Пригоди Гека Фінна/XV. Загублений плит і дивний сон
| ◀ XIV. Книги, королі і французька мова | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XV. Загублений плит і дивний сон |
XVI. Одурені надії ▶ |
|
Ми обрахували, що години в три вночі допливемо до міста Каїру, що було аж на другому краї Іллінойсу, там де в Міссісіпі вливається річка Огайо, — до його й летіли наші мрії. Там ми хотіли продати плит, пересісти на парохід, допливти швидче по Огайо до вільних штатів, — тільки тоді за-для нас не буде більше небезпешности.
Але другої ночі знявся страшенний туман і ми рішили пристати до мілини: не було чого й думати пливти далі серед такої мряки, та коли я поплив наперед у човні, щоб пошукати, де б прив'язати наш плит, — виявилося, що навкруги самі низенькі молоденькі кущики. Я накинув кодолу на один із їх, що ріс саме над кручею, але там вода йшла дуже прудко, плит понесло вниз, та так швидко, що кущик вирвався з корінням, та тільки я його й бачив… Густий туман спускався все нижче. Я так уразився та перелякався що спочатку не міг сам ворухнутися, а тим часом плит зник з перед моїх очей: сажнів на сім-вісім уже не можна було нічого побачити. Схаменувшись, я вскочив у човен, кинувся до демена, схопився за весло, але не міг його зрушити з місця: я так поспішався, що забув, що воно прив'язане. Тоді я встав і почав силкуватися його од'язати, але так хвилювався, що руки в мене страшенно тремтіли, і я довго не міг нічого з веслом поробити.
Найсамперед я, звісно, кинувся доганяти плит; поки плив по-під мілиною, то все було добре, але вона була не довга, сажнів 25, не довша, і проминувши її, я знову опинився серед густого білого туману та й поплив світ за очі, не знаючи куди, немов я й не жива людина! Гребти не треба, думав я, найсамперед через те, що можу наскочити на берег, або на щось инше; от через віщо треба було сидіти тихо і пливти навмання, а згодьтеся сами, що страшенно важко сидіти, згорнувши руки в таку хвилину. Я гукнув і почав прислухатися. Аж чую — десь далеко, ледві чути як хтось одгукується, — це мене трохи підбадьорило. Я поплив у той бік, нашорошивши вуха, чи не почую ще чого. Знову хтось гукнув, але я помітив, що не туди пливу, а трохи правіше. Иншим разом мені здалося, що я їду лівіше, ніж треба; так я й крутився без ладу, ніяк не можучи втрапити туди, куди хотів.
Бажав би я, щоб дурний Джім догадався бити в сковороду, бити не перестаючи, але він цього не робив, а найголовніше мене збентежувало те, що крик було чути не скоро один після одного. Так я й блукав усе; коли це чую, аж гука вже позад мене. Добре ж я вскочив! Очевидно хтось инший гукав, а зовсім не Джім.
Я покинув весло. Коли це чую — знову гука, але вже в иншому місці, то ближче, то з иншого боку, а я все озиваюся. Аж відразу я помітив, що кричить знов поперед мене, і впевнився що вода несе човен носом униз, значить — усе як треба, звісно, коли це справді Джім гукав, а не хто инший. Голосу в тумані не можно було пізнати — всі згуки були якісь дивні, невиразні.
Ми все перегукувались; менше ніж за хвилину я вже наскочив на крутий берег, на якому, немов невиразні примари, стояли високі дерева; потім мене кинуло ліворуч на купу покручених гілок, що ревучи летіли за водою. За мить знову стало все тихо та біло навкруги. Я сидів, не ворушачись, і чув, як швидко б'ється в мене серце; мені здається, що я не дихнув ні разу за той час, поки воно простукало принаймні разів сто.
Не було чого робити — я зрозумів, у чому тут сила. Цей крутий берег — острів, а Джім потрапив на другий бік; це зовсім не мілина, круг якої можно обпливти за десять хвилин — ні, на йому ріс великий ліс, немов на справжньому острові; завширшки він мав з півмилі, а вдовш миль п'ять або шість.
Я сидів тихо, витягши з води весла, з четверть години — так принаймні мені здалося. Я плив униз, пропливаючи миль чотирі або п'ять за годину, — але цього зовсім не помітно. Ви лежите собі, як мертвий, на воді і як що проз вас швидко пролетить гілка, вам і на думку не спаде, що ви сами швидко пливете — ви подумаєте: ох, як ця гілка швидко лине! Як що ви не вірите, як страшенно тяжко та похмуро стає на думці серед такого туману, то спробуйте сами колись — і побачите!
Ще з пів години я иноді гукав; нарешті відповідь стало чути все далі. Я силкувався розібрати звідки вона, але не міг. Тут я зрозумів, що плутаюсь серед купи мілин, вони невиразно стирчали по обидва боки, а ті, яких я не міг побачити, я все таки почував, бо чув, як вода хлюпочеться біля старого сухого хмизу та біля лози, що позвисали з берегів. Тут я посеред острівців уже зовсім зблукався, силкуючися пильнувати того, звідки йде крик, — це гірше, ніж ловити мандрівний вогник. Крик що-хвилини чути було в иншому місці.
Кілька разів мені доводилося яко мога швидче відштовхувати човна від берега, силкуючися не наскочити на якийсь острівець. З цього я зрозумів, що плит, певне, що-хвилини наскакує на берег, бо инакше він би був уже далеко далі і крику не чути було б, — а він плив тільки трошки швидче за мене.
Потроху я виплив знову на чисту воду, але вже не чув крику ні звідки Мабуть Джім наскочив на підводне дерево і все загинуло .. Я страшенно втомився, ліг на дно в човен і постановив, що не буду себе більше мучити. Звісно, я знав, що спати не треба, але очі в мене так і злипалися.
Одначе я, здається, таки добре задрімав, бо як прокинувся, то зорі ясно горіли на небі, туман зник і я плив деменом наперед. Спершу я не міг зрозуміти, де я, немов у сні. Але потроху притомність почала вертатися до мене, і мені здалося, що все це я пережив давно, що вже може тиждень минув з того часу.
В цьому місці річка була страшенно широка; обидва береги поросли високим густим лісом, що стояв немов стіна, — таким він здавався при зоряному світі. Коли це відразу я побачив перед себе темну пляму. Кидаюся туди, але на жаль це тільки пара дубків, з'язаних докупи. Побачив другу пляму і кинувся до неї — цього разу я не помилився: це був плит.
Джім сидів, схиливши голову між коліна, і міцно спав — права рука в його висіла над веслом. Другого весла не було, його зірвало, а плит був увесь укритий листям, гілками та грязею. Видко, добре поскубло бідолаху!
Я пристав, ліг на плиту під носом у Джіма, потім почав умисне позіхати та потягатися, чіпляючи його кулаками.
— Гей, Джіме, хиба я заснув? Через віщо ж ти мене не збудив?
— Боже милосердний, та це ти, Геку! Не вмер, не втоп?.. Та невже ж ми знову вкупі? Це так чудово, що аж віри не йметься, голубчику, їй-богу не йметься! Ну, дай же я подивлюсь на тебе, дитинко! Ні, живий живісінький! Хвала Богові!
— Та чого це ти, Джіме? Чи ти п'яний?
— П'яний? Де ж я міг упитися?
— Ну, так чого ж ти таку нісенітницю верзеш?
— Яку нісенітницю?
— Говориш щось таке, ніби я вернувся, так наче я й справді їздив кудись.
— Слухай, Геку, Геку Фінне, глянь мені в вічі! Та хиба ж ти ввесь час був тут?— Бог з тобою, я й не думав нікуди ходити! Куди б же я міг піти?
— Ну, парубче, тут щось не теє… Я це, чи не я? Де я? От що мені хотілось би знати!
— Думаю, що ти тут. Ми обидва тут, на плиту, — здається, це досить просто. Який же ти старий нерозумний дурень, Джіме!
— Хиба? Справді? Виясни ти мені, Бога ради: ти не їздив човном, щоб прив'язати плит до мілини?
— Ні, і не думав навіть. До якої мілини? Нічого не розумію.
— Як не розумієш? Та ж кодола одірвалася і плит понесло вниз, а ти зостався з човном ззаду серед туману.
— Якого туману?
— Звісно, серед того туману, що був тут усю ніч. Хиба я не відгукувався, аж поки ми обидва так зблукалися поміж острівцями, що не знали й де ми. А хиба я не наскочив на цілу купу мілин та мало не потоп, так мене кидало? Ну, що скажеш, парубче, хиба це не так? А ну. відповідай!
— Щось мудре ти говориш, Джіме! Не бачив я ні туману, ні острівців, ні небезпешности, одно слово — нічого такого. Я просидів тут усю ніч, базікав з тобою, аж поки ти заснув перед десятьма хвилинами. Здається й я зробив те саме. Ти не міг устигнути напитися за цей час, то значить, це все тобі приснилося.
— От чорт! Як же мені могло це все приснитися за десять хвилин?
— Приснилося, бо нічого цього справді не було.
— Але ж, Геку, я це все бачу, як живе.
— Все одно, живе, чи не живе, а нічого такого не було. Вже я це знаю, бо тут був увесь час.
Джім замовк і хвилин з п'ять тихо міркував. Нарешті скрикнув:
— Ну, значить твоя правда! Все це мені приснилося, Геку!.. Тільки… От щоб я крізь воду пішов, — це найдивніший сон з усіх, які я пам'ятаю. Ніколи ще ні один сон не змучував мене так, — аж усе тіло ниє.
— Ну, то й що з того?.. Бувають і такі сни. Твій сон справді дуже цікавий. А ну, роскажи його мені ввесь.
Джім почав оповідати, як усе було; але треба признатися, що досить таки прибільшав свої пригоди. Потім він почав одгадувати свій сон, через те, що він запевне щось віщує і не дурно приснився. Перший острів — людина, що бажає нам добра; а течія — це друга людина, що хоче нас розлучити з першою. Гукання щось віщує. Як що ми не силкуватимемось зрозуміти, що саме, то з цього запевне вийде якесь лихо, замісць добра. Купа маленьких острівців — це клопіт, що готують нам усякі погані люде та ледаща. Але як що ми будемо добре виконувати свою повинність і не звертатимемо на їх уваги, то обпливемо їх і випливемо на широку ясну річку, се б то в вільні штати, і тоді зникнуть усі наші турботи.
Після того, як, я вернувся на плит, небо стало облягати хмарами, але скоро знову вияснилося.
— Добре! Досі ти все виясняв чудово, — сказав я, — а це що значить?
Я показав йому на листя та на сміття, що вкривало плит, та на розбите весло. Тепер це все можно було виразно побачити.
Джім глянув на мене, потім на сміття, потім знову на мене. В його в голові так міцно сиділа думка, що це був сон, що він довго не міг її збутися. Але очутившися і зрозумівши, в чому сила, він пильно, не всміхаючися глянув на мене і промовив:
— Ти питаєшся, що̀ це значить? Добре, я виясню тобі. Як я, зоставшися сам, уже знесилився, перегукуючися з тобою, я заснув, але серце в мене тяжко боліло; я думав, що ти загинув, і мені вже було однаково, що станеться з плитом! А як ти знову вернувся цілісінький та здоровісінький, у мене сльози потекли з очей. Я ладен був цілувати тобі ноги, так я зрадів. А ти тільки й думав про те, як би поглузувати з старого Джіма, одурити його казкою. От що значить це сміття, як що хочеш знати: сміття — це болото, що їм люде готові обкидати друзів, щоб збентежити їх та принизити…
Він тихо встав і почвалав до будки, не промовивши більше ні слова. Але цього було досить; мені було так сором за своє поганство, що я сам ладен був цілувати йому ноги, аби тільки він забув мої слова.
Минуло з чверть години перше, ніж я зміг заставити себе піти і знизитися перед негром. Але я це зробив і ніколи в тому не каявся. Більше я вже не дозволяв собі такого нерозумного глузування з його, та й цього не дозволив би, як би знав, що воно його так боляче образить.