Для інших версій цієї роботи див. Енеїда.
Енеїда.
I.

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но Греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши де-яких Троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
Пятами з Трої накивав.

 Він, швидко поробивши човни,
 На синє море поспускав,
 Троянців насажавши повні,
 І куди очі почухрав,
 Но зла Юнона, суча дочка,
 Розкодкудакалась, як квочка:
 Енея не любила — страх!
 Давно уже вона хотіла,
 Його, щоб душка полетіла
 К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю
Юноні, все її гнівив:
Здававсь гірчійший їй від перцю,
Ні в чім Юнони не просив;
Но гірш за те їй не злюбився,
Що бачиш, в Трої народився
І мамою Венеру звав,
І що його покійний дядько
Парис, Пріямове дитятко,
Путивочку Венері дав.

 Побачила Юнона з неба,
 Що пан Еней на поромах, —
 А те шепнула сука Геба —
 Юнону взяв великий жах!
 Впрягла в ґринджолята павичку,
 Сховала під кибалку мичку,
 Щоб не світилася коса;
 Взяла спідницю і шнурівку,
 І хліба з сіллю на тарілку,
 К Еолу мчалась як оса.

«Здоров, Еоле, пане-свату!
«Ой як ся маєш, як живеш?»
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона: «чи гостей ти ждеш?...»
Поставила тарілку з хлібом
Перед старим Еолом — дідом.
Сама же сіла на ослін.
«Будь ласкав, сватоньку — старику!
«Ізбий Енея з пантелику:
«Тепер пливе на морі він.

 «Ти знаєш — він який суціга,
 «Паливода і горлоріз:
 «По світу як іще побіга,
 «Чиїхсь багацько виллє сліз.
 «Пошли на його лихо злеє,
 «Щоб люди всі, що при Енеї
 «Послизли і щоб він і сам.
 «За цеєж дівку чорнобриву,
 «Смачную, гарну, уродливу,
 «Тобі я, далебі, що дам.

«Гай, гай! ой дай же його кату!»
Еол насупившись сказав:
«Я всеб зробив за цюю плату,
«Та вітри всі порозпускав:
«Борей недуж лежить з похмілля,
«А Нот поїхав на весілля,
«Зефир же, давній негодяй,
«З дівчатами заженихався,
«А Евр в поденщики нанявся, —
«Як хочеш, так і помишляй!

 «Та вже для тебе обіщаюсь
 «Енеєві я ляпас дать;
 «Я хутко, миттю постараюсь
 «В трістя його к чортам загнать.
 «Прощай же! швидше убірайся,
 «Обіцянки не забувайся,
 «Бо послі, чуєш, ні — чичирк!
 «Як збрешеш, то хоча надсядься,
 «На ласку послі не понадься:
 «Тоді від мене возмеш чвирк».

Дидона тяжко зажурилась,
Ввесь день не їла, ні пила;
Все тосковала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бігала, як би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала нігті на руках;
А далі сіла на порозі, —
Аж занудило їй небозі
І не встояла на ногах.

 Сестру кликнула на пораду.
 Щоб горе злее розказать,
 Енеєву оплакать зраду
 І льготи серцю трохи дать.
 «Ганнусю, рибко, душко, любко,
 «Рятуй мене моя голубко,
 «Тепер пропала я на-вік!
 «Енеем кинута я бідна,
 «Як сама паплюга послідня...
 «Еней злий змій — не чоловік.

«Нема у серця мого сили,
«Щоб я могла його забуть,
«Куди мні бігти? — до могили:
«Туди один надежний путь!
«Я все для його потеряла,
«Людей і славу занедбала...
«Боги! я з ним забула вас.
«Ох! дайте зілля мні напитись,
«Щоб серцю можна розлюбитись,
«Утихомиритись на час.

 «Нема на світі мні покою,
 «Не ллються сльози із очей.
 «Для мене білий світ в тьмою,
 «Там ясно тільки, де Еней.
 «О, пуцьвіринку Купидоне!
 «Любуйся, як Дидона стогне — 
 «Щоб ти маленьким був пропав!
 «Познайте молодиці гожі —
 «З Енеєм бахурі всі схожі,
 «Щоб враг зрадливих всіх побрав!

Так бідна з горя говорила
Дидона, жизнь свою кляла;
І Ганна що їй не робила,
Ніякой ради не дала.
Сама з царицей горювала
І сльози рукавом втерала,
І хлипала собі в кулак.
Потім Дидона мов унишкла,
Звеліла, щоби Гандзя вийшла.
Щоб їй насумоватись в смак.

 Довгенько так посумовавши,
 Пішла в будинки на постіль;
 Подумавши там, погадавши,
 Проворно скочила на піл.
 І взявши з запічки кресало
 І клоччя в пазуху чимало,
 Тихенько вийшла на город.
 Нічною було се добою
 І самой тихою порою,
 Як спав хрещений ввесь народ.

Стояв у неї на городі,
В кострі на зіму очерет, —
Хоть це не по царській породі.
Та деж взять дров, коли не в степ?
В кострі був зложений сухенький,
Як порох був уже палкенький.
Його й держали на підпал.
Під ним вона огонь кресала
І в клоччі гарно розмахала
І розвела пожар чимал.

 Кругом костер той запаливши,
 Зо всей одежі роздяглась,
 В огонь лахміття все зложивши,
 Сама в огні тім простяглась.
 Вкруг неї полумя палало,
 Покійниці не видно стало,
 Пішов од неї дим і чад!
 Енея так вона любила,
 Що аж сама себе спалила,
 Послала душу к чорту в ад.

III.

Еней-сподар, посумовавши,
На-силу трохи вгамувавсь;
Поплакавши і поридавши,
Сивушкою почастувавсь;
Но все-таки його мутило
І коло серденька крутило,
Небіжчик часто щось вздихав;
Він моря так уже боявся,
Що на богів не полагався
І батькові не довіряв.

 А вітри з заду все трубили
 В потилицю його човнам,
 Що мчалися зо всеї сили
 По чорним пінявим водам.
 Гребці і весла положили
 Та сидя люлечки курили
 І кургикали пісеньок:
 Козацьких, гарних, запорожських,
 А які знали, то московських
 Вигадували бриденьок.

Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Січ,
Як в пікінери набірали,
Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в похід;
Як під Бендерю воювали,
Без галушок як помірали,
Колись як був голодний год.

 Не так то діється все хутко.
 Як швидко кажуть нам казок;
 Еней наш плив хоть дуже прудко,
 То вжеж він плавав на деньок.
 Довгенько по морю щось шлялись,
 І сами о світі не знались,
 Не знав Троянець ні один —
 Куди, про що і як швендюють,
 Куди це так вони мандрують,
 Куди їх мчить Анхизів син.

Оттак поплававши не мало
І поблудивши по морям,
Якось і землю видно стало,
Побачили кінець бідам!
До берега як-раз пристали,
На землю з човнів повставали
І стали тута оддихать.
Ця Кумською земелька звалась,
Вона Троянцям подобалась,
Далось і їй Троянців знать.

. . . . . . . . . . . . . .

 Тепер Еней убрався в пекло,
 Прийшов зовсім на иньший світ,
 Там все поблідло і поблекло,
 Нема ні місяця, ні звізд,...
 Там тільки тумани великі,
 Там чутно жалібнії крики,
 Там мука грішним не мала.
 Еней з Сивиллою гляділи,
 Якії муки тут терпіли,
 Якая кара всім була...

Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах
Живиця, сірка нефть кипіла, —
Палав огонь — великий, страх!
В смолі цій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли,
Хто як за віщо заслужив...
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!

 Панів за те там мордували,
 І жарили зо всіх боків,
 Що людям льготи не давали,
 І ставили їх за скотів;
 За те вони дрова возили,
 В болотах очерет косили,
 Носили в пекло на підпал.
 Чорти за ними приглядали,
 Залізним пруттям підганяли,
 Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали.
Кругом на спину і живіт,
Себе, що сами убивали.
Яким остив наш білий світ.
Горячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умірать.
Робили різнії їм муки,
Товкли у музчирях їм руки,
Не важились щоб убивать.

 Багатим та скупим вливали
 Ростопленеє сребло в рот,
 А брехунів там заставляли
 Лизать горячих сковород;
 Якіж і з роду не женились,
 Та по чужих кутках живились,
 Такі повішені на крюк,
 Зачеплені за теє тіло.
 На світі що грішило сміло,
 І не боялося цих мук.

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслугі, як котам.
Тут всякії були цихместри,
І ратмани і бургамистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тільки грошики лупили
І одбірали хабарі.

 І всі розумні филозопи,
 Що в світі вчились мудровать;
 Ченці, попи і крутопопи,
 Мирян щоб знали научать,
 Щоб не ганялись за гривнями,
 Щоб не возились з попадями
 Та знали церкву щоб одну;
 Ксьондзи до баб щоб не іржали,
 А мудрі звізд щоб не знімали —
 Були в вогні на самім дну.

Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм давали,
По весіллях їх од пускали,
Щоб часто в приданках були
І до півночі там гуляли,
І в гречку де-коли скакали —
Такі сиділи всі в шапках
І з превеликими рогами,
З зажмуреними всі очами,
В кипячих сіркой казанах.

 Батьки, які синів не вчили,
 А гладили по головах,
 І тільки знай що їх хвалили —
 Кипіли в нефті в казанах;
 Що через їх синки в ледащо
 Пустилися, пішли в ні-на-що,
 А послі чубили батьків
 І всею силою бажали,
 Батьки щоб швидче умірали,
 Щоб їм принятись до замків.

І ті були там лигоминці,
Піддурювали до дівок,
Що в вікна дрались по дрябинці,
Під темний, тихий вечорок;
Що будуть сватать їх, брехали,
Підманювали, улещали,
Поки дібрались до кінця;
Поки дівки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послі до вінця.

 Були там купчики проворні,
 Що їздили по ярмаркам
 І на аршинець на підборний
 Поганий продавали крам.
 Тут всякії були пронози,
 Перекупки і шмаровози,
 Жиди, міняйли, шинкарі;
 І ті, що фиґи-миґи возять,
 Що в боклагах гарячий носять, —
 Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,
Всі зводники і всі плути,
Ярижники і всі пянюги,
Обманщики і всі моти,
Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії,
Шевці, кравці і ковалі;
Цехи: різницький, коновальський,
Кушнірський, ткацький, шаповальський
Кипіли в пеклі всі в смолі.

 Там всі невірні, христіяне,
 Були пани і мужики,
 Була тут шляхта і міщане,
 І молоді і старики;
 Були багаті і убогі.
 Прямі були і кривоногі,
 Були видющі і сліпі,
 Були і штатські, і воєнні,
 Були і панські, і казенні,
 Були миряне і попи.

Гай, гай!... та нігде правди діти,
Брехняж наробить лиха більш:
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки:
Їм звязані були і руки,
Мов у Татар терпіли плін.
От-так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться...
Який же втерпить його хрін?