Перехресні стежки (19??)/XXX

by Іван Франко

◀ XXIX

Перехресні стежки Іван Франко XXX

XXXI ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

 

XXX.

Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький, худенький чоловік лїт коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирокутником розстелило ся оподалїк від села й манячіло своїми деревляними хрестами та капличкою на серединї, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявши ся з купою людей, Євген привитав ся, велїв жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам злїз із брички й пішов пішки разом із пан-отцем і з селянами.

— Що в вас, похорон був? — запитав він.

— О, так, похорон, — якось, мов нерадо, буркнув о. Зварич.

— Тай не один, — додав хтось із селян.

— Мруть хиба в селї?

— Ну, та… померли.

— Слабість яка? Пошесть?

— Ще гірше.

— Як то?

— Пошесть ц. к., патентована^[1].

— Що се ви, отче? Загадками говорите.

— Ба нї, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дїтей нараз.

— Дифтерія? — не без легкого страху промовив Євген.

— Нї. Здоровісїнькі були.

— Ну, через що ж померли?

— А, бачите, ведлуґ пшипісу^[2]. Фізик^[3] приїхав віспу щепити й защепив усї дїти зопсованою коровянкою. Замісць віспи прищепив ґанґрену — і отсе сьогоднї семеро ми їх поховали. А пятеро ще мучить ся.

— Боже! — скрикнув Євген.

Селянки, що йшли позаду, всї голосно захлипали й піднесли хвартухи до очей. Чоловіки йшли понуро, мовчки.

— Слухайте, пане, — промовив згодом один селянин. — Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак… три роки мав… як чічка^[4], пане, як золото хлопчик…

Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.

— Адже я не ручу за себе. Ану ж менї туск^[5] прийде до голови, і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат — як міркуєте, що менї за се буде?

— Андрію, гей, Андрію! — з притиском, нервово обізвав ся священик. — Що ви говорите? Гріх таке говорити. Молїть ся Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!

— Єґомость!^[6] — з болющим докором скрикнув селянин. — Адже знаєте мене не віднинї. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходїй, душегуб? Чи я завинив що пану фізикови? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він менї душу скалїчив?

— Хиба ж він того хотїв?

— Хотїв, чи не хотїв, а чому не подбав, щоб чисту матерію щепити? — вмішав ся Євген. — Се ж очевидна його провина.

— Е, для хлопських дїтей усе добре! — гірко говорили селяни. — Трута замісць матерії — овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.

— Слухайте, люде, — мовив Євген, — коли се стало ся?

— Якраз нинї тиждень тому!

— І ви давали про се знати кому?

— Зразу не знали, що стало ся, — мовив о. Зварич. — Дїти пищать із болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тільки тодї один чоловік кинув ся до міста по лїкаря. Лїкар приїхав і тільки в долонї сплеснув. Отсих семеро вже були при смерти. Тамтим иньшим щось там робив, записував, але й на них слаба надїя.

— То вже він сказав, що донесе про се, де треба, — додав один селянин.

— Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесеннє до суду, — мовив Євген. — Адже се нечувана річ!

— Ой, пане, — мовив ізнов один селянин. — Чи раз то вже таке трапляло ся, що дїти від щеплення вмирали. Адже наші баби боять ся пана фізика гірше зарази.

— Звичайно пяний щепить, — ляконїчно додав о. Зварич.

— Ну, і так йому се уходить?^[7] Нїхто про се не знає?

— Знають, чому би нї? І в Радї Повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?

— Хто йому що зробить! — додавали селяни. — У нього плечі.

— Ну, люде добрі, то так не може бути, — мовив Євген. — Сього ми не повинні пустити плазом!^[8] Такий чоловік анї одного дня більше не повинен бути фізиком.

— Иньшому, певно, не дарували б, — мовив о. Зварич, — але панові Пшепюрському, жонатому з бувшою ґувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.

— Попробуємо, — мовив спокійно Євген із тою рішучістю, що виявляла цїле обуреннє, яким тремтїла в тій хвилї його душа. І, обертаючись до людей, він додав:

— Ходїть зараз на пробоство^[9]. Зробимо донесеннє, а завтра я сам подам прокураторові.

Селяни сумно хитали голови.

— Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нїчого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших дїточок се не оживить…

Жінки, ридаючи, розходили ся по хатах, а чоловіки разом із Євгеном і о. Зваричем пішли на пробоство.

——————

1. ц. к. — цїсарсько-королївська, себто урядова, австрійська
2. По припису (поль.)
3. Повітовий (окружний) лїкар, на урядовій службі, давня назва (Kreisphysikus)
4. В дїточій мові все, що найкраще — все чічка, а так: дуже гарна квітка
5. жура, смуток, туга
6. Так звуть по більшій части в Галичинї селяни пан-отців; це польонїзм (jegomość — його милість)
7. проходить, минаєть ся без кари (поль. uchodzi)
8. плазом пустити = подарувати, без кари лишити, пор. вдарити когось вістрям (ножа), вдарити плазом
9. Попівщина, попівське хазяйство (поль. probostwo, proboszcz = парох)