Перехресні стежки
Іван Франко
XXXVI
Ляйпціґ: Українська Накладня
XXXVI.

Лице старого селянина прояснило ся.

— А я пана знаю, — мовив він.

— Яким чином?

— Адже ви нас боронили там у судї. Ви пан адукат Рафалович, правда?

Євген придивив ся близше старому й пізнав свойого бувшого клїєнта.

— А ви Демко Горішний.

— Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?

— Був у Гумниськах на термінї, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотїв побачити ваше село.

— Ой, є що бачити! — сумовито відповів Демко. — Біда нас присїдає, паночку, чим раз дужше тай дужше.

— А ви знаєте, на що Пан Біг біду сотворив? — запитав Євген.

— Та на що?

— Аби люде били ся з нею.

— Та то воно так. Але як той казав: bijmy się, chłopie, moja szabla, a twój kij[1].

— Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоб і кий із рук кидати і йти голїруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?

— Та не знаю. Щось наші прелїпотенти[2] на пана відказують.

— Нїби то на мене?

— А так. Кажуть — вибачайте, паночку, — що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити в пана дїдича те пасовисько.

— То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять менї, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають иньшого адвоката.

— Та вже знайшли, — пошепки, нахиляючи ся до Євгена мовив Демко.

— А кого?

— Та пана Шнадельського.

— Що?

— Пан Шнадельський — пан, певно, знають його, — він сам до нас зголосив ся, каже, що я вам усе зроблю, не давайте ся на підмогу тамтому панови в містї, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.

— І давно то було?

— О, вже пару тижнїв тому. Пан Шнадельський часто буває в нас у селї — він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люде дуже до него горнуть ся, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цїсаря.

— Бійте ся Бога, люде! — скрикнув Євген. — Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права нїяких справ провадити.

— Що пан говорять! — з переляком скрикнув Демко.

— Можете менї вірити. Кажу вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє піді мною.

— Ой, Господи! А наші люде до него як до Бога молять ся! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобрити ся, що думав би чоловік: отсе святий з неба зійшов.

— Я вам кажу по правдї. Зрештою, можете піти чи до старости, чи до кого хочете, й запитати його, чи пан Шнадельський — адвокат, чи нї?

— Та то правда.

— А тепер скажіть менї, ви знаєте, в вашого пана десь є дубовий лїс?

— А є.

— І красний?

— О, чудо, а не лїс. Там дуби отакі грубі, а рівні як свічки.

— І багато їх?

— О, то великий шмат лїса, буде зо двістї морґів.

— А будемо ми їхати попри нього?

— Нї, з сего боку села нї. Аж як переїдете за село, та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А на що пан про се питають?

— Та так. Менї цїкаво, чи пан не думає її рубати.

— Е, вже би давно був вирубав, але заказали з намісництва. А иньші кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовжений у банках, а на той лїс, то взяв більше, як десять тисяч. І без банку не сміє рушити.

Тимчасом бричка минула лїс й заїхала в село, що лежало в долинї над рікою. Посеред села між високими липами й ясенями стояв двір пана маршалка Брикальського.

— У пана маршалка сьогоднї полюваннє, — мовив Демко, показуючи очима на двір. — У діброві дики стадами ходять, шкоду страшенну роблять по полю. На самій бульбі[3] люде тисячні шкоди понесли[4]. А панови було байдуже. Аж як йому самому дики цїлий копець[5] з бульбою розбили, то спросив полюваннє. Чуєте, як там трублять та гукають?

І, справдї, з широких сугорбів, покритих високим дубовим лїсом, що тепер під пожовклим листєм виглядав мов лан велитенського спілого збіжжя, чути було гомін стрілецьких труб, крики та верески нагінки й де-де цюканнє рушниць.

Вїхали в село. Проїхавши крутою вуличкою між городами, вибрали ся на широкий майдан, що розкинув ся перед коршмою. Велика мурована коршма з заїздом, своїми обдряпаними стїнами і своїм нехарним виглядом добре достроювала ся до болотистого майдану. Перед коршмою стояла досить велика купа селян; ще більше число їх тисло ся до сїней, а з шинку чути було глухий гамір, і видно було крізь повідчинювані вікна густий стиск голів.

— Ов, а се що за ярмарок? — мовив здивований Демко. — Може, пан тут стануть трохи спочити?

— Треба буде конї попасти, — обізвав ся з козла Берко. — Відси аж до міста не буде вже заїзду.

— Добре. Попасемо й поглянемо, що тут таке.

Бричка завернула до коршми. Селяни проступили ся у дві лави і, побачивши якогось пана у бричцї, поздіймали капелюхи.

З гуркотом бричка вкотила ся в коршемні дильовані сїни.

——————

  1. Биймо ся, мужику: моя шабля, а твоя ломака.
  2. Плєнїпотенти — уповноважені
  3. Картоплї
  4. Потерпіли
  5. Могилку — картоплю закопують у землю Й насипують »копець«.