Перехресні стежки (19??)/XXXVIII
| ◀ XXXVII | Перехресні стежки XXXVIII |
XXXIX ▶ |
|
Євген вернув ся зі своєї поїздки до Гумниськ у несподївано бадьорім і войовничім настрою. Він належав до тих натур, які не легко виходять зі спокійного, зрівноваженого настрою, та за те, виведені з нього, не попадають у сантименталїзм, не тонуть у розливі почуття, але набирають натури боєвого коня, закушують вудила і йдуть назустріч небезпецї.
Зразу він біг утертою адвокатською дорогою. Подав карне донесеннє проти повітового лїкаря за недбале щепленнє дїтей, а в справі Шнадельського пішов насамперед розмовити ся з прокуратором.
— Подайте донесеннє, — сказав прокуратор, коли Євген оповів йому про шахрайства сього пана. Євген послухав його ради й був би, може, вспокоїв ся, якби його донесення не були мали зовсїм несподїваний для нього, хоч досить природний серед наших відносин, наслїдок. Донесеннє проти лїкаря звернено йому з тим, що влада, розслїдивши поданий ним факт, дисциплїнарним способом полагодила справу, але для карного переслїдування не найшла нїякої підстави. А донесеннє проти Шнадельського повело за собою справжнїй скандал: прокураторія заняла ся справою, вступне слїдство поручено перевести Страхоцькому, а сей, ідучи за прокураторськими вказівками, почав від того, що під ескортою жандармів велїв спроваджувати до Гумниськ одного за другим із тих селян, які були пойменовані в донесенню; жандарми для більшого ефекту заковували селян, самих найбагатших і найповажнїйших господарів, у кайдани і гнали їх до суду як злочинцїв, Страхоцький індаґував[1] їх своїм способом і в пересланих вищому судові протоколах їх переслухів стояло чорне на білім, у всїх згідно, що вони нї про що не знають, нїяких грошей Шнадельському не давали, нї про яку бранку від нього не чули й навіть якби чули, то не думали б увільняти незаконними способами своїх дїтей від обовязку цїсарської служби. На основі сих протоколів Євгенові переслано з суду резолюцію, що його донесеннє було основане на фальшивих інформаціях і пустих хлопських поговірках і, як таке, не заслугує на поважне трактованнє[2].
— Он як! — аж скрикнув Євген, прочитавши сей незвичайний документ. — Е, нї, панове, ся штука не піде так гладко.
І він рушив знов до Гумниськ і, розвідавши докладно, як вело ся вступне доходженнє, описав усе й подав до президії краєвого суду у Львові. Переждав кілька тижнїв, та, не можучи дождати ся нїяких наслїдків, описав усе в формі кореспонденції й вислав до редакції одної з львівських часописей. Редакція надрукувала кореспонденцію, але прокураторія сконфіскувала її від першого рядка до останнього »за ширеннє ноторично неправдивих фактів і побуджуваннє до ненависти проти судівницького стану«. Євген не задовольнив ся сим. Він переробив свою допись і вислав її в один опозиційний дневник у Віднї, де тодї про Галичину панували ще неподільно такі погляди, які подобалось піддержувати всемогучій у краю шляхетсько-польській компанїї. Допись віденська прокураторія пропустила, і вона зробила в Галичинї сензацію. Вся польська преса запалала патріотичним обуреннєм на «нужденного пасквілянта», що, мовляв, плюгавить рідне гнїздо. Урядово спростовано наведені в дописи факти — на основі протоколів Страхоцького, але про те від мінїстерства справедливости прийшло телєґрафічне візваннє[3] до президії львівського суду — здати справозданнє про все порушене в дописї й починити відповідні зарядження, щоб подібні справи не виринали на прилюдний вид і не утруднювали становища правительства.
Почали ся переслухи, президент окружного суду поїхав до Львова, давши перед тим Шнадельському до пізнання[4], щоб «присїв фалди»; в цїлім повітовім судівництві кілька місяцїв було повно клекоту й таємних шептів. Скінчило ся перенесеннєм у иньші повіти — жандармів, що, буцїм-то, самовільно, не порозумівши свої інструкції, заковували в кайдани селян, візваних до суду в характері свідків.
— Значить, нема винуватих! — аж скрикнув Євген, довідавши ся про се, й під таким титулом[5]: «Нема винуватих» написав другу допись до віденської ґазети. Подавши вислїдок доходження[6] у справі Шнадельського й зазначивши, що сього пана за ввесь час навіть не кликано до суду для переслуху, він із поля судівництва перейшов на иньші поля публичного життя в Галичинї, всюди показуючи прояви гнилизни й занепаду. Та сим разом ефект був зовсїм не такий, якого надїяв ся автор дописи. Навіть віденським опозиціонїстам краски видались занадто чорними, й редакція надрукувала допись із увагою, що не має причини не вірити фактам, наведеним у дописї, але загальні висновки автора щодо стану публичного життя в Галичинї видають ся їй занадто песимістичними. Галицькі мамелюки підняли правдивий вереск радости з приводу сеї уваги. «Отсе вже навіть віденські Тевтони починають відрікати ся галицького пасквілянта, що, пересолюючи сам свої клевети, сам себе звів ad absurdum. Розумні люде в Галичинї від першої хвилини аж надто добре знали вартість тих безсовісних клевет. Тепер чей уже й слїпі будуть бачити, наскілько можна няти віри подібним фальшивим оборонцям невинности. Найменше вдячні будуть йому, певно, селяни, в яких оборонї, буцїм-то, виступає сей пан. Вони своїм здоровим хлопським розумом дуже добре знають, хто їх правдивий приятель, уміють оцїнити по заслузї свойого непрошеного опікуна, вигадкам котрого з повною свідомістю й рішучістю завдали брехню перед лицем суду».
Се цинїчне потоптаннє правди обурювало Євгена до дна душі.
— Чекайте лишень! Ось вони заговорять своїм язиком, ті селяни, і тодї почуєте, що вони думають про вас! — мовив він сам до себе.
Думка про конечність розбуджувати селян до полїтичного життя, орґанїзувати їх для полїтичної боротьби за свої права виступила в його душі не як далекий теоретичний постулят, а як справа невідхильно потрібна, без якої навіть найбільшому народолюбцеві не можна і кроку зробити наперед.
Зараз по Новім Роцї він скликав тих священиків і селян із повіту, до яких мав найбільше довіррє, і, порадивши ся, вони рішили скликати в перший тиждень великого посту перше в сьому повіті й загалом у Галичинї народнє віче у своїм містї. До того часу були в Галичинї тільки два народнї віча — оба у Львові. Вони були голосні в цїлім краю, будили всюди щирий запал, але на провінції нїхто ще не думав скликати подібні народнї збори. Євгенові прийшлось довго толкувати навіть своїм довіреним про потребу віча, навіть про можність його скликання, бо закон про збори, не вважаючи на своє більше як десятилїтнє існуваннє, був досї для загалу галицьких Русинів terra incognita, таксамо, як і иньші полїтичні закони, крім одного хиба § 19 основних законів, що давав Русинам язикову рівноправність — на папері. Кінець-кінцїв зібрані приватно в Євгеновім домі повітові патріоти згодили ся на те, що треба скликати віче. Євген обняв реферат про стан повіту й потребу полїтичної орґанізації, один священик мав говорити про справи просвітні, а о. Зварич про справи економічні. Всї мали відтепер розвинути по селах аґітацію за вічем, освоювати селян із думкою про потребу полїтичної роботи і дбати про як найчисленнїйшу участь на вічу. Всї три референти уконституували ся як вічевий комітет і мали зі своїми підписами внести до староства поданнє про скликаннє віча в законнім термінї. Євген мав таке почуттє, що підсаджує свої плечі під високу й важку вамяну гору з наміром — зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга й важка, але сказав собі в душі:
— Все-одно! Мушу двигнути!
——————