Перехресні стежки (19??)/XXXVII
| ◀ XXXVI | Перехресні стежки XXXVII |
XXXVIII ▶ |
|
В коршмі було цїле віче. За столом сидїв панок яких трицяти лїт, високий, статни́й, зі здоровими вусами і гладко виголеним, трохи запитим лицем, а довкола нього з усїх боків сидїли і стояли, тиснучись докупи головами, селяни. Перед паном стояла гальба пива; між селянами кружили дві квартові пляшки горілки; чарки і пляшки йшли з рук до рук. У коршмі стояла духота, запах горілки, мокрих кожухів, людського поту й міцного тютюну мішали ся докупи. Пан за столом, внуривши очі в гальбу пива, говорив голосно:
— Остерігаю вас, браття-хлопи, не вірте нїкому! Не вірте панам, не вірте попам, не вірте урядникам, не вірте адвокатам, не вірте професорам[1], бо всї брешуть. Усї до о́дного. Всї тільки на те ди́бають, аби хлопським добром поживити ся, з хлопа сїм шкір іздерти, а потім сміяти ся з нього як із дурня.
— Ой, правда, правда! — зітхали селяни. — Пють нашу кров, ще й сміють ся з нас.
— Нї на кого не надїйте ся! — говорив далї пан. — Анї в пана, анї в попа, анї у старости, анї в судї нема вашої правди. Там усюди купована правда, всюди фальшивство, всюди кривда. Тільки один цїсар наш тато, від нього одного можна надїяти ся справедливости. Тільки він один дбає за нас, бо ми всї його дїти.
— Так, такі — потвердили ті, що сидїли за столом.
— Шукайте собі чоловіка, щоб був щира хлопська душа, хлопська кістка, і такого чоловіка шлїть до цїсаря, щоб він переказав йому всю вашу біду і всю вашу кривду. Тільки він один може вам допомогти, може вкоротити руки й панам, і попам, і Жидам.
— Ой, то, то! Аби Жидам укоротив. Жиди світ з'уймили, Жиди нам жити не дають! — зітхали селяни.
— Не вірте Жидам, не вірте нїкому, бо всї вас дурять! Кождий аби лише своє горло залити, аби свого мацька[2] наповнити, а як хлоп бідує та гарує, про те йому байдуже.
— Ой, бідує! Ой, гарує, що і світа божого не бачить! — залунав у один голос стогін по всій коршмі.
— А такий адукат що? Сидить собі в містї в препишних палацах, вигідно, ясно, тепло й чисто, пошкрябає в канцелярії пером, помеле в судї язиком, а ти, хлопе, плати йому, солоно плати!
— Тай коби то хоч поміг! — обізвав ся хтось із купи. — А то я три роки правував ся за свою дїдизну, тай що з того? Пропало моє поле, ще й кошти мусїв платити.
— А видите. І то не одному таке дїєть ся! Адже в кождій справі, яка є в судї, все, бодай один, мусить програти. А хто програє́ звичайно? Хто слабший, хто не вміє боронити ся, хто не має чим мастити. Ну, а хто ж у нас найслабший, найбіднїйший? Хлоп. Тому хлоп усе мусить програти. І тому кажу: не вірте панам, не вірте попам, не вірте адукатам — нїкому не вірте.
— А особливо не вірте отсьому панові, що видає себе за вашого приятеля, а дбає тілько про те, щоб обдурити, обдерти й викпити вас, — залунав різький, смілий голос від дверей коршми.
Пан за столом підняв голову і встав із місця при тих словах.
— Що там за дурень рило рознимає? — крикнув він.
— Люде, — говорив Євген, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено місце, — знаєте мене, хоч не всї. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у судї. Остерігаю вас, що сей пан Шнадельський не є жаден адвокат, анї жаден оборонець, не має права провадити нїяких справ, а хто йому повірить яке дїло, може бути певний, що пропаде його дїло й ті гроші, які дасть йому. Мушу вам іще сказати, що пан Шнадельський служив у судї й відтам його прогнали за крадїжки і за фальшиві векслї.
— Брешеш, драбе! — ревнув Шнадельський, підскочивши за столом.
— І мушу вам іще додати, — говорив Євген, не звертаючи уваги на Шнадельського, — що сей пан повинен би ще нинї дістати ся до криміналу за ті ошуканства, яких допустив ся на людях і які, надїюсь, не уйдуть йому сухо.
— Безличнику! Падлюко! — казив ся Шнадельський, але Євген стояв, обернений до нього плечима й говорив далї:
— Остерігаю вас, люде, не давайте йому жадних справ, анї жадних грошей, бо будете жалувати, як буде за пізно.
— Бийте його! Бийте на мою відповідь! — репетував Шнадельський і, вхопивши гальбу, кинув нею що-сили на Євгена. Але замісць Євгена гальба вдарила в голову старого Демка, що стояв обік адвоката.
— Пане! Що робиш? За що бєш? — крикнув Демко, випростовуючись і підносячи свою окрівавлену голову.
— Гов! Стійте! Що тут таке! — гукали одні, чуючи брязьк скла.
— Бийте його! Бийте пявку людську! — ревів Шнадельський. — Я відповім за все!
— Коби міг за себе відповісти, ошуканче! — крикнув Євген.— Як смієш бити ся? — ревів Демко й сунув ся до стола.
Зчинив ся страшенний гармідер і заколот. Одні стояли за Шнадельського, другі за Євгена. Але закрівавлена Демкова голова пуджала[3] прихильників Шнадельського, а його нагла команда »бийте!« також зробила зовсїм не таке вражіннє, якого він бажав собі. В коршмі зняв ся крик. Одні тисли ся до стола, другі від стола. Євгена попихали у стиску сюди й туди, поки, вкінцї, якась сильна рука не взяла його за плечі й не випхала до сїней.
— Пане, бійте ся Бога, їдьте геть! — шептав йому Демко. — Тут готово бути нещастє. Їдьте, поки час. Спасибі вам, що остерегли нас. Се протверезить людей, але не зараз. Їдьте, їдьте!
Євген сїв на бричку й поїхав.
А в коршмі довго ще йшов гармідер, і серед нього розлягав ся пяний вереск Шнадельського.
——————