Пригоди Гека Фінна/VIII. Шуканина і Джім
| ◀ VII. Утеча | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко VIII. Шуканина і Джім |
IX. Печеря і хата на воді ▶ |
|
Як я прокинувся, сонце було вже високо, мені здалося, що вже мабуть більше як вісім годин. Я лежав на траві в холодку, міркував то про те, то про се і почував себе спокійно, вільно. Крізь гущавину пробивалося соняшне проміння; навколо росли величезні похмурі дерева. На землі були маненькі рябі плямки світу, що пробивався крізь листя, і плямки ці злехка ворушилися — ознака, що був легенький вітер. Пара білок сиділа на дереві й весело цокотіла, поглядаючи на мене дуже привітно.
Мені було так гарно, затишно! Я лінувався встати, щоб приготувати собі снідання, і вже почав був навіть знову засипати, коли це відразу почув, як стрельнуто, і згук розлігся над річкою. Я підвівся, зіпершись на лікоть, і став прислухатися: ось іще раз стрельнуто! Я схопився мерщій і визирнув поміж листям — бачу: хмарка диму стоїть над водою, так наче проти пристані. Невеличкий пароплавчик, повний людей, плив униз за водою. Я догадався, в чому сила… Знову білий димок вилетів з-за облавків пароплаву. Вони, бачите, стріляли з гармати на воду, щоб заставити мій труп випливти на поверх.
Я був дуже голодний, але роскладати вогонь було незручно, — щоб часом не побачили диму. Нічого робити, — я сів на березі, дивлючись на клубки диму та дослухаючись, як стріляють. У цьому місці річка дуже широка, на цілу милю завширшки, і буває дуже гарна літнього ранку, то, власне кажучи, як би я мав чим підкрепитися, мені було б приємно навіть дивитись, як добрі люде шукають мого трупа. Коли це відразу я згадав, що звичайно коли шукають утопленого, то кидають у воду окраєць хліба з живим сріблом, бо окраєць завсігди пливе просто до тіла і спиняється на тому місці, де воно є. Ну, думаю, треба добре пильнувати і вже коли з'явиться поблизу окраєць, то вже він моїх рук не мине! Я перейшов на той бік острова, що був навпроти Іллінойсу, і почав дожидати щастя, — я справді не помилився. Величезний окраєць плив проз мене; я мало мало не зачепив його довгою лозиною, але нога в мене підковзнулась, я випустив здобич і вона попливла далі. Звісно, я вибрав таке місце, де течія йшла найближче од берега — я це добре знав. Коли дивлюся — аж пливе другий окраєць; цього разу я зачепив його так, як треба, витяг з води, струсив з його живе срібло та й почав залюбки уминати. Це була гарна булка — панська, а не простий житний хліб.
Я знайшов зручну місцину поміж кущами й сів на пеньку, жуючи булку та дивлячись на парохід. Я думав, що напевне удова або пастор, або ще хто инший моляться, щоб цей хліб знайшов мене, — так воно й сталося.
Я закурив люльку і все дивився. Парохід плив за водою; я догадався, що зможу роздивитися, хто на йому є тоді, як він пливтиме проз мене, а пливтиме він зовсім близько — так, як окраєць. Ледві тільки парохід став підпливати, я погасив люльку, пішов на те місце, де піймав хліб, і ліг на березі за колодою на невеличкій прогайльовині. Тим часом парохід підпливав усе ближче та ближче і нарешті підплив так близько, що пасажири могли б перекинути з його дошку та й зійти по їй на беріг. Мало не всі наші були на пароході: і батько, і суддя Тачер, і Бессі Тачер, і Джо Гарпер, і Том Сойєр із своєю старою тіткою Поллі, і Сід, і Мері й ще безліч инших. Всі говорили про душогубство; копитан відразу крикнув:
— Тепер добре дивіться; тут течія під самим берегом: може його прибило до землі й він заплутався в очеретах. Принаймні, я маю надію.
Даремні надії!.. Всі вони стовпились докупи, схилившися над облавками, і мовчки напружено дивились. Мені було чудово їх видко, але вони мене не бачили. Копитан знову крикнув, скільки сили:
— Одійдіть! — і гармата стрельнула передо мною, та так здорово, що я мало не оглух од гуркоту та мало не осліп од диму. — Ну, думаю, смерть моя прийшла! Коли б там була граната, то вони запевне досягли б таки того, що мали б трупа, якого так шукали! Ну, та одначе, хвала Богові, нічого мені не сталося! Парохід поплив далі і зник, звернувши за острів. Часом мені ще чути було, як стріляно, але все далі та далі; нарешті через годину все затихло. Острів мав завдовшки миль зо три. На мій обрахунок виходило так, що вони попливли до протилежного краю і облишили шуканину. Але де там! Вони об'їхали протилежний край і попливли, все ще стріляючи, протокою з того боку, де був Міссурі. Я теж перейшов на той бік і дивився на їхні подвиги. Проти рогу вони облишили стріляти, попливли до берега Міссурі й вернулися додому.
Тепер я був певен, що небезпека минула. Ніхто вже не буде більше мене шукати. Я витяг з човна своє збіжжя і чудово росташувався табором у гущавині. Спершу я змайстрував із ковдр щось мов шатро, щоб зберегти своє збіжжя, як що піде дощ, потім піймав рибу, що зветься морскою ки́цькою, розрізав її та росчинив пилкою, а до заходу сонця встиг запалити багаття й добре повечеряти. Над вечір я закинув вудки, щоб наловити на ранок риби.
Як смерклося, я покинув багаття дотлівати, цілком задоволений з того, як минув день. Але згодом мені стало скучно самому, — я пішов і сів на бережку, прислухався, як дзюрчить вода, рахував зірки, дубки та плити, що тихо пливли проз мене; потім ліг спати, — це найкращий спосіб скоротити час, як що вам нудно: у-ві сні нудьга зникає, наче б то її й не було!Так минуло троє суток. Нічого нового не сталося. На четвертий день я пішов, одначе, оглядати острів. Адже я був його повним власником і мені хотілося добре його знати, а найголовніше — треба ж було знайти хоч яке-небудь діло, щоб не нудьгувати. Я знайшов безліч стиглих полуниць, зеленого дикого винограду та нестиглої малини; чорна смородина ще тільки починала наливатися. Скоро це все по черзі поспіє.
Довго блукав я в густому лісі; мені здавалося, що я вже недалеко від краю острова. Зо мною була й рушниця; я взяв її більше для безпешности, хоча хотів настріляти й дичини. По дорозі я побачив величеньку змію, що лізла поміж травою та поміж квітками. Я погнався за нею, хотів спробувати її застрелити; але, продираючись через гущавину, я побачив багаття, що ще дотлівало. Серце в мене стращенно забилося. Не довго думаючи, я кинувся назад навспинячках, яко мога швидче. Тікаючи в гущавину, я все оглядався та прислухався, але не міг почути нічого, опріче того, що сам важко, уривково дихав. Як що дорозі зустрівався пеньок, мені здавалося, що це людина; наступаючи на сухий хмиз, що тріщав під ногами, я тремтів і дух мені переймало в грудях.
Добігши до свого табору, я почув себе не зовсім спокійно, швидко зібрав своє збіжжя й одніс його в човен; багаття погасив і навіть потім роскидав, а сам виліз на дерево.
Години зо дві, або зо три я там просидів, але нічогісінько не бачив і не чув, — мені тільки все здавалося, що я чую гомін. Нарешті мені це докучило, і я зліз, але сидів у найгустішому місці й увесь час був на поготові. Їсти мені було нічого, опріче ягід та недоїдків з хліба.
Тим часом смерклося; я був дуже голодний. Як уже зовсім стемніло, я прокрався до берега, поки не зійшов місяць, сів у човен та й поплив до Іллінойсу, до якого було з четверть милі. Там я вийшов на берег, приготував собі вечерю і вже зважився зостатися тут на всю ніч, коли це почув, що тупотять кінські копита, потім стало чути людський гомін. Швидко я поскладав знову все в човен, а сам поліз крізь гущавину, обережно озираючись на всі боки. Я ще не встиг далеко відійти, коли чую, аж хтось говорить:
— Краще росташуємось тут, як що знайдемо добре місце; коні зовсім притомилися. А ну, подивись лишень, де б нам спинитися.
Я звісно, не довго думаючи, знову стриб у човен та мерщій тікати. Вернувшися на старе місце, я постановив ночувати в човні.
Не дуже міцно спалося мені цю ніч, — усе думки не давали. Що-хвилини я прокидався, — мені здавалося, що мене вже хтось хапає за горло. Сон не зміцнив мене ні трохи. Ні, так жити не можна, — думав я, — треба неодмінно довідатися, хто тут єсть іще зо мною на острові. Хоч як, а знайти треба. Після цього мені наче лекше стало.
Я взяв весло, одплив од берега ступнів на два й пустив човен пливти по-під берегом. Місяць ясно світив на небі й по за лінією тіні було видно, немов у день. Так я плив з годину, навкруги панувала мертва тиша, — все немов заснуло міцним сном. Тим часом я опинився мало не біля протилежного краю острова. Почався легенький, свіжий вітрець — ознака, що скоро світатиме. Я вдарив веслом і повернув човен носом до берега, потім витяг рушницю й пішов на узлісся. Там я сів на колоду й почав виглядати крізь листя. Ось місяць сховався і темрява оповила річку. Але скоро блідий, сірий світ освітив верховіття дерев, — світало. Я схопив рушницю й кинувся, що-хвилини зупиняючись та прислухаючись, до того місця, де знайшов учора слід од багаття. Але мені ніяк не щастило знайти тієї місцини. Коли це відразу здалека блиснув вогник поміж гілками. Туди я й пішов, тихо крадучися. Підійшовши досить близько, я побачив чоловіка, що простягся на землі. Все похололо в мене зо страху! Він був загорнений у ковдру, а голова його мало не торкалася до багаття. Я засів у кущах і не зводив з його очей. Тепер уже по всьому лісові розливався сірий світ. Чоловік позіхнув, потягся, скинув із себе ковдру — оттакої! це був негр панни Ватсон — Джім! Уже ж я й зрадів йому!
— Гей, Джіме! — гукнув я і вискочив із-за кущів. Він затремтів, неначе його хто вдарив, і зо страхом вирячив на мене очі. Потім кинувся навколішки, склав руки немов на молитву.
— Змилуйся, не займай мене! Я ніколи не робив шкоди примарам! Їй-богу, я завсігди навіть любив мертв'яків і все силкувався їм догожати. Вернися назад у річку, тільки не займай бідного Джіма: він завсігди був тобі приятелем…
Ну, звісно, я йому зараз же вияснив, що я цілком і не думав умірати. Я був такий радий, що зустрівся з Джімом! Тепер уже мені не буде нудно. Поки я базікав, він здивовано витріщав на мене очі, не говорячи ні слова.
— Одначе, вже розвиднилося, — сказав я нарешті, — час снідати. Запали багаття.
— Чи ж варто роскладати вогонь, щоб варити полуниці та траву? Ах, правда, ти ж маєш рушницю! Ну, то ми можемо роздобути щось тривніше, ніж полуниці.
— Полуниці? Невже ти тільки ними й жив?— Я не міг нічого иншого знайти, — відповів він.
— Давно ти тут на острові, Джіме?
— Я прийшов сюди на другу ніч після того, як тебе вбито.
— Як, і ти увесь цей час нічого не їв, опріче полуниць?
— Еге, пане, нічогісенько.
— Ну, і голодний же ти, мабуть!
— Ще б пак! Здається, я цілого коня з'їв би, — їй-богу! А ти давно тут?
— З тої самої ночі, як мене вбито.
— Ну!.. Та як же ти жив? Правда, в тебе ж є рушниця, — чудово! Застрель лишень що небудь, а я тим часом запалю багаття.
Ми пішли до того місця, де був човен, і поки він запалював багаття на прогайльовині поміж деревами, я притарабанив свинину та кофе, кофейник, сковорідку, сахарь та олив'яну чашку з блюдечком. Негр остовпів; він уявив собі, що це все з'явилося через мої чари. Я піймав гарну, велику рибу-кішку, а Джім росчинив її ножем і засмажив.
Приготувавши снідання, ми росташувались на травичці й поснідали, хапаючи гаряче, — надто Джім уминав щиро: бідаха зовсім захляв з голоду. Наївшися добре, ми полягали трохи повалятися.
— Слухай лиш, — почав Джім, — кого ж нарешті вбито в хаті, як що не тебе?Я оповів йому, як було діло, і він здивувався, який я дотепний. Навряд, щоб і сам Том зміг вигадати таку штуку!
— А ти як тут опинився, Джіме? — спитав і я нарешті. Він збентежився і спочатку не знав, що відповісти.
— Та що там, — краще не говорити… — промовив він нарешті
— Через що, Джіме?
— Єсть через що. Ну, а проте… адже ти не викажеш на мене, адже так, Геку?
— От щоб я вмер на цьому місці, коли викажу, Джіме!
— Добре, я тобі вірю, Геку… Ну, я… я втік…
— Джіме!
— Пам'ятай, що ти обіцяв не росказувати!..
— Обіцяв і додержу свого слова. Як чесний індієць додержу. Люде може й назвуть мене підлим аболіціоністом і будуть гордувати мною за те, що я мовчу, але що ж із того! Я нікому не скажу й не відступлюся від свого слова. Тепер росказуй.
— От бачиш, як це було. Стара пані, себто панна Ватсон, поводилася зо мною дуже суворо, одначе запевняла, що ніколи не продасть мене в Орлеан. А тим часом я почав помічати, що останніми часами до нас частенько приїздить один купець, що торгує неграми, — я й перелякався. Ну, от одного пізнього вечора, підхожу я до дверей, — вони не були причинені, — і чую, як стара пані оповідає сестрі, що вона хоче продати мене в Орлеан, — по правді сказати, їй би цього не хотілося, але за мене обіцяють вісімсот долларів, — таку силу грошей, що неможливо видержати. Удова і так, і сяк силкувалася вмовити її, щоб вона цього не робила, — а я так навіть і не дожидався, що буде далі: зібрався та й дременув.
— От побіг я найсамперед на берег, думаючи взяти човен і попливти куди-небудь далі од міста; але навкруги народ ще не полягав спати, я й сховався поки в старому хліві. Там я просидів усю ніч. Увесь час хто-небудь тинявся навколо хліва. Нарешті годин у шість ранку навкруги почали плавати човни, а годин у вісім тільки й розмови було про те, як твій батько прийшов до міста й росказав, що ніби то тебе зарізано. У всіх човнах повно було панів та паній, — усі їхали подивитися на місце, де сталося злочинство. Иноді цікаві спинялися на березі й відпочивали трошки перед тим, як перепливати через річку; з розмов я довідався все про страшну подію. Дуже я тоді зажурився, Геку, мені жалко лубо тебе: але тепер уже все минуло!..
— Я пролежав під стружками увесь день. Я був голодний, але не боявся, знаючи, що стара панна та вдова підуть на побожну розмову зараз же після снідання й не вернуться увесь день. Опріче того вони подумають, що я погнав удосвіта в поле скотину, то й не будуть шукати мене до вечера. Инші слуги теж не помітять, що мене немає, — всі поросходяться на гулянку, аби тільки старі пани пішли з дому.
— Ну, так от, як смерклося, я вибрався на той шлях, що йде по-над берегом, і пройшов миль зо дві аж до того місця, де вже нема ніякої оселі. Я почав міркувати, що̀ мені робити: як що йти далі пішки, — собаки неодмінно знайдуть слід; як що вкрасти човен і перепливти, — зараз кинуться човна й довідаються, що я переплив на той бік, — тоді теж нападуть на слід. Ні, думаю, краще сісти на плит, — тоді вже сліду не буде.
— Бачу пливе саме проз мене великий плит, — я зараз же виплив мало не на середину річки, пропливаючи поміж колодами й держучи голову низько-низько, щоб мене не помічено, потім поплив проти води і став дожидатися, поки плит наблизиться. Тоді я обережно схопився за демено, зліз на плит і ліг на дошках. Небо було повите хмарами, а навкруги поночі, хоч в око стрель. Хазяїн плита увесь час стояв посередині біля лихтаря і мене не помітив. Води в річці ще прибуло і течія була прудка; я думав, що годин до чотирьох ранку я пропливу вже миль із двадцать п'ять, а перед світом потихеньку зсунуся з плита, попливу до берегу Іллінойсу та й утечу в ліс.
— Але мені не пощастило. Ледві встигли ми доїхати до того рогу, що на острові, аж чоловік вийшов з лихтарем. Я побачив, що нема чого баритися, зсунувся у воду й поплив до острова. Спершу я мав надію, що зможу вийти на берег там, де мені заманеться, одначе помилився — берег був дуже кручуватий. Я доплив мало не до другого краю острову і вже там знайшов зручну місцину, щоб пристати. Я пішов у ліс, думаючи, що вже більше не буду мати діла з такими плитами, де є лихтарі. В мене була люлька та кілька сірників у шапці, — вони не помокли і я був задоволений.
— Значить, у тебе все-таки не було ні хліба, ні м'яса? Бідаха! А ти чув, як стріляно з гармати?
— Авжеж, я зараз же догадався, що це тебе шукають, — і все виглядав із-за кущів.
Кілька пташенят пролетіло близенько проз нас і спустились на землю. Джім сказав, що це певна ознака, що буде дощ. Я хотів був піймати кілька пташок, але Джім не дозволив, — це, каже, погана прикмета. Одного разу його батько був дуже хворий, а хтось із їх піймав пташку, тоді стара бабуся зараз же напророкувала, що батько вмре, — і він умер. Взагалі у Джіма було багато таких прикмет. Наприклад, він запевняв, що не треба росказувати, що вариться на обід, бо з цього буде нещастя. Так саме як що скатертину витрушувати після заходу сонця. А то ось іще що: як що вмре такий чоловік, що мав вуліка, то про це треба сповістити бжіл до сходу сонця на другий день, а то всі бджоли знесиляться та й подохнуть. Джім запевняє, що бджола ні за що не вкусить дурня; але я цьому не повірив, — мені стільки разів доводилося панькатися з бджолами і вони мене ніколи не кусали.
Дещо з цього я чув і попереду, але не все. Джім на цьому зуби проїв. Він сам казав, що мало не все знає. Я зауважив йому, що, здається, всі прикмети віщують лихо, — а чи немає яких добрих прикмет?
— Єсть, але дуже не багато, — відказав він, — та їх і не треба людині. Нащо тобі знати, що тобі може дати щастя? Щоб одігнати його, чи що? У кого груди та руки поросли волоссям — той буде багатий. Ну, правда, таку прикмету користно таки наперед знати. Живе собі людина в убожестві, то може й зовсім утратити надію на краще та й зняти на себе руки, як що не бачить з прикмети, що повинна забагатіти!
— А в тебе, Джіме, груди та руки поросли волоссям?
— Що там питатися? Сам бачиш!
— Так ти хиба багатий?— Ні, але я колись був багатий і знову буду. Одного разу в мене було аж чотирнадцять долларів, та я почав ними баришувати і збанкрутував.
— Як же ти баришував, Джіме?
— Торгував скотиною. Я купив корову за десять долларів, а корова взяла та й здохла. Ні, вже більше не буду класти в непевне діло капитал,
— Так ти і втратив десять долларів?
— Не всі, а тільки щось із дев'ять. Шкуру та хвіст я продав за доллар і десять центів.
— Значить у тебе з чотирнадцятьох зосталося п'ять долларів і десять центів? Що ж ти ще що-небудь починав?
— А як же! Був у нас кривий негр із дерев яною ногою, ну й надумався він завести банк. Оповістив, що кожен, хто положить до його доллар, одержить в кінці року чотирі доллари. Негри так і кинулися на банк, та небагато заробили вони, бідахи. Тільки я одержав багато. Я вимагав у банкира далеко більше, ніж було визначено, і нахвалявся, що коли він не дасть то я сам заведу банк. Ну, звісно кривому негрові вигодно було мене збутися, а то я став би йому на заваді, адже двох банків було занадто багато на округу, — от він і згодився, щоб я положив до його свої п'ять долларів, обіцяючи в кінці року заплатити мені тридцять п'ять. Так я й зробив, думаючи потім ці тридцять п'ять долларів ужити на якесь таке діло, що дало б великий прибуток, і вести далі справу. Був у нас один негр на ім'я Боб; він захопив нишком од свого господаря на річці плит; от я й купив у його цей самий плит, кажучи, що за його він може в кінці року взяти з банку ці тридцять п'ять долларів. Але хтось украв плит тієї ж ночі, а другого дня кривий негр оповістив, що банк збанкрутував. Так ніхто з нас і не бачив своїх грошей.
— А що ж ти зробив з останніми десятьма центами, Джіме?
— Я хотів саме їх стратити, аж мені приснився сон, — що я повинен віддати ці гроші одному негрові — звуть його Балум-осел, бо він, бачиш, трошки придуркуватий. Але кажуть, що щасливий, а от мені не пощастило. У-ві сні звелено мені віддати гроші Балумові а вже він уживе їх на таке діло; що я матиму прибуток. Ну, от Балум узяв мої гроші, а бувши в церкві, почув, як пастор сказав, що як що коли хто дасть милостиню убогому, тоді Бог заплатить тому сторицею. Здуру Балум віддав мої гроші старцеві, та й почав ждати що з цього буде.
— Ну, та й що ж із цього було?
— Та нічого не було. Я не бачив грошей, як своєї потилиці, і Балум теж. Ні, вже більше ніколи не буду позичати грошей без застави. А ще пастор каже, ніби то гроші вернуться сторицею! Хоч би вернулися тільки мої десять центів — і то горазд!
— Ну, дарма, Джіме, все одно ж тобі судилося бути багатим, не тепер, так у четвер.
— Та я й тепер багатий, братіку. Я сам собі пан, а я ж коштую аж вісімсот долларів. Хотів би я тільки мати ці гроші, — більше мені нічого й не треба!