Спомини з часів української революції (1917–1921)/I/II
| ◀ I. Український рух на Західньому Російському фронті | Спомини з часів української революції (1917–1921) Частина I. До Берестейського миру II. За самостійну Україну. Союз із Німцями. Прорви на Україну |
На Україні — Олевськ ▶ |
|
Вже своїм революційним відокремленням Українці із західнього фронту російської армії стали на становище майже ворогуючої сторони, тому зрозуміло, що вся наша поведінка того часу може бути схарактеризованою одним словом — „поготівля“.
Варти та стежі на поблизьких залізничих перестанках — озброєні застави зі скорострілами, висунені в сторону шляхів, які ведуть до району зосередження, повна непевність завтрашнього дня, а головно повна відсутність директив та вказівок. А проте російська влада почала низку спроб проти національних частин. Дня 29. листопада були розброєні сусідні з нами дві сотні польських уланів, а ми довідавшись про те вислали до них три вози зброї зі складів штурмовиків та складів III. Сибірського корпусу, яких ми були повними господарями.
1-го грудня з Несвіжа в напрямку на Осиповщину були вислані 2 сотні 25. Сибір. полку з панцирним дівізіоном та гарматами. Одночасно з містечка Мир мали виступити збройні відділи до 1000 баґнетів ріжних частин теж з гарматами. На Столпці прибули відділи Червоної Гвардії з Минська.
Одначе Несвіжську групу цілковито несподівано розброїли Поляки (яких вважали розброєними) — ґрупа з м. Мир відмовила послуху, а червоноґвардійці не прибули. Але ясно було, що те, в чому не пощастило нині, може вдатися завтра.
Нарешті 3. грудня надійшли звязки від Василя Тютюнника з інформаціями про III. Універсал і про плян, знову утвореного з армійських рад західнього та північного російських фронтів, революційного комітету, — прорватися на Україну.
Проєктувалося: створити збірну дивізію з Гордієнківців — куріня Наливайка і Шевченківського полку в Синяві, командування якою мусів обняти я. Ця дивізія мала захопити та вдержати всі стації на зал. шляху від Столпців аж до Синяви. За той час 45 російсько-українська дивізія, яка перетворилась у 5. українську дивізію, мусіла наступаючи з півночі опанувати Минськ, там навантажитись, та проїхавши вище згадані стації мала захопити Лунинець. Тоді мала виступити і збірна дивізія, щоб перейшовши Лунинець взяти Сарни і пропустити 5 дивізію на Україну.
Плян був не тяжкий до виконання, якщо взяти під увагу розклад російських частин, але у нас теж не все було гаразд. Годі було створити з окремих складових українських частин західнього фронту, вищу одиницю, бо перш за все не було відповідного старшинського складу.
Революційно відокремлені Шевченківці були по суті аморфною масою, в яких вже почався розклад на ґрунті боротьби за владу, між якимись двома „прапорщиками“, які претендували на посаду команданта. Цей полк держався тільки зусиллями полкової ради, з якою довелося зноситись, але вона, прищіпивши полкові український патріотизм, не знала, на яку ногу ступити в питаннях орґанізаційних та військово технічних.
Ґренадирський курінь Наливайка був міцною орґанізованою одиницею, але його командант — кадровий старшина — чути не хотів про прорив і „руйнацію“ вже безнадійно розкладаючогося фронту російських військ. Його впертість викликала те, що коли Наливайківці довідалися про нашу підготовку до прориву та спостерегли нерішучість свойого командування, перестали вірити йому і не виконали наказів навіть тих, що було звязані з проривом.
Якби там не було Гордієнківці 6-го грудня почали підготовку до виконання наказу. Повели розвідку на стаціях Мир, Осиповщина, Столпці — намічалися завдання, розділювалися ролі. — Кожний сотенний знав, куди має рушати — що робити. Навіть одну зі сотень першого куріня пересунено до стації Мир, а то за згодою та допомогою команданта цієї стації, який не міг дати собі ради з демобілізованими, що просто були дезертирами.
Згодом туди пересунено ще одну сотню та два скоростріли. Між 11. та 13. грудня ці дві українські сотні мусіли в алярмовому порядкові вирушити до містечка Мир, бо там прийшло до жидівського погрому, який почав дезорґанізований натовп салдатні.
Із цим погромом не могли дати собі ради комітети. Вражіння від нього було таке велике, що один з ідейних большовиків, яких так було мало, бувший каторжний за політичний терористичний акт — Сергій Конів, який був комісаром комендатури Мир — застрілився.
Наші хлопці під орудою помічника команданта полку сотника Андрієнка живо вичистили Мир від зайвого елєменту та зробили порядок.
Корпусний комітет доніс про цей факт повідомивши, що частини, які удержали ще порядок, припинили погром. На те донесення прийшла депеша від „главковерха“ Криленка такого змісту: „Товарищей, коториє сахранілі революціонную дісціпліну і панімают, что только порядок і солідарность всєх трудящихся обезпечит нам завоєванія ревалюції, ставлю в прімєр Революціонной Армії. Від єя ліца блаґодарю салдат і командіров полка прекратівшаго паґром у Мірі“.
І це писалось на адресу представників „жовтоблакитної контрреволюції“.
Діяльність підготовки прориву на Україну підтримувала морально полк серед розбурханого моря пристрастей та дезорґанізації.
Большовицька аґітація велася в межах полку вперто та настирливо. Козакам вказували, що вони мають на чолі старшину ґенерального штабу явного контрреволюціонера, що Центральна Рада є лишень збіговиськом дрібної буржуазії, яка тільки тимчасом надягнула червону маску, щоби розвалити єдиний фронт всіх трудящих.
Ішла вперта пропаґанда проти командного складу, який всупереч революційним наказам не є вибраний масами, тільки що найбільше комітетом.
Останній мотив мав найбільший вплив у рядах полку, так, що вже 5. грудня були випадки спротиву проти наказів, і тому 10. грудня командування полку видало наказ про перевибір усіх начальників, який доконано 11–12. грудня. Всі начальники були перевибрані наново на своїх попередніх місцях…
Про перехід на виборний принціп повідомлено корпусний комітет, який радо привітав поглиблення революції „у товарищей Українцев“…
Найтяжше всього було питання з демобілізацією. Попри розташування полку проїздили переповнені ешелони, з фронту проїздили батерії, що відходили в половині складу гармат, щоб облекшити прохарчування коней, проходили окремі ґрупи свавільно демобілізованих домів ділити відвойовану революцією землю, а з України приходили відомосте про те, що військовий міністр Порш теж оголосив повну демобілізацію.
Настрій „до дому“ був такий міцний, що здавалось приїзд на рідну землю буде смертю полку. Одинока надія ще в тому, що козацтво мало горяче бажання дійти зі зброєю до „своєї“ влади, щоби її, або привітати, або коли вона справді реакційна… розігнати.
Нарешті 14-го грудня дістав я наказ на 15. захопити стації для пропуску ешелонів 5. дивізії і ранком 15-ого українська варта, без усяких ексцесів і збройного спротиву, обсадила стацію Столпці-Осиповщину, Мир. Але ґренадири Наливайківського куріня мітінґували, висловили недовіря командуванню і не виконали наказу. Зі Шевченківцями сталося ще гірше; спроба захопити Синяву не мала успіху і Росіяни почали зосереджувати проти них свої сили.
Дня 16. грудня, під вечір, через Столпці проїхав перший ешелон 5. дивізії, але… розброєний.
Не знаю, хто так впорядкував, але ця дивізія (нерозбірливий текст) Минськ по панськи ешелонами, а в Минську її зустріли відділи червоної ґвардії та спокійнесенько розброївши у вагонах відправили дальше.
На стації Столпці командуючий нашою залогою запропонував командуванню та козакам 5-ої дивізії озброїти їх із наших запасів та запасів Осиповщинських складів зброї, але ті рішуче заявили, що їх і так везуть на Україну, де зброї досить…
Цей випадок вплинув достаточно розкладаючо; до того ще в розташування 3. куріня полку прибули якісь два людці, які нібито мали посвідку від військового міністерства України та передали, що українська влада не бажає бачити таких „самочинних“ формацій, що створилися на фронті з російських частин, а формує нову українську армію, так, що для тих Українців, які є в російських рядах, найкраще вертатись найскорше домів, де їх вже пляново притягнуть до української армії…
Чи треба ще зясовувати, що сталося?…
Сотні полку 17. та 18. грудня мітінґували та винесли рішучу постанову: „демобілізація домой“.
Годі було протиставитись стихії, треба було вибирати: чи зберігти бодай вигляд орґанізованности, чи викликавши ексцеси все одно лишатися без людей.
Як не тяжко було, але 18. грудня видано наказ про демобілізацію полку, в якому зверталося до всіх свідомих свойого обовязку перед Народом Українським старшин та козаків із закликом не здавати зброї, а виїздити на Україну зі зброєю з тим, щоби здати цю зброю тільки українській владі. Тих же старшин та козаків, які вважали для себе негідним покинути боротьбу та дезорґанізовано потайки продиратися домів, та хто своєю честю уважав прийти до своєї влади, як частина і принести їй свої кріси та скоростріли, своє імя полкове, щоби вона рішала як повестися з полком далі, — тих закликали лишитися під полковим прапором до кінця та пробиватися на Україну.
Почалась демобілізація. До штабу полку зносили та звозили зброю, вози, амуніцію.
В стодолах фільварку складали цю покинуту зброю, а її було богато, бо полк перебрав від дезертирів та розклавшихся штурмових полків усе їх майно, щоби взяти його зі собою на Україну. В інших стодолах та клунях громадили амуніцію, а на толоках довкола лаштували у великий табор вози.
Сортовано коні: найліпші залишилися до походу, інших випускали на Божу волю, бо не було рук, ані їх харчувати ані доглядати.
Шкода було бідної тварини. Її таки засуджувалось на голодову смерть. Видовище вихудлого коня, що з голоду обмикує стріхи, чи обгризає плоти і паде трупом біля них — було звичайним малюнком російської демобілізації на всьому близшому й дальшому запіллю, по задах армії.
Село не могло вмістити всіх покинутих коней не годно було їх прохарчувати, а в тойже час в глибині держави орали людьми й коні були на вагу золота. Але як вбєш у голову такому „демобілізованому“, що треба взяти та довести на Україну коня! До дому тай годі! а про коней мусить подбати старшина. А як?
Тяжко, але всеж таки не дезерція, — не хаос. Демобілізуються по черзі; хто бере зброю, дістає посвідку з правом везти її та підписує зобозязання здати її правній українській владі.Треба було ще якось управильнити залишення тої зброї, що її складено в штабі полку і всього майна, що його лишалось. Пощастило знайти представників революційної білоруської влади та їм здати все, що лишалось за реєстрами та поквітуваннями.
Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях плян адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але що найменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, зайві чоботи, які пощастить дістати і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів, щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки вистарчить сідел та здатних верхівців.
Демобілізація посувалася швидко. Збільшувались запаси зброї у стодолах, чорніли все нові та нові чотирокутники залишених возів (звозилося майно українського та двох російських „ударних“ полків). Блукали все нові та нові череди безпритульних, голодних коней — кістяків. Попри штаб полку проходили ґрупи демобілізованих частинно зі зброєю, яких вели теж демобілізуючіся старшини.
Безнадійність та зневіра стискали серце тих, хто надриваючись працював в штабі полку, щоби кермувати тією аґонією частини; здавалося, що нікого не зістанеться, щоб рятувати бодай честь того імени, що ми собі прибрали на шефа: імени кошового Костя Гордієнка.
Сумно сидів гурток штабових старшин та козаків у напів-темній салі старого панського будинку литовського типу фільварку та слухав гри адютанта полку на плачучому старому фортепіяні (Олекси Григоріїва нині вже покійника, що вмер підчас визвольної боротьби на сухоти як командант бригади Київської Дивізії). Плакали пісні про зруйновання Січи — про неволю недолю.
Стало тихо. І в цій тиші писар полку козак Іваненко висловив загальну думку: „чи залишиться хто бодай прапор домів віднести“?…
Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то він відвезе — кінь добрий, якось пошастить.
З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах сотник Андрієнко і сказав: „анумо поклянемось усі один одному, що не зрадимо імени полкового та підемо всі, хто тут є напробій!“…
Пятнадцять чоловік встало та протягнувши один одному руки поклялися пробитися збройно до Київа, та не скласти зброї, аж поки не переконаються, що Центральна Рада є справжнім виявом волі Українського Народу, тоді мають її накази виконувати.
Поклялися, а за вікном жалібно їржав голодний кінь та хрускали кроки вартового коло стодоли повної амуніції та крісів.
Події розвивалися швидко. Росіяне довідавшись про почату нашу „демобілізацію“ та про те, що українська варта вийшла з Осиповщини — заняли міцно цю стацію та висунули пішу та кінну розвідку в напрямі разташування полку. З Несвіжа теж почали підходити їхні стежі. Ось чому 21. грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на пробій, чи які не поспіли демобілізуватися, щоби зосередились до м. Пісочне близше до станції Столпці, яка ще була в наших руках і де всідали до проходячих потягів наші демобілізовані.
Ще 20. грудня дуже потепліло, почав танути сніг, а у вибоях доріг показалась вода. Тому пересування навантажених возів йшло дуже повільно та щойно під вечір 22. штаб полку перетягнувся до Пісочного.
Прибувши туди ми довідались, що наша варта на станції Столпці збита червоною ґвардією, яка підійшла з Минська та що всі наші демобілізовані арештовані у станційних будинках.
Цікаво, що до таких же демобілізованих та просто дезертирів із російських частин, які переповнювали всі потяги, подібних репресій й не думали вживати.
Вночі з 22. на 23. зорґанізована була виправа з Пісочного в 150 козаків при 2-х скорострілах, яка на світанку 23. заатакувала Столпці, вибила звідти червоних, та всадила до потягів усіх наших демобілізованих.
Тимчасом наше становище в Пісочнім ставало непевним. Не кажучи вже про те, що ворожі стежі та розвідки натискали з боку Осиповщини та Несвіжа, що червона ґвардія, відступивши зі Столпців, невпинно шукала змоги їх знову заняти і що в самому Пісочному почалась проти нас акція. Невеличке село Пісочне щось коло 120–140 домів мало до 20% жидівського населення, яке провадило невпинну аґітацію серед запільних частин ґренадирського корпусу, що заповнювали більшу частину домів, в самім Пісочнім і околичних селах.З менту прибуття штабу полку не вгавали мітінґи на вулицях, на площі перед церквою, по шинках і стодолах.
Темою отих мітінґів була боротьба з контрреволюцією, з тими, хто не слухав безоглядно совітської влади; — в своїх промовах аґітатори весь час ставили запитання: „хто вони оці Українці: вони втікають із фронту під проводом вовка в шкурі вівці — старшини ґенштабу, що одурює вояцтво, щоби вони перешкоджували обороні революції. „Що за Україна? про неї ніхто не чув і не знає, це тільки вигадки. Кожний чесний борець за революцію мусить розброїти тих задурених робітників і селян, щоби вони не пролили з дурноти братерської крови, а тих, хто їх дурить, треба розстріляти“.
Зверталися аґітатори та салдатня із запілля армії до наших козаків дратуючи їх і вибухали спори то там то тутки. Треба було величезних зусиль, щоби вдержати Гордієнківців від ужиття зброї. Двічі мені самому довелося спинити своїх хлопців, які вже тяґли скоростріли, щоби розігнати ворожий мітінґ, на якому їх ображали. Всі начальники Гордієнківців доводили, що ми мусимо тільки боронитись, а не нападати та піддаватися провокації до зайвого пролиття крови.
Після випадку в Столицях і стички з червоною ґвардією, в якій пролилась таки кров, становище стало таким напруженим, що один випадковий стріл напевно був би викликав бійку.
А Тут же наближалися свята; жиди шинкували горівкою та вином, які набули в „демобілізуючихся“ тоб то розкрадані по військових лічницях.Українці здержували можливість ворожих вибухів лише тим, що твердо вдержували озброєними відділами зі скорострілами два виходи із села в напрямі на Несвіж й на Столпці та будинок священика що біля церкви. Невпинне патрулювання по селі відривало богато людей, а головно вся ця напружена атмосфера не давала ніякої змоги перевести якунебудь орґанізацію полку, тих людей, що залишилися в окремих сотнях та курінях після демобілізації. Штаб не знав навіть, чим він розпоряжає, бо все було в русі, службі та поготівлі.
Ранком 24. після коротенької перестрілки, червона ґвардія загрожуючи обходом вибила наші частини зі Столпців, що підняло і без того піднесений настрій у Пісочнім. Після полудня російська кіннота з боку Несвіжа пройшла попри Пісочне і безумовно звязалася з Столпцями. Треба було щось робити.
Тяжко було з цілковито невпорядкованими козаками, зденервованими та перетомленими, з дезорієнтованою старшиною, ризикувати на рішучу акцію, щоби пробитись у напрямі на Несвіж — в найкоротшому напрямку до Шевченківського полку в Синяві: в Несвижу був же штаб II. армії з поважною охороною. Тимбільше годі було вирушати в бік Осиповщини чи Столпців, бо це віддаляло би нас на північ у цілком вороже окруження. Лишався один шлях на схід на ліси малого Полісся — в напрямок на м. Купин в обхід Несвіжа, але на цьому шляху була ріка Німан, без мостів і з непевним, як довідалася наша розвідка, ледом.
Але що ж було робити? Наші розвідчики, що користуючись хаосом, який панував поміж російськими частинами, були майже на всіх їх мітінґах і нарадах, доносили, що на кутю (Святий Вечір) проти полку буде збройний виступ у самім Пісочнім та що цей виступ має підтримати іззовні російський відділ. Завважено присутність матросів червоної ґвардії в Пісочнім, які приїхали очевидячки, як звязкові зі Столпців. Одна зі сестер жалібниць, що була при полку на посаді лікаря, побувала на дуже таємній нараді комісарів Пісочного та червоноґвардійців і принесла повний плян нашого майбутнього розброєння, яке мало відбутися в півночі на 25., коли то сподівалися зменшення поготівля задля святкування Різдва. Одночасно з внутрішнім виступом мали підійти і червоно-ґвардійці зі Столпців.
Треба було оминути цього розброєння, а тому треба було відходити на схід, числячися з тим, що так-сяк пощастить переправитися через Німан.
Неспокійна була Різдвяна ніч для Гордієнківців. У темноті, малими гуртками почали тягнутись через Пісочне на схід вози навантажені хлібом і набоями. Тяжко зі скрипотом, перетягались вони через Колдобину, що була на східньому виході з Пісочного і зникали в пітьмі та мряці. Все Пісочне гуло пяними співами та лише в українському куті було тихо, бо люде сиділи по хатах у повнім поготівлі з крісами в руках, чекаючи на свою чергу до відвороту.
Повне поготівля заряджено і в штабі полку, де поміж двома телєфонічними апаратами з озброєними телєфоністами стояла маленька ялинка слабо освітлюючи шабашовими свічками невелику кімнату, до якої що 10–15 хвилин входили Гайдамаки з донесеннями: — „Здорові були батьку! З кутею! Сотні з Осиповщинського кінця вирушили“ — „Святий Вечір батьку! дозволь від попа забрати скоростріл?“ „З Різдвом! стежі зі Столпців вернули — кажуть Москва вже вирушила“.
Коло півночі щось підозріло стихли співи, але до того часу виїхав із села останній український віз та почав відходити штаб збіраючи останні стежі з двома скорострілами „Люіса“.
Коли виїздили останні верхові з Пісочного, десь ніби видніли на бруднім снігу, на площі, якісь постаті, що прямували і до попівського дому і в напрямі виходу на Столпці. Там, у тому напрямі раптом зірвалася коротенька стрілянина, протахтав кілька черг скоростріл і також раптом усе стихло, наприкінці неясним гомоном голосів і викриками.
Пять кілометрів вузенької снігової доріжки цілком розбитої возами — оклики варти і маленьке сельце все забите кіньми, возами, людьми, коло нього в невисоких, але стрімких берегах біле пасмо ріки Німана зі сталево-чорними плямами та смугами незамерзлої води, на ньому сам там світиться вогонь, рухаються тіни… Це гайдамаки обстукують місця, де лід надійнійший: підстелюють слабші місця викладаючи їх соломою, сухим очеретом та гіллями.
До пятої години вже майже готовий покручений шлях поміж прогалинами та полонками; лише удвох місцях непевно: — кінь ще пройде, але з возом буде тяжко, може й втопитись. Над самим ранком раптом вдарив мороз і вкрив білим пухом інею і соломяні дахи кількох хаток села і високі сосни та ялиці понад берегом і коней і вози і куняючих під возами, з браку місця по хатах, Гайдамаків, які хоч і звонили зубами від холоду, та дякували Богу за несподіваний мороз і його допомогу. За яку годину, в перших червоних промінях сонця, потягнулися гадюкою вози через Німан підпомагані пішаками у той час, як кіннотчики вартували шляхи на Пісочне.
Останні вози втягнулися до ліса на східньому березі Німану. Відходять ховзагочись на леді кіннотчики. Їздці злазять із коней, декілька бомб для зруйнування дротяних перешкод падають на слабі місця леду. Глухі вибухи і розбитий лід пливе за водою відіймаючи шлях для можливого переслідування.
Широкий нерівний шлях йде вгору правим берегом Німану в напрямку на Купин перерізуючи на перших 3-х верствах високий старинний сосновий бір весь вкритий білим інеєм, червоніючим і виблискуючим під першими промінями сонця. На шляху йдуть наші вози в цілком випадковім порядку, перемішані з муніційними скринями, скорострілами, з пішими козаками та верховими.
Нарешті перша нагода, коли після „демобілізації“ і розкладу можливо підрахувати сили. Валка спиняється. Всіх крім погоничів на возах викликається вперед і під дахом засипаних інеєм сосон, на морозі, складаються списки полку, провадиться поділ — впорядкування. Залишилося старшин ріжних степенів 21, піхотинців 420, кінних 35, погоничів, на возах 78; скорострілів Максима 6, Кольта 4, Люіса 8; возів господарських 60, скорострільних 6, муніційних 12.
Полк поділено на чотири піших, одну кінну та дві скорострільних Максима та Кольта сотні. Призначено командування, зорґанізовано немуштрову сотню. Через півгодини із ліса витягається вже не обоз з людьми, а готова до бою частина, яка прикривала що правда дуже великий обоз, але конче необхідний, з огляду на далекий шлях, на якому годі було числити на нормальне постачання.
Відразу, по виході з ліса, наткнулися ми на прояви тієї „демобілізації“, що відбулася в російській армії: застрягла в замерзлому болоті і стояла нахилившись на шляху цілком справна 42-ка гармата, а коло неї лежали два здохлі вихудлі коні. На селі в 1½ кільометра від ліса знову найшли покинуту „канцелярську повозку“ 12. важкого мортирного (моздірного) дивізіону, з якої взяли блянкети та печатку, щоби використати на дальшім шляху,
Перший день проходу пройшов спокійно. Ми йшли то по лісах — вільхових, березових, густих та великих, які були першими вістунами Полісся, то відкритими засніженими полями і пройшли декілька сіл, причому в тих, через які шлях йшов із заходу на схід, полк зголошувався як українська частина, що йде на Луцьк (штаб III. армії), а в тих, через які доводилося йти з півночі на південь, йшли вже як 12. важкий дівізіон, що тягне за сіном у Полісся.
Ті місця, куди ми йшли, були від фронтової смуги 40–50 кільометрів поза гостинцями, далеко від залізниці, а тому жадного війська там не було і життя йшло там майже нормально.
Цікавий цей край що до складу населення та що до його психольоґії. Тут перемішалися елєменти білоруські, польські, литовські та татарські (рештки Ліпківської орди). Останні осіли тут на прикінці XVII віку, і цілком затратили вже свою мову, залишивши собі тільки давню віру предків та деякі звичаї. Будинки кожного з тих народів, по зовнішнім вигляді і по внутрішнім, відріжняються один від другого, не кажучи про поведінку та відношення.Присутність в оселі Ліпків зразу зраджувалась невеличким будинком мечету з маленьким півмісяцем на горі. Ліпківські хати теж відразу кидались у вічі спічастим дахом вкритим деревом з повислими стріхами, які утворювали криту балюстраду довкруги хати. Кидались у вічі також окремі стайні, бодай на одного коня, пристроєні до хати в той час як інший товар мав окремі хліви. Внутрі Ліпківської хати пересічно дві кімнати, з яких перша незамешкала і вкрита килимами, друга має ослони (канапи), яких уживають як ліжка. Широка піч опалює обидві кімнати, при чому вариться з боку другої кімнати, але не на відкритій плиті, а в печі, яка вироблена на спосіб грубки. В ночі ліпківське помешкання освітлює каганець з баранячим салом.
Литовські, польські та білоруські хати мало чим ріжняться по зовнішньому вигляді; може тим, що перші дві нації мають хати більшого розміру та дуже часто мазанки, в той час як білоруські виключно з деревляних колод. Всі хати цих трьох національних ґруп покриті соломяними дахами, причому у Литовців та Поляків солома кладена дещо охайнійше. Зате внутрі мешкання значно відріжняються між собою.
Перше що звертає увагу в литовській хаті, це великий передсінок майже порожний, тільки з декількома скринями попід стіни. В передсінку обовязково порозвішувані всякі черепи — коровячі, лосячі, а в найбільш заможних навіть турячі з рогами. Вряди-годи зустрінеш у тому передсінку ще й стару, вже нездатню до вжитку, зброю.
З передсінку двоє дверий у кліть та покій. Покій — велика кімната трохи присадкувата з великими бантинами, стеля чисто, набіло, вимазана. Зараз на ліво від входу, велика піч інколи з малюнками, за якою, поміж піччю та стіною, містяться парадні ліжка, великі й масивні. У тому куті печі, що звернений до нутра кімнати, вирізана трикутна неначе грубка якого 1–2 метри завглибшки та 1 метер висоти. Ця грубка, — призначена для скалок, якими ще освітлюються литовські та польські „шляхотські“ хати. Треба зазначити, що так Ліпки як і Литовці та Поляки в цьому районі вважають себе т. зв. „засцянковою шляхтою“, чим тоді, на початку революції, вони дуже пишалися.
Такий же устрій і польської хати. Вона ріжниться від литовської не тільки величиною передсінку (у Поляків менший), але й відсутністю прикрас із рогів та черепів, які питомі тільки Литовцям. Цікаво, що роги висять і в кімнаті, якої обстановка у Литовців складається із довгих масивних лав та такихже масивних стільчиків. Польські хати не мають рогових прикрас, зате часто можна стрінути в них „поставець“, щось на зразок мисника, тільки за склом, у якому зберігається найцінніший у господаря посуд.
Треба також зазначити, що образами святих прикрашені у значно більшій мірі польські хати.
Білоруські хати найбіднійші, найменше приваблюючі зі всіх і тим біднійші, чим глибше в Полісся. Якщо є в хатині піч (а є і курні хати з вогнем просто на долівці, з доісторичним огнищем,) то уважається обовязковим у деяких глухих селах на Поліссю, які тільки два місяці на рік, коли багна замерзнуть, мають сполучення зі зовнішнім світом, що димар (комин) від неї проходить через усю кімнату підтриманий на глиняних стовпцях, які як колюмни ділять кімнату на два переділи, менший, де постелено піл для спання цілої родини та більший, де стоїть стіл і примітивні лави; в кімнаті для спання немає з правила вікон.
Що найориґінальніше в білоруських хатинах, то їх освітлення. Уявіть собі, що зі стелі, посередині кімнат, спускається щось подібне до труби (резонатора грамофону) ширшим отвором до долу; під цею трубою, на чотирьох ланцюжках завішена залізна дощечка зі загнутими закрайками. На цю дощечку кладуть соснові чи ялові, добре висушені корінці, які й запалюється. Невеликий дим, що йде від цих корінців, вилітає в трубу, якої верхній вузький отвір йде в комин. Корінці дають ясне біле світло подібне до світла ґазового, а одночасно добре прочищують в хаті повітря. Запах від тих корінців теж доволі приємний.
Повитання чужинців, які заходять до хати, теж надзвичайно ріжне: щиро вітає їх Литвин, з великою повагою, але не дуже радо приймає їх поліський шляхтич; по східному, мило їх приймає Ліпок і вовком дивиться на них Білорусин, хоч і витає їх звичайним привітанням. В глухих селах, у Білорусів, нічого не купиш, бо вони звикли продавати тільки жидкам, завжди одним і тим самим, які приїздять до них врядигоди з містечок та міст. З іншими не уявляють собі можливости торгувати так, що доводиться брати самому необхідне та потім давати по оцінці гроші, які Білорусин приймає з подякою не числячи, але все не погоджується продати що небудь, кажучи, що не знає скільки воно коштує, як його продається і т. д. Інші нації цього району продають все охоче, причому найгірше ще торгується Ліпок.
В язиковому відношенні всі ці ґрупи одна від другої мало чим відріжняються; всі балакають по білоруськи, лише Поляки подеколи вставляють окремі польські чи пак латинські скалічені слова, яких змісту вони часто-густо самі не розуміють.
Як це не видається дивним, але в ті часи, безпосередно після виборів до Російських Установчих Зборів, національна приналежність майже точно вязалась із соціяльною вдачею, дарма, що в нутрі кожної національної ґрупи були великі ріжниці що до заможности та забезпечення життя. Очевидячки тут причиною була давня суґестія націй завойовників та поневолених, націй упривілейованих та упосліджених, сугестія шляхотського звання — спільности гасел, побутовщини тощо.
От чому Поляк, тієї північної частини Передполісся, здебільша голосував за кадетською буржуазною лістою; Литовець за поміркованою демократичною; Ліпки за шляхотською, а Білорусин за комуністичний список Ч: 9.
Певно тому і до нас ріжно ставились ці ріжні національні ґрупи, вже поважно зачеплені партійною пропагандою в звязку з виборами до Установчих Зборів.
Гайдамаків страшенно дратувало те, що „кадетські попихачі“ чи „дворянська глупота“ все рахували нас своїми прибічниками.
Це все викликало зайві розмови між Гайдамаками і було для них зайвим доказом, що Українська Центральна Рада є нібито витвором буржуазним та що завданням полку будуть бої за інтереси працюючих на Україні проти ріжних захватчиків влади. А разом із тим доводилося також показувати зуби тим селянам, які були за „списком Ч: 9“. Не буду додержуватись хронольоґічного порядку в своїх споминах і дозволю собі змалювати випадок, який трапився пізнійше в самому осередку Полісся, майже коло самої Припяти.
Село Лядне, в яке ми прийшли коло 1. січня 1918. року, довідавшись, що ми Українці, відмовилося впустити нас на нічліг під тим претекстом, що вони число: 9…
Згадане село складалося на 90% із дядьків, які мали від 40 до 50 десятин і мали великі прибутки з продажі Жидам сіна та дров із лісів. Ціла околиця вказувала нам на це село, як на богачів, але село було білоруське і тому було за… 9-тим списком, комуністичним.
Довелося загрозити селу, що пустимо його з димом і справа розвязалася без крови. Бо годі було ночувати в снігу на морозі 20 степенів, а шукати іншої оселі в цій країні, де село від села далеко на яких 25–35 кільометрів серед дикого пралісу, було неможливим.
Та повернусь до дальшого свого оповідання.
Через цілий 25-ий грудня був полк у русі. Зробивши при поважному морозі коло 30 кільометрів, дійшов до польсько-ліпківського села Тимоновичі, з невеличкою домішкою Білорусинів.
Це село лежало на шляху Несвіж — Купин — Слуцьк та через нього проходила проста телєґрафічна сполука між штабами II. та III. армії.
Найблизша військова частина російської армії була хлібопекарня IX. корпусу в Купині зі сходу та штаб II. армії із заходу. Ми залучили свого Морзе та телєфон до армійського дроту, щоби бути в курсі біжучих справ, виставили охорону та вирішили залишитись на цілу добу, щоби привести до ладу господарську частину, обчислити запаси та перевести остаточне впорядкування полку.
З Тимонович вислали ми кінну розвідку в сторону Синяви довідатися, що сталося з Шевченківським полком та розвідати, що робиться на шосе Слуцьк-Синява, яке було дуже густо обсаджене ріжними частинами III. Армії, де стояли такі небезпечні для нас частини, як два панцирні дивізіони, після наших вісток слухняні російському командуванню, курінь роверистів (наколесників) та Стародубський кінний полк, по відомостям слухняні комітетам. Отже нам ці ґрупи були однаковісінько ворожі.
До того місцевість у районі шосе була для нас дуже несприятливою, бо покрита тільки невеличкими перелісками, давала перевагу ворожій кінноті, гарматам та панцирним автомобілям.
Негайно по приході до Тимонович скликано штаб полку і сотенних командантів для інформації про моральний стан Гайдамаків. З інформацій виявилось, що хлопці не мають одної думки про дальші свої завдання. Що всі вони однаково вважали для себе неможливим кинути зброю і вертати домів як діди, чи як отара, яку пожене хто захоче. Всі вони вважають, що тільки озброєні представники Українського Народу можуть здобути йому належні права і що потрібна доконче орґанізованість. Але поза тими думками нічого конкретного, виразного, ясного — проти кого боротися, кого слухати, що робити — не знають. Всі ті питання викликують у них безліч розмов і сварок.
Нарада вирішила, що необхідно для втримання цілости полку у боях, що йдуть — єдина думка, формула, гасло, тому без огляду на втому попередньої ночі, майже без сну та цілоденного походу склала рада присягу, яку мали приняти всі сотні полку завтра.
В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що обовязаний боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена дальша мета полку, що станеться після остаточного зясування ситуації. Щоби виконати полкові накази прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на певну смерть.
Ранком 26-го зійшлися всі Гордієнківці біля маленького Ліпківського мечету, де на площі розтаборилися вози та після коротенької промови команданта полку присягнули на цю присягу, яку виробили напередодні та яку вже прочитали та обдумали з гайдамаками по сотнях.
Дивна, незвична присяга. Всі в шапках та без зброї. Нема ані попа ані церкви. В стороні сиротливо стоїть маленький мечет, на площі коло нього рядами, як твердиня вози. По присязі козаки поскидали шапки та почали стискати один другому руку кажучи: „всім та тобі присягаю“…
Була то справді присяга Гайдамацького загону, а не муштрового українського полку, який в тяжких боях викувався із Гордієнківців.
Після присяги взялися до обозу та за якої пів години провірили й перечислили все, що було у возах, перевантажили наново та з піснями розійшлися по хатах.
Роспоряжав полк замерзлим хлібом і сухарями на 10 діб 2-х. фунтової пайки на одного гайдамаку, крупами на 12 діб, вівса на три доби, набоїв по 300 на рушницю, по 18000 на скоростріл, ручних бомб по 6 на одного.
В ночі з 26. на 27. вернулись стежі з під Синяви та прийшли звідомлення від розвідки висланої в напрямі найкращого шляху крізь Полісся на озеро Жид в сторону Делятич.
Цей шлях був добре зазначений на 10 верстній мапі, яка лишень і була в штабі полку, бо більшого мірила мапи були тільки району II. армії.
Відомости були нерадісні: під Синявою Шевченківців розброєно і наша розвідка натрапивши на стежу наколесників втратила 3-х гайдамаків і одного коня; найкращий шлях на південь перехвачено російською кіннотою піддержаною панцирниками — розвідка втратила 1 вбитого та 3 полоненими, — шосе провірюється.
Отже довелося відмовитись від кращого шляху та пробувати проскочити в поліський праліс в напрямі Романово-Лядне, Турів-Олевськ, куди на 10 верстній мапі були, хоч не всюди, проведені чорні рисочки лісових доріжок.
Ранком 27. рушили ми в напрямі до шосе в повнім бойовім поготівлі. Коло 9. години ранку зірвалася метелиця з густим снігом. За яку годину намело страшні кучигури так, що наші вози почали страшенно грузнути здержуючи рух.
Ця задержка причинилася до того, що до вечера не змогли ми дійти до шосе і остаточно застрягли серед снігів у невеличкому, але заможному селі у віддалі 2-х кільометрів від шосе. Там довелося нам і заночувати, виславши пішу розвідку до самого шосе.
Хуртовина лютувала цілу ніч. І 28. метелиця не припинилась. Ми використали цю метелицю якнайкраще: озброївшись у лопати прочистили снігові насипи і до шосе і через нього. Панцирники, гармати, навіть кіннота, що застрягла в снігах по самі черева коням, стали менше небезпечними.
Всі наші верхові пішли на схід прикрити полк з боку ворожої кінноти, а пів чети 2. сотні з двома Люісами пішли в західному напрямку.
Коли останні вози та піхота полку перейшли через шосе, в західному напрямку завязалася горяча стрілянина і полк дарма чекав своїх 10 гайдамаків, що пішли на захід. А коли стежі наших верхових були обстріляні кимсь невідомим, серед снігової заверюхи пішли ми дальше та за дві години вже пірнули в гущавину соснового бору, яким довелося йти аж до 12. січня 1918 року. Тільки деколи виходили ми на безлісні простори та болота покриті купками кволий беріз та кущів напівзасипаних снігами. Слуцьке шосе коштувало нас 17 гайдамаків.
Дальший похід полку був дуже одноманітний. Важкі переходи від села до села, які в тих сторонах доволі пороскидані і рух лісовими доріжками в суворій природі засипаних снігом пралісів. Тяжка морока була з відшуканням шляхів. В цій диковині, при невеличкому русі, часто-густо доводилося нам брати за правдиву тимчасову доріжку, по якій поліщуки звозять зимою з багон сіно. Доводилось повертаючи, дійшовши до розібраних копиць сіна, знову шукати правдивого шляху. Користуватись провідниками з місцевих людей було дуже тяжко, бо вони вийшовши зі своєї оселі тікали з дороги, а в деяких випадках не знали навіть і шляху, по якому можна було би проїхати до сусідньої оселі, знаючи тільки шлях до того містечка, з якого приїздили до них Жиди та шляхи до своїх сіножатей. Треба зазначити, що йшли ми надзвичайно дикими дорогами і районами Полісся, так, що наприклад село Глушковичі вперше побачило військо, яке викликало своєю появою страшенний переляк. Це село має з близшим до нього містом Туровим (40 км. віддалі) сполучення 2–3 місяці в рік, коли замерзнуть болота. Позатим живе своїм окремим життям і не будує інших печей, як просторі огнища, подібні до європейських ватранів (коминків) тільки без бічних стінок, так що вогонь йде цілою стіною кидаючи світло та жар на кімнату. У тому селі більше, як в інших, удержались прастарі поганські звичаї. Цвинтар найбільше витриманого типу польських цвинтарів: величезні хрести позатикувані на курганового типу горбках, на кожнім гробі осикова колода обрубана з одного краю драбин частими вирубками й сперта на двох великих природніх камінях — „валунцях“ (ледового періоду), які підпирають її з обидвох боків майже в самій середині. Кладовище огороджене невисоким муром, який тягнеться по низу горбовини та складається з таких же „валунців“. Такого типу кладовище намальоване одним із польських малярів, призвища якого не памятаю, на картині під назвою „Пйорун.“
Отже на тому шляху, через глухе Полісся, довелося нам боротись не тільки з природою, холодом, але й з ворожнечою деяких сіл. Доводилося виходити дуже рано, морочитись з тими проклятими манівцями то зникаючи в непроглядну лісову гущавину, то переходячи по заметених снігами багнищах, грітися і їсти замерзлий хліб біля розкладеної зі сухого гілля ватри, та знову рушати в непевні лісові доріжки.
Грізна, сувора, але яка мальовнича — природа! Гра снігових плям та теміні зелених сосон та ялиць, білих стовбурів берези й величезних осик — все те видавалось ніби натовпом казкових духів-лісовиків, головно під вечір, коли темніло у лісі. В тому невиразному півсвіті прорізували гущавину борів червоні проміня сонця, кидаючи химерні тіні довкруги. Чорні шапки (ми всі були в сибірських кудлатих папахах) так достроювались до тієї дикої природи: кудлаті сибірські кучми, вихудлі коні, валка возів усуміш на колесах і санках, що чорним вужем тягнулась поміж височезними стовбурами дерев велетнів, або різко видніла на широких багнищах, — усе те творило вражіння чогось несправжнього, якоїсь казки з давньої давнини гайдамацьких походів.
Мимоволі навіть і міцні гайдамацькі нерви, загартовані боями у великій війні, підпадали під вплив цього окруження викликаючи на зверх дивні атавістичні прастарі почування…
Йдем, і з кожним днем сціплюється випадкова збірка з 16 ріжних російських полків та багатьох сіл й повітів України в одну родину почуваючу однаково, боліючу одною думкою.
Йдем, і мріємо про те, як принесемо свою зброю, боєве завзяття рідньому краю; як він радісно привітає нас, коли ми поможемо йому в його будівельній праці. А ліс довкруги шумить-гуде прастарі казки…
Але не обійшлось без пригод на тому шляху. На водохрещі (Йорданські свята) були ми в селі Погості, ще на Білорусі, і гучно відбули свято. Співали в церкві по українськи, з бідою переклавши самотужки славянський текст, били з рушниць на водосвяття, і кидали ручні бомби замісць стрільби з гармат. Наслідки були несподівані: на закінченні свята покликали команданта полку з декількома представниками штабу до недалекого панського фільварку, який дійсно був панським тільки по імені, (всього 30 десятин землі), щоб познайомитися зі стежою польських уланів, які надійшли з австро-німецької сторони, від легіонів Пілсуцького розшукувати корпус польських військ Довбура Мусніцького.
Вони перейшли через російський фронт з кіньми, зброєю та в уніформі…
Нам ясно стало, що вже кінчаються змагання по бувших межах державних уґруповань народів та що тепер починаються інші часи… На всіх мітінґах фронту нас переконували, що ці межі мають бути тільки соціяльні, одначе на цілім нашім шляху нашого походу до того часу, а також і ця випадкова зустріч, доводили, що ці межі не є тільки соціяльні, що головно треба брати під увагу якраз національний момент. Також стало нам ясно, що і російсько-німецький фронт, як такий, вже перестав істнувати.
На другий день після цього випадку ми мусіли переходити залізницю з Лунинця, на якій були етапи, варти і т. д.
Перейшли ми її між стацією Манденевичами та Петковичами без перешкод. В Манденевичах довелося в етапному шпиталі залишити 6 хворих гайдамаків із познаками плямистого тифу, бо везти їх дальше на возах було неможливо.
В Петковичах треба було перевести першу платну реквізицію борошна з німецького млина, бо хліба вже почало не вистарчати. При цій реквізиції переконалися ми, що не все у тому глибокому запіллю спокійно та „благополучно“, бо дуже здивувався управитель млина, коли дістав від нас гроші за вимогою дати на них посвідку.
Під вечір 8-го січня дійшли ми до ріки Припяти покритої ледом, на якому не було ані порошинки снігу; тільки сям-там виступала вода.
З великими труднощами перетягли ми через лід обози і опинилися в Турові, де попали на ворожі установи задів окремої складеної з упривіліованих частин російської ґвардії.
Начальникові Турівського етапу ми подали себе як 12. важкий дивізіон і він у пітьмі ночі призначив нам стоянки в самому кінці містечка, при його східному виході. Та ранком, побачивши наших дрібних сибірських коней й почувши українську мову дуже стурбувався. За якийсь час російські С-ри, що були в етапному комітеті, повідомили нас, що нам загрожує розброєння та що до Турова викликано кінноту з гарматами.
Не чекаючи на таких гостей, ми відійшли в алярмовому порядку на села — Пінеже, дальше на Родивилів і славетні Глушковичі. Між Топерічем і Родивиловом, попри наш шлях, натрапили ми на стовп із написом: „Минська губернія“ з одного — „Волинська“ з другого боку. Хлопці не витримали та позлазивши з коней прибили другі написи: „ Білорусь-Україна.“ — Здавалося нам, що ми вже осягнули мету, що вже дісталися до дому.