Пригоди Гека Фінна/IX. Печеря і хата на воді
| ◀ VIII. Шуканина і Джім | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко IX. Печеря і хата на воді |
X. Змія. Я стаю дівчиною ▶ |
|
Схотілося мені піти глянути на одну місцину, що мені сподобалася, як я оглядав острів; ми рушили в дорогу і скоро дійшли до середини острова, що був зовсім невеликий і мав усього три милі завдовшки та четверть милі завширшки.
В цьому місці був досить довгий стрімкий шпиль, футів сорок заввишки. Важко нам було здертися на гору, бо занадто стрімка була круча, та ще й поросла густими кущами. На горі ми знайшли глибоку печерю в скелі навпроти Іллінойсу. Печеря була велика, така, що в їй могло поміститися зо дві, або зо три світлиці і Джім міг вільно стояти, не згинаючися. У середині було не душно. Джім порадив скласти тут усе наше збіжжя, але я відповів, що не бажаю дертися що-разу так високо.Джім говорив, що коли б сховати човен у доброму місці, а все наше збіжжя скласти в печері, тоді можно було б зараз же туди сховатися, як би була яка небезпека; там нас ніхто і з собаками не знайде. До того ж пташки віщують дощ, так невже ж я хочу, щоб усі наші речі змокли?
Ну, так от ми вернулися назад, узяли човен, пристали недалеко від печері і поскладали туди все наше збіжжя. Потім знайшли недалечко місцину, щоб сховати човен у густих вербах. Познімавши рибу, що піймалася на гачки, ми знову закинули вудку та й почали готувати обід.
Дірка, що нею треба було входити в печерю, була така широка, що туди можно було вкотити кухву; по один бік од дверей долівка була рівна, і на їй дуже зручно було роскладати багаття. Ми запалили вогонь і приготували обід; замість килима ми положили ковдру і посідали їсти. Инші речі ми поскладали теж тут недалеко, в глибині в печері. Скоро смерклося, — почалася гроза, — пташки правду сказали; потім полив ливний дощ і почався вітер, — такого здорового вітру я ще ніколи не бачив. Це була справжня літня буря, — вони часто бувають у нашому краї. На дворі було зовсім темно, — небо стало чорне, аж синє. Дощ був таки і великий, що навіть ті дерева, що були зовсім близько, стояли в тумані, немов які примари; иноді схоплювався вітер і пригинав дерева аж до землі. Дерева скажено трусили гілками, немов божевільні, і відразу серед темряви спалахувала блискавка, — тоді ставало зовсім ясно, немов удень, верховіття освічувалось на хвилину і знов темрява повивала все навкруги. Грім страшенно загремів над нами, гуркотів, котився з одного краю неба до другого, немов порожні кухви, що котяться вниз із високих східців.
— Гарно ми влаштувалися, Джіме, — кажу я. — Як у нас затишно! А ну, дай лиш мені шматок риби та теплого житного хліба.
— Бачиш! А як би не Джім — не був би ти тут, голубчику! Так би й сидів досі в лісі без обіду, увесь мокрісінький… Пташки, дитино, вже добре знають, коли буде дощ.
Десять день вода в річці все прибувала та прибувала, — нарешті річка розлилася і поняла всі низькі місця на острові футів на три, або й на чотирі. З того боку, де був Іллінойс, річка розлилася широко, на кілька миль, а з того боку, де Міссурі, вона не розлилася зовсім і зосталась така, яка й була — на пів милі завширшки, бо берег Міссурі був крутий, немов стіна.
Удень ми їздили човном по острову. У лісі був холодок і вохко навіть у найбільшу спеку. Ми пропливали в гущавині поміж деревами. Иноді ми запливали поміж дикий виноград, — він ріс так густо, що доводилося вертатися й шукати иншої дороги. Мало не на кожне старе дерево поховалися трусики, білки та инші звірята. Через кілька день після того, як почалася повідь, вони ставали зовсім свійські, бо були голодні, — можно було просто підпливати до їх і хапати їх руками, тільки, звісно, не змій і не черепах, бо ті зараз же зсувалися в воду. На тому шпилі, де була наша печеря, їх було повнісінько. Аби тільки схотіли, — ми могли набрати їх хто й зна скільки.
Однії ночі ми піймали частину плита з гарних міцних ялинових дощок. Плит мав завширшки дванадцять футів, а завдовшки з п'ятнадцять; верхній шар був над водою на шість або на сім дюймів, — міцний, рівний, гладенький. Удень ми часто бачили, як пливли проз нас колоди, але не займали їх, бо боялися, щоб нас удень хто не побачив.
Другої ночі, саме перед світом, дивимося, — аж пливе ціла хатка: — величенька з дахом — усе, як треба. Ми підпливли до неї, пристали і полізли в вікно. Було ще поночі, то ми не могли всього роздивитися, через це ми прив'язали поки човен до наплавного будинку і почали ждати світу.
Ледві розвиднилося, ми знову зазирнули в вікно і побачили ліжко, стіл, два старих стільці й багато инших річей, що були роскидані долі; на стіні висіла всяка одежа. В другому кутку лежало щось, що скидалося на людську постать.
Джім крикнув:
— Агов, хто там?…
Але чоловік не ворухнувся. Я крикнув ще раз, але Джім сказав:
— А знаєш — чоловік не спить, а вмер. Стривай, я піду подивлюся.
Він увійшов, нахилився над їм і промовив.
— Так і є — мертвий. Йому прострелено спину; вже днів зо два, або зо три, як його вбито. Іди сюди, Геку, але не дивись на його обличча — страшно.
Джім накинув на вбитого якісь старі ганчірки, але даремно: я не мав ні найменшого бажання дивитися на мертвого. Заялозені карти роскидані були долі; долі валялись також і порожні пляшки з горілки та дві машкари з чорного сукна. Стіни всюду були пописані та помальовані вуглем, тут же висіли дві старі жіночі ситцеві сукні, великий жіночий бриль, кілька спідниць та чоловіча одежа. Усе це ми поскладали до себе в човен, — а може здасться. Долі валявся старий солом'яний хлоп'ячий бриль, — і його забрали. Потім ми знайшли пляшку з молоком, заткнену тією куклою, що дитину годують. Пляшку ми б узяли охоче, але вона була побита. В кутку стояла стара коробка дерев'яна і драний волосяний куфер з поламаними петлями. Вони були одчинені, але в їх ми не знайшли нічого такого, що варто було б узяти. З того, як роскидано було речі, видко було, що ті, що жили в цьому будинкові, вибіралися нашвидку й не могли забрати з собою всього збіжжя.
Ми найшли ще старий бляшаний лихтарь, кухонний ніж без колодочки, новесенький складаний ніж, пачку лойових свічок, бляшаний свічник, пляшку обплетену, бляшану чашку на чай, стару вовняну ковдру, жіночу торбинку з голками, шпильками, воском, ґудзиками, нитками та иншою дурницею; потім ще молоток, кілька гвіздків, волосінь з вудки, завтовшки з мій мизинець, з кількома величезними гаками, сувій оленячої шкури, шкуратяний собачий нашийник, кінську підкову та кілька пляшечок з ліків, але без написів. Ми вже хотіли вертатися, коли це я знайшов мало не зовсім нове гребло, а Джімові потрапив до рук старий лучок із скрипки та дерев'яна нога; ремінці з неї було одірвано, але нога була нічого, добра, тільки за-для мене занадто довга, а за-для Джіма занадто коротка. Другої ноги до пари ми ніяк не могли знайти, хоч і вилазили всю хату.
Ну, так от як роздуматися, то нахідка була таки добра. Але виявилося, що ми запливли з будинком геть далеченько та й опинилися принаймні на четверть милі нижче за острів; тим часом зовсім розвиднилося. Я звелів Джімові лягти на дно човна і накрив його ковдрою, бо инакше його міг хтось побачити й донести, що бачив утікача-негра. Я почав гребти до Іллінойсу, але течія все зносила човен. Нарешті я втрапив у кільватер під берегом; пригод нам не трапилося ніяких і ми не зустріли ні душі. Хвала Богові, додому вернулися щасливо.