вродлива, високого росту, з важким, чорним волоссям і чудовими оксамитними очима, а її чоловік окружав її любов'ю, близькою до обожання. З їх подружжя було в них двоє дітей, Йосиф чотироліток і Сара дволітня дівчинка. Здавши екзамен на вчителя, Сімон, рідкий приклад швидкого авансу, був іменований на 32 році життя старшим учителем у Майбуа, де пробував оце вже два роки.
Марко не дуже любив євреїв, наслідком від віків унаслідженої антипатії, над якої причиною досі, не вважаючи на велике вільнодумство свойого ума, ні разу ще не задумався. Та проте з Сімоном він був на „ти“ і приятелював із ним, ще відколи оба були товаришами в семінарії. Він уважав його чоловікои дуже інтеліґентним, дуже добрим учителем, з усієї душі відданим обов'язкам свойого фаху. Та при тім він добачував у ньому надмірний педантизм, прив'язання до букви, рабську покірність приписам та дисципліні й вічне побоювання, щоб не наразитися зверхникам, „не бути зле записаним“. В тім пізнав Марко застрахання та пригноблення його раси, наслідок довговікових переслідувань, що виявлявся в душі народа ненастанним страхом перед кривдою й насиллями. При тім Сімон мав певну підставу до побоювань, бо його іменування в Майбуа, малім клерикальнім містечку, де була школа боніфратрів і впливовий манастир капуцинів, викликало майже скандал. Його єврейське походження вибачили йому лише завдяки його бездоганному поводженню та його гарячому патріотизмові, що виявляв себе часто відхненими славословіями на уоружену Францію, яку він уявляв собі переможною володаркою всього світа.
І ось прибіг Сімон у супроводі Міньота. Низький, худий і жилавий, з коротко обстриженим рудавим волоссям і рідкою борідкою, він мав сині, лагідні очі. тонкі уста і гострий, горбатий ніс своєї породи; та взагалі лице з млявими рисами і трохи хоровитою краскою не робило приємного вражіння. Він був так уражений страшною подією, що робив вражіння п'яного: він хитався і булькотів щось невиразно, його руки тряслися сильно.
— Чи ж це можливе, боже небесний? Таке здичіння, така нелюдяність!
Коли підійшов проти вікна, зупинився враженний, вперши очі в маленького трупа, тремтячи всім тілом. Всі присутні — оба духовні, торговки папером, учителька — гляділи на нього мовчки, дивуючись, чому він не плаче.
Нарешті Марко, зворушений до дна душі, приступив до нього, взяв його за руки, обняв його щиро.
— Кріпись, любий друже, кріпись! Мусиш зібрати всю силу!
Не слухаючи його, Сімон нараз обернувся до Міньота.
— Прошу вас дуже, Міньо, підіть до моєї жінки. Не хочу, щоб вона бачила це. Вона дуже любила свойого братанка, та вона занадто хора й слаба, щоб могла знести цей страшний вид.І коли молодий чоловік віддалився, він прмовив наново зламаним голосом:
— Ах, що за пробудження! Виємково ми заспали трохи довше! Моя бідна Рашеля спала, а щоб не будити її, лежав і я, ще й снуван усякі вакаційні пляни… Вночі, прибувши додому, я було розбудив її; тут іще й буря додала їй страху, і вона до третьої години досвіта не могла заснути.
— А коли ти прибув додому? — запитав Марко.
— Саме 20 хвилин перед північчю. Жінка запитала мене, яка година і я поглянув на годинник.
Панна Рузер промовила з зачудуванням:
— Але ж о тій порі не приходить сюди ніякий поїзд.
— Я не приїхав залізницею, — відповів Сімон. — Банкет протягнувся так довго, що я запізнив той поїзд, що відходить о 10-ій 30 хвилин, і наважився пройти тих 6 кілометрів пішки, не маючи терпцю ждати на північний поїзд. Я дуже квапився, турбуючись жінчиним здоров'ям.
О. Филип усе ще стояв спокійний і мовчазливий. Але брат Фульґенцій не міг здержати себе, щоб не завдати деяких питань.
— Двадцять хвилин перед північчю? В такім разі злочин, певне, був уже давно сповнений. І ви нічого не бачили, нічого не чули?
— Зовсім нічого! На площі не було ані живого духа, буря вже надтягала здалека. Я прийшов додому, не стрітивши ані душі людської, і ввесь дім лежав у найглибшім спокою.
— А хіба ж ви не подумали заглянути, чи бідний Зефірин вернув із каплиці і чи спить? Хіба ви не заглядали до нього кожного вечора.— Ні! Бідний хлопчик був уже дуже самостійний і мав свою волю, а ми лишали йому якмога більше свободи. А при тім скрізь було так спокійно й тихо, і мені ані в голову не шибнула думка переривати чому сон. Я пішов просто до своє і кімнати, як-мога стараючись робити якнайменше шуму. Я поцілував своїх заспаних дітей і ляг зараз до ліжка, ще хвилю побалакавши з жінкою, яку, на радість, я застав значно здоровішою.
О. Филип, потакуючи, кивнув головою й перервав нарешті мовчанку.
— Так, так, усе це дуже натуральне, — промовив.
Усі присутні, бачилось, були тої самої думки, і припущення, що якийсь нічний волоцюга коло пів до 11-ої допустився злочину, а потім утік вікном, яким уліз уперед, набирало чимраз більше ймовірности. Сімонове оповідання потверджувало те, що говорили Міньо і панна Рузер. А обі пані Мільом пригадували собі навіть, що коли ніч западала, бачили якогось підозреного чоловіка, який волочився по площі.
— Так багато лихих людей волочиться по вулицях, — мовив єзуїт. — Надіємося, що поліція винайде вбивцю, хоч її завдання в усякім разі буде не легке.
Тільки в Марковій душі бунтувалося щось проти того припущення про якогось невідомого волоцюгу, що буцімто кинувся на хлопчину, хоча він перший напав був на цю думку. Але чим далі, тим ясніше він почував її неймовірність. Чи не слід би радше допустити, що той хтось був знайомий хлопцеві, що говорив із ним зразу ласкаво і збудив у ньому повне довір'я. Але це було таке неясне, що Марко, бачивши це все в одну хвилину перед собою немов освічене блискавкою, зараз потім опинився знов у пітьмі, в непевності суперечних догадів. Він задоволився тим, що спокійно промовив до Сімона:
— Всі свідоцтва згідні, правда швидко виявиться.
Вкінці, майже рівночасно з поворотом Мініота, що наклонив паню Сімонову не виходити з покою, надійшов бурмістр Дарра в супроводі трьох жандармів. Дарра, підприємець-будівничий, що дороблявся великого маєтку, був сильно збудований мужчина, 42-літній, з круглим лицем здорової краски, коротко остриженим бльонд волоссям, гладко оголений. Поперед усього він звелів позамикати віконниці й поставив перед ними двох жандармів; третій пішов до середини дому, щоб пильнувати дверей, защеплених лише на клямку. Зефірин не замикав їх ніколи. Відтепер ніхто не смів на місці злочину нічого рушити, ані навіть підходити до нього близько. Дарра в першій хвилині зателеграфував до властей до Бомонта, і оце ждав судової комісії, яка без сумніву прибуде найближчим поїздом. О. Филип і брат Фульґенцій нагадали, що їх іще ждуть різні орудки для пополуднішньої роздачі нагород; тому Дарра порадив їм поспішитись і як найшвидше вернути сюди назад, бо слідчий, певно, захоче розпитати їх про число „Малого Бомонтця“ та про каліграфічний взірець, знайдений коло трупа. І поки жандарми на дворі мучилися, відпихаючи юрбу, що за той час сильно зросла й дуже бентежилась, вернув Сімон додому, щоб тут дожидати приходу судової комісії разом з Даррасом, Марком, панною Рузер і Мініотом у великій шкільній кімнаті, залитій ярким сонячним світлом, що впадало сюди вікном, оберненим до подвір'я.
Вибила восьма. Уливний дощ пройшов, а потім небо випогодилося, заповідаючи гарний день. Аж о дев'ятій прибула комісія. Старший прокуратор Рауль де ля Біссонієр приїхав сам особисто в супроводі слідчого Де; оба вони були зворушені великим злочином й надіялися сенсаційного процесу. Ля Біссонієр, невеличкий, живий чоловічок 45 літ, з лицем як у ляльки, обрамованим старанно пристриженою бородою, це був амбітний кар'єрист, що незадоволений своїм незвичайно швидким авансом, усе ждав на якийсь великий, сенсаційний процес, що мав принести йому перенесення до Парижа, де він надіявся швидко видряпатися на високе становище, завдяки своїй зручності та гнучкості та своїй услужній підлеглості супроти власти без огляду на те, хто має її в руках. В противенстві до нього був Де, високий, худий чоловік з гостро закроєним лицем, педантично совісний слідчий, що не знав нічого поза своїм урядовим обов'язком, але при тім слабохарактерний чоловік, якого легко було застрашити і який зовсім стояв під пантофлем своєї жінки, негарної кокети та марнотратниці, що тиранила його й доводила до розпуки ненастанними докорами за його брак усякої амбіції.
Оба урядники подалися до шкільної залі й зажадали, щоб їх заведено на місце злочину, щоб поперед усього оглянули все, заким приступлять до переслухання свідків. Сімон і Дарра пішли з ними, а Марко, панна Рузер і Міньо лишилися в шкільній залі, куди швидко до них прибули о. Филип і брат Фульґенцій. Урядники вернули, обслідивши всі зовнішні обставини злочину й познайомившися з найдрібнішими, відомими вже фактами. Вони принесли з собою примірник „Малого Бомонтця“ і каліграфічний взірець, і бачилось, прикладали до тих доказових матеріялів надзвичайну вагу. Вони засіли за вчительським столом і почали якнайстаранніше приглядатись обом паперам та обговорювати їх значіння; особливо ж каліграфічний взірець показували обом учителям, Маркові й Сімонові, а також учительці й обом духовним. Робили це зрештою лише для власного вияснення, бо не було протоколянта, який міг би був списувати протокол.
— Такі взірці — заявив Марко — вживаються у всіх школах, світських і духовних.
— Так, так, — потвердив брат Фульґенцій, — такі є в нас і певно також в оцій школі.
Прокуратор обернувся до Сімона.
— Не пригадуєте собі, — запитав, — чи вживали ви для своїх учеників такого взірця? „Любіться між собою“, — це мусіло би лишитися вам у пам'яті.
— Такого взірця в моїй клясі не вживано ніколи, — відповів Сімон рішучим тоном. — Ви зовсім вірно сказали, пане прокураторе, я мусів би затямити собі його.
Коли прокуратор потім обернувся з тим самим питаням до брата Фульґенція, цей завагався трохи.
— В нашій школі маємо ще трьох братів: Ізідора, Лязара і Горжія, — мовив він, — напевно не можу сказати нічого.
А потім серед глибокої мовчанки, що залягла по його словах, додав:— Ні, цього взірця не могли вживати у нас, а то я був би колись бачив його.
Урядники не зупинялися довше на тій речі, не бажаючи зраджуватися більше з тим, яку велику вагу прив'язували до цього паперу. Вони тільки висловили ще своє зачудування, що відірваного ріжка годі було знайти.
— Чи такі взірці, — запитав Де, — не мають іноді на розі стампля школи?
— Певно, деколи мають, — мусів признати брат Фульґенцій.
— Щодо мене, — докинув Марко, — то я ніколи не стамплював взірців.
— У мене все стемпльовано, — заявив спокійно Сімон. — Я міг би показати вам такі стемпльовані взірці. Але я стамплюю їх ось тут унизу.
Урядники, бачилось, були збиті з пантелику тими суперечними зізнаннями. Тоді промовив о. Филип, що досі прислухувався мовчки й уважно, злегка всміхаючись:
— Бачите з цього, мої панове, як то тяжко дійти правди. Так буде певно і з тою чорнильною плямою, якій оце придивляєтеся, пане прокураторе. Дехто хотів у ній добачити щось ніби підпис, ініціяли. А я думаю, що це лише пляма, яку ученик хотів стерти пальцем.
— А хіба ж буває, — запитав знов Де, — щоб учитель підписував свої ініціяли на взірці.
— Буває, — сказав знов брат Фульґенцій, — у нас так робиться.
— У нас ні! — скликнули немов одними устами Марко й Сімон. — У народніх школах цього не буває ніколи.
— Помиляєтесь, — заявила панна Рузер. — Я своїх взірців не стемплюю ніколи, але іноді підписую свої ініціяли внизу.Ля Біссонієр перервав дискусію, махнувши рукою; він знав з досвіду, яка плутанина повстає, коли почали допитуватися про дрібні привички поодиноких людей. Це вже річ слідства визискати цей важний доказовий матеріял, загадки відірваного ріжка, стемпля й ініціялів. Перейшли до того, що веліли свідкам докладно описувати всі дрібниці при відкриттю злочину. Міньо оповів, як створене вікно збудило його цікавість і як він скрикнув голосно, побачивши страшно понівечене тіло хлопчика. Панна Рузе оповіла, як вона прибігла на крик Міньота, й описала потім події попереднього вечора, церковну відправу і як по ній провела Зефірина аж до його вікна і як він у свавільній веселості вскочив вікном до хати. О. Филип і брат Фульґенцій оповіли зі свого боку, як, припадково проходячи вулицею, також були свідками відкриття злочину, описували, в якім стані знаходилася кімната й означили докладну точку, де на помості лежав паперовий клубок, який вони дозволили собі лише розгорнути, заким поклали його на столі. А Марко додав коротко ті немногі уваги, які проробив, прибувши останній.
Ля Біссонієр обернувся тепер до Сімона.
— Ви сказали нам, що ви 20 хвилин перед північчю вернули додому й застали ввесь дім у повнім спокою. Чи ваша пані спала вже?
Де дозволив собі втрутити своє слово.
— Пане прокураторе, чи не було б пожаданим, як би пані Сімонова була тут. Не могла б вона на пару хвиль потрудитися сюди.
Ля Біссонієр, потакуючи, кивнув головою і Сімон поспішив наверх до своєї жінки, яка швидко прийшла з ним разом.Отулена простим шляфроком із сирівцевого полотна Рашеля була така гарна, що при її вході по всіх зібраних тут мужчинах пройшов неначе подих зворушення й подиву. Це було втілення єврейської краси в її повнім розцвіті: лице пречудово овальне, препишне чорне волосся, теплозолотиста цера, предивні, великі оксамитні очі, червоні уста, блискучі білі зуби. Вона виглядала мов жінка, що жила лише для любови, трохи індолентна, замкнена в обсягу своєї домашности з мужем і дітьми, як орієнтальна жінка в своєму гаремі. Коли вона ввійшла, хотів Сімон замкнути двері, та сюди припхалися діти Йосіф і Сара, один чотироліток, а друга дволітня, — гарні крепкі дітваки. Вони прибігли за мамою, хоч їм було заборонено сходити вниз, і поховалися в фалдах її шляфрока; урядники покивали головами, дозволяючи їм тут лишитися.
Чемний Ла Біссонієр, зворушений жіночою красою, задавав питання дуже делікатним тоном:
— Чи справді, ласкава пані, ваш муж вернув учора додому 20 хвилин перед дванадцятою.
— Так, пане прокураторе. Він засвітив свічку і глянув на годинник. Потім ляг і ми побалакали ще хвилю потихо, щоб не збудити дітей, і чули, як вибила дванадцята.
— А ви самі, ласкава пані, перед поворотом мужа, між одинадцятою і пів до дванадцятої не чули нічого — голосів, кроків, шуму, зглушеного крику?
— Ні, нічогісінько! Я спала і прокинулась аж при вході мужа. Я була досить хвора, коли він вибирався з дому, і він був рад, заставши мене майже здоровою, і в своїй радості був такий весели, та охочий, що я мусіла просити його, аби був тихо й не побудив інших, так спокійно було довкола. Ах, хто би то був сказав, що на нас упаде таке страшне нещастя!
Вона стратила рівновагу, яку досі заховувала насилу, і сльози покотились по її лиці; немов шукаючи потіхи й підпори, вона обернулася до свого мужа. Сімон також розплакався, бачачи, що вона плаче, і обняв її ніжно. Діти тривожно поглядали на родичів, і всі присутні були охоплені співчуттям і зворушенням.
— Я трохи здивувалася, що він вернув у таку пору, — додала пані Сімонова без запитання, — бо ж о тій годині не приходить жоден поїзд. Муж оповів мені, як це воно сталося.
— Я мусів бути на тім бенкеті, — пояснював Сімон, — і дуже розсердився, коли, прийшовши на дворець, побачив, як перед моїми очима від'їздив поїзд о пів до одинадцятої. Я не хотів ждати найближчого поїзду, що відходить аж опівночі, але зараз рушив пішки додому. Шість кілометрів, це ж не далека дорога. Ніч була така гарна й тепла. Коли потім о першій розгулялася буря і жінка не могла заснути, я розповів їй, що бачив того вечора. Тому то сьогодні рано ми й заспали довше, не знаючи, що страшна смерть загостила до нашого дому.
Рашеля знов вибухла плачем, а він знов обняв її ніжно, як батько.
— Вспокійся, серце моє! Ми щиро любили цю бідну дитину і дбали про нього, як про власного сина. Ми нічого не винні цьому страшному нещастю.Цей погляд поділяли також усі присутні. Бурмістр Дарра виявляв завсігди глибоку пошану для вчителя Сімона за його чесність та пильнування своїх обов'язків. Міньо і панна Рузер, хоч не дуже любили євреїв, згоджувались на те, що цей з успіхом силкувався затерти своє походження бездоганним життям. О. Филип і брат Фульґенцій держали себе супроти загального тут почуття так само нейтрально, як уперед надворі, сиділи мовчки й немов намагалися своїми бистрими очима зазирнути на дно душі кожного з присутніх. Урядники також мусіли задоволитися здобутими досі скупими фактами, з яких виринало одиноке припущення, що якийсь незнайомий уліз і знов потім виліз вікном. Лише час злочину виказувався докладно: між пів до одинадцятої, а одинадцятою годиною вночі. А огидний, нелюдський учинок лежав іще оповитий непрозорою пітьмою.
Поки урядники полагоджували неминучі формальності, Марко вийшов із дому, по братерськи обнявши ще Сімона. Сцена між мужем і жінкою не сказала йому нічого нового, бо він знав, як гаряче вони люблять один одного, та проте ця сцена зворушила його до сліз. На вежі церкви св. Мартина вибила дванадцята, коли він знов вийшов на площу, де тим часом зібралася купа народу, крізь яку він ледве міг пропхатися. Що більше розходилася новина, то більше народа сходилося; перед запертим вікном був цілий стиск, так що жандарми ледве здужали відпихати людей. А з уст до уст ішли оповідання, перекручені, пересадні, з дивовижними дрібницями й доводили юрбу до роздратування і лютости. Коли Марко нарешті вилабудався з сутолоки, до нього приступив один духовний.
— Ви, власне, вийшли зі школи, пане Фроман. Чи то правда, оце страховище, про яке говорять?
Це був аббе Кандіє, парох від церкви св. Мартина, парафіяльної церкви місточка. Це був чоловік 34 літ, високий і статний, але з лагідним, добродушним лицем, ясноблакитними очима, повними щоками і круглим м'яким підборіддям. Марко познайомився з ним у пані Діпарк, якої приятелем і сповідником був аббе. І хоча не любив клерикалів, то для цього духовного почував певну пошану, бо пізнав у ньому чоловіка толерантного і справедливого, в якого, щоправда, було більше доброго серця, ніж духовних здібностей.
Немногими словами оповів йому Марко всю правду, що дійсно була досить страшна.
— Ах, бідний Сімон! — скрикнув парох зі спочуттям. — Це мусить бути для нього тяжкий удар. Бо він дуже любив цього свого кузена й поступав собі з ним дуже гарно, це я знаю з власного нагляду.
Це добровільне свідоцтво дуже втішило Марка і він іще кілька хвиль розмовляв з парохом. Та ось до них наблизився капуцин о. Теодозій, суперіор маленької чернечої експозитури, що обслуговувала близьку каплицю. Гарна постать з красним лицем, на якому горіла пара вогнистих очей і якому чорнява довга борода додавала маєстатичного виразу. Це був дуже люблений сповідник, славний проповідник з містичною закраскою, якого сердечний голос купами стягав слухачів. Хоча з аббе Кандіє в нього йшла потаємна боротьба, то прилюдно супроти нього він поводився з пошаною, як молодший і нижчий слуга божий. І він почав виводити своє глибоке зворушення, свій біль із-за сумної події. Бідний хлопчина! Ще вчора вечором у каплиці всі зглядалися на нього. Він виявляв таку гарячу набожність, виглядав, як правдивий херувимчик з тою білявою, кучерявою ангельською головкою.
Зараз при перших словах о. Теодозія Марко поквапився попрощатися. Супроти цього манаха він почував у глибині душі якусь антипатію й непоборне недовір'я. Йому треба було поспішати на обід, та ледве відійшов пару кроків, коли знов хтось по-приятельськи поклав йому руку на рамені й зупинив його.
— Що, це ви, Феру? А ви відколи в Майбуа?
Феру був учителем у Море, маленькім сільці, чотири кілометри за Жанвілем, де навіть не було пароха, а душпастирство прилучене було до аббе Конясса, жанвільського пароха. Феру жив там у великій бідності з жінкою й трьома дітьми, самими дівчатами. Це був високий, худий чоловік 30 літ, на якому вся одежа видавалась занадто короткою. Його волосся їжилось безладними космаками, спадаючи на широкі, костисті вилиці та на гострокінчасте підборіддя. І він ніколи не знав, куди дівати свої великі руки й великі ноги.
— Знаєте, тітка моєї жінки, склепичарка, живе тут у Майбуа, то й ми у неї в гостях. А тепер чуєте, яку погань заварили з тим бідним малим калікою. От буде новий жир для тих собачих клерикалів. Тепер вони з усього серця накинуться на нас, на деморалізаторів та отруйників молоді, на вчителів світської школи.
Марко знав його, як інтелігентного чоловіка, що багато читав, але був розгірчений тіснотою та бідністю свойого життя, так що його душу гризла затаєнна злоба й наповняла її дикими думками про пімсту. Та проте таке злобне розуміння цеї події було для нього несподіванкою.
— На нас, кажете? А то за що? Не розумію, в чім ми тут можемо бути винні!
— Ну, в такім разі ви наївні собі. Не знаєте того кодла. Побачите зараз, як тут усі ті реверенди, всі високодостойні патри й возлюблені фратри візьмуться до діла. А скажіть лише, не дали вони вам досі до пізнання, що то сам Сімон знасилував і задушив свого кузена?
Марко аж кинувся з обурення. Ну, ще чого не стало! Цей Феру дійсно посувається задалеко в своїй ненависті супроти церкви!
— Ви здуріли! Ніхто ані на хвилину не думає про це, ніхто не сміє кинути на Сімона такого підозріння. Всі признають його добрість, його бездоганність. Власне парох Кандіє сказав мені, що з власного нагляду знає батьківське поступування Сімона з нещасним хлопчиком.
Судорожний сміх потряс худим тілом Феру, а його волосся ще гірше збурилося на його подовгастій голові.
— Ій-богу, смішний ви чоловік! Думаєте, що з таким „паршивим жидом“ робитимуть багато церемоній. Хіба паршивий жид має право на справедливість? Будьте певні, що Кандіє і вся та високошановна компанія скаже те, що буде мусіти сказати, коли б показалася потреба, щоб паршивий жид був винуватий, щоб через нього завдати удар тим усім безбожникам, людям без батьківщини, що псують французьку молодіж.
А коли Марко, на якого цей лютий песимізм дмухнув ледом, усе ще протестував, він говорив далі ще з більшим завзяттям.
— Дивіться на мене! Знаєте, як поводиться мені в Море! Я терплю голод, зношу погорду, не маю поваги й настільки, як той каменяр, що товче каміння на гостинці. Коли аббе Конясс приходить у село відправляти службу божу, то певно плював би на мене, як би мене здибав на вулиці. А чому? Лише тому, що я не захотів співати з хором у церкві й бути паламарем. За те мені не стає хліба, щоб наситити черево! Ви ж його знаєте, того аббе Конясса? Ну, так, ви там у Жонвілі трошки прикоротили йому руки, відколи вам удалося перетягти на свій бік бурмістра. А проте мусите день-у-день оборонятися, і нехай би ви дали йому на себе найменшу зачіпку, будьте певні, що він знищить вас. Учитель, то піскарський кінь, то слуга всього світу, нужденний лапсердак; селяни дивляться на нього тим оком, що на пса, а ксьондзи спалили б ного найрадніше, щоб завести необмежене панування катехізму.
І він говорив далі з безтямним огірченням про нужду та терпіння тих „кайданярів великої й малої азбуки“, як він їх називав. Сам він був сином вівчаря, і хоча відличний ученик і з відличними свідоцтвами скінчив учительську семінарію, терпів тяжко все життя через свою круглу незаможність, допустившися з почуття чести того нерозважного кроку, що, бувши ще молодшим учителем у Майбуа, оженився зі склеповою панною, так само бідною, як він сам, яку перед тим позбавив був вінця.
Але й сам Марко, хоч його жінка мала бабку, що часто робила їй дарунки, хіба ж мався ліпше у Жонвілі, де над ним раз-у-раз висіла мара задовження, де мусів раз-у-раз вести війну з парохом, щоб заховати свою гідність і незалежність. Та й то ще, на щастя, він мав підмогу в учительці дівочої школи, панні Мазелен, дівчині з ясним розумом і не вичерпано добрим серцем, яка допомогла йому помалу повернути на свій бік громадську раду і всю громаду. Але цей факт, наслідок щасливих обставин, був може одинокий у цілому департаменті. А в Майбуа хіба ж було ліпше? Тут була панна Рузер, з душею віддана ксьондзам та манахам, що вривала час на науці, щоб водити своїх учениць до костела і так добре сповнювала задачу оглуплювання на взір побожних законних „матечок що конґрегації не вважали потрібним заводити тут у Майбуа окрему дівочу школу. А бідний Сімон, певно порядний чоловік, чи ж не гнувся він перед усякою наволоччю зо страху, щоб його не копнули, як „паршивого жида“, чи ж не посилав свойого кузена до школи боніфратрів, чи ж не кланявся низенько всій отій клерикалії, що затроювала країну?
— „Собака жид“! — кінчив Феру заїло. — Для тих людей він є й буде все лише „собакою жидом". Учитель і жид, цього забагато на раз. Побачите, побачите!
І його сухоребра постать, живо жестикулюючи, згубилася серед натовпу.
Марко глядів за ним, здвигаючи плечима. На його думку, у цього бідолахи не були всі дома, а образ, намальований ним, був аж надто переборщений. Дарма було перечитися з тим голодомором, що з нужди готов іще й зовсім збожеволіти. І він пішов далі на площу Капуцинів, одначе поневолі міркуючи все про те, що чув, обнятий тайним побоюванням.
Було чверть на першу, коли вернув до невеличкого домику при площі Капуцинів. Уже пів години обі дами з Жанвієвою дожидали його при накритому столі. Це нове спізнення дуже розсердило наню Діпарк. Вона не сказала нічого при його вході, але саме те, як вона сіла і прудким рухом розложила свою сервету, показувало, яким непростимим гріхом видалась їй ота неточність.
— Прошу вибачити, — мовив молодий чоловік, — я мусів заждати на судову комісію, а потім застав площу так заповнену людьми, що ледве міг пропхатися.
Не вважаючи на свою постанову мовчати, обізвалася бабка:
— Надіюсь, що ти не захочеш мішатися в цю погану справу?
— Певно, — відповів він спокійно, — і я надіюсь, що не буду потребувати займатися нею, хіба що змусить мене до того обов'язок.
Пеляжі зоставила омлет і баранячу печеню з картопляним пюре, а Марко почав оповідати все, що знав, в усіма деталями. Жанвієва слухала, тримтячи зо страху та співчуття, а пані Бертеро, також потрясена до глибини душі, здержувала сльози і крадькома зиркала на паню Діпарк, немов бажаючи зміркувати, на скільки й вона доступна зворушенню. Але стара женщина обгородила себе знов німим невдоволенням з усього, що їй видавалося противним строгому правилу. Спокійно їдячи, вона промовила нарешті:
— Пригадую собі, ще за моїх молодших літ у Бомонті щезла дитина. Потім її знайдено при дверях костела св. Максентія, розрізану на четверо, лише серця не було. Винуватили євреїв, що вирізали серце для своїх мац.
Марко витріщився на неї, не можучи промовити ані слова.
— Ви ж, бабусю, не серйозно говорите це! Хіба ж ви вірите в ту огидну дурницю?
Вона обернула до нього свої ясні, холодні очі.
— Говорю лише про згадку, яка оце прийшла мені на пам'ять. Розуміється, я не обвинувачую нікого.
Пеляжі, що власне принесла десерт, позволила собі, користуючи з права старої служниці, вмішатися в розмову.
— Ласкава пані мають повну рацію, що не винуватять нікого. Коби то лиш усі хотіли так робити! А то ціле місто збентежене тим злочином і найстрашніші історії літають з уст до уст. Оце тільки що я чула, як один робітник голосно відгрожувався, що школу боніфратрів слід би зрівняти з землею.
Глибока мовчанка залягла по тих словах. Марко, діткнений ними, кинувся живо, але зараз же стримав себе, як чоловік, що волить свої думки заховати для себе. А Пеляжі мовила далі:
— Я б хотіла просити дозволу в ласкавої пані піти сьогодні пополудні на роздавання нагород. Мій сестрінець Полідор, що правда, ледве чи дістане дещо, але мені всетаки хотілось би бути там. Ах, бідні боніфратри, цей празник не буде для них веселий… якраз того дня, коли замордовано їх найліпшого учня.
Пані Діпарк кивнула головою на знак згоди. Розмова перейшла на інші речі, і кінець обіду розвеселила трохи мала Люїза своїм сміхом. Вона здивованими оченятами водила то по батькові, то по матері, яких лиця, звичайно веселі, сьогодні мали такий незвичайний вираз. Напруження щезло і сім'я розмовляла хвилю сердечно, по дружньому.
Роздавання нагород у школі боніфратрів, що мало відбутися того пополудня, викликало надзвичайне розворушення. Ніколи ще на цей обряд не тислося так багато гостей. Особливого блиску додавало йому те, що він мав відбутися під проводом о. Филипа, префекта студій у Вальмарі. Також ректор інституту, о. Карбо, єзуїт, цінений загально задля своїх зв'язків з можними панами і задля всемогучого впливу на всі сучасні справи, який йому признавано, і той був між присутніми, бажаючи своєю присутністю дати боніфратрам прилюдне свідоцтво свойого поважання. Був тут і реакційний посол департаменту, граф Гектор де Санґльбеф, властитель замка Дезіради й прегарної маєтности поблизу Майбуа, яку внесла йому в посагу, крім кількох мільйонів готівки, його жінка, дочка багатого банкіра, Натана. Але що найбільше бентежило уми й наповняло тиху звичайно та безлюдну площу Капуцинів гарячково розбурканою юрбою, це був огидний злочин, доконаний на однім ученику боніфратрів і відкритий сьогодні рано. Тінь нещасного хлопчика також була при обряді й залягла те тьмаве подвір'я, на якому перед густо наставленими рядами кресел підіймалась естрада. Тим злочином заняті були думки присутніх, поки о. Филип розсипався похвалами про школу, про її керманича, високозаслуженного о. Фульґенція, і про його трьох помічників, братів Ізідора, Лазаря й Горжія. Загальне прикре почуття ще загострилося, коли останній названий, худий костистий мужчина з низьким, понурим чолом під чорним, кучерявим волоссям, з сильним орлиним носом, вистаючими вилицями і грубими губами, крізь які видно було гострі зуби, піднявся, щоб відчитати імена премійованих. Зефірин був найліпший ученик у своїй клясі й одержав усі нагороди, його ім'я все повторялося, і брат Горжія в своїй довгій, чорній рясі, від якої відрізнялася біла пляма папафійки, виголошував це ім'я якось звільна і з таким понурим наголосом, що кожного разу по всіх пробігало щось, як електричний ток. І за кожним разом здавалося, що бідний малий трупик появляється на той оклик, щоб прийняти свою нагороду-вінок і книжку в золоченій оправі. Вінки і книжки складено на купу на столі, і важким тягарем налягала на всіх ота мовчанка, що наставала за кожним викликом, безужиточність усіх оцих нагород, призначених взірцевому ученикові, якого зганьблене, замучене тіло лежало кілька домів відси холодним трупом. Швидко зворушення перемогло декого з слухачів, чути було голосні хлипання за кожним разом, коли брат Горжія викликував його ім'я, своїм звичаєм піднімаючи горішню губу й вискалюючи при лівім куті уст свої білі зуби до якогось мимовільного, напів знаружливого, напів кровожадного усміху.
Акт кінчився серед пригнобленого настрою. Не вважаючи на поважне зібрання, що зійшлось для вшанування боніфратрів, над збором залягала чимраз більша тривога, острах перед чимось незвісним, що грозило здалека. А ще гірше для всіх учасників було виходити на площу, заповнену тиском народу, звідки чути було грізний ропіт та глухі прокляття. Страшні історії, про які говорила Пеляжі, розходилися серед цього натовпу, що доходив до стеклости задля злочину. Дехто пригадував брудну історію з минулого року, яку затушовано, братчика, якого його зверхники спрятали кудись, щоб не мусів засідати перед судом присяглих. Відтоді ходили різні погані вісті про всякі огидливості, що діються в школі і про які діти не сміють говорити нічого під тиском якоїсь страшної загрози. Ті таємничі обвинувачення, переходячи з уст до уст, росли й більшали раз-у-раз. А тепер обурення задля бестіяльного злочину, сповненого на однім ученику боніфратрів, знов оживило ті старі поголоски; ними та лютістю проти незвісного злочинника годувалося збентеження роздратованої юрби. Закиди висловлювано виразніше, домагання кари виривалося в диких окриках. Чи й тепер дадуть злочинникові драпнути? Чи не замкнуть уже раз оту калюжу огиди? А коли збори закінчилися і в виходові з брами показалися ряси манахів та реверенди духовних, піднялись затиснені п'ястуки, залунали дикі окрики, а купка людей пустилася навіть за отцями Карботом та Филипом, обкидаючи їх лайкою; бліді та перелякані, вони поспішали сховатися, а брат Фульґенцій велів міцно позамикати шкільні брами.
Марко слідив за подіями з віка в домі пані Діпарк; зацікавлений сильно, він на хвилю вийшов навіть перед двері дому, щоб ліпше бачити й чути. Як же це Феру пророкував, що цей злочин звалять на єврея, що духовенство, з ненависти до світської школи, її вчителя зробить козлом відпущення. А тут замість такого звороту виглядало так, що справа, навпаки, повертається погано для боніфратрів. Чимраз більша лютість юрби, голосні жадання пімсти показували, що справа може мати тяжкі наслідки, що з одинокого винуватого може перескочити на цілу громаду, до якої він належить, може навіть зачепити, потрясти цілу церков, коли злочинник справді був її членом. Запитуючи своє власне почуття, Марко сказав собі, що ще не виробив собі ніякого переконання про те, хто міг бути винуватим, так що навіть якебудь підозріння видавалось би йому тепер занадто смілим і несправедливим. Поводження о. Филипа і брата Фульґенція було зовсім спокійне й не давало підстави до підозрінь. Він силкувався судити зовсім безсторонньо і справедливо, боячись занадто піддатися своїм почуттям вільнодумця та ворога всякої доґми. Він постановив ждати, аж буде знати більше, аж трохи більше світла прояснить пітьму цієї страшної драми.
Поки ще він стояв, побачив Пеляжі в святочному вбранню; вона вертала, ведучи за руку Полідора, 11-літнього хлопця, що ніс під пахою книжку в оправі з золотим витиском.— Одержав нагороду за добрі обичаї! — кричала вона з радісними гордощами. — А це більше варто, як нагорода за читання та писання, правда?
Правда була в тім, що Полідор, нюньковатий хлопчище, дивував навіть боніфратрів, своїм незвичайним лінивством. Це був високий блідолиций хлопець з ясним волоссям і подовгастим лицем, з якимись замазаними обрисами. Син вічно п'яного каменяря, він утратив матір уже кілька літ тому й від тоді жив з ласки добрих людей, бо батько товк каміння на шляхах. Перейнятий обридженням до праці, лякаючись навіть думки, що і йому доведеться товкти каміння, він здався на волю своєї тітки, яка бажала зробити його іґнорантинцем,[1] потакував їй у всьому й часто забігав до неї до кухні, надіючись одержати якийсь ласий шматок. Не вважаючи на свою радість, Пеляжі нараз обернулась і затремтіла; з лютим обуренням вона повела очима по юрбі.
— Чуєте тих анархістів, пане Марку? Що вони виговорюють на наших побожних боніфратрів за те, що ті так люблять дітей, так дбають про них, мов рідна мати. Ось гляньте на Полідора: він живе у свойого батька на Жонвільському тракті. А вчора вночі, по богослуженню, брат Горжія відпровадив його аж додому, щоб йому не сталось що злого. Чи не так, Полідоре?
— Так, — відповів ляконічно хлопець якимсь тупим голосом.— А тепер їх і лають, їм грозять, — обурювалась далі служниця. — А бідний добряга брат Горжія, в темну ніч мандрував туди й назад два кілометри, лише на те, щоб оцьому хлопакові нічого не сталося. Їй богу, через таке чоловік може стратити охоту бути добрим та дбайливим.
Марко, придивляючись хлопцеві, зауважив його очевидно навмисну мовчанку й ту напущену сонливість, якою, бачилось, він отулювався, мов м'якою, безпечною опоною. Він перестав слухати Пеляжі, якої балаканню ніколи не придавав ваги, і вернув до невеличкої гостинної, де застав свою жінку за читанням, а обох дам, як звичайно, за панчішковою роботою на якусь побожну ціль. Але він майже перелякався, коли його жінка випустила книжку з рук, підбігла до нього і з тривожною ніжністю майже кинулась йому на шию, принадно гарна в свойому глибокому зворушенню.
— Ну, що ж там? — запитала вона. — Прийде до бійки!
Він силкувався заспокоїти її. Тоді пані Діпарк підвела очі від роботи і промовила різким, холодним тоном:
— Марку, надіюсь, що ти не будеш мішатися в цю погану справу. Кидати підозріння та лайки на побожних братів, це ж безглуздя. Але бог дасть своїм слугам перемогу.
——————
- ↑ Так називався колись чернечий орден, що держав школи; тепер у Франції зовуть так на смі: усіх манахів, що вдержують свої школи.