Перехресні стежки
Іван Франко
XXXIV
Ляйпціґ: Українська Накладня
XXXIV.
Євген знав Старохоцького ще з часів, як він був »неперемінним вотантом«, але, знаючи, що в пана суддї память коротка, представив ся йому й заявив, що заступає справу Ілька Марусяка.

— А, пан меценас, пан меценас, — заметушив ся суддя. — Прошу, прошу! Ось ваше місце. А якже, а якже, Ілька Марусяка. Будемо його судити нинї. Добре, добре!

Євген представив ся заступникові прокуратора й заняв своє місце. Суддя, тимчасом, приступив до вікна й почав своїм звичаєм писати пальцем по спітнїлій шибі. Та ось увійшов практикант, що поводив ся тут зовсїм як господар дому. Він уклонив ся Євгенові, наблизив ся до нього і спитав:

— Пан меценас заступають Ілька Марусяка?

— Так.

— Будемо старати ся, щоб як найшвидше прийшов на чергу. Прошу пана радника!

Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою калїґрафію й подріботїв на своє місце.

— Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! — пищав він, сїдаючи.

— Возний, закличте — хто там перший? — ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, — мовив практикант.

Возний отворив двері салї і крикнув до сїней:

— Митро Бабій і Олекса Чапля!

В сїнях залопотїли важкі чоботи, й по хвилї ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонили ся низько і станули при дверях. На їх вид лице суддї Страхоцького з добродушно-заляканого зробило ся якимось тупо-жорстоким.

— Близше сюди! — запищав він.

Селяни зробили два кроки і знов зупинили ся.

— Близше сюди! — знов запищав суддя й почервонїв на лицї.

Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі й, попихаючи, поставив перед судовим столом.

— Чого вам треба? — запищав до них Страхоцький.

Селяни поклонили ся.

— Та проше ласки найяснїйшого трибуналу, нїчого!

— Як то нїчого? Адже маєте нинї термін!

— Так, так.

— За образу чести, — докинув практикант.

— Ага, за образу чести, — мовив суддя.

— Та то проше найяснїйшого трибуналу — яка то образа була? Він мене назвав злодїєм, я його назвав злодїєм, — ну, то вирівняло ся. Він менї, вибачайте, матїр спаплюжив, я йому спаплюжив матїр, ну, то жадній кривди нема!

— А за що ж ти його заскаржив?

— Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялїстом, а я того не міг стерпіти.

— То така тяжка образа?

— А так. Скавзував[1] мене на цїле село.

— А що ж то значить?

— Та то нїби, що я десь церкву обікрав.

— Та не брешіть бо, куме! — перервав йому другий селянин. — То лиш вам так наговорили! То зовсїм так не значить.

— А що ж то значить? — запитав суддя.

— Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть…

Прокуратор, Євген і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавало ся, що то з нього сміють ся, тож, зирнувши гнївно по присутних, піднесеним голосом запищав до селян:

— І ви, драби, задля такої дурницї смієте трудити суд?

— Та ми вже перепросили ся, прошу пана судії.

— Перепросили ся? Коли?

— А от тепер у сїнях.

— Тепер? А не могли ви перепросити ся вчора й не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати памятку. Посидите оба по добі в арештї, щоби знали на другий раз, як докучати судові.

Євген аж ахнув при такім несподїванім оборотї справи, тим більше, що ореченнє[2] суддї не було нїяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант таксамо всміхнув ся й до Євгена; видно було, що вони привикли до таких концептів пана суддї.

— Возний! — крикнув пан Страхоцький. — Поклич ординанса[3], нехай візьме отсих двох і заведе до гарешту!

Селяни стояли як остовпілі, далї почали просити ся.

— Возний, виведїть їх! — мовив практикант і значучо моргнув возному. Сей приступив до селян, шепнув їм щось, і вони зараз заспокоїли ся й пішли — розумієть ся, не до арешту, а на вулицю.

Викликано другу справу — двох Жидів-конкурентів. Румянець гнїву відразу уступив з лиця суддї. Жидівські справи були звичайно замотані, і він полишав веденнє розправи прокураторові і практикантові, що любили розмовляти з Жидами жарґоном[4], для нього майже зовсїм незрозумілим. Бідний суддя нудив ся, і нараз, коли практикант випитував Жидів про справу, Страхоцький із плачливим видом обернув ся до нього:

— Пане, але ж я не урядую!

Практикант перервав індаґацію[5], глянув на суддю.

— Дайте ж менї хоч який акт, який папір, щоб я знав, що урядую.

Практикант схопив ся з місця, виняв із шафи перший-лїпший плїк[6] актів і тицьнув його під ніс суддї, що зараз углибив ся в читаннє якихось зовсїм незрозумілих для нього зізнань, рекурсів і реплїк, і був зовсїм заспокоєний. Проходячи попри Євгена, практикант сказав йому пів-голосом, коли має ще залагодити які справи, то може йти, бо перед Ільком Марусяком на порядку ще десять иньших справ, і в тім числї три жидівські, а се потріває на всякий випадок зо дві години. Євген пригадав собі, що, справдї, має поробити деякі виписки в реґістратурі, й вийшов, наказавши Марусякові, щоб пильнував черги й не відходив нїкуди. Через півтора години, поробивши виписки й поснїдавши в поблизькім заїздї, він вернув ся. Марусяк сидїв на коридорі під стїною.

— Ну, що? — запитав його Євген. — Ще вас не кликали?

— Нї. Ще там якісь Жиди шваркочуть.

Марусяків противник, високий, сивобородий Жид, ходив по коридорі і зпід лоба позирав то на Марусяка, то на адвоката. Присутність адвоката видимо непокоїла його.

— От Юда! — гнївно шептав Марусяк до Євгена, затискаючи кулаки. — Глядїть, як нас пасе очима. Ззїв би, як би міг. Адже підплатив судію, щоб мене конче засудив, щоб я не міг бути вибраний до ради громадської.

— Як то підплатив? Хиба суддя бере?

— Не судія, а судіїха. Адже його Рухля ще вчора голосила: »Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць. Скажіть йому, щоб набрав досить футрашу[7], бо буде годувати не тілько себе, але й арештанські воші. А в радї громадській тодї буде, як на моїй долонї волосє виросте.«

Марусяк іще щось хотїв говорити, коли Жид підійшов до Євгена й, торкнувши його за плече, мовив, підіймаючи ярмурку на голові.

— Bitte Sie, Herr, auf ein Wort![8]

— Чого вам треба? — запитав його Євген.

— Я би хотїв просити… Я би мав панови щось сказати…

— Говоріть.

— Але я би хотїв у чотири очи.

— Говоріть і в шість. Я з вами нїяких секретів не маю.

— То пан адукат? І пан хочуть боронити отсего-о?

— Так.

— А пан знають, що то за чоловік?

— Знаю.

— Та-а-ак? — протягнув Жид. — Ну, ну!

І він відвернув ся, силкуючи ся надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євген знав сей жидівський маневр. Він знав, що Жид не має нїчого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говореннєм із адвокатом наполохати селянина, посїяти в його душі недовіррє до адвоката, а се в усякім разї можна буде потім використати. Сього власне не хотїлось Євгенові, і для того він нїколи не піддавав ся на такі маневри.

Та ось, нарештї, викликано справу Лейби Хамайдеса проти Ілька Марусяка. Євген, і за ним обі сторони ввійшли до салї. В нїй було вже душно, чути було запах цибулї, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидїв на свойому кріслї, блїдий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидїв також задуманий; у нього була молода й гарна жінка, яку він дуже любив, але не меньше підозрівав, що вона ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинацята — пора, коли його Міля одягаєть ся, й коли — говорено йому — капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всї ті справи, що заставляють його сидїти тут і не дозволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робить ся. І ще той дїдьчий адвокат! Як би не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на пів години; а так Страхоцький упер ся конче перевести ще сю розправу й позбути ся Євгена й аж тодї зробити перерву. А тодї для нього біганнє додому може бути зовсїм безпредметове. Тільки один практикант держав ся бадьоро і свобідно, і був, бачилось, душею сеї салї. Він випитав обі сторони quo ad generalia і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взяв ся за перо, щоби протоколувати розправу.

— Ну, ти, Ілько — як там тебе? — Марусяк; признаєш себе винним? — запитав суддя.

— Нї, — відповів Ілько.

— Нї? Як то нї? Адже ж ти бив Лейбу.

— Та бив.

— А знаєш, що бити не вільно?

— Та знаю.

— І як же ти смів його бити?

— Бо мусїв.

— Як то мусїв?

— Бо він би був мене набив.

— Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?

— Бо кинув ся на мене з колом.

— То хай би був бив, а ти б його був заскаржив.

— Нї, дякую красненько. Волить він мене скаржити.

— Ну, то тепер будеш сидїти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотїли його бити?

— Неправда, прошу високого трибуналу, — мовив Лейба, підіймаючи ярмурку на голові. — Відки він знає, що я хотїв?

— А видиш! — мовив Страхоцький до Ілька. — Лейба каже, що то неправда. То він перший кинув ся на вас? — обернув ся він знов до Лейби.

— Він перший ударив мене.

— А ви його вдарили?

— Нї, анї разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.

— Брешеш, Жиде! — крикнув Ілько.

— Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я впімнув ся за своє, він іще й набив мене. Я три недїлї лежав хорий.

— Ти міг лежати і три роки, бо й так нїчого не робиш, тільки кров ссеш із людей, — буркнув Ілько.

— Мовчи, хлопе! — завищав суддя. — Ах, ти поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лаєть ся перед судом! Кличте свідків!

— Перепрошую пана радника, — відізвав ся Євген, — я хотїв би запитати дещо в пана Лейби Хамайдеса.

— А, прошу, прошу! — поквапив ся суддя.

— Пане Лейбо, — мовив Євген, обертаючись до Лейби, ви ще досї не сказали нам, де то була та бійка?

— Де була? Де була, а бити не вільно.

— Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти менї на моє питаннє.

— Що я буду панови відповідати! — буркнув Жид і відвернув ся лицем до суддї.

— Прошу занотувати у протоколї, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питаннє. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?

— В моїй хатї.

— А що ж робив пан Лейба в вашій хатї?

— Видумав собі якусь крадїж і прийшов робити ревізію.

— Ну, то, певно, прийшов з вітом?

— Нї.

— З присяжним?[9]

— Нї.

— З польовим або з кимбудь із громади?

— Нї.

— Як то, сам?

— Нї, не сам. Узяв собі до помочи двох Жидів і ще трох піяків, таких, що в него днюють і ночують. Влетїли нападом до моєї хати, перестрашили жінку й дїтий, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене вязати, а потому кинув ся на мене з буком. Ну, я мусїв боронити ся.

— Правда се, пане Лейбо? — запитав Євген.

— Неправда!

— Ага, прецї маємо відповідь.

— Нехай свідки скажуть, — мовив Ілько.

— Прошу високого трибуналу, я противлю ся його свідкам.

— Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, — мовив протоколянт.

Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.

— Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? — запитав суддя.

— Я те знаю про сю справу, — забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене на-память, — що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночи…

— Перепрошую пана радника, — перервав його бесїду Євген, — я просив би заприсягти сього свідка.

— Що? Заприсягти? — скрикнув Гершко й зирнув на адвоката ненависним оком.

— Ага, ага, заприсягти, — похопив ся суддя й нараз зупинив ся. — Але бо… А пан прокуратор мають який внесок?

— Згоджую ся з внеском пана оборонця.

— Ну, Гершку! Будеш присягати, — обернув ся суддя до свідка.

— Я? Присягати? На таку дурницю?

— То не дурниця. Ви зачали говорити про крадїж, — замітив Євген.

— Про крадїж? Що то за крадїж? Дїлетка[10] кукурудзи хиба то крадїж? — змагав ся Жид.

— Принесїть тору! — мовив суддя до возного.

Жид поблїд, затремтїв.

— Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.

— Мусиш, лайдаку! — озвірив ся на нього суддя.

— Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нїчого не бачив. Я бачив, але не все. Я… я… Я Лейбин свояк. Я зрікаю ся свідоцтва.

— Прошу записати заяву свідка до протоколу, — спокійно мовив Євген.

Гершка пустили. Він сїв на боцї й почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазнї вихопив ся. Все тїло на ньому дрожало.

Другий Жид таки мусїв присягати, але був так змішаний, що з його зізнань нїхто не міг бути мудрий. Про крадїж він чув від Лейби, бійку бачив — се було в Ільковій хатї, але чого він там зайшов, і як прийшло до бійки, сього він не міг собі пригадати. Покликано хлопів. Ті присягали байдужно, але з їх зізнань стверджено зовсїм не те, чого хотїло ся Лейбі. Виходило, що про крадїж кукурудзи Лейба почав говорити аж того дня, коли зчинила ся пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадської, що Лейба перед тим радив ся з деким із громадян, як би не допустити Ілька до ради, й ухвалено кинути на Ілька підозріннє за крадїж, наробити йому сорому ревізією в його хатї й так знеславити його у громадї. Лейба казав вітові йти на ревізію, але віт не хотїв, то Лейба пішов сам, і так зчинила ся бійка.

— Чи в вас Лейба така велика влада в селї, що може розказувати вітові? — запитав Євген.

— О, так, у нас що Лейба скаже в селї, то мусить бути.

Переслухи скінчили ся. Встав прокуратор.

— Справа про крадїж досї невияснена, і щодо неї ведеть ся слїдство; в усякім разї на оскарженім тяжить підозріннє. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признав ся. Всї зізнання свідків у тім фактї нїчого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бути мови. Оттим то я піддержую оскарженнє і прошу засудити оскарженого.

Євген почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрімає й майже не слухає його промови. Він говорив коротко, зводячи докупи зізнання свідків і виказуючи нестійність обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетерпеливити ся. Протоколянт пильно писав щось на карточцї.

— Розправа скінчена. Слухайте вироку! — пискнув суддя.

Всї повставали.

— В імени Його Величества цїсаря, — зачав він, дивлячись на вікно, та потім нараз глипнув на Ілька, й його хопила за серце злість на сього мужика, що так багато часу мусїв із ним згаяти, і він, хапаючи ся жменею за живіт і корчачись, пищав далї: — Ти злодїю, розбишако, суд признає тебе винним і засуджує на чотирі тижнї арешту.

Він зупинив ся, щоб перевести дух. В тій хвилї протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебіг її очима, і на його лицї виступив плачливий вираз.

— Але пан прокуратор піддержує оскарженнє! — мовив він майже крізь сльози, мов дитина невинно висїчена, нахиляючи ся до протоколянта.

Сей устав і щось живо почав толкувати йому. На лицї суддї, мов на лицї дитини, малювали ся за чергою зачудуваннє, перестрах і тупа резиґнація. Протоколянт сїв на своє місце, а суддя взяв картку до рук і почав читати:

— Однако ж із огляду, що крадїж не доказана, і що бійка була наслїдком безправного нападу Лейби на дім Ілька, і в тім випадку зовсїм оправданим супротивленнєм, то суд увільнює оскарженого Ілька Марусяка від вини й кари.

— Ай вай! — зойкнув Лейба.

Прокуратор поклонив ся й сїв, переглядаючи дальшу справу. Євген і Марусяк, поклонивши ся судові, вийшли з салї.

— Я знав, що так буде, — радісно мовив Марусяк, перериваючи важкі Євгенові думи при виходї з сього захисту справедливости.

— Ви знали? А то відки?

— О, пан практикант у нас добрий панич. І недорогий. Тут давнїйше пан ад'юнкт був, о, то до того з чимбудь не можна було показати ся…

——————

  1. Осоромив
  2. Постанона, висказ
  3. Прислужника
  4. Жидівською мовою, яку звичайно чомусь звуть жарґоном
  5. Випитування
  6. Склад актів, багацько актів, що стоять одні на других
  7. Харчів
  8. Прошу вас, пане, на слово
  9. виборним
  10. Чверть кірця, 25 кіль