| ◀ Енеїда | Струни. Том 1 під ред. Богдан Лепкий З «Наталки Полтавки» (Іван Котляревський) |
З «Москаля Чарівника» ▶ |
|
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться.
як болить моє серце, а сльози не ллються!..
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді і полекша, як нишком заплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде;
Хто щаслив був хоть часочок, по-вік незабуде...
Єсть же люде, що і моїй завидують долі:
Чи щастливаж та билинка, що росте у полі —
Що на полі, на пісочку, без роси на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці?
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти — озовися!..
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!..
Полетілаб я до тебе, та крилиць не маю,
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю...
До когож я пригорнуся, і хто приголубить...
Коли тепер нема того, який мене любить?...
Видно шляхи полтавськії славну Полтаву —
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.
Не баїата я і проста, та чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,
Як же можеш ти дружиться з простими дівками!
Єсть багацько городянок — вибірай любую;
Ти пан возний: тобі треба не мене сільськую.
Ой доля людськая — доля єсть сліпая!
Часто служить злим, негідним і їм помагає.
Добрі терп лть нужду, по миру товчуться,
І все їм не в лад приходить, за що не візмуться.
До когож ласкава ця доля лукава,
Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.
Без розуму люде в світі живуть гарно,
А з розумом, та в недолі, вік проходить марно.
Ой доля людськая, чом ти не правдива,
Що до инших дуже ґречна, а до нас спесива?
Ой мати, мати! Серце не вважає:
Кого раз полюбить, з тим і помірає.
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть в печалі, що-день сльози лити.
Бідність і багацтво — єсть то божа воля:
З милим їх ділити — щасливая доля.
Ой, хибаж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука буде тобі мила?..
І до мого горя ти жалю не маєш:
Хто прийшов по серцю, забуть заставляєш!..
Чого вода каламутна? Чи не филя збила?
Чогож і я смутна тепер? Чи не мати била?
Мене мати та не била — сами сльози ллються:
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Прийди, милий, подивися — яку терплю муку.
Ти хоч в серці, та од тебе беруть мою руку.
Спіши, милий! Спаси мене од лютой напасти!
За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває;
Мати сина, мати сина,
Мати сина прогоняє:
«Іди, сину, пріч від мене!
Нехай тебе, нехай тебе,
Нехай тебе Орда візьме!»
— «Мене, мати, мене, мати,
В чистім полі, в чистім полі,
В чистім полі обїзжає».
— «Іди, сину, іди, сину,
Іди, сину, пріч від мене!
Нехай тебе, нехай тебе,
Нехай тебе Турчин візьме!»
— «Мене, мати, мене, мати,
Мене мати, Турчин знає:
Сріблом-злотом, сріблом-злотом,
Сріблом-злотом наділяє».
— «Іди, сину, іди, сину,
Іди, сину, пріч від мене!
Нехай тебе, нехай тебе,
Нехай тебе Ляхи візьмуть!»
— «Мене, мати, мене мати,
Мене мати, Ляхи знають:
Медом вином, медом-вином,
Медом-вином напувають».
— «Іди, сину, іди сину,
Іди сину пріч від мене!
Нехай тебе, нехай тебе,
Нехай тебе Москаль візьме!»
— «Мене, мати, мене, мати,
Мене, мати Москаль знає:
Жить до себе, жить до себе, —
Давно уже підмовляє!..»
Сонце низенько,
Вечір близенько —
Спішу до тебе,
Лечу до тебе,
Мов серденько!
Ти обіцялась
Мене вік любити.
Ні з ким не знаться
І всіх цураться,
А для мене жити!
Серденько моє!
Колись ми двоє
Любились вірно,
Чесно, примірно
І жили в покої.
Ой, як я прийду,
Тебе не застану, —
Згорну я рученьки,
Згорну я біленькі,
Тай не жив стану!..
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила;
А у мене ні хатинки,
Нема щастя, нема жінки.
За сусідом молодиці,
За сусідом і вдовиці,
І дівчата поглядають, —
Всі сусіда полюбляють.
Сусід раньше мене сіє, —
У сусіда зеленіє:
А у мене не орано
І нічого не сіяно.
Всі сусіда вихваляють.
Всі сусіда поважають;
А я марно часи трачу,
Один в світі тільки плачу…
Та йшов козак з Дону, та з Дону до дому,
Та з Дону до дому, та й сів над водою,
Та й сів над водою, проклинає долю:
Ой, долеж моя, доле, долеж моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая,
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим даєш лишне, менеж обіжаєш!..