Пригоди Гека Фінна/XIV. Книги, королі і французька мова

Пригоди Гека Фінна
Марк Твен
пер.: Н. Грінченко

XIV. Книги, королі і французька мова
Київ: «ВІК», 1908
XIV. Книги, королі і французька мова.

Прокинувшися, ми почали розглядати здобич, що розбійники награбували на розбитому пароході, і знайшли чоботи, ковдру, одежу та багато иншого добра, — купу книжок, далекоглядну дудку та аж три коробки з сігарами. Зроду ще ми не були такими багатирями. Сігари були найкращого сорту. Ввесь час по обіді ми провалялися в лісі, базікаючи та курячи; я підчитував книжки і взагалі час минув за-для нас дуже гарно. Я оповідав Джімові про все: про те, що було на пароходику та на розбитому судні. — „От так цікаві пригоди!“ — зауважив я. Але він одповів, що Бог з їми, з пригодами… Докучили вже йому турботи! Він признався, що як я заліз у каюту, а він поліз назад до плоту і не знайшов його, — він мало не вмер зо страху. Він уже думав, що пропав, загинув! І справді, як не крути — все погано: зостанеться на пароході — втопне, а не зостанеться,то його зараз же одведуть додому, щоб одержати надгороду, і вже тоді панна Ватсон неминуче продасть його на південь. І справді, він мав рацію. Джім мало не завсігди мав рацію — надзвичайно розумна голова за-для негра!

Я дуже багато читав Джімові про королів, герцогів, графів; про те, як пишно вони вбіраються та які вони важні, і як вони величають один одного ваша величність, ваша ясновельможність та иншими назвищами замісць, щоб казати просто — „шановний добродію“.

Джім вирячував очі з дива; все це його дуже цікавило.

— Я й не думав, що їх така ватага! Я чув тільки про одного, — про старого царя Салормуна.

— Про Соломона.

— Еге… Та ще про тих королів, що на картах… Ну, а скільки король плати бере?

— Скільки бере? Та скільки схоче! Як схоче, то й по тисячі долларів на місяць братиме. Бере, звісно, скільки йому треба.

— Дак королям весело жити! Ну, а якої ж із їх роботи вимагають, Геку?

— Та ніякогісінької! Тільки й того, що сидять у своїх державних радах.

— Невже?!…

— Еге, сидять собі та й годі… Цить!.. Чуєш, щось наче шумить?

Ми, стурбовані, вискочили з гущавини, але виявилось, що це шумить колесо з парохода — якийсь парохід завертав за ріг. Ми вернулися назад до своєї розмови.

— Дак їх не самий Соломон, а багато є! — казав Джім.

— Але Соломон з їх найрозумніший. Це мені вдова казала.

— То що, що казала! А я не вважаю його за найрозумнішого. Бо коли ж він хотів розрубати дитину надвоє.

— Еге, — кажу, — мені росказувала про це вдова.

— От бачиш, зміркуй же сам! Ну, нехай цей пеньок буде однією жінкою, ти другою, я — Соломоном, а цей доллар папіряний — дитиною. Кожна з вас каже, що це її дитина. Що ж би робити? Довідатися в людей, чий це доллар, то б то дитина, та тому й оддати, чий він є, цілісінького. Ні, я не так роблю: роздираю папірець на дві половинки: одну тобі, а другу пенькові даю, — отак хотів зробити Соломон!… Ну, куди ж воно годиться — половинка папірця? За неї ж нічого не купиш! Так і половина дитини нікуди не годиться. Я шеляга не дав би, хоч би мені давали й милійон таких половинок!

— Ти, Джіме, — кажу йому, — дурницю плещеш. Ти не зрозумів, у чому тут сила.

— Одчепись ти з своєю силою! У чому ж тут сила? Коли б у чоловіка була одна або дві дитини, то він би їх не рубав на половинку — він знає ціну дітям! А то в Соломона милійон дітей був, — ну, йому й не жалко одного розрубати, мов качан капусти. Через те він і розсудив так нерозумно!

Я вже й не сперечався з Джімом, бо він такий упертий, що як уже що надума, то хоч що, а своє верзтиме. Почав йому росказувати про французських королів та про те, як французи давно вже одрубали одному королеві голову а син його в тюрмі вмер.

— Шкода бідолашного,сказав Джім.

— А инші кажуть, що він утік з тюрми сюди в Америку.

— А що ж він тут робить? Тут же, Геку, здається, нема королів.

— Та нема.

— Ну, то з чого ж він живе?

— А хиба я знаю? Може в поліцію пішов служити… а може тутешніх людей вчить по французькому говорити.

— А скажи, Геку, хиба французи говорять не так як ми з тобою?

— Ні, Джіме, ти не зрозумів би в їх ні слова, ні однісінького.

— Дивно! Через віщо ж це?

— Не знаю, але це так. Я трошки навчився з книжки по їхньому. Уяви собі, приходить до тебе чоловік і говорить: „Пуллі ви френзі?“ Ти що на це тоді сказав би, га?

— Нічого не скажу, а візьму та й дам йому по потилиці… Звісно, як що він не білий. Ні за що я не дозволю негрові так мене лаяти…

— Ех ти, розум! Та це ж не лайка. Це значить: чи ти розмовляєш по французькому?

— Ну, так чому ж просто не спитати, по людському?

— Та це ж французи так говорять.

— Кумедія!… Я й слухати такого не хочу. Нісенітниця та й годі!

— Ах, який бо ти, Джіме! Ну, подумай: хиба кішка говорить по нашому?

— Ні, не говорить.

— Ну, а корова?

— І корова не говорить.

— А кішка говорить по коров'ячому, або корова по кошечому?

— Ні… А що?

— Натурально й зрозуміло, що обоє говорять неоднаково: кожне по своєму, — адже так?

— Авжеж!

— Хиба не натурально й те, що корова та кішка говорять инакше, ніж ми?

— Про це нема чого сперечатися: звісно!

— Добре! Через віщо ж ненатурально і незрозуміло, як що французи говорять инакше, ніж ми? А ну, скажи!

— Та хиба ж кішка людина, Геку?

— Ні!

— Ото ж то й ба! Значить — неможливо, щоб кішка говорила по людському. Хиба корова людина, або корова — кішка?

— Звісно, — ні.

— Ну, так нічого їм і совати носа до чужого проса та говорити чужою мовою. А француз людина?

— Еге.

— Добре! Ну, так чого ж він, чорт би його драв, не говорить по людському? Ану, відповідай мені на це?

Я впевнився, що не варт витрачати даремно слова: неможливо навчити негра міркувати. Так я й облишив.