Перехресні стежки (19??)/XXXIII
| ◀ XXXII | Перехресні стежки XXXIII |
XXXIV ▶ |
|
Гумниська — мале, брудне, жидівське містечко. Вулицї повні вибоїв, тільки в головнім осередку вимощені річни́ми кругляками, по яких селянські вози диркочуть, мов кепський грач по клявішах розстроєного фортепяна. Передмістя мають характер села; осередок виглядає мов збірка мурованих коршем. Тільки коло так званого ринку стоїть кільканацять одноповерхових камяниць. У одній із таких камяниць, розумієть ся, жидівській, містить ся ц. к. повітовий суд[1] — містив ся в ту пору, в якій іде наше оповіданнє. Суд у тім містечку заведено недавно, то й дому власного для нього ще не було.
Ринок, при якому містив ся суд, се була широка квадратова площа, з калюжею на середині, з купами сміття тут і там, з теребовельськими[2] тротоарами, з двох боків до ринку виходили жидівські склепи, в сїнях домів сидїли при своїх столах там булочницї, там крамарки зі стьожками, иглами, шилами, камінями до гострення кіс, ременями й шапками, там шевцї з угнівськими[3] чобітьми або олїярницї з олїєм, що ширив на сто кроків довкола душний, неприємний сопух. Бруд, занедбаннє — отсе було головне, що кидало ся в очі і у всї змисли в тому містечку і в тім ринку. Щось спирало груди, очі втомляли ся, блукаючи по самих непринадних предметах, думки робили ся понурі. В торгові днї на тім ринку й на тїсних вуличках та торговицях ішла пекельна гармонїя: квичали поросята, ревли воли, скрепіли немазані колеса, кричали, гейкали та сварили ся селяни, шваркотали Жиди, викрикували свої товари перекупнї, протискаючи ся поміж вози, а на возах то плакали, то проразливо свистали дїти, взяті до міста на те тільки, аби було кого лишити при конях, поки старі поорудують на підсїннях, по склепах та по шиночках, що їм треба й не треба. Вереск і гармідер, пяні співи й завзяті »торги« рвали слух; щоб тут міг хто весело, щиро сміяти ся, чути себе свобідним і вдоволеним, — се видавало ся чимось диким і невідповідним до сього місця, не до лиця його загальній фізіономії.
І гумниський суд своїм виглядом достроював ся до тої фізіономії. Камениця не стара ще, але обдряпана, оббита дощами і сполоскана згори додолу потоками дощівки, що текла з дїрявих ринвів. Сїни широкі вели на вузьке, темне і брудне подвіррє, завалене якимись старими бочками та поломаними возами. З сїней направо й налїво йшли сходи на перший поверх, де находили ся канцелярії й саля розправ; і сходи, і стїни, і коридор на першому поверсї, і саля — все було брудне, запорошене, заболочене, занедбане. Деревляна підлога на коридорі була попротирана ногами так, що в багатьох місцях крізь дошки видно було голу цеглу; поруччє на сходах було слизьке від бруду; повітрє всюди було сперте, затхле й нездорове, хоча в одинокім вікнї, що з коридора визирало на якийсь поганий завулок, були вибиті дві, чи три шиби.
Євген прибув до суду пів до девятої й застав коридор повний селян, міщан, Жидів, жінок і мужчин. Деякі сидїли на сходах, иньші стояли на коридорі, держачи капелюхи в руках; Жиди шваркотали щось, жінки зітхали важко, хрестили ся та шептали молитви. Всїх очі від-часу-до-часу позирали на двері салї розправ, відки мав появити ся »пан секретар«, щоб виклика́ти справи, які сьогоднї на деннім порядку.
Євгенів клїєнт, громадський радний із одного з поблизьких сїл, гарний, чорновусий мужчина яких 35 лїт, побачивши свойого адвоката, протовпив ся до нього, привитав ся з ним і, відводячи його на бік, шепнув:
— Усе добре, прошу пана адуката.
— Що добре?
— Та з моєю справою.— А що, відступив жид від оскарження?
— Е, нї!
— Свідків маєте?
— Свідків? Яких свідків? Жид має свідків.
— Але ж ви мали мати своїх.
— На що?
— Ну, щоб посвідчили вашу невинність.
— Мою невинність? Але ж я не потребую її посвідчувати. Я таки набив жида.
— І признаєте ся?
— А, певно.
— Ну, то що ж доброго вам трапило ся?
— Най лише пан адукат питають жидових свідків, за що я його набив.
— Ну, розумієть ся, що буду питати. Сам суддя буде питати.
— Нї, прошу пана, суддя не буде питати.
— А ви відки знаєте, що не буде?
— Побачуть пан.
— Ну, ну, не бійте ся, я своє зроблю.
В тій хвилї двері від салї отворили ся, в них появив ся возний[4], прочищуючи дорогу, а за ним молодий панич, протоколянт пана суддї Страхоцького, з аркушем паперу в руках. Увесь народ лавою повалив до нього. Протоколянт серед загального гуркоту й шуму почав відчитувати лїсту розправ.
— Абіхт Хаскель — нема. Анштелєр Фроїм — нема. Бабій Митро — нема.— Є, є, прошу пана! — запищав малий чоловік із юрби.
— Добре, добре. Бабій Митро є.
І, зачеркнувши олівцем назву присутного, читав далї. Хто не відізвав ся в тій хвилї, не був моментально присутний, не дочув своєї назви серед шуму, того справа спадала з порядку денного.
— Але я тут! Ось де я, Абіхт Хаскель! — кричав пейсатий Жид, вбігаючи задиханий зі сходів.
— Пропало. Було обізвати ся тодї, коли вас читано. Дістанете другий термін.
Се »філїзованнє« тягло ся з пів години. Поминені зголошували ся, просили, сперечали ся, деякі починали лаятись; протоколянт грозив, що велить арештувати непокірних. Роззяви — селяни, що не обізвали ся в першій хвилинї, чухали ся в потилицю й зітхали важко, але не відходили, мнучи в руках »форлядунки«[5] і ждучи таки ще якоїсь ласки божої. Зі стопятьдесятьох справ, покладених на порядку деннім, скинено таким робом цїлих вісїмдесять. Коли вибила девята, викликуваннє скінчило ся, протоколянт вернув ся до салї, возний станув при дверях, і почали ся так звані »пискові«[6] розправи.
Євген зараз при початку викликування ввійшов до салї, де вже сидїли суддя Страхоцький і заступник прокуратора, ще молодий урядник, що з дуже неособливим успіхом силкував ся надати свойому дитяче-наївному і смішкуватому лицю вираз урядової поваги і строгости. Суддя Страхоцький — то був маленький, худенький чоловік із надзвичайно малою головою й ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістьдесять лїт, то проте виглядав мов щось недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збираєть ся на плач; рухи нерівні, нерішучі, немов він нїколи не знав, що робити. В судї його знали всї як зовсїм невжиточного[7] суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив ґімназію з кляси до кляси то просьбами, то протекціями, і одиноке, чого добре навчив ся підчас унїверситетських студій, се була гра в білярд. За те, коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм життю напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судовий екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзаменї зійшов з ума. Його вилїчили, але його духові здібности від того часу зробили ся, коли можна, ще меньші, нїж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, авансував, замикав і судив людей, не тямлячи анї законів, анї суджених справ, і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до вказівок прокуратора. Але раз трапила ся йому неприємна пригода: чи то прокуратор хотїв зажартувати собі з нього, чи, як запалений мисливець, справдї, був розлючений на селянина, що ніччю застрелив у своїй бараболї[8] дика й не віддав його панові, але сам іззїв, — досить, коли прийшло ся судити селянина за лїсову крадїж, прокуратор приватно сказав Страхоцькому: »Я б такого злодїя засудив на смерть, нехай би його повісили!« І Страхоцький нї-сїло-нї-впало засуджує хлописька на смерть і зараз пише до ката в Оломуцї, щоб приїжджав вішати. Справа наробила скандалу, і Страхоцького взяли знов до шпиталю. Але там сконстатували в нього орґанїчну хибу й випустили його по кількох тижнях. У нього бѵли широкі сїмєві звязки, і йому виєднано те, що його знов узяли до суду, навіть авансували на радника, але не давали йому нїякої справи вести самостійно. Він укупі ще з кількома подібними інвалїдами належав до постійних меблів при всяких розправах; се були так звані »неперемінні вотанти«[9]. Страхоцький звичайно дрімав підчас розправи, або, обернувши ся плечима до публики, писав пальцем по склї, писав усе одно-однїсїньке слово »dobrze«, а коли прийшло ся голосувати, то завсїди віддавав голос у дусї внесків прокуратора. Се, на його думку, була найлїпша мірка для виміру справедливости. Так він прослужив довгі лїта, й йому лишало ся вже небагато до вислуження повної пенсії. Але в судівництві повіяло трохи иньшим духом, від радників зажадали справжньої роботи, а не самого кивання головою на прокураторські внески й, хоча інституція »неперемінних вотантів« не перевела ся зовсїм, то проте старших повисилано на пенсію, а Страхоцькому віддано управу повітового суду в Гумниськах. Бідний чоловік мало не плакав, одержавши такий несподїваний аванс, але президент потїшив його. »Дам пану радникові поки-що дуже інтелїґентного практиканта то він буде пану допомагати, а пан радник будуть ласкаві держати ся у всьому його вказівок. Сей практикант — дуже здібний правник і не схоче робити собі жартів із пана радника, то вже на нього можна спустити ся.«
Оттак підготовлений, пан суддя Страхоцький рушив до Гумниськ і взяв ся робити справедливість у повітї. Практикант, справдї, показав ся дуже здібним так, що людність анї в тонї ведення розправ, анї в їх скорости, анї в самих вироках[10] не бачила нїякої зміни. Суддя був »гострий«, се так, але такий самий був і його попередник, і так, мабуть, і Бог приказав, щоб усї суддї були гострі, щоб лаяли обвинуваченого, велїли приставляти жандармами, грозили тюрмою й шибеницею. Які були їх вироки, наскілько відповідали законові, про се селяни з-давен-давна не знали й не думали: вони знали одно, що судового вироку нїколи не можна зміркувати наперед так, як тяжко вгадати нумери, які вийдуть на льотерії.
——————
- ↑ Через те, що австрійський цїсар був і королем Угорщини, то всї державні установи звали ся в Австрії цїсарсько-королївськими.
- ↑ Теребовля — місто на галицькім Поділлю, славить ся дуже гарним і добрим каменем.
- ↑ Угнів — містечко на північний захід віді Львова, славить ся й досї добрими шевцями.
- ↑ Щось наче судовий пристав
- ↑ Судові повістки (Vorladung)
- ↑ За легке побиття, за образу чести й т. д.
- ↑ Негодящого, що нїкуди не можна його вжити
- ↑ Картоплї
- ↑ Неперемінні члени суду
- ↑ Присудах