Пригоди Гека Фінна/XIII. Парохід потоп
| ◀ XII. Пливемо річкою | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XIII. Парохід потоп |
XIV. Книги, королі і французька мова ▶ |
|
От тобі й маєш!.. У мене похололо на серці, я мало не зомлів. Зосталися на розбитому судні, та ще в такому товаристві! Одначе гаятися не можна було. Треба було хоч як, а знайти човна, але тепер уже за-для нас.
Тремтючи, ми прокрадалися помацки з правого боку судна. Справа посувалася помалу; мені здалося, що ми цілу вічність ішли до демена. Ніде й духу човна немає. Джім признався, що не має сили йти далі, так він знесилився зо страху. Але я вмовив його підбадьоритися, — адже однак, як що ми зостанемося на цій руїні, то загинемо. Ну, так от ми пішли до демена, спіткнулися на ляду і вчепилися за неї, бо край її був у воді. Дивимося — аж човен стоїть, як ясочка! Я ледве міг побачити його в темряві. Ну й зрадів же! В ту ж мить я хотів у його вскочити, коли це відразу двері з каюти відчинилися. Один розбійник висунув кріз їх голову, всього на всього за два ступні від мене, — я вже думав що тільки я на світі й жив — але він зараз же сховався назад, промовивши:
— Прийми цей клятий лихтарь, Біллю: боляче дивитися!
Потім він кинув у човен повний мішок, зійшов туди сам і сів. Це був Пакард. За їм сів і Білль. Пакард промовив пошепки:
— Все готове. Рушай!
Я мало не зірвався з дверей, так знесилився. Коли це Білль говорить:
— Стривай!.. А чи ти забрав у його гроші?
— Ні. А ти?
— І не подумав. Так його частка зосталася в його?
— Ну, в такому разі ходімо назад. Нам нема ніякої рації кидати тут гроші.
— А як що він догадається, що̀ ми хочемо зробити?
— Ну, то й що з того? Ходім!Вони встали з човна і пішли в каюту. Двері за їми зачинилися. В ту ж мить я опинився в човні, Джім кинувся за мною… Ножем я перерізав кодолу і ми попливли!
Ми не бралися за весла, не промовили ні слова, силкуючись навіть не дихати. Швидко посувалися ми серед мертвої тиші, пропливли бік, пропливли демено, — ще мить і ми опинилися сажень на п'ятдесят нижче за судно. Воно зникло в темряві, все до найменчої дрібнички, — ми обрятувалися!..
Пропливши сажень півтораста-двісті, — ми побачили лихтарь, що блиснув мов искорка в в дверях з каюти, — мабуть злочинці побачили, що човна немає і зрозуміли, що з ними трапилося лихо не краще за те, яке вони готували Тернерові!
Джім ударив дужче веслами і ми попливли шукати плита. Тепер уперше в мене заворушилося спочуття до цих людей, — перше було не до того! Адже як страшно, навіть душогубам, опинитися в такому становищу! Що, як би я сам був душогубом — я́к би мені це сподобалось? От я й кажу Джімові:
— Як тільки побачимо де-небудь вогник, то й пристанемо туди, вибравши таку місцину, де можна було б сховати човен. Я піду, вигадаю якусь казку і пошлю до їх чоловіка, щоб їх обрятував, — нехай їх витягнуть звідти.Але мені не пощастило; скоро знов почалася буря, та цього разу ще гірша, ніж перша. Полив дощ і навкруги не видко було ні одного вогника, — всі люде спали. А ми собі пливли все далі та далі, шукаючи нашого плита. Нарешті дощ перестав іти, але хмари ще не розійшлися, иноді спалахкувала блискавка — і ось вона освітила якусь чорну річ, що пливла перед нами. Ми кинулися її доганяти. Це був наш плит і я́к же ми зраділи, опинившися знову на йому! Коли це на правому березі з'явився вогонь. Я рішив туди попливти. В човні було повно здобичі, що волоцюги пограбували на розбитому пароході. Ми склали її купою на плит. Я звелів Джімові пливти далі, а пропливши миль зо дві, запалити вогонь і не гасити його, аж поки я вернуся. Потім я взявся до весел та й по плив на вогонь. Скоро з'явилося ще два-три вогники на шпилику. Це була слобода. Я поплив просто на той вогонь, що світився на березі. Під'їздю й бачу, що це лихтарь висить на пароходику. Я почав шукати очима вартового і швидко знайшов його: він спав на бімсах, схилившися головою до колін.
Я злегенька штовхнув його в плече та й почав плакати. Він ізскочив злякавшися з просоння, але побачивши, що це тільки я, позіхнув, потягся й промовив:
— Ну, що там тобі? Чого ревеш, хлопче? Що сталося?— Тато й мама, і сестричка… — бубонів я крізь сльози.
— Та годі рюмати, — сказав він, — кожен має своє горе… Якось то воно буде!.. Ну, що ж із ними трапилося?
— Вони… вони… та ви вартовий, чи що, тутешній?
— Еге, — відповів він згорда, — я копитан і власник, і лоцман, і вартовий, — усе вкупі; иноді я буваю ще й пасажиром, і вагою. Я не такий дукарь, як Джім Горнбак,не можу я бути таким щедрим та великодушним до Тома Діка та Гаррі і кидати їм гроші так, як він кидає, але я сто разів казав йому, що не бажав би помінятися з їм становищем: мене сотворено на те, щоб жити на морі, я пропав би з нудьги, як би мені довелося жити за дві милі від города, в такому глухому куточку, де ніколи нічого не трапляється, їй-богу…
Я перепинив його:
— З ними трапилося страшенне лихо!
— Та з ким же „з ними“?
— З батьком, мамою, сестрою та з панною Гукер, і як би ви попливли туди…
— Куди? Де вони?
— Там, на розбитому пароході!
— На якому пароході?
— Та тут же один тільки й є!
— Невже ж на „Вальтер Скотті?“— Еге…
— Господи милосердний! Та який же біс поніс їх туди?
— Вони не вмисне туди потрапили…
— Ще б умисне! Боже мій, та ж вони загинуть, як що вони не втечуть звідти зараз же. Та як же їм сталося таке лихо?..
— Дуже просто: панна Гукер поїхала в гостину туди в город..
— Ну, так,у Бутс-Ландінг… кажи далі!..
— Ну, так от вона була в гостях у Бутс-Ландінгові, а над вечір попливла з негритянкою кінним пороном ночувати до своєї подруги, панни… ах, як же її — забув прізвище… вони загубили весло і їх понесло вниз наперед деменом. Несло їх, несло миль зо дві, нарешті вони наскочили на розбите судно; стерничий, негритянка та коні — все загинуло, а панна Гукер учепилася і злізла якось на розбитий парохід. Ну, через годину після того, як смерклося, ми пливли своїм судном; було так темно, що ми не помітили руїни, аж поки наскочили на неї. Одначе всі обрятувалися, опріче Білля Віппля — ех, гарний був парубок: краще б уже я загинув, їй-богу!…
— Присягаюся св. Джорджем, от так сторія! Що ж ви зробили?
— Звісно, почали кричати, кликати на поміч, але річка в тому місці така широка, що ніхто не міг нас почути. Тоді батько рішив, що комусь треба попливти на берег та й покликати людей на підмогу. Тільки я вмів плавати, — от я й поплив. Панна Гукер сказала, що коли мені не пощастить знайти запомоги раніше, то щоб я пішов до її дядька, він зараз же все зробить. Я вийшов на берег і от усе блукаю з того часу, силкуючися знайти людей, щоб нам помогли. Але ніхто не згожується „Як же його їхати по такій темряві та по такій бурі? Іди, бери паровий човен“! І як що ви згожуєтеся, то…
— Присягаюся Джексоном, я залюбки, та тільки хто ж заплатить мені за працю?.. Адже твій батько певне…
— Ну, про це нема чого турбуватися. Панна Гукер сказала, що її дядько Горнбак…
— Тисяча чортів! Так ось хто її дядько! Слухай, парубче, йди до того вогника — бачиш? Потім зверни на захід і, пройшовши з четверть милі, опинишся біля шинку; звели, щоб тебе поведено до Джіма Горнбака, — ми вже з ним порахуємося. Тільки гляди, не гайся, не пустуй по дорозі! Йому цікаво буде довідатися про новину. Скажи йому, що я обрятую його небогу, як би там не було. Ну, моторніше, а я піду сюди за ріжок будити свого машиниста.
Я побіг, куди мені було звелено, та ледві чоловік зник за ріжком, я кинувся в свій човен, вибрав з його воду, проплив кільки сажнів по-під берегом і сховався поміж барками, що везли дрова. Я не міг заспокоїтися, не побачивши, як пливе пароходик. Бо хоч як, а мені було приємно думати, що я так клопочуся за-для таких злочинців — не кожен зробив би це, як би йому так. Шкода, що вдова Дуглас цього не знає. Мені здається, що вона похвалила б мене за те, що я допомагаю цим злодіям! Адже відом річ, що удова, та й усі добрі люде, найбільше са̀ме злодіям і допомагають.
Скоро бачу, аж пливе розбитий парохід, немов чорна похмура мара. Мені пішов мороз по-за шкурою… Я поплив до руїни. Парохід уже глибоко спустився в воду; ще хвилина — і вже на йому не зостанеться ні одної живої істоти!.. Я поплив навкруг його і почав гукати. Відповіді не було; мертва тиша. У мене трохи защеміло серце, як я подумав про злочинців.. але не скажу, щоб дуже. А ось і пароходик підплив; я виплив насеред річки; впевнившися, що мене вже не видко, я положив весла й озирнувся: дуже вже мені цікаво було подивитися, як пароходик буде бігати коло уламків та шукатиме прах панни Гукер — копитанові напевне здається, що її дядькові Горнбакові дуже того треба. Але пароходик скоро облишив шукати та й вернувся до берега, а я почав завзято гребти і поплив яко мога швидче вниз за водою.Мені здалося, що минула ціла вічність, поки з'явився Джімів огник, а як його побачив, то здалося, що він дуже далеко, десь за тисячу миль. Тим часом розвиднялося; ми підпливли до якогось острівця, сховали плит, човен потопили, а сами полягали та й поснули мов побиті.