Перехресні стежки (19??)/XXXII
| ◀ XXXI | Перехресні стежки XXXII |
XXXIII ▶ |
|
Термін у Гумниськах був назначений на девяту рано, то ж Євгенові треба було виїхати з Бабинцїв дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І, справдї, він виїхав, не бачивши ся рано з о. Зваричем, і велїв Беркові поганяти, не гаючись. Але насеред села мусїв зупинити ся. Коло криницї ждала його купка селян. Вони здалека поклонились Йому і, держачи шапки в руках, наблизили ся до брички.
— Здорові були! — привитав їх Євген. — А що, панове?
— Та ми хотїли би з паном побалакати, — мовив один із селян.
— Коли ж бо в мене часу мало. Спішу ся на термін до Гумниськ.
— Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили…
Євген велїв Бернові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
— Поперед усього прошу шапки на голови!
— Та вже най пан вибачуть, — мовили селяни, беручи шапки під пахи. — Ми й так постоїмо.— Нї, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадївали шапки.
— Ну, що ж там у вас?
— Та ми би хотїли порадитись…
— Перепрошую… Ви, бачить ся, були вчора в о. Зварича разом із тими, — мовив Євген до одного з селян, пізнавши його. Иньші всї були йому незнайомі.
— А так, — мовив той.
— Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
— Та при єґомостеви нїяково. Єґомость не люблять… гнївають ся, коли хто говорить не до річі.
— Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати менї?
— Та ми би хотїли питати… Пан, певно, читають казети… Чи то правда, що на весну має бути велика війна?
— Війна? А відки ж менї се знати? Може, буде, а, може, й нї.
— Ага, чуєте, куме, — моргали селяни один на одного, — може, й буде… Чуєте, що пан кажуть?
— Але чим же се таке цїкаве для вас?
— Як то? Для нас? Адже для нас цїкавійше, нїж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дїтей.
— Ну, то правда, — мовив Євген. — Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певнїйше те, що не буде.— Е, пан так тільки кажуть, аби нас не лякати, — недовірливо мовив один селянин.
Євген усміхнув ся.
— Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
— То пан кажуть, що в казетах іще нема певности про війну?
— Але ж у ґазетах зовсїм нїчого нї про яку війну не говорять.
— А, може, пан не читали тих найстарших казетів… тих цїсарських…, що від самого цїсаря до всіх ґубернаторів і до всїх старостів ідуть? — закинув один селянин.
Євген чим раз ширше витріщував очі.
— Що вам, люде? Про які се ґазети ви говорите? Таких ґазет зовсїм нема. Від цїсаря до старостів жадні ґазети не йдуть.
— Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть, і що в них написано виразно, що на землї буде велика війна між нашим цїсарем і Москалем. Але між нарід сеї відомости не пускають, щоби нарід не полошив ся.
— Не слухайте сього, люде! Хто се вам наговорив?
— Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тільки хотїли знати…
— Якже ж ви будете знати, коли не вірите! — мовив Євген з досадою в голосї.
— Ей, пане! — гірко промовив селянин. — Вам то дурницї, а нам… Нашим дїтям… Адже то війна, то не жарти.
— Але ж нї про яку війну нїчого не відомо.— Не відомо, кажете. А отже бранка буде.
— Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хиба́ се така страшна річ?
— Як кождого року? Е, нї, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та слїпого пустять.
— Та хто се наговорив вам? Люде, хрестїть ся!
— Та ми, власне, про се хотїли пана спитати.
— Про що?
— Та про тоту бранку.
— Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
— А рекрутів зараз поженуть до вогню?
— До якого вогню?
— Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, — мовив один селянин.
— А я виджу, що з вами нема що говорити, — мовив Євген. — Гонїть, Берку!
Але поки Берко рушив із місця, один селянин скочив у бричку.
— Вибачайте, пане, — мовив він. — Їдьте, Берку! Я потому за селом злїзу.
Бричка рушила. Селянин сїв обік Євгена.
— Ну, скажіть менї, будьте ласкаві, — обернув ся до нього Євген, — що се за дурницї натуркав вам хтось у голову?
— Та я би панови сказав, але бачите, — і він моргнув очима на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв конї.
— Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не розуміє.Селянин, присунувши ся до нього близше, почав оповідати.
— Та то так. Знають пан пана Шнадельського?
— З лиця не знаю, а так, дещо чував.
— То правда, що то великий пан?
— Не знаю, чи великий на зріст.
— Нї, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат.
— Здаєть ся, що не дуже.
— Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у судї, а як пізнав там усї порядки, то поїхав до Відня до самого цїсаря і сказав так: »Найяснїйший монархо! В Ґалїції[1] суди дуже несправедливі, простому народови велика кривда дїєть ся«. То найяснїйший монарха позволив йому виступити з суду, і зробити ся адукатом, і боронити простий нарід.
— Хто вам се сказав? — з зачудуваннєм спитав Євген.
— Та так скрізь по селах говорять.
— Бо я инакше чув, — мовив Євген. — Я чув, що пан Шнадельський був у судї, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є й не має права бути.
Селянин похитав головою при тій мові, очевидно, не вірив їй.
— Е, то може пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей, то дуже великий пан і вчений адукат.
— Я чув тільки про одного Шнадельського, — мовив Євген. — Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну і що ж він?
— Та був у нас у селї, у громадській канцелярії, й оголосив: на веснї буде велика війна, а в зимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всїх, хиба кривих та слїпих нї, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку[2], а потім зараз до вогню. А хто би хотїв реклїмувати ся[3] або й так увільнити ся, то нехай удасть ся до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але иньшої ради нема.
— А питали ви його, кілько би то коштувало?
— Казав, що найменьше пять соток.
— Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосили ся деякі до нього?
— Та в нашім селї нас вісїм. У мене син одинак, власне має йти до першої кляси[4], а в кума Степана старший жонатий на боцї, вийшов із кляс, а молодший при батькови на господарстві, а в Демка пятеро дїтий дрібних, тілько старший здатний до працї. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: лїпше менї пів господарства стратити, нїж свою дитину на явну загибіль пускати. Адже господарство — річ набутна́, а своєї крови жаль.— Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
— Та, певно. Без того й говорити з нами не хотїв. Низше десятки[5] й не дивив ся. »Не думайте«, — говорив — »що то легка річ!« Я дав пятнацять ринських, а деякі й по двадцять подавали.
— І кажете, що в уряді громадськім[6] се голосив?
— А так.
— І багато людей се чуло?
— Та щось нас пять, чи шість.
— Війт чув?
— Нї, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сього. Бо, каже, наказ вийшов із Відня робити все в тихости, аби нарід не перепудив ся[7].
— І як гадаєте, чи тільки в вашім селї він був у тій справі?
— Ей, де. Був і по иньших. Декуди люди не хочуть признати ся, а деякі говорять. Та він і иньші адукацькі справи провадить. Бере ся ґрунти виходжувати, лївентарі[8] виробляти.
— І за все каже собі так платити?
— Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевій мовчанцї селянин запитав:
— Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільненє, чи нї?
— Що ж я вам буду радити? — мовив Євген, в серцї якого брала ся розпука при тім оповіданню. — Знаєте, господарю. Аби я вам і найлїпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А як так, то шкода моїх слів.
— Та най пан не гнівають ся! — мовив селянин, трохи ображений Євгеновими словами. — Ми панови дурно не схочемо.
Євген скипів.
— Стійте, Берку! — скрикнув він.
Бричка зупинила ся.
— Прошу вас, пане господарю, злїзайте й не доводїть мене до злости!
Селянин ізлїз. Він, очевидно, не надїяв ся сього. Опинивши ся на землї, він іще раз обернув ся до Євгена.
— І нїчого нам пан не порадять?
Євген ужив усїх сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушеннє і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей.
— Слухайте, чоловіче. Говорю вам по щирости й нїчого від вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Нїякої війни, анї великої бранки не буде. Нїякий пан, анї адукат не має права увільнити ваших дїтей від війська, окрім тих, що мають право до реклямації. Хто вам инакше говорить, той дурить і туманить вас. Розумієте?
— Т-та розумію, — якось нерадо мовив селянин.
— Ті гроші, що ви йому дали, то так, як би в болото викинули. Коли маєте свідків, то скаржте його до суду за видуреннє, розумієте? То його замкнуть до криміналу, і побачите, що він за адукат. А не маєте свідків, то плюньте в те місце, де були гроші. А більше йому не давайте й иньших остерігайте. Зрозуміли?
— Та зрозумів.
— І вірите менї?
Селянин почухав ся в потилицю.
— Ну, то йдїть і робіть, як знаєте. Гонїть, Берку!
——————
- ↑ Народ часто з-польська зве Галичину — Ґалїцією.
- ↑ Вояцька виправка (Abrichtung)
- ↑ Реклямувати ся — відкликувати ся, щоб одержати вільготу щодо служення в війську, як хто одинак у сїмї, удержує родину і т. д.
- ↑ В Австрії брали до війська тричі — це звало ся »кляси«; коли кого не взяли і в третій раз (на два місяцї, до резерви, в запас), то це звало ся: »вийти з кляс«.
- ↑ Двацять корон
- ↑ Громадський уряд — громадська канцелярія, щось наче волосне правлїння.
- ↑ Перелякав ся, перестрашив ся
- ↑ Попсоване слово — інтентар