Пригоди Гека Фінна/XII. Пливемо річкою
| ◀ XI. За нами женуться | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XII. Пливемо річкою |
XIII. Парохід потоп ▶ |
|
Було вже щось із годину ночі, як ми нарешті пропливли острів; здавалося, що плит сунувся дуже помалу. Ми наважилися, коли б з'явився який човен, пересісти у свій човник та й пливти до Іллінойсу; щастя ще, що справді не видко було ніяких суден, а то ми навіть не подумали положити в човен ні рушниці, ні вудки, ні якоїсь їжї. Ми так поспішалися, що не могли зміркувати всього відразу. Тільки тепер зрозуміли, як погано ми зробили, поскладавши своє збіжжя на плит.
Як що ті люде поїхали на острів шукати Джіма, то, на мій обрахунок, вони мусили знайти те багаття, що я запалив, і зостатися там на всю ніч вартувати, сподіваючися, що негр туди прийде. У всякому разі вони були далеко від нас, ну, а вже коли вони не піймалися на мої хитрощі, то не я в тому винен. Я силкувався одурити їх як найдотепніше.
Удосвіта ми нарубали сокирою безліч гілок з бавовняника та й накидали їх на плит; через те зокола його зовсім не видко було, — здавалося що це невеличкий острівець. Попід берегом були пісковаті мілини, що поросли цілком бавовняником. З боку Міссурі берег був крутий, а з боку Іллінойсу, де ми пливли, він поріс густим лісом; фарватер був ближче до берега Міссурі, так нам не було чого боятися зустрінутися з ким-небудь. Увесь день ми пролежали, дивлячися, як плити та пароходи тягнуться під міссурійським берегом, та як инші, що йдуть угору, боряться з течією серед широкої річки. Я оповідав Джімові про мою розмову з жінкою; Джім зауважив, що вона моторна баба, — і вже як би вона сама взялася нас ловити, то не сиділа б на місці та не вартувала б вогнища, — ні, вона відразу пустила б на нас собак. „Добре, а через віщо ж вона порадила цього своєму чоловікові?“ — запитав я. Джім одповів, що їй мабуть не спало цього на думку, поки ще мужчини були дома; мабуть вони через це й спізнились, — пішли знову до міста по собаку, а то ми не були б тепер тут на цій пісковатій мілині миль на шіснадцять нижче за город, а були б уже в цьому самому городі в лабетах у поліції.
Як почало смеркатися, ми висунули голови з-за густого бавовняника й обережно озирнулися навкруги: тихо, нічого не видко. Джім ізняв кілька верхніх дощок із плита та й змайстрував гарний курінь, на кшталт вігваму, щоб було де самим сховатися в негоду та щоб не помокли речі. Він зробив з мулу в куріні долівку — так, що вона знімалася на фут над плитом і хвилі не могли досягти до нашого збіжжя, хоч знімалися що-разу, як проходив парохід. Посеред плита ми наклали мулу футів на п'ять або на шість завтовшки й обгородили його, щоб не зсувався, — це на те щоб там роскладати вогонь у холодну та вохку годину; з-за будки його не видко було. Потім ми зробили зайве весло, щоб було чим перемінити, як що наше поламається об підводне дерево, або об щось инше. Ми вткнули короткий загнутий дрючок і почепили на його старий лихтарь: нам неминуче треба було світити що-разу, як проз нас проходив парохід, а то він би на нас наскочив.
Другої ночі ми пливли годин сім або вісім за водою, пропливаючи більше, ніж чотирі милі що-години. Ми ловили рибу, базікали та иноді кидалися в воду скупатися, щоб розігнати сон. Як чудово було стиха сунутись величезною мовчазною рікою, лежачи на спині і дивлячися вгору на зірки, — ми береглись навіть говорити голосно, а вже сміятися, так зовсім не дозволено було, — хиба так, стиха пересміюватися. Година була чудова і нам нічого не трапилося ні цієї ночі, ні другої, ні-третьої.
Що-ночі ми пливли проз нові села та городи. Деякі з їх були далеко, на темних шпилях і скидалися на рій блискучих вогників. П'ятої ночі ми пропливли проз велике місто Сен-Луї — воно здалося нам цілим морем світу. У нас дома говорено, ніби то в Сен-Луї живе двадцять, чи тридцять тисяч людности, але я цьому не вірив аж поки побачив таку безліч світу, та ще в дві години ночі. Навкруги ні шелесне, всі спали.
Що-вечора годин у десять я прокрадався на берег, забігав у якесь невеличке село й купував на десять або на п'ятнадцять , центів борошна, свинини, або взагалі якоїсь иншої їжі; иноді я хапав курча, що не встигло ще сісти на сідало, і забірав його з собою. Батько, бувало, завсігди говорить: бери курча, як що трапиться, — як що тобі не здасться, то здасться комусь иншому, а добре діло ніколи не загине. Хоча правда, батько завсігди зоставляв курча за-для себе: я ще ні разу не бачив, щоб він дарував його кому иншому, — він це говорив так собі, щоб повеличатися.
Удосвіта я залазив на поле і брав то кавун, то диню, то гарбуз, то пшенички трохи — одно слово — що траплялося. Батько запевняв, що немає нічого поганого в тому, щоб позичати як що маєш надію потім вернути; ну, але удова Дуглас, так та запевняла, що це те саме злодійство, тільки з иншим назвищем, і що ні одна порядна людина цього не зробить. На Джімову думку потроху має рацію і удова, а потроху й батько; через те найкраще ми зробимо, як що постановимо деяких речей ніколи більше не позичати, — тоді вже могтимемо вільно позичати все инше. Всю ніч ми сперечалися, чого ж саме нам зректися: чи кавунів, чи динь, чи канталуп, чи чого иншого. Удосвіта, одначе, справа владналася: постановили зректися кислиць та слив. Раніше ми почували себе не дуже добре, ну а тепер усе було чудово. Я був дуже задоволений з того, як це все добре склалося, бо кислиці і завсігди не дуже то смашні, а тепер вони ще й не стиглі.
Иноді, хоч і не часто, ми вбивали якого водяного птаха, що ловив ґав. Одно слово — жилося нам не погано.
На п'яту ніч після того, як ми минули Сен-Луї, після півночі, почалася велика гроза; дощ лив, немов з відра. Ми задрімали в своєму куріні, зоставивши плит пливти як хоче. Блискавка, палахкаючи, освічувала широку річку та скелясті кручі по обидва боки. „Гей, Джіме, — сказав я, — подивись лиш, що це там манячить“. То був парохід, що розбився об скелю. Нас несло просто на його. Блискавка освічувала його. Він дуже нахилився набік, частина верхнього чардаку стирчала над водою; виразно видко було кожну річ; біля великого дзвону стояв стілець, а на спинці в його висів старий повстяний бриль.
Була вже глупа ніч, навкруги вила буря, — і це все здавалося мені чимсь таким таємничим, — кожен хлопець, коли б йому так, як мені, почував би так саме, дивлячися на це розбите судно, що так сумно лежало посеред річки. Мені схотілося зійти на парохід і подивитися що там робиться.
— Пристанемо туди, — сказав я до Джіма.
Спершу він зазмагався й ні за що не хотів згожуватися. „Нема нам там чого робити, — відповів він, — ще, боронь Боже, на вартового наскочимо!“
— Ех ти, вигадав! Який там вартовий! Нема там чого берегти; ну, хто ж би йшов на небезпеку за таку дурницю, коли що-хвилини його може захопити хвиля і знести в річку? Джім проти цього не міг нічого сказати. „А за те, — казав я далі, — ми зможемо позичити дещо в копитанській каюті: нам здасться. От хоч об заклад поб'юся, що там ми знайдемо сігари по п'ять центів за штуку, перший сорт. Копитани на пароходах завсігди багаті, вони беруть по шіснадцять долларів на місяць і їм усе дурничка. Положи собі в кишеню свічку, Джіме, бо я не заспокоюся, поки не понишпорю там трошки. Невже ти думаєш, що Том Сойєр не скористувався б з такого випадку? Та ні за що в світі! Він назвав би це пригодою і вже неодмінно проліз би на розбите судно, хоч би це й було небезпешно для його життя. І вже я́к би потім розмалював свій подвиг, так ніби й справді Христофор Колумб, що знайшов Новий Світ. А справді — шкода, що тут немає Тома!…Джім побурчав трошки, але згодився, зауваживши одначе, що нам треба говорити яко мога менче і стихенька. Са̀ме в цю хвилину блиснула блискавка й освітила судно. Ми пристали до його і прив'язали плит.
У цьому місці чардак був високо над водою. Ми полізли в темряві вниз до копитанської каюти, обережно мацаючи поміст ногами і простягти руки наперед, силкуючися за щось ухопитися. Було поночі і нічого не можно було побачити. Ми спіткнулися на одвірки, схопилися за їх та й опинилися перед одчиненими дверима з копитанської каюти. Коли це — що ж ми бачимо! Внизу світиться! В ту ж мить ми почули, що там шепочуться.
Джім мало не зомлів зо страху і сказав мені пошепки: „Ходім звідси швидче!“ — „Добре“, — кажу я і вже став лізти назад до плита, але в ту ж хвилину хтось скрикнув несамовито:
— Стривайте, братці! Присягаюся, що не зрадю!
Инший голос одповів досить голосно:
— Брешеш, Джіме Тернере! Не вперше ти так робиш! Завсігди силкуєшся забрати подвійну пайку та ще й нахваляєшся нас зрадити. Але цього разу це вже в-останнє. Докучили вже нам твої штуки, зрадлива собако!
Тим часом Джім вертався до плита. Я страшенно зацікавився: адже Том напевне не втік би тепер, і я не втечу. Подивимося, що буде далі. Я поліз наперед рачки до вузенького коридорчика і зазирнув у каюту. Долі лежав чоловік, руки й ноги в його були з'язані; над ним стояло два якихсь голодранці. Один держав у руці лихтарь, що ледві блимав, а другий — націлився з пистоля на того, що лежав.
— Ну, стривай, потанцюєш ти в мене, гидка тварюко!
Бідолаха корчився й кричав:
— Бога ради, Біллю, не займай! Присягаюся, що не скажу нікому!
Чоловік з лихтарем хитро всміхався.
— Справді не зрадиш? Уперше за все життя ти сказав правду, голубчику! Бач, як скиглить! А от же як би ми не з'язали його, він убив би нас обох! І защо, спитаться? Просто так — ні з того, ні з сього. За те, що ми обстоювали своє право. Ні, годі — більше нікого вже не лякатимеш, Джіме Тернере! Одначе, Біллю, стривай, не стріляй!
— Та чого ж його ждати, Джеку Пакарде? — відповів Білль. — Я стою за те, що його треба вбити. Хиба він не застрелив так саме старого Готфільда!
— Але я не хочу його вбивати. Я маю на це свої причини.
— Хай тебе Бог благословить за такі слова, Джеку Пакарде! Поки мого й віку я їх не забуду! — скиглив чоловік.Пакард не звернув на це ні найменчої уваги, почепив лихтарь на гвіздок і пішов до того місця, де я сховався, покликавши до себе Білля. Я відліз далі, як тільки міг швидко: але судно так страшно хиталося, що мені трудно було відійти далеко. Я вскочив у другу каюту.
Тим часом волоцюги потемки посувалися наперед; дійшовши до моєї каюти, Пакард сказав Біллеві:
— Ходім сюди!
Він увійшов, а за ним і Білль. Але не встигли вони увійти, як я вже опинився на верхньому ослоні, — далі не було мені ходу і я гірко каявся, що заліз сюди. Обидва стояли, зіпершися ліктями на ослін, і розмовляли. Я не міг їх бачити, але чув, де вони стоять, бо від їх пахло горілкою. Я радів, що сам не п'ю горілки, хоча все одно вони не вгадали б, що я тут, хоч би я й пив, бо я силкувався не дихати. Я увесь похолов зо страху, та й кожному стало б моторошно, чуючи таку розмову. Вони говорили тихо й серйозно. Білль обстоював на тому, щоб неодмінно вбити Тернера.
— Адже він обіцявся нас зрадити і додержить слова; хоч би навіть ми віддали йому обидві свої частки, то й це не поможе. А надто після того, як ми так з ним поводилися. От згадаєш моє слово — він викаже на нас! Послухайся краще мене. Збудемось його відразу.
— Я й сам тієї ж думки, — промовив Пакард спокійно.
— А, чорт! А я вже починав боятися, що ти не згодишся. Ну й чудово! Підемо і скінчимо з ним зараз же!
— Стривай, я ще не доказав. Слухай, Біллю! Воно не погано його застрелити, але є спосіб ще кращий. Нащо нам у таке плутатися, коли можна досягти того самого далеко легше та ще й не підводячи себе під небезпеку? Адже правда?
— Так то воно, так, але яким способом?
— В мене ось яка думка: понишпоримо ще в каютах, заберемо все, чого не помітили раніше, потім попливемо до берега та й сховаємо наше добро. Тепер зрозумій же. Не мине й двох годин, як судно розіб'ється й потопне. Потопне й він. Тоді йому нікого буде обвинувачувати, опріче самого себе. Чи не краще ж це, ніж паскудити руки, вбиваючи його? Я проти того, щоб убивати людину, коли можна обійтися й без цього. Це й необачно, і неблагородно. Ну, що — не моя правда?
— Здається, твоя. Ну, а що як парохід не потопне?
— У всякому разі ми можемо підождати дві години: побачимо, що̀ з того буде.
— Згожуюся, ходім!
Вони пішли, а я зліз з ослону, обливаючись холодним потом і поліз долі. Навкруги було темно, хоч в око стрель. Я прошепотів хрипким голосом: „Джіме!“. Він стиха застогнав біля самого мого ліктя.
— Швидче треба тікати, Джіме. Не час тут викситися: там, унизу, розбійницька ватага. Як що ми не знайдемо їхнього човна і не пустимо його за водою, щоб гульвіси не могли втекти з цього пароходу, то наша справа погана. А як що нам пощастить знайти їхній човен, тоді вони пропали, — попадуться до рук шеріфові. Ну, швидче, не лови ґав! Ти шукай з правого боку, а я з лівого. Починай од плита і…
— О Боже ж мій, Боже мій! А де ж плит? Нема нашого плита: його одірвало й понесло, а ми тут зосталися!..