Перехресні стежки (19??)/XXXI
| ◀ XXX | Перехресні стежки XXXI |
XXXII ▶ |
|
По вечері Євген із о. Зваричем сидїв іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденню розмови. В ґімназії він був знаний як »тупа голова«; ледви перелїзши через матуру, він записав ся на теольоґію[1] і скінчив її якось так, що нїхто нїколи не чув його голосу. Він у полїтику нїяку нїколи не мішав ся, нї з чим наперед не виривав ся, у студіях був останнїй і перелазив з року на рік із тяжкою бідою, та все-таки якось перелїз. У нього не було нї приятелїв, нї ворогів; він не втискав ся нїкому у знайомість; про його домашнї, сїмєві відносини нїхто не знав нїчого понад те, що стояло в його nationale[2]: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою, від малої дитини сирота. Скінчивши теольоґію, він оженив ся, висвятив ся, дістав якесь сотрудництво[3] в горах і зараз першого року повдовів. І знов потягло ся одиноке життє.
Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки, вкінцї, по десятьох лїтах йому не дали маленької парафії[4] в Бабинцях.
Оиинивши ся на селї священиком, — зразу сотрудником, а потім парохом — о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думаннє, він мав велику охоту до ріжних механїчних праць, до токарства, стельмаства, до пасїшництва й садівництва, і всїм сим умів ставати у пригодї селянам. Удовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за нїякі треби, жив майже нарівнї з ними, читав не много більше, як освіченїйші його парафіяни, переймав ся їх справами, помагав, де й як міг. Сам про те не знаючи й не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і у свойому невеликому колї велике дїло двигання народнього життя на вищий ступінь. У колі завзятих полїтиків та балакучих теоретиків-панотцїв о. Зварич не любив показувати ся, а коли мусїв там бути, приміром, на явімось празнику або соборчику, то сидїв звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанню, й від'їжджав, нераз не обмінявши ся нї з ким анї одним словом, крім звичайного повитання.
Євген пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії[5] і зразу не звернув на нього нїякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимольоґію[6] й фонетику, про Кулїша і Драгоманова, російську мобілїзацію й шанси війни між Росією й Анґлїєю в Індії, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку й немов дрімаючи в кутї старої софи. Далї перейшла розмова на близші справи, на вибори до сойму, на конечність якогось »порозуміння«, о. Зварич і тут мовчав таксамо, як мовчки прислухував ся й Євген. Далї Євген закинув про найблизше: про стан селянства по селах, про читальнї, каси позичкові. Тут більша часть попереднїх голосних бесїдників значно притихла; пробували викручувати ся загальними фразами про недозрілість народа до автономного життя, про глупоту й невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він виждав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов від нехотя:
— А по правдї скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
— Як то? Як то? — загукали з усїх боків голоси й пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелїґенція »стояла за хлопом«.
Євген пробував знов затамувати сей потік і піднїс думку взяти ся всїм до економічної санації селянства в повітї. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім[7] банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на лїцитацію. Чи не можна б як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. Що ми на се порадимо? Найпростїйша рада була б: виняти з власної кишенї гроші й поплатити хлопські довги. Але ми не Крези. А в додатку непорадність, глупота й негосподарність наших хлопів швидко вичерпала б і Ротшільдову касу. Євген зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на низше опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, Повітову Раду, — але все се були тодї такі нові та нечувані річі, що палкі полїтики попросту закричали його. Се неможливо! Де нам до того брати ся? Хто позичив у банку, той мусить заплатити, і т. д.
Євген пробував звернути увагу бесїдників[8] на те, що при близшім оглядї детайлїв справа може показати ся не такою неможливою… »Ну, візьмім ваше село — кілько в вас довжників у банку?« Показало ся, що нїхто з завзятих полїтиків сього не знав.
— Ну, се вже сором! — мовив Євген.
— Хлопи криють ся з тим, — пробував викручувати ся один, але всї чули в душі, що сей викрут нещасливий. Усїм було нїяково. Євген пропонував усїм присутним порозвідувати, кождий у своїм селї, хто, де, й на кілько, й на які проценти задовжений. Будемо мати такий виказ, то попробуємо подумати про способи санації. Оратори раді були такому виходові, що переносив справу в будуще, шумно обіцяли зробити все й роз'їхались. Розумієть ся, що про виконаннє нїхто й не подумав. Тільки один о. Зварич по кількох тижнях зголосив ся до Євгена з детайльним виказом усїх довжників у своїм селї. Показало ся, що там у рустикальнім банку задовжених було мало, але найбільше сидїло по кишенях приватних лихварів-жидів, а то й своїх братів, багатших селян. Почали радитись оба над способами рятунку. Євген мав перевести переписку з крилошанським[9] банком у Львові, чи сей не захотїв би взяти на себе конверсії сих довгів; о. Зварич мав шукати деяких місцевих способів. Через тиждень він знов явив ся в Євгеновій канцелярії і сказав йому, що знайшов спосіб конверсії, і переписка з крилошанським банком уже непотрібна. Євген був того дня дуже занятий і не мав часу розпитати його, який се спосіб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охоти розводити ся широко, що се за спосіб, і так вони розстали ся. Се було досить швидко по оселенню Євгена в містї. Аж пізнїйше, по розмові з Ваґманом, Євген почав догадувати ся, що се Ваґман став йому тут у пригодї. Він бажав сьогоднї розвідатись про се докладнїйше.
— Слухайте, отче, — мовив він, закурюючи циґаро, — я, властиво, так і не довідав ся від вас, як ви зробили з тими вашими довжниками?
— Так, як ви радили, — мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.
— Як то?
— Конверсію.
— Яким способом?
— На пять процент.
— У якім банку?
— У жаднім.
— Ну, а якже? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше, як на шість тисяч?
— Півсема тисячі.
— Се ж великі гроші.
— Ми позичили десять тисяч на пять процент, і се нам меньше докучає, як ті півсема на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського що тижня!
— Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхав ся.— На яку гіпотеку? На мою бороду.
— Але ж у вас і бороди нема![10]
— А, бачите. А проте гроші дістав. І без нїяких формальностей.
— Але від кого ж?
— Od dobroczyńcy, nie pragnącego wymienienia jego nazwiska[11].
— Ха, ха, ха! — засміяв ся Євген. — Od dobroczyńcy!… Значить, від Ваґмана?
Лице о. Зварича протягло ся.
— Ви відки знаєте?
— Значить, угадав! — сміяв ся далї Євген. — Знаєте, він був раз у мене й зарекомендував ся менї як добродїй добродїїв. Ви сказали »dobroczyńca«, і менї зараз пригадали ся його слова.
— Він вам говорив про мою позичку?
— Нї, але згадував про вас.
— А чого він у вас хотїв?
— Е, там… інтерес… Зрештою, поговоримо і про се… Але скажіть менї, як се стало ся, що він дав вам такі великі гроші?
— Він просив мене не говорити про се нїкому.
— А мене відіслав до вас, щоб ви дали менї поняттє, що він за чоловік.
— Гм… то диво! Та, зрештою… Ну, певно, він боїть ся, щоб иньші жиди-лихварі не дізнали ся, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то ззїли б його!
— А я думаю, що вони знають ся зі собою, як лисі конї. Не бійте ся, жиди не зроблять йому нїчого.
— Аз тими грішми, то аж менї самому дивно було. Знаєте, я знав Ваґмана ще здавна. То була хлопська пявка — не дай, Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!… А від кількох лїт якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя[12], закуплені на лїцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинув ся.
— Що за причина такої зміни?
— А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там лїпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
— Хиба він мав сина?
— Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітрє. Але староста за щось хотїв допекти Ваґманові й постарав ся, що його сина взяли до війська. Ну, розщибав ся Ваґман, платив на всї боки, мало до криміналу не дістав ся, їздив до Львова, нїщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволїкав ріжні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і пімстили ся на нїм; син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
— Як то?
— Нездара була, слабовите. Ну, а там — знаєте… Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, тай замучили. Не минули три місяцї, а Ваґманового сина випустили з касарнї — але на окописько[13]. То відтоді Ваґман зробив ся, як кажете, добродїєм добродїїв.
— Се він сам так говорив вам?
— Нї. Се я догадую ся.
— Але по що ж би в такім випадку він брав ся воювати з лихварями-жидами й помагати хлопам?
— Або я знаю?
— Що йому за інтерес зичити гроші на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що в вас маєтку нема настілько, щоб міг на вас пошукати десять тисяч.
— За мене цїлого нїхто й пів тисячі не дасть, — мовив о. Зварич, махнувши рукою.
— Ну, то на яке ж він дав вам гроші?
— А на яке? Я йому розповів, яка справа. »Добре«, — каже, — »рятуйте ся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловік. Дайте менї скрипт[14], з'обовяжіть ся самі вести сю справу і сплачувати менї довг із процентами, то я вам гроші дам. А з хлопами я не хочу мати нїякого дїла. І щоб нїхто не знав про се, анї в селї, анї в сусїдстві, прошу вас. Нїкому не кажіть!« Тай по всїй парадї. Я зараз підписав скрипт і гроші в руку. І до тижня всї хлопські довги в цїлім селї сплачені, викуплено сто морґів, а я зробив ся громадським банкиром, і касієром, і екзекутором[15].
— І сплачують довжники?— Точнїсїнько. Правда, треба лазити, пильнувати, радити, впоминати, — ну, але в мене власного дїла небагато, то й лажу по селї.
— Ну, а як би так, не дай, Боже, вас не стало? Що тодї?
— Я се говорив Ваґманові. А він смієть ся. »Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви.«
— Дивно! Дивно!
— Стрілило щось до голови жидові. Ну, а нам чому не користати? Ех, як би то наші кондеканальні[16] хотїли трохи менше полїтикувати, а більше попрацювати! Адже Ваґман міг би зробити таку вигоду не менї одному. Знаєте, його числять на пів мілїона оборотових грошей. Се менї иньші Жиди казали. Адже тими грішми можна би при добрім порядку за десять лїт цїлий наш повіт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Євген і о. Зварич, перебираючи сїльські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявши ся справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на иньші справи. Про заснованнє читальнї в селї не думав, а такі випадки, як затроєннє дїтей при щепленню віспи, як вибори до Ради Повітової і громадської — заставали його зовсїм неприготованим. Він знав тільки своїх довжників у селї, але навіть і не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота — непотрібна і шкідлива. Євген надармо силкував ся переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всї чесні люде з обмеженим кругозором і тїсною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договоривши ся до нїчого путнього.
——————
- ↑ Богословський факультет унїверситету; студенти теольоґії жили (й жувуть) в т. зв. духовній семинарії і звідтіля ходили на виклади (лєкції) на унїверситет
- ↑ Вписова карточка, де вписуєть ся, коли хто (ученик, чи студент) родив ся, хто його батьки, рідна мова і т. д.; ще инакще це nationale зветь ся родоводом (родословна)
- ↑ Пан-отець — помішник, що парохії не має, а помагає парохові (звичайно за пароха все робить і дістає за те третину доходів із парохї); щоб стати парохом, треба сотрудникові робити т. зв. конкурс, який усе поновляєть ся, якщо не вдало ся одержати парохії.
- ↑ Прихід, парохія, місце пароха — самостійного попа
- ↑ Нагодї
- ↑ Правописні спори виповняли цїле десятилїття життя української інтелїґенції в Галичинї — з одного боку були прихильники етимольоґії, цебто, правопису з ѣ, ы, ъ, це москвофіли, з другого прихильники фонетики, кулїшівки — це народовцї або українофіли; на практицї, і в поглядах на роботу між народом власне ріжницї не було, однаково обі партії стояли далеко від народа й розуміння його потреб, а робили т. зв. »вищу« полїтику без народа. Як у 90. р. появили ся радикали, прихильники Драгоманова й соціялїзму, тодї одна і друга партія почала накидати ся на цих останнїх, і »полїтичні« спори ще більше загострили ся.
- ↑ Або селянський (włościański) банк, але ж це був банк — не для селян
- ↑ Промовцїв
- ↑ Крилошанин — консисторський радник
- ↑ Як відомо, унїятські пан-отцї на католицький лад голять бороду й вуса.
- ↑ Звичайна ґазетна фраза: від добродїя, що не хоче, щоб назвали його прізвище, у нас звичайно — від невідомого добродїя
- ↑ Хазяйства, себто, хата з клунями та хлївами, з током — садиба
- ↑ Жидівське кладовище
- ↑ Запис довжний
- ↑ Здирщик (податків), виконавець (кари)
- ↑ пан-отцї з того самого деканату