Спомини з часів української революції (1917–1921)/I/I
| ◀ Замісць передмови | Спомини з часів української революції (1917–1921) Частина I. До Берестейського миру I. Український рух на Західньому Російському фронті |
II. За самостійну Україну. Союз із Німцями. Прорви на Україну| ▶ |
|
Не можна заперечити, що перебіг революції в рядах російського війська не відбився на перших подіях української визвольної боротьби, бо в момент вибуху революції на Сході Европи головна маса активних українських громадян, весь цвіт української нації, її головна динамічна, фізична та психічна сила ввійшли так чи інакше, якщо не в самі ряди російської армії, то в царину її інтересів і впливів.
В російській армії почалась із самого початку горяча, невпинна аґітація, що видвигала найкрайнійші кличі. Розаґітована „салдацька“ маса кидала ряди армії несучи оці кличі зі собою на села, а люди, що звикли у війні вживати зброю як арґументів примусу й сили, ставали тепер найбільш рішаючою силою всього, що творилось у краю.
От чому не можливо не описати того стану, в якому була армія перед початком революції та отих пертурбацій спричинених революцією.
Улад російської армії, подібно як богатьох інших, надавав великі права старшинським її верствам, з окрема в часі війни. Старшина діставав у часі війни від держави поважну платню, яка давала йому змогу, як що він був жонатий, забезпечити вповні свою рідню і себе, нежонатим залишились зайві гроші, які в умовах повсякчасної смертельної небезпеки заощаджувати було недоцільно.
Ця велика забезпеченність старшинського складу викликала в часах позіційної війни (після 1915 року був нормальний стан фронту) різку ріжницю в житті старшини та вояка рядовика.Ця ріжниця збільшувалася в міру віддалення від бойового фронту. Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим явищем; вона що раз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про свої втрати, скільки вона поносить жертв своїм відорванням від щоденної праці, жертв, які ніколи не доповняться, бо допомога т. зв. „призивний пайок“ для родин вояків це тільки фікція.
Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку вояцьких мас була ще одна може й більше дразлива актуальна справа; а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах примусового „ура патріотизму“, „цареславія“ та заперечування людської особистої гідности з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед якими сам статут вимагав „раболепствованія“. Ця політика провадилась виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його зненавидженим.
Всі боєві накази передавані з гори до виконання переводились і досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам недоцільними а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо починаючи від 1915 р. російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв, затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної крови.
Дарма, що гинули масами і старшини — все одно всі ці втрати зачислювались тільки на конто їх провин.Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені царським режімом. Що правда, вони були більше економічно забезпечені, мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями „святости“ війни, всеж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державших центрах за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя і приходив до висновків тільки неґативних, щодо істнуючого ладу, вищих штабів та кермуючого проводу.
Так то російська армія вже була поділена перед початком революції на низку ґруп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого числили за чужого.
До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї, ризикувати повести з рядовиком будь яку бесіду на політичну тему, крім тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були наказані. Близші зносини могли бути тільки на ґрунті „землячества“, бо не заборонювалось вести розмови про домашній побут „на волі“, тобто про те життя повсякчасне, від якого й старшина, з окрема резервовий, і звичайний вояк були примусово відірвані.
Отже ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці війни не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях, тільки звичайні інтеліґенти та напівінтеліґенти, яких таким робом через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до зненавиженого режіму, — як людей, яким не вірили. І хоч це недовіря було значно менше до старшин „земляків“, то все ж воно було основою певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтеліґенції, тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно та найелєментарнійшим способом.
Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії буду змальовувати всі ті події, що відбувались у глухому закутку західнього фронту на самій його межі з північним, поміж річкою Німаном та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові III. С. К., який стояв у містечку Мир.
Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) — 12 верств, фронт 35–50 верств і віддалення від битого шляху були причиною того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих відвідин.
Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову закутину так звану „Налібокську Пущу“ простором яких 900 до 1000 кв. кільометрів поміж Німаном та Березиною.
Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в рядах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю, але й сама назва частин не давали можливости надіятись у них великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас забували наші центри.
В рядах III. Сибірського корпусу було понад З і пів тисячі Українців. Більшість із них була в 7. Туркестанській дивізії, два полки якої, 24 і 25 Туркестанський, були сформовані в Берестю на Підляшшю, а переформовані в районі Могилева над Дніпром й доповнені із запасних частин української території. Цілковито майже знищені в районі Молодечне, два другі полки тієї-ж дивізії, 11 та 12 Туркестанський, мали теж доповнення з Українців. Чимало було українського елементу не тільки сибірського із Сибіру, але й з Наддніпрянщини поміж сибірськими частинами. Тільки дуже мало, майже одиниці з Українців були по гарматних та технічних частинах корпусу і тут зазначуємо, що це мало своє окреме значіння в нашій дальшій боротьбі.
Вся маса Українців у чужих адміністративних рямках з початком революції жила своїм життям не по вказівкам центру, а головно під впливом цієї інтуїції національних почувань та обовязку, яка така міцна буває часом у хвилях великих революційних здвигів, а тому і дослідження цього життя, яке виявляє істоту народніх рухів, є дуже цікаве.
Про революцію в штабі Туркестанців 7. дивізії довідався я в досить самобутній спосіб. Два–три дні після подій у Петрограді в автора цих рядків, який жив з рядовиками гарно, явилися в ночі телефоністи штабу та повідомили його (не як начальника штабу дивізії, а як свого земляка з Київщини) цілком секретно про те, що Петроград та Москва захоплені повставшим народом, що царя мабуть вже не має й показали друковану відозву якогось революційного комітету, закликаючу досить неясно до підтримки революції. Вони шукали поради (знову як земляка), чи арештувати начальство, чи почекати, бо майже всі старшини були під непомітним доглядом „сознательних салдат“.
Довелося порадити їм, щоб почекали на вияснення обставин і побувати „цілком секретно“ на таємних сходинах вояків штабу дивізії, в якому автор був начальником, а крім цього на таких-же сходинах в одному з полків, і теж секретно, без відома команданта цього полку.
Щойно в три дні після цього довірочного повідомлення прийшов дуже таємно, до власних рук самого начальника дивізії, наказ з вісткою про заворушення в центрах Росії, які безумовно мали бути зліквідовані, але, з огляду на небезпеку їх неґативного впливу на фронті, наказувалося скріпити догляд по частинах, головно припинити звязок із запіллям, щоб унеможливити прибуття аґітаторів; доручувалось між іншим виставляти стійки, щоб не допускати до своїх частин фронтовиків, повертаючих із відпусток та лічниць.
Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального кермування армією та підтверджував правдивість „салдатської пантофльової пошти“, яка звалася на фронті „кашеварськими ізвєстіями“.Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами круп, мяса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями, яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші. Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти аґітації та можливого розкладу на фронті…
Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7. Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої аґітації) дивізії виділити найпевнійший полк для відсилки на Москву.
Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із полків не може бути досить „надійним“, при чому цікаво, що найбільш рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком[1].
Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і про певність частин дивізії, але для… революції.
Грім з ясного неба не зробивби більшого вражіння, як оці дві заяви.
Вирішено вислати негайно до штабу корпусу тогож начальника штабу для інформацій про стан дивізії.Пізно у вечір вернувся я до своєї „мислівні“, де був розташований штаб і негайно за мною прибігли до мене „земляки“ порадитися відносно зради, яку підготовлювало „начальство“.
„Пантофльова пошта“ передала, що резервові полки дивізії можуть окружити козаки та примусово відправити проти революції. Як тільки вийшли „земляки“, зявився вірний мій ординарець (кінний джура), сам киянин, родина якого жила недалеко від моїх родичів і якій ми помагали ще за спокійних та воєнних часів. Він був зі мною з початку війни у всіх боях і моїх поїздках по фронті. Тепер розказував мені, що цієї ночі підготовлялись арешти багатьох старшин, не виключаючи і начальника штабу, та що тільки „земляки“ стримують ексцеси разом із більше спокійними рядовими інших національностий, переконуючи, що „їхні“ старшини „разом із ними“ та нічого злого не вдіють.
От якто на перших кроках революції виявилася оця страшна прірва поміж вояцькою масою та старшинством російської армії, яка будувалась на недовірю одних до других; ця прірва ширшала з огляду на безглуздні роспорядки верховного командування, які не відповідали обставинам і настроям.
Необхідно зазначити, що ця прірва була значно меншою між рядовими та тими, які були близькі до „салдатського життя“ зокрема між тими, хто належав бодай територіяльно до одної місцевости, причому ця територіяльна спільність сильнійша була не між Великоросами, а головно поміж Українцями, а також поміж Поляками. Останні свідомо від перших днів революції почали національне груповання; Українці з початку тільки горнулись один до одного цілком інстинктивно, а також починали вживати своєї мови в інтімній розмові.
За тиждень після тих подій ціла дивізія вже присягала Тимчасовому Урядові Росії і вже ніби то усунено небезпеку розділу між старшинами і мужвою. Але Тимчасовий Уряд був більше ніж тимчасовий для народніх мас революційної Росії, не цілком відповідаючи їх бажанням, а ще більше тимчасовий був він для націй поневолених Москвою.
Зерно зневіри, засіяне ранійш, росло все більше й більше. Боротьба між урядом та „Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф“ почалась в армії спершу „негласним“ доглядом за старшинами, а потім постійне напруження поставило на чергу дня питання про явну офіційну контролю роспорядків і вчинків командного складу. Як засіб цієї контролі, створилися цілком революційним шляхом „комітети“.
Ріжноманітною була їх структура в ріжних частинах армії: в одних вибирали від кожної частини по одному старшині та по декілька рядовиків; останніх пропорційно до складу частини, чи з огляду на скількість її адміністративних одиниць, чи з огляду на число людей; в інших вибирано певну скількість осіб від кожної частини, не зважаючи на їх ранґи; в третіх зїзд представників від частин, вибираних ріжноманітним способом вибирав з поміж себе виконавчий орґан, який залишився після закінчення зїзду, як комітет.
Отже, склад комітетів, як видно, був дуже ріжноманітний, майже випадковий. Одиноке що було спільне для всіх це переважаюча більшість мужви, а не старшин. Треба додати, що старшини, які попали до комітетів, ділились на три катеґорії: випадкових, що в більшости нудилися своїм перебуванням у комітеті, погорджували своїми співпрацівниками рядовиками, саботували чи зовсім не являлися на засіданнях. Демаґоґів, що робили карієру на комітеті не тільки своїм підходом під тодішні настрої, а навіть своєю більшою революційністю, ніж сама революція, виносячи найбільше необґрунтовані резолюції і попихаючи маси на дикі й жахливі вчинки.
І невеличку кількість таких старшин, що щиро пішли за революцією, шукаючи в комітетах можливости порозуміння з масами.
Із розвитком революції старшинство все то менше оставалось у складі комітетів, чимраз більше відходило від інтересів мас займаючи майже вороже до них становище.
У середині самих комітетів йшла велика діференціяція. Невиразні з початку комітети, що їх метою була тільки охорона незясованих для мужви завойовань революції, відтак же незясованих контрреволюційних спроб, які уявляли собою старшини, з розвитком революції стали установою мовляв виразно парляментарною з боротьбою партійних ґруп у нутрі, причому найбільше впливовими спершу були соціалісти-революціонери, що кинули гасло земля та воля, а потім і вони мусіли відійти на друге місце, віддаючи перше большевикам.
Таким робом, комітети були складним антаґоністичним колективом у свойому нутрі без виразної назовні програми.
Треба ще зазначити, що поведінка комітетів і їх діяльність була дуже імпульсивна й дуже нервова. Вояцькі елєменти в комітетах дуже легко піддавались впливам, демаґоґії й провокації, тому й важко було щонебудь будувати на їхніх рішеннях.
Ми вже зазначили на початку, що комітети зразу стали в різку опозицію до командування й між ними почалась боротьба за впливи та владу.
Ніколи ніякими наказами не удавалось розмежувати функції цих двох сил.
Накази, які видавало командування, не виконувались масами без контрасиґнати комітету; зновуж командування саботувало комітетські постанови, а якщо виконувало під загрозою сили, то виконувало здебільша погано та лише формально.
Такий розріз був на руку тим, кому не залежало на істнуванні та цілости російської армії.
Автор цих рядків був із самого початку революції вибраний мужвою до дивізійного комітету Туркестанської дивізії та поважно поставився до своїх обовязків, не приєднуючись до ніяких зі старшинських ґруп і залишився в комітеті аж до відокремлення Українців від III. Сибірського корпусу. Тому довелось йому взяти участь у діяльности комітетів у корпусних та армійських з'їздах і добре познайомитись із настроями тих нових кермуючих військовим життям установ, які себе вважали відпоручниками „Савєта салдатскіх і рабочіх дєпутатоф“. Це знову збільшило прірву між старшинами та рядовими російської армії, бо старшини, як урядовці Тимчасового Російського Уряду, мусіли виконувати його накази, які звичайно були протилежні дорученням „Савєта раб. і сал. дєп“.
Ще більший розрив у російській армії виринув після невдалої виправи Корнілова проти революційного Петрограду.У підготовці тієї виправи взяв участь так званий „Офіцирський професійний союз“.
Ініціятиву до цього союзу дала певна ґрупа старшин, яку зорганізував полковник Новосільців, бувший член першої Російської Думи — партійна людина, що належав до К. Д. партії.
Союз мав нібито захищати професійні інтереси старшин і нібито мав обєднувати військових професіоналів, але в нього увійшли майже самі старшини резерви, які і на думці не мали продовжувати після війни свою професійну діяльність.
Отже сам голова „Союзу“ старшина запасу полковник Новосільців, і його активні члени взяли активну участь у рядах тих військ, що йшли на Петроград, а тим самим скомпромітували все старшинство перед масами мужви, що була за „Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф.“
У цій колізії дуже ориґінальне було становище свідомих Українців.
Вони не були за Тимчасовим Урядом, бо вважали своєю владою Центральну Раду, але комітети катеґорично зачислювали останню тільки до філій ненависного їм уряду — певної відміни вияву буржуазної стихії.
Тому Українці стояли самі поміж тими двома змагаючимися силами й мусіли в своїй єдности шукати порятунку.
Українці в складі корпусу, на початку революції, не творили своїх окремих військових організацій на зразок комітетів, тільки поодиноко входили як виборні до складу їх, при чому не було майже жадного російського комітету, в якому не було б декількох Українців. Якраз оте почуття територіяльної спільности, яке спонукало вояків Українців шукати поради у „своїх“ старшин, а старшин головно тих, які хотіли та вміли жити спільним життям з масами, шукати підпори у „своїх“ рядовиків, це почуття причинилося до творення українських гуртків типу „землячества“, з невиразними завданнями, головно культурного характеру.
Ці гуртки заклалися в кінці березня та початках квітня 1917 року. Глухо відгукувались поміж гуртками чутки про утворення уряду на Україні, деколи надходили українські часописи, яких не дуже то пускали на фронт, а з розкладом серед російського війська збільшувався неспокій за рідний край, загрожений і війною і бандами дезертирів та мимоволі виринала думка про необхідність свойого власного українського війська.
Гуртки почали відчувати необхідність ширшої орґанізації.
Вже в квітні, в окремих частинах, вибрано для керування справами гуртків ради в складі голови, його заступника, секретаря, скарбника та культурного інструктора. Діяльність цих рад координувалася в обсягу дивізій тими членами з Українців загальних дивізійних комітетів, які випадково туди попали, на них же покладено обовязок допомагати радам частин.
Вже це впорядкування українських гуртків удалося не без боротьби: були постійні перешкоди, як з боку начальників, так і з боку комітетів й ні одна частина не мала змоги скликати збори всіх Українців. І в той час, коли для участи в ріжних мітінґах находили можливим знімати цілі частини з фронту, Українцям не дозволяли з „технічних причин“ зібратись хоч на годину.Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального мітінґу цілої військової частини, український гурток збирався на томуж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.
Дальшу орґанізацію та впорядкування в межах цілої армії посунув наперед 1-ий український військовий зїзд.
Заходами начальства не дістали Українці III. Сибірського корпусу, в свойому глухому куті, заклику на цей зїзд, але російські накази, що забороняли висилати делєґатів, дістали.
Негайно-ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делєґати виїхали.
Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делєґата на зїзд. Делєґатами від 7. Туркестанської дивізії були вибрані „прапорщик“ Кудран та один рядовий.
Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну раду, головою якої став „прапорщик“ Андрієнко з Полтавщини, писарем Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.
Великий Боже, як же обєдналося все тоді проти Українців! І комітети (революційна демократія), і начальники, (контр-революція по тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного фронту від одних та накази „тащіть і нє пущать“ від інших.І лиш наїжені баґнети, з якими збиралися Українці на свої збори, та грізна постава деяких частин з українською більшістю, які були зібрані умисне деким із істнуючих начальників, як от „штурмовики“ 8-ої дивізії, що були зібрані полк. Гаєвським, та охоронні сотні штабу 7. Туркестанської дивізії не дозволили вжити більше рішучих заходів.
Хоч з опізненням, але делєґати виїхали. Гроші на подорож по сотику зібрали самі Українці між собою, а документи без ніякого дозволу виписано в штабі одної з дивізій.
Повернення делєґатів наробило богато шуму. Хоч деяких з повертаючих, як нпр. рядового 32. Сибірського полку Телушенка заарештували, все-ж таки, хоч і з запізненням всі від живої людини довідалися про вигляд революційного Київа та про непереможно зростаючий український національний рух.
Бажання захистити себе від сваволі, забезпечити собі мінімум прав, позбавити себе ролі упослідженних, яку хотіли відмежувати нам у святі революції, викликало потребу утворення своїх центрів і військових обєднань.
Увесь червень та липень 1917 року, в частинах III. Сибірського корпусу, проходить під знаком цієї боротьби за відокремлення. Вона йде на підкладі все зростаючого розкладу армії та прірви між вояцтвом та командним складом.
Кожна з політичних партій Росії пробувала найти вірну тільки для неї частину. Реакція відокремлювала найбільше запоморочених, чи пак реакційно настроєних старшин та рядовиків у „штурмові“ ґеорґіївські та інші частини, основувалися „офіцирські професіональні союзи“, в яких не було професіоналів, тільки самі „прапорщики“ та воєнні старшини. Революційні партії будували свої твердині по частинах: так 2 Туркестанський полк був під впливом аґітації С-Р-ів, 12 Туркестанський під впливом большевиків, 25 Сибірський і 32 С. Децький і т. д.
Але всі ці напрямки рішучо відмахувалися від Українців та їхніх змагань, називаючи це мазепинством, ножем у спину революції, „ізмєной родінє“…
Большевики молили не робити вилому в їхній програмі: „бо самоопредєлєніє вплоть до оддєлєнія“ має наступити негайно по захопленні ними влади, тому просили почекати до тої пори і покищо їм допомагати.
СР-и переконували, що Всеросійські Установчі Збори, в яких більшість обовязково буде належати до їх партії, ухвалять безумовно волю всім народам Росії, але до того часу просили остати в загально російських рядах, допомогаючи своїми багнетами СР-ам.
В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою ставились до всяких „офіцирських союзів“ і працювали тільки в своїх українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня національна єдність була для одних большевизмом, для інших контр-революцією.
Носити це ярмо надокучило і в кінці червня нотуємо вже перше відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де командантом був етноґрафічний Українець, де більшости тої чи іншої партії в комітеті не було, де соціяльний розклад був у межах самого полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв. „уговорів“ після кожного нового наказу.
Курінь відокремився за згодою мовляв, місцевої влади, але скільки сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!
Начальство ніяк не хотіло віддати того „на обществєннія русскіє дєньґі“ набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих „дєньґах“ українського гроша-крівавиці.
З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала другу точку опори (першою була охоронна сотня).
Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках III. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Ґренадирськім корпусі.
Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках, за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному куріні в одну „роту“ чи „полуроту“, а потім ці „роти“ революційно зійшлися і утворили курінь.
В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити більше обєднання.
У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один з курінів 32 полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув сотник Василь Тютюник (брат відомого отамана повстанців, який опісля командував армією У. Н. Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в Рівнім).
У 12 Туркестанському полку, що вигнав вже майже все начальство, довелося Українцям вжити рішучих заходів.
Ніякі спроби полагодити в спокійний спосіб не вдавалися і викликали лише дратуючі та ображуючі закиди в контрреволюції, мазепинстві і т. д.
І так, умовившись наперед з сусідніми українськими частинами та дивізійною радою, Українці 12 Туркестанського полку, одного дня, в певну годину, раптом всі в повному озброєнні, захопивши до своїх рук скоростріли та необхідні вози, вийшли на майдан біля розташування полку, швиденько вирядились у три сотенні лави з пів сотнею скорострілів й надіслали до команданта та полкового комітету повідомлення, що Українці вже сформували трьохсотенний курінь і не розійдуться, поки їм не призначать помешкання (землянок, звичайно).
Комітет підняв страшенний галас, наказував розійтися, загрожував ужити зброю, але в той час надійшли звязкові дозори (стежі) від сусідніх українських частин, які повідомили, що їх частини вже стоять під зброєю та готові допомогти своїм братам.
Комітет 12 полку поставив під зброю „учебну команду“, штурмові (пробоєві) сотні та всі скоростріли.Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав телеграму до корпусного та армійського комітету.
Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодження справи. Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку, озброїли скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім кінці майдану скупчилась решта полку.
В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній той розклад, що стався.
За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про необхідність задовольнити українські вимоги.
Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена і всі Українці повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій до них був дуже ворожий.
У ночі була спроба в 12 полку роззброїти Українців й тому на ранок слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради та штабу дивізії, в повне розпорядження ради.
Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там Українців небогато й дуже пильно за ними слідкували.
Щоби якось відокремитись нашим хлопцям довелося зголоситись добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській дивизії зявилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.
Погано було, що довелося піти до частин, що мали контр-революційну закраску; та не було іншої ради.
А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі: річ утому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі їх зі сибіряками.
Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладений, звільнив заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в резерві мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару штурмовиків.
Першими мусіли йти Українці і вони пішли негайно, але в мент, коли виступали, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.
Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських убитих та 80 ранених.
Ця справа зробила на начальників російських частин, що були недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на українські частини не як на майбутніх орґанізованих дезертирів чи розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству силу.
З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому почалась акція проти Українців, — в першу чергу проти тих, що ліквідували німецький наступ.
Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога української армійської ради, піддержана постановою полкових українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.
Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в окопах першої смуги були і в дивізіях III. Сибірського корпусу, що примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50% своїх людей у резерві.
Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення Українців та створення з них окремої частини.
Якраз у той час проєктувалася редукція російської армії та розформування її другочергових дивізій. Отже корпусна рада просила дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66 Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р., який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них, вступивши до чужеземного французького легіону рядовиком, потім втік звідтам до армії У. Н. Р. та у 1920 р. погиб у боях).
Був проєкт просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проєкт дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки одного „прапорщика“ військового часу у своїм проводі, а решта були козаки.Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.
Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила, що правда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Київа.
Після цього корпусній раді вияснено, що для проєктованого українського полку немає „кадрового“ старшини на команданта. Цікаво, що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб. п. — „підпрапорщик“ воєнного часу, 32 Сиб. „підпрапорщик“, 12 Турк. „прапорщик“, що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не здавалося дивним.[2]
Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових старшин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.
Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник штабу і обовязки його виконував., там поручник воєнного часу.Тимчасове наспіло розпорядження центральної російської влади про виборність начальників.
Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня, (29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.
На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.
І я мав там бути, як член дивізійного комітету, а задержаний працею в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився майже на годину.
Коли я верхи підїхав до юрби, то мене поінформували, що я вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мавби я бути затверджений тільки після вияснення мойого політичного „вірую“, яке я повинен перед зборами виявити.
Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив, що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди, і що я тепер не маю обовязку лишатись на якійнебудь посаді, яку я займав перед революцією тимбільше, що як громадянин України, не можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.
Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців, здається 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними вигуками „Слава“.
Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди розвідників штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм ординарцем (кінний джура) та „денщиком“ з тим, що він допомогатиме новому начальникові штабу в його праці.
Таким робом усунено перешкоду необхідности обсадити посаду начальника штабу дивізії тим, хто вже був командантом українського полку.
Це сталось і проти постанови начальників, які наказували покоритися виборному принціпові.
Далі пішло вже краще, мене як „товариша стрєлка“ без трудів приділили розпорядженням корпусного комітету до корпусної ради для технічної праці. Коли-ж виявилось, що „стрєлок“ має повну освіту Ґенерального Штабу та службовий степень, незручно було відкликати розпорядження, над яким глумилися „товариші старшини“, тому тільки додано, що „товариш стрєлок“ має дальше допомогати співпрацею і в штабі 7 дивізії.
Отже довелося їздити з Миру до своєї мисливні (півтора кільометра від озера Кромань) і назад; бути два дні в українській раді, 3 дні в штабі дивізії, а до того добу та ще кілька годин з інших діб присвятити праці в корпусному комітеті, де кваліфікованих сил теж не було і де корпусному начальству не вірили, бо воно все було контр-революційне, тобто складалося з кадрової старшини на чолі з „ґенерал-лейтенантом“ з французьким призвищем та „істинно-русскою душою“, монархічною, звичайно.
Це було безумовно на користь Українців, бо підчас їзди, доводилося проїздити вздовж фронту двох з трьох дивізій корпусу, тоб-то бути живим звязком всіх українських частин на тому фронті, а працюючи в комітетах і в штабі, бути поінформованим в усіх чисто російських справах.
А тут швидко посувалися події. На фронті йшло братання з Німцями. Прийшли мирові переговори, які велися майже кожним комітетом на власну руку, а в яких довелося й мені взяти участь, як експертові при делєґації Комітету 7 Туркестанської дивізії.
На скільки цей епізод пояснює взагалі відносини на фронті, а головно дає певні дані про трактування справи з боку німецького командування та його поінформованности в українському русі, доцільно буде згадати і про нього, тимбільше що з тими німецькими чинниками, з якими я зустрівся на російському фронті, довелось мені ще раз зустрічатися вже як з нашими спільниками у 1918 році під час операцій між Лубнами та Полтавою.
„Савєт раб. і сал. дєп.“ заволодівши армією та призначивши „главковерхом“ — „прапорщика“ Криленка видав наказ: шукати замирення з Німцями і почати пертрактації, до яких були уповноважнені навіть сотенні комітети.
На підставі цього розпорядження виборний командант 12 Туркестанського полку Жидаєвський, „прапорщик“, (потім провадив свій полк на Київ у рядах армії Муравьова) відправився до Німців із двома рядовими та побувши там два дні, прислав одного з вояків із запискою, що Німці радо почнуть пертрактації та на другий день після одержання через нас цієї записки, вишлють ранком делєґацію на наш відтинок на правому крилі дивізії та вимагають висилки відповідної делєґації з нашого боку, в якій мусить бути обовязково якийсь старшина ґенерального штабу.Діставши записку пізно вечером, дивізійний комітет скликав загальні збори та почав збирати делєґацію.
На чолі дивізійного комітету стояв тоді стрілець Сташков, малописьменний робітник, який зачислювався до завзятих большевиків. Він був у розпуці, бо уявляв собі всю важливість ситуації й брак сил на те, щоби взятись до пертрактацій. В той час в дивізийнім комітеті залишився тільки один бувший старшина — я, а в дивізії було лишень 4 кадрових старшин. Все-ж таки порішено наказ виконати і пертрактації почати, повідомивши про це вищу інстанцію — корпусний комітет.
В делєґацію вибрано самого товариша Сгашкова, двох членів комітету, одного жидка за перекладчика та мене. Спершу я не міг приняти вибору із тих мотивів, що не знав, як ставиться до мирових переговорів мій український уряд, та після довгих умовлень згодився бути при делєґації тільки технічним референтом, щоби як то казали товариші „нємєц нас не обманул“.
Ранком виїхали ми на відтинок нашої позиції, на якому широка багнувата долина Німану розділяла два горбки, які були заняті один російським, а другий німецьким військом. В ранішньому ясному світлі різко видніли російські й німецькі дроти та окопи ясно виблискуючи на сіровато-зеленому тлі калюж з осінніх дощів, що вкривали майже 1½ км. простір між дротами.
Делєґація пролізла через дроти, але „технічний референт“ нагадав, що у таких випадках требаби мати сурмача та білий прапор.Сурмача прикликано, а білий прапор заступлено чистою онучою одного з товаришів стрільців із ровів… Так „технічно вірно“ оборудована делєґація пішла за дроти.
Сурма заграла „отбой“, що означало для російської армії припинення вогню.
Ледви зявився наш імпровізований прапор поза окопами, як на цілому просторі німецьких ровів, на скільки око сягнуло, забіліли прапори. На верху окопів не було видко ні одного вояка з німецького боку, з російського-ж боку вилізло на гору все, що жило.
За хвилину після того, як показались маленькі білі прапори, висунувся з німецької сторони на протилежному боці і великий білий прапор, а з ним вийшов гурток з пятьох-шістьох людей, які пішли в наш бік. Вони поволі наближувались, обходячи водяні калюжі, вкінці їх відділював тільки вузенький але глибокий рівчак.
З німецького боку був репрезентований один старшина і пятьох рядовиків. Старшина був в одягу штабовця, але не ґенерального штабу, на що я негайно звернув увагу голові російської делєґації.
Не переходячи рівчака, німецький старшина чистою російською мовою запитав, чи є в російській делєґації старшина ґенерального штабу (російська армія тоді вже зняла всі відзнаки, уважаючи їх антідемократичними і в сірій масі нічого не можна було розібрати).
Товариш Сташков з ляконічним „вот“ ткнув мене пальцем у груди та негайно спитав — чи є з німецького боку також старшина ґенерального штабу. Але Німець не звертаючи на нього уваги запитав про моє прізвище та імя по батькові і тільки опісля відповів Сташкові, що зараз буде німецький старшина ґенерального штабу.
Один з німецьких вояків швидко, розбризґуючи в калюжах воду, подався назад до своїх окопів, а делєґація залишилась над рівчаком. Довга хвилина мовчанки переривана німецьким старшиною, який вдався у лірику і сказав звертаючись до мене: „Яка це велика хвилина — може початок кінця міжнародньої різні й початок спокійного співжиття народів“… На це відповів Сташков трафаретною мітінґовою фразою: „Правда, давольно етой проклятой вайни!“.
Тимчасом з німецьких окопів вийшов новий гурток — чотирох людей. Коли вони наблизились, ми побачили знайомого вже нам вояка, виголеного, з моноклем чистенько одягнутого майора ґенерального штабу з двома золотими зубами, та ще одного старого сотника з обличчям, на якому малювалась нудьга, імовірно на його думку задля даремно промочених черевиків. Крім цього був з ними і міцний бурш, — „ляйтнант“ з виглядом людини, що повнить службу — безкритично, на приказ.
Вони підійшли та нараз віддали почесть так одночасно й так вправно, що мимоволі підтягнулись і наші; витягнулись приклавши руку до шапок.
Після коротенької розмови поміж собою, той же німецький старшина запропонував шукати сухого переходу, щоби переглянути уповноваження сторін.
Довго посувалися ми вздовж рівчака, аж найшли напів зруйнований місток і зійшлися на сухому місці.
Німецький майор ґен-штабу підійшов просто до мене і привітав „гер-оберста“, висловивши радість з приводу такої стрічі. Я удав, що не розумію німецької мови і той же штабовий старшина переклав це привітання.
Ми подали собі руки. Побачивши, що російська делєґація стоїть безрадно, я сказав їм, що треба привітатися та пішов до решти німецьких старшин, щоб подати їм руку, а потім і до німецьких вояків, які спершу остовпіли, потім твердо, як на муштрі, шаркнули ногами у важких черевиках. Щойно тоді і наша делєґація почала подавати руки всім членам німецької делєґації.
З вдоволенням запримітив я невдоволення на обличчі німецьких старшин, яке виявлялося ріжно, в залежности від темпераменту. Делєґації почали обмінюватись документами. Німці витягнули пергамент із надрукованим російським і німецьким текстом, в якому уповажнюеться майора фон Дангофа до ведення пертрактацій в справі припинення ворожої акції на фронті ґенерала Войрша. Документ був із підписом цьогож ґенерала та його начальника штабу і зі всіми печатками. Ми, кожний витягли клаптик паперу, де тойже товариш Сташков підписав уповноваження собі та іншим із рос. делєґації вести пертрактації про демократичний мир між німецьким і російським народом.
Довго дивились на ці „документи“ і радилися Німці, зокрема на мій, де було зазначено тільки — „технічний референт“. Із їх розмови почув я фразу: „але треба і так пертрактувати, цеж революція, а мусимо мати мир“… Нарешті німецький перекладчик сказав, що — документи визнано вистарчаючими та що перше слово належиться голові російської делєґації, від якої виходила ініціятива початку пертрактацій.„Товариш“ Сташков зараз же почав промову:
… „Досить цеї проклятої війни, годі вже напрацьованим рукам пролетарів убивати своїх братів. Товариші зі „совдепу“, „народні комісарі“ та товариш Криленко дали нам наказ миритися з німецьким працюючим людом на умовах демократичних: без анексій та контрібуцій і на праві самовизначення всіх народів. Мир!… Але мусимо ми балакати з представниками німецького працюючого народу, тому запитуємо, чи є тут представники цього народу?“
Німецький иерекладчик перекладає. Довга павза — підчас якої майор Дангоф просить мене як „гер-оберста“ дозволу закурити папіроску. На мою відповідь, що я тільки звичайний стрілець… знизує плечима і сказавши до мене по французьки — „за Вашим дозволом“ виймає папіроску і повільно закурює.
Наші хвильку збентежені; потім демонстративно починають крутити папіроски, на що майор негайно дає дозвіл курити і своїм воякам, які витягають люльки.
Майор, пустивши декілька разів в гору дим, відповідає: „Армія тепер складається зі всього, що є активне в німецькому народі, отже вона є його представницею. Вище командування армії є її законним представником. Я маю уповноваження від цього командування, тому вважаю себе законним представником мойого народу“.
Переклад — павза… Сташков радиться, — питає мене. Я відповідаю: „Товаришу, Німці не то що представників пролетарку, але й парляменту на фронт не пустять. Справу мира на фронті все одно рішатиме їх начальство, проти якого нема протесту, бо там не має революції.“Після цього Сташков раптом вирішив звертаючись до Німця: „Нехай так, — отже будемо говорити про мир між нашим і вашим народом“.
„Але, — відповідає майор через перекладчика — я маю уповноваження трактувати тільки про припинення ворожих ділань на певному фронті, навіть не про завішення зброї, а в ніякім разі про остаточний мир…“
Обопільне непорозуміння вже почало ставати не до подужання, але в той мент прибіг засапавшись вояк із позиції та повідомив, що приїхала комісія від армійського комітету, яка має вести замісць нас пертрактації.
Про це повідомлено Німців і настала довга перерва. Тоді-то підійшов до мене з гуртком своїх старшин майор Дангоф і довідавшись, що ніхто з російської делєґації не розуміє по французьки, звернувся до мене в цій мові з довгою промовою, в якій зазначив, що старшини всіх армій та народів, крім своїх обовязків перед нацією та державою, мають ще інтернаціональні прикмети старшинської професіональної чести, тому він до мене звертається просто, як до старшини із запитом, чи ця влада комітетів, з якою вони почали трактувати, є авторітетною і чи вони себе, як старшин, не понижують тими пертрактаціями.
Я відповів, що наказ перепинити ворожі акції був даний комітетами і як вони могли самі переконатись — виконаний.
Мене тоді спитали, чому я тільки технічний референт, а не член делєґації. Моя відповідь, що я як Українець у тих російських переговорах іншої участи не можу брати — викликала велике здивування, а один найбільше горячкуватий „ляйтнант“ викрикнув: „От і маєте!“
Всякі політичні розмови скінчились. До самого приїзду нових делєґатів Німці з великим зацікавленням розпитували мене про Україну та її народ, про військові можливости і т. п. Казали, що у них в штабі є офіціяльні звідомлення, які вони мають ще провірити розвідкою про те, чи справді в російській армії є національний роскол, як він далеко дійшов, зокрема чи є правдиві відомосте про Україну і Українців. Зазначували при тому, що їхнє вище командування не вірить в актуальність українського руху, уважаючи її тільки вигадкою“.
— „Українець — старшина ґенерального штабу!..“ — казав майор — „я хотів би, щоб ви приїхали до ґенерала Войрша, а то він нам інакше ніколи не повірить!“
Разом з пертрактаціями про мир з Німцями починали зявлятися вогники громадянської війни та підготовка війни проти України.
Голова корпусного комітету „унтер-офіцир“, летун — зорець Василь Зиновієв у приватній розмові зі мною нераз переконував мене про те, що найліпше для мене кинути панькітися з цією містечковою буржуазною Центральною Радою, яку все одно розженуть пролетарі та взагалі з тими „кулачками“ Українцями мазепинцями, бо їм не встоятися проти цілої Росії.
„…Я віжу, что ви, таваріщ, умний человєк і нє водітесь с єтіми агалстєлімі афіцерамі, правільно оценіваєтє ревалюцію, не баітєсь єйо, чево ви думаєтє, что украінскій від контр-революції прочнєє донскаво ілі афіцерскаво?“ — Ніяк не було можливости переконати його, що національне питання є самостійне та істнуюче.
З другого боку командант настирливо доводив, що я маю революційне зіпсуття мозку і даремно думаю „вдержати цілість фронту“ з Українцями, що краще я зужив би свою енерґію та впливи на удержання штурмовиків, яких він мусить збірати по постанові комітету до Осиповщини (залізнича стація 15 верств від міста Мира, де була база корпусу) для розформування, але з яких він гадає зібрати надійний полк, щоб держати в руках комітетників.
Його теж годі було переконати, тому я тільки доказував йому, що український полк та ще під моєю орудою буде ще надійнійшим.
Але в одному ці два такі ріжні чинники були солідарні — у відкиненні всіх моїх проєктів щодо формування полку.
А проте видно було, що проти нас щось готується.
Армійська українська рада денервувалася — вирішила, щоби ми всі Українці III. Сибірського корпусу бодай дрібними ґрупами переходили до складу IX. корпусу, де більшість і так майже були самі Українці, але цю раду давали нам і російські комітети; разом з тим Українці Ґренадирського корпусу, через розташування якого провадив наш шлях до району IX. корпусу, повідомлювали, що в разі як ми спробуємо переходити слабими чи невпорядкованими гуртками попри корпус Московських ґренадирів, нас розброять, як дезертирів.
Отже, не було іншої ради, як бути напоготові та сформуватися революційно.Повели ми розвідку в районі Осиповщини (район складів ІІІ-го Сибірського корпусу), познайомилися з командою штурмовиків. Командант майбутнього полку, який мали з них формувати, був походженням з України (полковник Коновкин був пізнійше в складі VI. української Січової-стрілецької дивізії). Він співчував нам й рішучо не хотів брати участи в громадянській війні, тому волів піддатись наказові про розформування і згоджувався не протестувати, якщо ми візьмено силою його обози та склзди.
Недалеко від району Осиповщини формувались дві сотні 1-го польського уланського полку — корпусу Довбор-Мусницького, ворожо настроєні супроти Москалів і готові нам допомогти.
Всі українські куріні дістали наказ надіслати піші звязки до дивізійної та курпусної ради та бути на поготівлі, щоби вирушити на даний приказ.
Наказано по мірі можливости мати українських вартових біля телєфонічних та телєґрафічних стацій.
Українцям, членам російських комітетів, доручено стежити за всіми розпорядженнями.
Майбутній командант полку виробив та розіслав по курінях докладний плян зосередження і походу полку в цей спосіб, щоби охоронити наші сотні від розбиття поодиноко.
Гірше всього діялось із сотнями Туркестанської дивізії, які були розкинені по болотах Налибокської Пущі, мали обмежену кількість шляхів для виходу та були від району зосередження в 65 кільометрах віддалі.
Передбачувалось також необхідність обсадити м. Мир нашою залогою, бо там були зосереджені дві охоронні сотні ворожі до нас, та дві гармати з добірною обслугою; там же було і дві команди „Кольтів“ — 12 скорострілів та відділ літаків зі скорострілами Люіса.
Щоби не загубити звязків з армійською радою, вислано туди потаємно перед комітетами кінну стежу — три верхових та пять піших.
В перших днях листопада напруження досягло найвищого степеня. Комітети повели явну аґітацію проти Українців між частинами — як Сибірськими так і Туркестанськими, закликаючи до розброєння Українців, на що корпусна рада відповіла зарядженням гострого поготівля та наказом до Українців не йти в окопи першої смуги.
Другого листопада корпусна рада разом із звязковими від полків зібралась до одного будинку в містечку Мир, де розташувалась як бойова одиниця — чета; впорядкувала чергу на варту, поготівля, тощо.
Будинок був недалеко західнього виходу з м. Мир, коло якого були порожні землянки, які після наших плянів мали бути використані на випадок українського зосередження в Мирі.
Було вже дуже холодно і вдарили морози. Нам не давали палива для помешкання української ради, не давали ні ліжок, ані нічого, так, що доводилося дрегоніти на нарах зі шпиталю, які вдалося дістати випадково, добуваючи паливо. Добре, що хоч було нас 15 у низенькій кімнаті.
Десятого листопада довідалися ми про жовтневі події у Київі та набили рушниці. Дванацятого в 32. Сибірськім полку була спроба розброїти українську сотню, що не вдалося, а сотня відійшла в розташування полку та наблизилась до ударників (пробоєвиків) ґренадирів. Тринацятого знялась страшенна метелиця зі снігом і вдарив мороз. Обледеніли шляхи й дроти і на наше щастя, метелиця зірвала радіо-телєґрафічну стацію в штабі корпусу.
В ночі з 14, на 15, листопада біля 2-ої години, крізь завивання метелиці почули ми оклик нашого вартового, а опісля показалися в дверях дві постаті запорошені снігом і змерзлі, в яких ми пізнали наш кінний звязок від армійської ради. Крізь завіяне снігом вікно видно було задиханих, зморених коней, цілком спарених.
Задубілою від холоду рукою один з хлопців сягає до чобота та не поспішаючи, щось шукає за холявою. Найбільше імпульсивний пор. Андрієнко не витримує та, кламцаючи зубами від холоду, питає: „А з чим, хлопці?“ — „З бідою“ — відповідає ніколи не читавший Гоголя козак та подає зімятий папірець.
Пише В. Тютюнник — коротенько, нервово: „Радіо–депешою передано до штабу армії наказ, щоб нас негайно розброїти і провідників арештувати; наказ переслано на апарат Юза для передачі до корпусів. Я з радою виїзджаю з Несвіжа (там був Штабарм) й буду нелегально біля Минська. Думайте про себе самі. Раджу знову перейти до IX. корпусу, але ж вам видніше… Здається, починається війна проти України“.
Коротенька нарада Корпусної Ради. Головує Андрієнко. Запитання — чи коритися Москві чи ні? Одноголосно: — ні!
Чи здобувати шляхи до дому зброєю? — Одноголосно: — так! Чи визнати як команданта полку полковника Петрова? — Одноголосно: — так! Голова Ради звертається до нововизнаного команданта і витягаючись по військовому голосить: „Ждемо приказу, батьку!“
Наказ диктується і записується усіма членами ради: „Москалі хочуть нас розброїти. За згодою корпусної ради до призначення від нашого уряду я заступаю команданта полку, що формується з Українців III. Сибірського корпусу.
Плян зосередження полку почати виконувати негайно. Найблизші сотні 7. Сибірської дивізії повинні якнайскорше прибути до штабу полку (західній вихід з Мира)“. „В разі перешкоди ужити зброї“.
Піший звязок хутко розбірае пакетики, перевіряє, чи набиті кріси та зникає серед сніжної хуртовини.
Сотні, що відходять з Сибірських дивізій, дістануть усі наказ до ранку. Але як же Туркестанці?
Командант полку сам йде попробувати передати наказ телєфонічно. Помешкання корпусного комітету (штаб дуже далеко 2 версті від містечка Мир, на фільварку і там кращий порядок); коло телєфону куняє вартовий член комітету; беру трубку: …„Центральная? — 7 Туркестанськая… Туркестанці? К телєфону живо члєна дівізіоннаво камітєта Борченка — будіть!“
Вартовий член комітету прокидається, тре очі, питає: „Щто ето Ви, товаріш, так поздно разґоварівать прідумалі, што вам ґаріт?“
„Завтра собіраюся дамой поєхать, так нада предупредіть“.
„От єщо нє спітса, — люді!“
„Борченко при телєфоні?“„Так“.
„Сталося так, що після пляну ч. 2. треба робити! Без згоди робимо: починати негайно в ночі. Про виконання донести. Як перешкоджатимуть, бити. Добраніч“.
„Спокійної ночі, товаришу“.
„Ето ви по хохлацкі? — Да, там свой человєк паймьот“.
Не починало ще на день благословлятись, як підійшли перші українські сотні і вирядились біля землянок. Ще мело.
Після коротенької промови команданта, що вияснювала ситуацію, сотні підтвердили рішення, щоб не коритись.
Швиденько пішли дозори (стежі) — понесли на руках скоростріли, а решта почала займати холодні землянки та шукати палива.
Виявилося, що склад палива, очевидячки з огляду на холод, був покинений вартою — тож поставили ми свою та запалили грубки.
На світанку коло 7. години повідомила телєфоном українська рада Туркестанської дивізії, що всі сотні вже вирушили, що в дивізійному комітеті паніка, що телєфонічна лінія на контрольних стаціях перехоплена, телєґраф зіпсутий і все йде гаразд.
Я слухав повідомлення в присутности вартового члена, який приймав кореспонденцію і обдивляючи аероплянові скоростріли, що стояли очевидно для паради в кабінеті голови комітету, я підсміхався з людей, яким не спиться.
В комітеті я залишився, і ждав на дальші події. Коло 9. години вранці явилося начальство — голова та секретар.Поздоровкались.
„А ви, таваріш, апять с пєтухамі в камітетє?“
„Што ж дєлать, у нас очень халодно“.
„Вольно же вам, не хатітє занімать то, што дают, всьо вам надо, всєм вмєстє, пєняйтє на сєбя“.
„Пєняю, да нужно“.
„Пасмотрімо почту, — ви поможіте, таваріш?“
„Ахотна“.
Голова роздивляється, передає декілька депеш про спинення дезертирів, демобілізацію, читає якусь довгу депешу, відкидає на бік, пробурмотівши „інтєресно“ та подивившись у мій бік.
Радимо з пів години про способи виконання ріжних завдань, а тимчасом у вікно бачу, твердо відбиваючи ногу, проходить стежа з двома ниточками, такими тоненькими, жовтою та блакитною на лівому рукаві, що в нікого й увагу не зверне.
Нарешті простягає він „інтєресную“ депешу, посміхаючись: „што об єтом скажете, товаріщ?“
Нечитка печать юза, — приблизний зміст: „Зогляду на визиваючу поведінку Центральної Ради є небезпека відкликання нею з фронту „українізованих“ частин. Наказується такі відділи розформувати, повернувши людей до їх попередніх частин. В разі незгоди розброїти та розформувати силою. Визначнійших українських провідників відправити під баґнетом (охороною) до штабу фронту в Минськ“.
„Ну, скажіте? позовьоте нашу раду посовєтоватса?“
„Це зайва справа, я можу сам дати відповідь, бо я призначений тільки що в ночі командантом цієї української частини, що формується з Українців III. Сибірського корпусу“.„Ето ви по каковскі заґаварілі?
„По українськи.“
„Інтересно. Ну, і што же?“
„Полк збирається в Осиповщині і не годиться повернути до російських частин“.
„То єсть, нєсоґласні?“
„Так.“
„Ну, в таком случає я вас, товаріщ, арестую.“
„Чекайте но (швиденько кладу руку на один зі скорострілів Люіса поза моєю спиною), подивіться ось сюди до вікна…“
В саме вікно, зі стріхи протилежного дому, спокійно дивляться два „Максими“.
„Што ето за пулємйоти?“
„Українські!.. А тепер, будь ласка, підемо на двір…“
При виході двох вартових, на дворі при гарматах два другі, всі віддають шану рушницями, що тоді не було вже в моді.
„Здоровенькі були!“
„Здорові були, батьку!“
„Ну, хто кого заарештував? Ну, підемо краще тепер до комітету та погодимось…“
„Предсєдатєль“, змінивши тон, просив дозволу порадитись із комітетом.
Радилися цілу добу. Їздили до 25. Сибірського, влаштовували мітінґи і дістали відповідь, що битися з Українцями на разі „нє желают“.
А тимчасом до місточка Мир збиралися все то нові сотні, що підходили з піснями та розгорнутими жовто-блакитними прапорами.Бувші Туркестанці донесли, що спокійно закінчили перший перехід і стали на відпочинок в 25 кільометрах від Мира.
Ранком 16-го підписали умову — голова комітету та командант 25. Сибірського полку, бувший „підпрапорщик“ з одного та командант українського полку та голова корпусної ради з другого боку про те, що Українці формують полк, який стає в районі Осиповщини. Він дістає все необхідне зі складів III. Сибірського корпусу й до одержання інших розпоряджень від свого уряду складає загальну резерву російського корпусу, допомагаючи останньому в разі наступу з боку Німців.
Умова складена у двох мовах і має уважатись військовою тайною. Того-ж дня після підписання умови явився командант українського полку в корпусного команданта для затвердження тієї постанови. Тут відразу не пощастило. Довелося вислухати богато докорів за нестаршинське поведення, тощо, але остаточно прийшло до згоди, що ранком 17. листопада українські куріні мають передефілювати перед штабом корпусу в ціли перегляду і там вирішиться про дальше їхнє призначення. І дійсно, перегляд був днем слави для Українців. Справність, військовий порядок наших серед загальної дезорґанізації російської армії вплинули так, що командант корпусу дуже дякував за утворення ще одної „надійної частини“ (за першу числили пробоєвиків) у корпусі та згодився підписати наказ про сформування полку.
Таки зараз по перегляді, балуючи по глибоких снігах, відійшли сотні в район зосередження і не доходячи до Осиповщини побачили, як чорним шнурком тяглися зі заходу Українці Туркестанської дивізії, над якими розвівалися жовтоблакитні прапори.
Опівдні 18. XI. надтягли й останні сотні сибірських Українців, що не здужали прорватися крізь ворожий 25. Сибірський полк та мусіли відходити поуз залізниці.
Вкінці полк зібрався і пішло горячкове його впорядкування; бракувало всього: возів, коней, грошей, їжі і не було надії, що покорений силою комітет III. Сиб. корпусу дасть все добровільно. Почалось заосмотрювання полку. На стації Осиповщина була база III. Сибірського корпусу та магазини. Провірено варту, а коли показалося, що вона стоїть погано, змінено її українською. Недалеко стації були розташовані дві полеві хлібопекарні, з яких одна вже не працювала з браку робітників. Полк узяв її під свою управу та почав обслугувати своїми робітниками.
Коли командант полку приїхав до штабу штурмовиків та переконавшись, що вони цілком розкладаються й дезертирують та що їхній штаб не буде нічого мати проти експропріяції обозів, — 19. XI. зробили „атентат“ та без бою видістали необхідні вози.
На 24-го XI. закінчили реєстрацію козаків та старшин полку. В реєстр затягнули 126 старшин 621 підстаршин і 2.986 козаків. В полку не було жадного лікаря, так що місця лікарів довелося обсадити „фельшерами“ та навіть „фельшерицями“. Кадрових старшин російської армії з передвоєнними кваліфікаціями не було ні одного, крім команданта полку.Всю цю масу українських вояків поділено на З куріні по 6 сотень піщих та по одній скорострільній в кожньому. Біля штабу полку залишалася, як охорона, штурмова (пробоєва) сотня (яка вийшла з 25. Сибірського полку). Були сформовані і всі потрібні технічні сотні та команди, по вимогам тодішньої російської армії так, що полк уявляв собою закінчену боєву частину.
Бракувало ще грошей. 25. XI. виїхав командант полку з невеличким відділом до містечка Мир, бо не дивлячись на всі обіцянки, що слали телєфоном комітети і начальники, нічого не надсилалося, без грошей же не міг полк покинути свого розташування біля магазинів Осиповщини та рушити в разі потреби на Україну.
В Мирі члени комітету зустріли прибувших настільки радісно, що це викликало сумнів. Але радість ця зменшилася, коли командант повідомив, що коли він не вернеться до полудня 26. XI. до полку (штаб полку в селі Курилівці 40 кільом. від м. Мир), то полк прийде за своїм командантом, з усіма наслідками такого приходу.
Ця заява вплинула так, що голова комітету відрадив командантові полку лишатись в окремому помешканні, ранійш йому визначеному, та запросив його до своїх апартаментів.
Рано на другий день гроші, хоч і не без торгів, були видані і командант полку виїхав до своїх.
Тимчасом у полку з розпорядження помішника команданта полку, сотника Андрієнка, скликано опівдні нараду всіх командантів сотень, курінних та по двох вибраних від козаків кожної сотні і фахової команди, щоби передати рішення, що робити вразі, колиб не повернув командант полку, а також для вирішення дальшої поведінки в разі його щасливого повороту.
Врешті командант полку повернув і почали радити, що робити. Загальний настрій був пробитись зі зброєю на Україну і просити там уряд, щоби полк залишено на віки, як кадровий полк української армії.
Після пропозицій штабу полку, полк вирішив приняти назву як свого шефа — кошового отамана Костя Гордієнка, як рішучого й свідомого ворога царя Петра І., борця за незалежність і за демократичний устрій України, який в найтяжших умовинах не склав ніколи зброї.
Цією постановою полк народився та прибрав своє імя, яке проніс через увесь тернистий шлях нашої визвольної боротьби.
Ще з 22-го XI. почали ми розвідку, щоби виявити, що робиться довкола та відшукати нашу армійську раду.
Дня 27-го листопада виявилось, що крім Поляків — 2 сотень уланів, які стояли між нашим штабом та Несвіжем і Ґренадирського куріня імени Наливайка, що був розташований 8 кільом. на південний захід в околицях залізничої стації Мир, стоїть ще на Слуцькому гостинці у селі Синява також самочинно сформований полк імени Шевченка, який відокремився зі складу 24. російського корпусу та має до 1500 баґнетів, але тільки 20 старшин воєнного часу. Щодо IX. корпусу, який стояв проти Барановичів, між залізницею на Минськ та м. Ляховичі, то він хоч справді мав українську більшість, але був у стані повної деморалізації та розкладу. Старшини там здебільша Росіяни, а то ще гірше „малороси“, тому і прірва між ними та вояцтвом (що була теж велика навіть у одноплемінних московських ґренадирів) в IX. корпусі підсилювалась ще національними ріжницями та утворювала ґрунт для ексцесів й масової дезерції. На цей корпус годі було числити.
——————