Пригоди Гека Фінна/XVII. У новій сем'ї
| ◀ XVI. Одурені надії | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XVII. У новій сем'ї |
XVIII. Родова ворожнеча ▶ |
|
— Братця, готуйтеся! Гей, хто там?
— Це я.
— Та хто — ти?
— Джордж Джексон, добродію.
— Що ж тобі треба?
— Нічого не треба, добродію. Я хотів пройти проз вашу хату, але собаки не пускають.
— Та чого ж ти тягаєшся тут у такий час?
— Я не тягаюся, добродію. Я упав у воду з пароходу.
— О! невже? Гей, дайте хто-небудь світла! Та як же тебе звуть?
— Джордж Джексон, добродію. Я ще хлопчик.
— Ну, що ж, коли ти говориш правду, то тобі нема чого боятися, тут тебе ніхто не скривдить. Тільки не силкуйся втекти, не ворушися! Збудіть Боба, Тома та давайте рушниці! Джордже Джексоне, єсть іще хто-небудь з тобою?
— Ні, добродію, нікого.
Я чув, як у хаті почали ворушитися, засвітили світло, але чоловік крикнув:
— Забери свічку, стара дурна Бетсі! Чи єсть у тебе розум у голові? Постав свічку за двері додолу. Бобе, Томе, чи готові ви нарешті? Станьте на місця!
— Готово!
— Ну, Джордже Джексоне, чи знаєш ти Шефердсонів?— Ні, добродію, ніколи й не чув…
— Хто тебе знає, може ти брешеш. Виходь наперед, Джордже Джексоне. Та гляди, не поспішайся, помалу виходь. Як що з тобою єсть іще хто-небудь, то нехай не потикається, бо буде застрелений. Тепер іди. Помалу йди; штовхни двері саме настільки, щоб тобі можно було просунутися, чуєш?
Я посувався помаленьку, ступінь за ступнем. Навкруги тиша, я чув тільки, як швидко стукає в мене серце… Собаки теж замовкли і йшли позад мене. Дійшовши до східців, яких було тільки троє, я чув, як одмикано двері, виймано прогоничі, одсовувано засуви. Я взявся за клямку, штовхнув злехка двері, потім ще трошки, нарешті хтось сказав: „Досить, просунь голову“. Я зробив, як мені звелено, але признатись по правді, боявся, що вони хочуть зняти з пліч мою буйну голівоньку!..
Свічка стояла долі; всі дивилися на мене, а я на їх принаймні з чверть години. Троє здорових мужчин стояли з рушницями, і націлялися з їх просто на мене, аж я навіть одсахнувся назад; старший був уже сивий, літ під шістьдесят, а ті двоє молодчі, років по тридцять або більше — всі троє гарні з себе, ставні; за їми гарненька бабуся з сивими кучерями, а ззаду дві молодих дівчини, на яких я не міг добре роздивитися.— Ну, от тепер, здається, все як треба, — сказав старий. — Увіходь! — Ледве я увійшов, старий джентльмен замкнув двері, засунув засув, всунув прогонич, потім звелів молодим увійти з рушницями; всі увійшли до великої зали, у якій прослано було новий повстяний килим і стовпилися всі вкупі в кутку далі од вікон, з боків вікон не було. Вони піднесли до мене свічку, оглянули мене згори до низу і сказали всі відразу. „Ні, він не належить до Шефердсонів, у його нема нічого шефердсонівського“. Старий висловив надію, що я не ображуся, як що мене буде потрушено, щоб подивитися, чи нема на мені зброї: адже це тільки так, щоб бути певнішими. Він навіть не лазив до мене в кишені, а тільки помацав мене зверху руками і сказав, що немає нічого. Тепер я можу росташуватися у їх, як дома, і росповісти свою історію. Але тут перепинила стара пані.
— Бог з тобою, Сауле, та ж бідолаха зовсім мокрісінький і виголодався мабуть.
— Правда, правда, Ретчель, я й забув.
— Бетсі! — гукнула стара пані. — (Бетсі — це негритянка). — Біжи швидче та принеси щось іззісти бідоласі. Та гляди, швидче! А ви, дівчата, збудіть Бека і скажіть йому… А, та ось він сам… Беку, візьми до себе цього хлопчика, скинь з його мокру одежу і вдягни його в суху.Бек на погляд мав стільки ж років, скільки й я — тринадцять, або чотирнадцять, хоч на зріст був вищий за мене. Він був у самій сорочці, кучерявий такий. Він увійшов, протираючи кулаком заспані очі, в другій руці він тяг рушницю.
— А де ж Шефердсони?
Йому вияснили, що турбувалися даремно.
— Авжеж! — сказав він. — Нехай би спробували з'явитися. То вже мали б од мене!
Всі засміялися, а Боб зауважив:
— Ну, Беку, ти вже занадто забарився. Вони встигли б усіх нас скальпірувати.
— Через віщо ж ніхто не прийшов по мене? Це недобре! Завсігди примушують мене задню пасти, не пускають наперед.
— Дарма, Беку, мій хлопче, — сказав старий. — Ще встигнеш себе показати. Про це не турбуйся. А тепер, іди й роби, як тобі мати велить.
Хлопець повів мене нагору в свою хату, витяг мені сорочку з товстого полотна, дав свою куцинку й штани. Поки я вдягався, він спитав, як мене звуть. Але не встиг я відповісти, як він уже почав, оповідати мені про ракшу та про молодого трусика, що він піймав позавчора в лісі. Потім одразу спитав, де був Мойсей, як свічка погасла. Я звісно не знав: ніколи про це не чув раніше.
— Одгадай! — чеплявся Бек.— Як же я можу відгадати, як я про це ніколи не чув?
— Спробуй одгадати, це легко.
— Яка ж свічка? — спитав я.
— Все одно яка, кожна.
— Їй-бо не знаю, де він був. Скажи сам, де.
— Звісно в темряві! Ось де!
— Добре; як що ти знав, де він був, нащо ж ти в мене питався?
— Ах, який ти дурнийі Та це ж загадка. Хиба ти не розумієш? А що ти довго тут пробудеш? Зоставайся зовсім! Весело буде! Тепер немає школи. Єсть у тебе собака? А в мене є. Вона вміє плавати і приносить те, що їй кинеш у воду. А що, ти любиш чесатися в неділю та инші такі ж дурниці робити? Напевне ні, а от мене мама заставляє. А щоб їх чорт забрав, оці прокляті штани! Здається, доведеться їх надіти. А мені б не хотілося — така духота! Ну, що, ти готовий? Добре, ходімо, старий друже!
Внизу за-для мене приготовано було вечерю — житний хліб, холодне м'ясо, масло та молоко.
Я зроду не їв нічого смашнішого! Бек, його мати і всі инші, опріче негритянки та молодих дівчат, курили череп'яні люльки. Курили та розмовляли, а я їв і теж розмовляв. Дівчата сиділи з росплетеним волоссям, загорнувшися в ковдру. Мене роспитувано про всячину. Я оповідав, як батько, мати, я та вся сем'я жили на маненькому хуторі в далекому кінці Арканзасу; як моя сестра Мері-Ганна втекла і пішла заміж, — так ми про неї більше й не чули; як Біль кинувся її доганяти й теж десь зник; як Том та Морд умерли, — тоді нікого не зосталось, опріче мене та батька, та й той ледві живий був з горя. І ось як він умер, я забрав усе, що зосталося, бо ферма була не наша власна, і поплив пароходом угору по річці, але впав у воду. Таким способом я й потрапив сюди. Старий сказав, що я можу тут жити, як дома, поки мені схочеться. Тим часом почало розвиднятися, всі пішли спати. А як я прокинувся вранці, то зовсім забув, як мене звуть. З годину я пролежав, усе силкуючися згадати. Бек прокинувся, я його й питаю;
— А ти письменний, Беку?
— Авжеж!
— Давай об заклад, що не напишеш мого ймення!
— А от же напишу…
— Чудово! А ну, спробуй!
— Дж-о-р-дж Джексон.
— Чудово! Зумів таки. А я думав, що напевне не зумієш. Досить таки мудре ім'я, не кожен напише, не навчившися.
Я намотав це собі на вус. Ще чого доброго хто-небудь знов спитає моє ім'я, то неодмінно треба було на всякий випадок приготуватися, щоб одказати відразу, так ніби я звик до його.
Прегарна це була сем'я; та й будинок такий гарний, — у всьому краї не бачив я будинку такого затишного і такого поважного. На вхідних дверях не було ні залізної клямки, ні дерев'яної з ремінцем, а гарна мідяна ручка ґудзиком, її треба було повертати, — цілком так, як у городських будинках. У спільній залі не було ні одного ліжка, навіть тіні ліжка, а в городі дуже часто в вітальнях стоять ліжка. Там був дуже гарний великій камін, виложений зверху цеглою, а цегла була дуже чиста — її обливано водою і терто чисто-начисто другою цеглиною, а иноді примазувано зверху червоною вохрою. Тут лежали й великі мідяні кліщі, такі, що ними можно було потягти й добру колоду. На каміні стояв чудовий годиник, зверху на йому був намальований город, а посередині була маленька місцинка для сонця і видко було, як іззаду хитається маховик.
Цікаво було слухати, як цей годинник цокає. А иноді приходив якийсь мандрівний крамарь, чистив годинник і лагодив його, як треба. Тоді він починав дзвонити разів сто двадцять уряд, не спиняючись. Господарі не продали б його ні за які гроші.
По обидва боки годинника сиділо два заморських попуги, зроблені з чогось підхожого до вапни і дуже гарно розмальовані. Біля одного попуги була кішка з фаянсу, а біля другого собака, теж фаянсова. Як що їх придавити, то вони починали пищати, але рота не роззявляючи, і нічим не виявляли, що пищать, а пищало в їх у середині. Позад усіх цих річей роспущено було два широких віяла з пер диких индичок. На столі посеред хати стояв чудовий фаянсовий кошичок, а в йому повно було яблук, апельсин, морель та винограду. Тільки вони були далеко кольористіші, червоніші та жовтіші, ніж справжні. В деяких місцях фарба пооблупувалася і під нею видко було глину та вапну.
Стіл цей застелено було скатертиною з гарної церати; середина була помальована червоними та синіми орлами, а кругом намальовано було лиштву. Все це, кажуть, привезено з Філадельфії. Тут лежали й книжки, рівненько складені стовпчиками на обох кінцях столу. Одна з книжок — це була велика семйова Біблія, повна малюнків. Друга книжка звалася „Пілігрімова мандрівка“. В їй писано про одного чоловіка, який невідомо через віщо покинув свою сем'ю. Я часто її читав, оповідання дуже цікаве. А ще була книжка „Подарунок дружби“, повна чудових оповіданнів та віршів, але віршів я не читав. Ще були „Промови Генрі Клея“, потім „Семйовий лікарник“ лікаря Генна, де говорилося про все, що треба робити, як що людина занедужає або вмре. Навкруги стояли гарні стільці з повиточуваними спинками, зовсім міцні, а не попродирані.
По стінах висіли малюнки, все великі: Вашінгтон, Лафайєт, усякі війни і нарешті один малюнок, що звався „Підписування Декларації“. Деякі малюнки оливцем малювала хазяйська дочка, що вмерла, — уявіть собі, малювала тоді, як їй було всього п'ятнадцять років. Таких малюнків я ще ніколи не бачив, вони були далеко темніші, ніж звичайно. На одному намальовано було жінку в вузькій чорній сукні, підперезаній високо під руками, з пухирями завбільшки з гарбуз на кожному рукаві, у великому чорному брилі дудкою з завивалом, з білими худими руками. Вона замислено зіперлася ліктем на надгробок під похилою вербою, а в другій руці, що звисала вниз, держала хустину до носа та рідікюль. Під малюнком був підпис: „О, невже я тебе більше не побачу!“ На другому малюнкові намальовано було молоду особу з волоссям, зачесаним аж на тім'я, закрученим і пришпиленим гребінцем. Вона плакала і втиралася хусткою до носа, а на руці в неї лежала мертва пташка з задраними догори ніжками. Внизу було підписано: „Не почую я більше твого солодкого співу! Ох!..“ А ще був такий малюнок: молода особа стояла біля вікна й дивилася на місяць, а сльози так і пливли в неї по щоках. В одній руці в неї був лист з чорною печаткою, а в другій медальйон, і вона його притискала до губів, а внизу було підписано: „Невже я тебе не побачу більше? Ох!..“ Все це були дуже гарненькі малюночки — не сперечаюся, але, признаюся, вони завсігди наганяли на мене сум. Всі рідні дуже сумували, що вона вмерла, бо вона мала замір намалювати ще дуже багато инших малюнків, а з того, що вже вона зробила, вони могли бачити, як багато втратили. Але мені здається, що коли вона мала такий настрій, то їй-богу їй веселіше на кладовищі. Кажуть, що саме тоді, як занедужала, вона почала найкращий свій малюнок і день і ніч молилася, щоб Бог поміг їй скінчити цей великий твір, та так їй і не пощастило. На йому намальована була молода дівчина в довгому білому вбранні, що стояла аж на краєчку мосту, так ніби збіралася стрибнути в воду. Волосся в неї спадає по плечах, очі дивляться на місяць, а з очей течуть сльози. Дві руки вона зложила на грудях, дві зняла до місяця, а ще дві спустила вниз. Це все на те, щоб подивитися, як буде краще, а тоді витерти зайві пари рук. Але, як я вже сказав, малярка вмерла перше, ніж надумалася. Так цей малюнок і почеплено в її хаті над ліжком і що-року, в день її нарождення, його заквітчувано. На инший час завішувано невеличкою завіскою. У молодої дівчини, що була намальована на малюнкові, було гарне добре обличча, але те, що в неї було стільки рук, робило її схожою на павука, — так мені здавалося принаймні.
Еммеліна мала записну книжку; туди вона мала завичку записувати всякі пригоди, наліплювати некрологи і випадки про терпляче страждання з газети „Presbetetyan Observer“. А потім писала про їх вірші з власної голови; вірші були дуже гарні. Наприклад, вона написала вірші про одного хлопчика, звали його Стівен Доулінг-Бутс, він упав у колодізь і втоп. Чудові вірші!
Як що вже чотирнадцяти років Еммеліна Гренджерфорд уміла писати такі вірші, то можно собі уявити, що̀ вона написала б потім! Бек оповідав, що їй було нічого не варт написати вірші, вона навіть не спинялася. Напише один рядок, а як що не знайде зараз же рифми, зачеркне його, напише замість його инший, та й пише далі. Їй було все одно про що́ писати: що ні загадайте — про все напише, аби було сумне. Що-разу, як хто-небудь умре, чи чоловік, чи жінка, чи дитина, у неї зараз же й є „при́нос“, — ще й покійник не захолоне. Вона звала це „приносами“. Сусіди так і говорили: спершу з'являється лікарь, потім Еммеліна, а вже за нею той, що труни робить. Одного разу тільки столяр прийшов раніше за Еммеліну, тоді вона ніяк не могла вигадати рифми до покійникового ім'я — його звали Вістлер. Після цього вона не знаходила собі місця; не жалілася ніколи, а так і зав'яла та й недовго прожила. Бідолаха!
Часто я заходив у ту світличку, де вона жила колись, виймав її бідну стару записну книжку, читав і трошки журився за мертвою дівчиною. Взагалі я любив усю цю сехм'ю і мертвих також. Бідна Еммеліна за життя писала вірші про всіх покійників, і мені здавалося, що це не по правді, що ніхто не написав ні одного рядка після того, як вона вмерла. Я силкувався видавити з своєї голови хоч два-три віршики, але нічого не складалося. Рідні пильнували, щоб в Еммеліниній світличці було чисто та охайно, всі речі стояли на тих саме місцях, де були за неї. Бабуся сама прибірала в хаті, хоч негрів було досить. Там вона звичайно шила та читала свою Біблію.
Ну, так от говоритиму далі про залу. На вікнах висіли гарні завіски: білі, а на їх намальовано замки, обвиті виноградом, та череди, що йдуть до струмка пити воду. В кутку стояло старе маленьке фортеп'яно; в середині в йому зроблено було, здається, бляшані сковорідки. Страшенно я любив слухати, як панночки грали на йому та співали. Стіни в хаті обліплено було шпалерами, на помості послано килими, а зокола ввесь будинок був біло побілений.Будинок був на дві половини; посередині було велике піддашшя на помості. Иноді вдень, як було душно туди виносили стіл, — гарне, холодкувате місце! Кращого будинку й уявити собі не можно. А обід який смашний!.. Гарне було життя!