Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но Греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши де-яких Троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
Пятами з Трої накивав.
Він, швидко поробивши човни, На синє море поспускав, Троянців насажавши повні, І куди очі почухрав, Но зла Юнона, суча дочка, Розкодкудакалась, як квочка: Енея не любила — страх! Давно уже вона хотіла, Його, щоб душка полетіла К чортам і щоб і дух не пах.
Еней був тяжко не по серцю
Юноні, все її гнівив:
Здававсь гірчійший їй від перцю, Ні в чім Юнони не просив;
Но гірш за те їй не злюбився,
Що бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав,
І що його покійний дядько
Парис, Пріямове дитятко,
Путивочку Венері дав.
Побачила Юнона з неба, Що пан Еней на поромах, — А те шепнула сука Геба — Юнону взяв великий жах! Впрягла в ґринджолята павичку, Сховала під кибалку мичку, Щоб не світилася коса; Взяла спідницю і шнурівку, І хліба з сіллю на тарілку, К Еолу мчалась як оса.
«Здоров, Еоле, пане-свату!
«Ой як ся маєш, як живеш?»
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона: «чи гостей ти ждеш?...»
Поставила тарілку з хлібом
Перед старим Еолом — дідом.
Сама же сіла на ослін.
«Будь ласкав, сватоньку — старику!
«Ізбий Енея з пантелику:
«Тепер пливе на морі він.
«Ти знаєш — він який суціга, «Паливода і горлоріз: «По світу як іще побіга, «Чиїхсь багацько виллє сліз. «Пошли на його лихо злеє, «Щоб люди всі, що при Енеї «Послизли і щоб він і сам. «За цеєж дівку чорнобриву, «Смачную, гарну, уродливу, «Тобі я, далебі, що дам.
«Гай, гай! ой дай же його кату!»
Еол насупившись сказав:
«Я всеб зробив за цюю плату,
«Та вітри всі порозпускав:
«Борей недуж лежить з похмілля,
«А Нот поїхав на весілля,
«Зефир же, давній негодяй,
«З дівчатами заженихався,
«А Евр в поденщики нанявся, —
«Як хочеш, так і помишляй!
«Та вже для тебе обіщаюсь «Енеєві я ляпас дать; «Я хутко, миттю постараюсь «В трістя його к чортам загнать. «Прощай же! швидше убірайся, «Обіцянки не забувайся, «Бо послі, чуєш, ні — чичирк! «Як збрешеш, то хоча надсядься, «На ласку послі не понадься: «Тоді від мене возмеш чвирк».
Дидона тяжко зажурилась,
Ввесь день не їла, ні пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бігала, як би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала нігті на руках;
А далі сіла на порозі, —
Аж занудило їй небозі
І не встояла на ногах.
Сестру кликнула на пораду. Щоб горе злее розказать, Енеєву оплакать зраду І льготи серцю трохи дать. «Ганнусю, рибко, душко, любко, «Рятуй мене моя голубко, «Тепер пропала я на-вік! «Енеем кинута я бідна, «Як сама паплюга послідня... «Еней злий змій — не чоловік.
«Нема у серця мого сили,
«Щоб я могла його забуть,
«Куди мні бігти? — до могили:
«Туди один надежний путь!
«Я все для його потеряла,
«Людей і славу занедбала...
«Боги! я з ним забула вас.
«Ох! дайте зілля мні напитись,
«Щоб серцю можна розлюбитись,
«Утихомиритись на час.
«Нема на світі мні покою, «Не ллються сльози із очей. «Для мене білий світ в тьмою, «Там ясно тільки, де Еней. «О, пуцьвіринку Купидоне! «Любуйся, як Дидона стогне — «Щоб ти маленьким був пропав! «Познайте молодиці гожі — «З Енеєм бахурі всі схожі, «Щоб враг зрадливих всіх побрав!
Так бідна з горя говорила
Дидона, жизнь свою кляла;
І Ганна що їй не робила,
Ніякой ради не дала.
Сама з царицей горювала
І сльози рукавом втерала,
І хлипала собі в кулак.
Потім Дидона мов унишкла,
Звеліла, щоби Гандзя вийшла.
Щоб їй насумоватись в смак.
Довгенько так посумовавши, Пішла в будинки на постіль; Подумавши там, погадавши, Проворно скочила на піл. І взявши з запічки кресало І клоччя в пазуху чимало, Тихенько вийшла на город. Нічною було се добою І самой тихою порою, Як спав хрещений ввесь народ.
Стояв у неї на городі,
В кострі на зіму очерет, —
Хоть це не по царській породі.
Та деж взять дров, коли не в степ?
В кострі був зложений сухенький,
Як порох був уже палкенький.
Його й держали на підпал.
Під ним вона огонь кресала
І в клоччі гарно розмахала
І розвела пожар чимал.
Кругом костер той запаливши, Зо всей одежі роздяглась, В огонь лахміття все зложивши, Сама в огні тім простяглась. Вкруг неї полумя палало, Покійниці не видно стало, Пішов од неї дим і чад! Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад.
III.
Еней-сподар, посумовавши,
На-силу трохи вгамувавсь;
Поплакавши і поридавши,
Сивушкою почастувавсь;
Но все-таки його мутило
І коло серденька крутило,
Небіжчик часто щось вздихав;
Він моря так уже боявся,
Що на богів не полагався
І батькові не довіряв.
А вітри з заду все трубили В потилицю його човнам, Що мчалися зо всеї сили По чорним пінявим водам. Гребці і весла положили Та сидя люлечки курили І кургикали пісеньок: Козацьких, гарних, запорожських, А які знали, то московських Вигадували бриденьок.
Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Січ,
Як в пікінери набірали,
Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в похід;
Як під Бендерю воювали,
Без галушок як помірали,
Колись як був голодний год.
Не так то діється все хутко. Як швидко кажуть нам казок; Еней наш плив хоть дуже прудко, То вжеж він плавав на деньок. Довгенько по морю щось шлялись, І сами о світі не знались, Не знав Троянець ні один — Куди, про що і як швендюють, Куди це так вони мандрують, Куди їх мчить Анхизів син.
Оттак поплававши не мало
І поблудивши по морям,
Якось і землю видно стало,
Побачили кінець бідам!
До берега як-раз пристали,
На землю з човнів повставали
І стали тута оддихать.
Ця Кумською земелька звалась, Вона Троянцям подобалась,
Далось і їй Троянців знать.
..............
Тепер Еней убрався в пекло, Прийшов зовсім на иньший світ, Там все поблідло і поблекло, Нема ні місяця, ні звізд,... Там тільки тумани великі, Там чутно жалібнії крики, Там мука грішним не мала. Еней з Сивиллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була...
Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах
Живиця, сірка нефть кипіла, —
Палав огонь — великий, страх!
В смолі цій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли,
Хто як за віщо заслужив...
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!
Панів за те там мордували, І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали, І ставили їх за скотів; За те вони дрова возили, В болотах очерет косили, Носили в пекло на підпал. Чорти за ними приглядали, Залізним пруттям підганяли, Коли який з них приставав.
Огненним пруттям оддирали.
Кругом на спину і живіт,
Себе, що сами убивали.
Яким остив наш білий світ. Горячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умірать.
Робили різнії їм муки,
Товкли у музчирях їм руки,
Не важились щоб убивать.
Багатим та скупим вливали Ростопленеє сребло в рот, А брехунів там заставляли Лизать горячих сковород; Якіж і з роду не женились, Та по чужих кутках живились, Такі повішені на крюк, Зачеплені за теє тіло. На світі що грішило сміло, І не боялося цих мук.
Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслугі, як котам.
Тут всякії були цихместри,
І ратмани і бургамистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тільки грошики лупили
І одбірали хабарі.
І всі розумні филозопи, Що в світі вчились мудровать; Ченці, попи і крутопопи, Мирян щоб знали научать, Щоб не ганялись за гривнями, Щоб не возились з попадями Та знали церкву щоб одну; Ксьондзи до баб щоб не іржали, А мудрі звізд щоб не знімали — Були в вогні на самім дну.
Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм давали, По весіллях їх од пускали,
Щоб часто в приданках були
І до півночі там гуляли,
І в гречку де-коли скакали —
Такі сиділи всі в шапках
І з превеликими рогами,
З зажмуреними всі очами,
В кипячих сіркой казанах.
Батьки, які синів не вчили, А гладили по головах, І тільки знай що їх хвалили — Кипіли в нефті в казанах; Що через їх синки в ледащо Пустилися, пішли в ні-на-що, А послі чубили батьків І всею силою бажали, Батьки щоб швидче умірали, Щоб їм принятись до замків.
І ті були там лигоминці,
Піддурювали до дівок,
Що в вікна дрались по дрябинці,
Під темний, тихий вечорок;
Що будуть сватать їх, брехали,
Підманювали, улещали,
Поки дібрались до кінця;
Поки дівки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послі до вінця.
Були там купчики проворні, Що їздили по ярмаркам І на аршинець на підборний Поганий продавали крам. Тут всякії були пронози, Перекупки і шмаровози, Жиди, міняйли, шинкарі; І ті, що фиґи-миґи возять, Що в боклагах гарячий носять, — Там всі пеклися крамарі.
Паливоди і волоцюги,
Всі зводники і всі плути,
Ярижники і всі пянюги,
Обманщики і всі моти,
Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії,
Шевці, кравці і ковалі;
Цехи: різницький, коновальський,
Кушнірський, ткацький, шаповальський
Кипіли в пеклі всі в смолі.
Там всі невірні, христіяне, Були пани і мужики, Була тут шляхта і міщане, І молоді і старики; Були багаті і убогі. Прямі були і кривоногі, Були видющі і сліпі, Були і штатські, і воєнні, Були і панські, і казенні, Були миряне і попи.
Гай, гай!... та нігде правди діти,
Брехняж наробить лиха більш:
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки:
Їм звязані були і руки,
Мов у Татар терпіли плін.
От-так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться...
Який же втерпить його хрін?