Пригоди Гека Фінна/XVI. Одурені надії
| ◀ XV. Загублений плит і дивний сон | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XVI. Одурені надії |
XVII. У новій сем'ї ▶ |
|
Ми проспали увесь день і рушили вночі, ідучи близько за довжезним плитом, що плив проз нас так довго, ніби ціла процесія. З обох боків у його було по чотирі весла, і на нашу думку на йому мусило бути не менш як тридцятеро людей. Там зроблено було п'ять величезних наметів, дуже далеко один од одного; посередині ясно горіло багаття, а по краях стирчали високі дрючки з прапорами. Плит взагалі мав празниковий вигляд і був дуже гарний, — кожен пишався б, що служить на такому.
Ніч була душна, все небо залягли хмари, а береги поросли густим лісом, що знімався немов стіни. Ми говорили проміж себе про Каїр та міркували, чи пізнаємо його, як туди допливемо. Я думав, що навряд чи пізнаємо. Кажуть, що там усього тільки зо два десятки хаток, не більше. А як що там ще й не світитиметься, то як же ми догадаємося, що пливемо проз той город? Джім сказав, що в тому місці зливаються дві великі річки, і це нам покаже, де Каїр. Але я зауважив, що ми можемо помилитися, подумавши, що пливемо круг острову і потрапити знову в ту саму річку, якою пливли. Це трохи збентежило Джіма та й мене. Питання: що ж робити? Я порадив гребти до берега зараз же, тільки побачимо вогник і сказати першому ж, кого зустрінемо, що мій батько пливе позаду баркою. Він би то ще тільки починає торгові справи і йому треба знати, чи далеко до Каїру. Джімові ця думка сподобалася. Ми закурили і почали ждати.
Нам не зоставалося нічого иншого робити, тільки пильно дивитися, чи не з'явиться де місто, щоб не проминути його. Джім запевняв, що напевне пізнає його здалека, бо саме в ту хвилину стане вільною людиною, — а як що, боронь Боже, проґавить, то зостанеться в країні рабства і тоді прощавай, воле! Що-хвилини він ізскакував, кричучи: „он де він, дивись!“
Але де там! Виходило, що це або мандрівний вогник, або жучок-світун. Джім знову сідав на своє місце і дивився далі. Він тремтів так, немов його трусила пропасниця, ледві тільки починав думати, що воля так близько від його. По правді сказати, слухаючи його, і я почав тремтіти, — тільки тепер я зрозумів, що він справді за малим не вільний, а хто в тому винен? Звісно — я! Я ніяк не міг збутися цієї думки, і, признатися по правді, сумління добре таки мене докоряло! Нарешті ця думка мені так дошкулила, що я не міг спокійно всидіти на місці. Перше я не міркував багато про те, що роблю, але тепер схаменувся — сумління мучило мене все більше. Хоч як я силкувався впевнити себе, що нічим не винен, що не я звелів Джімові втекти від своєї властительки — все даремно. Що-разу сумління повставало проти цього й казало мені: „Але ж ти знав, що він утік, ти міг вийти на берег і виказати на його“. Хоч як виляй, а це правда! Сумління шепотіло мені: „Що тобі зробила бідна панна Ватсон, що ти дозволив її негрові втекти в тебе з-перед очей і не промовив ні словечка? Що тобі зробила поганого ця бідна бабуся, що ти так гидко зробив із нею? Вона вчила тебе читати, вчила добре поводитися, силкувалася завсігди зробити тобі добро! Чим вона тобі винна?“Я почував себе таким гидким, таким нещасливим, що мені схотілося вмерти…
Я тинявся туди й сюди по плиту, лаючи себе на всі заставки, а Джім теж не знаходив собі місця. Ми обидва не могли сидіти спокійно, що-хвилини він підстрибував — „ось де Каїр!“ — Мене що-разу так і шпигне в серце і, здається, як би сталося, що це справді Каїр, я так би тут і вмер на місці.
Поки я міркував, Джім говорив не перестаючи. Він оповідав, що як вийде на волю, то найсамперед збіратиме гроші, не тратитиме ні одного цента; а як уже назбірає досить, тоді викупить свою жінку, що живе невільницею на фермі, недалеко од панни Ватсон. Потім обоє працюватимуть укупі, щоб викупити своїх дитинчат. А як що їхній власник не згодиться їх продати, то вони наймуть аболіціоніста, той піде і вкраде їх.
У мене мороз бігав по-за шкурою, як я слухав про ці плани. Перше він ні за що не зважився б говорити таких річей. Дивіться, як він одмінився з того часу, як почув себе за малим не вільним. Правду каже старовинна приказка: дайте негрові палець — він забере всю руку. От що наробила моя легковажність! Перед мене негр, я йому за малим не поміг утекти, і цей негр так таки простісінько й каже, що він має замір украсти своїх дітей, що належать чоловікові, якого я навіть не знаю і який не зробив мені ніякого зла.
Боляче було мені таке слухати від Джіма. Це так принижувало його в моїх очах. Сумління почало докоряти мене ще дужче, ніж перше. Нарешті я надумав, що ще не пізно: можно поїхати на берег і виказати. Відразу в мене на душі стало легко, я почував себе таким щасливим, спокійним; всі мої турботи зникли, я почав придивлятися, чи не побачу де вогника, а тим часом щось мугикав собі під ніс. Аж ось і вогник блиснув, Джім так і скрикнув.
— Обрятувалися ми, Геку, обрятувалися! Уставай та збірайся! Ось нарешті й наш любий старий Каїр! Вже я запевне знаю, що це він.
— Я краще поїду туди човном, Джіме, і подивлюсь: може ти помиляєшся…
Він схопився, налагодив човен, прослав на дно свою стару одежину замісць килима і подав мені весло. Я поплив, а він сказав мені навздогінці:
— Скоро, скоро я буду веселий та щасливий і всім роскажу, що це Гек зробив. Тепер я вільна людина, але як би не Гек, цього б ніколи не було. Усе зробив Гек. Джім ніколи тобі цього не забуде, Геку. Ти мій найкращий друг, такого в мене зроду не було. Тепер ти єдиний друг старому Джімові на всьому світі.Я сідав у човен, нетерпляче поспішаючись його зрадити; але як почув ці слова, мені стиснуло серце і вся зважливість одразу зникла. Я поплив далеко тихше і вже не був певен — радію я з того, що пливу, чи ні. А Джім говорив далі:
— Їдь з Богом, добрий, вірний мій Геку, єдиний білий джентльмен, який додержав свою обіцянку, що дав старому.
Їй-богу я мало не зомлів. Але я сказав собі: так треба зробити, инакше не можно! Коли це дивлюсь — пливе човен, а в йому двоє якихсь людей, обидва з рушницями. Я спинився і вони спинилися. Один з їх спитав:
— Що це там таке в далечині?
— Уламок з плита, — сказав я.
— І ти звідти?
— Еге, добродію.
— Єсть на плиту люде?
— Тільки один чоловік, добродію.
— Добре. А чи ти знаєш, що п'ятеро негрів утекло цієї ночі он туди, за оте коліно в річці? Що ж, білий у тебе чоловік, чи чорний?
Я не відразу відповів, язик не ворушився. Дві-три миті я примушував себе заговорити, я став боязькіший за зайця. Помітивши, що знесилююсь, я облишив себе примушувати і вимовив:
— Він білий.
— Стривай, ми сами підемо та подивимось.— Ах, будьте ласкаві, — сказав я, — через те, що там батько, і ви може поможете мені дотягти плит он до того вогника, що блищить. Він хворий і мама хвора, і Мері Ганна теж.
— Ах ти чорті Нам ніколи, хлопче! Ну, а про те поїдемо. Бери весло.
Вони взялись до весел. Ударивши веслом разів зо два чи зо три, я сказав:
— Як же батько вам дякуватиме, панове! Всі силкуються швидче втекти, тільки я попрошу потягти наш плит, а сам я не можу цього зробити.
— От поганство! Скажи ж, хлопче, що твоєму батькові?
— Що йому… а… та так, нічого, дурниця…
Вони облишили гребти. Плит був уже недалеко.
— Хлопче, ти брешеш! — сказав один з них. — Кажи правду, що твоєму батькові? Відповідай, а то погано буде.
— Скажу, добродію, скажу по правді! Тільки ви нас не кидайте, будьте ласкаві! Знаєте що, джентльмени — я вам передам кодолу. Як що ви будете тягти її спереду, то вам нема потреби близько підпливати до плита. Будьте ласкаві тільки, не зрекайтеся!
— Греби назад, Джоне, греби назад! — скрикнув другий. — Вони повернули. — Далі від нас, хлопче, далі. Іди к бісу! Ще вітром до нас занесе! У твого батька запевне віспа, і ти це чудово знаєш. Чого ж ти не сказав попереду? Ти хочеш розносити заразу, чи що?
— Їй-богу! — бубонів я, — я всім говорив правду спочатку, а вони зараз же тікали й кидали нас.
— Бідний хлопець! Не дивно. Дуже жалко тебе, але, бачиш, ми не охочі здобути віспу. Слухай, що я тобі скажу: і не силкуйся приставати тут, а то матимеш! Пропливи вниз іще миль з двадцять, тоді побачиш город на лівому березі. Це буде вже, як сонце зайде. І як проситимеш, щоб тобі допомогли, то скажи, що у всіх твоїх рідних пропасниця. Та не будь дурнем, роби так, щоб люде не вгадали, в чому сила. А ми дещо хочемо зробити за-для тебе. Тільки одпливи ти Бога ради на двадцять миль. Будь гарним хлопцем… Та тобі нема чого й приставати туди, де вогник: там тільки лісовий склад. Твій батько мабуть убогий? Признатися по правді, йому добре не пощастило. Ось глянь, я положу двадцять долларів злотом на оцю дошку, а ти забереш монету, як дошка пливтиме проз тебе. Сором мені покидати тебе в лихій пригоді, та що ж поробиш! Знаєш, з віспою шуткувати нема чого!
— Стривай, Паркере, — сказав другий чоловік. — Ось іще двадцять долларів од мене. Прощавай, хлопче! Зроби так, як звелів тобі містер Паркер, і все буде добре.— Це правда, хлопче! Прощавай! Прощавай! Як що зустрінеш негрів-утікачів, попроси когось, щоб помогли тобі їх піймати. Заробиш грошей.
— Прощавайте, добродію! — сказав я. — Побачу негрів — неодмінно піймаю.
Вони попливли а я вернувся назад. Мені було так сором та погано на душі; я почував, що зробив погано, та і взагалі даремна праця за-для мене силкуватися зробити добре; людина, що не пішла добрим шляхом із самого початку, з дитинства, не має твердої основи, не має підпори, а попаде в лиху пригоду — то неминуче схитнеться! Ну, а що як би я зробив так, як треба, і зрадив би Джіма — чи краще було б у мене на душі, ніж зараз? Ні, так саме погано! Яка ж користь із того, щоб силкуватися робити добро, коли це так важко, а робити зло не важко, а наслідки з цього однакові? Я не знав, що й гадати. Цього я ніколи не міг зрозуміти. От я й постановив: не марудити над цим голову, а робити завсігда так, як серце підкаже.
Я глянув на будку — Джіма там не було. Я озирнувся навкруги — ніде його не видко.
— Джіме! — скрикнув я.
— Я тут, Геку. Що, вже немає?… Не говори так голосно..
Він сидів у воді під стерничим веслом і тільки ніс висувався йому з води. Я заспокоїв його, сказавши, що людей уже не видко.— Я чув усе, що вони говорили, кинувся в воду і поплив би до берега, як би їм заманулося підпливти до плита, а тоді знову вернувся б. Добре ж ти їх одурив, Гекуі Чудово схитрував! Ну, дитинко, спасибі тобі, що обрятував старого Джіма. Джім тобі цього повік не забуде, голубчику!
Ми почали розмовляти про гроші. Не попоганий заробіток по двадцять долларів на братчика. Джім сказав, що тепер він візьме на пароході місце на чардаку і цих грошей нам надовго стане в вільних штатах. Пропливти ще двадцять миль плитом — це не так страшно, цілком дурниця.
Удосвіта ми пристали до берега. Джім особливо турбувався про те, щоб добре сховати плит. Потім цілий день він товкся, ув'язуючи речі в вузли, і готував усе до того, щоб можно було покинути плит. Ції ночі годин у десять ми побачили вогні в городі, що був на лівому березі, саме там, де повертала річка.
Я поплив човном довідатися, що це. Скоро я побачив чоловіка, що закидав з човна сіть. Я підплив до його і спитав:
— Добродію, дозвольте вас спитатися, чи се Каїр?
— Каїр? Зовсім ні. Який же ти дурень!
— Яке ж це місто, добродію?
— Як що тобі треба знати, то йди та сам і питайся. А як що стирчатимеш тут іще хоч хвилину, я тебе почастую так, що будеш мене пам'ятати!…
Я поплив до плита, і Джім був страшно розчарований. Але я заспокоїв його, що це нічого. Мабуть друге місто буде запевне Каїр.
Удосвіта ми пропливли проз друге місто. Я знову хотів пливти довідуватися. Але навкруги були шпилі і довідуватися не варт було: Джім сказав, що навколо Каїра місцьовість рівна. Я про це забув. Ми росташувалися на день на острівці, недалеко від лівого берега. Я починав догадуватися, що тут щось не так. Джім теж.
— Може ми пропливли проз Каїр у ту ніч, як був туман, — сказав я.
— Годі про це говорити, Геку! Не щастить нам, бідним неграм. Я був певен, що линовище з грімучої змії нам не минеться.
— Хотів би я ніколи не бачити цього клятого линовища, Джіме!
— Не ти в цьому винен, Геку. Адже ти не знав. Годі про це журитися!
Як розвиднилося, ми побачили перед себе чисті ясні води Огайо — помилитися було неможливо.
От тобі й Каїр! Усе загинуло!
Довго ми говорили про це проміж себе. Пливти до берега не варт. Ми однако не могли б піднятися з плитом проти води. Зоставалося одно — ждати поки смеркне, потім пливти назад човном, а там — що буде, те й буде! Увесь день ми проспали в кущах бавовняника, щоб відпочити та набратися сили до праці. Але вернувшися на смерканні до плита, дивимось — аж човна нема!
Кільки хвилин ми не говорили ні слова, — не було про що й говорити. Ми обидва добре знали, що це все виробляє кляте зміяче линовище. Яка ж користь говорити про це! Тільки даремно нарікати на себе та накликати ще гірше лихо, — вже краще мовчати.
Потім ми стали одначе радитися, що тепер робити. Иншого способу не зоставалося, тільки пливти далі плитом, аж поки нам пощастить купити човник і ним вернутися назад. Позичити ж якийсь човен, як це робить батько, ми не зважувалися — ще будуть гнатися!
І ось, як смеркло, ми попливли нашим плитом далі вниз.
Як що й тепер іще хто не вірить, який нерозум займати зміяче линовище, — після всього того, що з нами трапилося через його, то нехай прочитає, що було з нами далі.
Звичайно човен можно купити біля плитів, що стоять по-під берегом. Але ми не зустрівали ніяких плитів і пропливли так годин зо три. Ніч була хмарна, все повите було імлою, гірше й бути не може. Ви не бачите добре берегів і не можете зміряти простору. Час був пізній, навколо тиша; коли це бачимо — пливе парохід угору. Ми засвітили лихтарь, маючи надію, що з пароходу хто побачить. Пливучи проти води, пароходи звичайно проходять зовсім близько проз нас. Вони проходять звичайно біля пісковатих мілин і шукають, де легше підниматися по-під берегом. Але в такі ночі, як ця, вони йдуть просто серединою річки, там, де найбільша течія.
Ми чули, як шуміли колеса, але не могли побачити пароходу, аж поки він опинився зовсім близенько. Він плив просто на нас. Частенько стирники роблять це вмисне, ніби пробуючи, як близько можуть вони пропливти, не зачепивши плита. Иноді колесо так і одріже шматок. Тоді лоцман висуне голову й засміється, думаючи собі, що це дуже гарно. Парохід так і сунув просто на нас, і ми були певні, що він хоче нас злегенька зачепити і пройти близько проз нас. Але він очевидно й не думав звертати на бік. Парохід був великий, ішов він швидко і скидався на чорну хмару, вкриту жучками-світунами. Коли це відразу він виплив увесь — величезний, страшний, з довгим рядом широко відчинених печей, що блищали немов вогняні клинці. Його велетенський ніс та облавки нависли просто над нашими головами. Задзвонили дзвоники, хтось скрикнув, щоб спинено машину. Потім чуть було, як хтось лаявся, кляв, пара свистіла… Джім упав по один бік, а я по другий, і парохід з грюкотом пройшов посередині плита. Я пірнув і спробував досягти дна бо наді мною повинно було пройти колесо, завбільшки в тридцять футів і зрозуміло, що я хотів дати йому яко мога більше простору. Я завсігди міг вибути в воді хвилину, цього разу я вибув там, здається, півтори. Потім швидче вирнув нагору, бо мало не захлинувся, випустив воду з ніздрів і набрав у себе воздуху. Звісно, парохід зараз же знову пустив машину, — яке їм діло до плитів та до їхніх пасажирів! Ось він знову зашумів проти води і зник у тумані, хоча я ще чув, як шуміли колеса.
Разів десять я гукнув Джіма, але відповіді не було. Я вчепився за якусь дошку, що опинилася біля мене і поплив до берега, женучи її поперед себе. Довго я мучився, поки мені пощастило добитися до землі. Одначе доплив я щасливо і вийшов на берег. За туманом далеко не можно було нічого побачити. З чверть милі йшов я камінням, і зненацька набрів на великий стародавній рублений будинок. Я хотів тікати, аж тут вискочила ціла тічка собак, гавкаючи та виючи, і я по неволі не міг ступнути й ступня далі.