Перехресні стежки (19??)/XXII

by Іван Франко

◀ XXI

Перехресні стежки Іван Франко XXII

XXIII ▶

Ляйпціґ: Українська Накладня

XXII.

І йому почали пригадувати ся всї дрібницї вчорашнього вечора, одна за одною, виразно, невмолимо так, як хвиля за хвилею вбивали ся в його душу, мов заржавілі цвяхи. Ось він стоїть, мов остовпілий, пізнавши в тій жінцї, бездонну недолю якої знав із оповідань її чоловіка, — її, свій ідеал, свою Реґіну, своє вимріяне щастє, що на хвилинку всміхнулось йому й зараз загасло. Він стоїть і дивить ся на неї з виразом дикого перестраху. Дивить ся й не бачить нїчого, не тямить нїчого, тільки в мізку чує якусь ваготу, мов від наглого удару обухом. Чи вона пізнала його в першій хвилинї? Чи на її лицї виявило ся щонебудь? Він не міг пригадати нїчого. В його вухах мов ножем по склї ріже, лунає солодко-огидливий голос Стальського:

— Реґінко, то пан меценас Рафалович. То моя жінка…

Вона склонила голову, не мовлячи анї слова. Її очі звільна піднесли ся на лице Євгена, постояли на ньому хвилинну і з таким самим виразом тихого здивовання перейшли на лице Стальського.

— Прошу, пане меценас, розгостїть ся! — говорив Стальський, не завважуючи його остовпіння й беручи ся здіймати з нього пальто. Тим привів його до отямлення. Євген роздяг ся і знов упер очі в високу жіночу постать у простій чорній сукнї без нїяких оздоб, що все ще непорушно стояла перед ним.

— Слухай, Реґінко, — мовив Стальський зовсїм натуральним голосом, мов би продовжав перервану перед хвилею щиру розмову, — а я й забув тобі сказати… А, властиво, не забув, а навмисно не хотїв, щоб зробити тобі несподїванку, ха, ха, ха! У нас нинї сїмєве свято. Забула, яке? Але ж, серденько, подумай! Десяті роковини нашого першого зближення. Памятаєш? Ну, ну! От я й подумав: дай, відсвяткуємо сей памятний вечір! Роковини такого важного звороту в нашім життю. Прошу, жіночко, не хмур ся! Я про все подумав. Будь ласкава, піди до кухнї, там знайдеш усе, чого потрібно для нинїшнього маленького празника^[1].

Реґіна все ще стояла непорушно на місцї. Євген настілько отямив ся, що міг спокійно придивити ся їй. Чи постаріла? Чи змінила ся за ті десять лїт страшної моральної тортури, які прожила в пазурях отсього нелюда?

Євген був трохи розчарований. Жінка, що переживала таке, повинна б була виглядати більше нещаслива, більше пригноблена. Реґіна не дуже постаріла, навіть поповнїла трохи, щоки цвіли невеличкими румянцями, уста були досить свіжі, на лицї нї на чолї анї морщиночки, анї слїду борозни, проведеної внутрішнїм горем. Виглядала як багато иньших жінок, а її спокій надавав їй навіть виразу якоїсь тупости й байдужности. Се страшенно боляче вразило Євгена; се було так, немов би хтось із вівтаря, виставленого в його душі, здирав найкращі окраси.

»Так се вона? Вона, моя Реґіна, мій ідеал, моє божество?« — повторяв він у своїй душі сотнї разів. — »Ну, вона, видно, не дуже нервова, не дуже чутлива. Живе собі сяк, чи так. Не дарма кажуть: жінка як верба, де її посади, там і прийметь ся. Над чистою водою, — то над водою, а на поганому смітнику, — то на смітнику. Вона тут і там буде собі рости, найде собі якесь уподобаннє.«

Тимчасом Стальський крутив ся по покою, приставив до стола пару крісел, добув із комоди гарний обрус і застелив стіл, а потому, обертаючи ся до Реґіни, говорив далї тим самим свобідним, солоденьким тоном, ще солодшим, нїж уперед:

— Моя люба жіночка дивуєть ся, що я на таке сїмєве свято запросив стороннього гостя. Адже так? Ну, пан меценас Рафалович для мене зовсїм нестороннїй чоловік. Адже я розповідав тобі, Реґінко, що се мій елєв, ще з ґімназіяльних часів. О, стара знайомість, стара приязнь… Правда, пане меценас? Він гаряче стиснув своїми долонями й потермосив Євгенову руку. — О, прошу, прошу сїдати! Надїюсь, Реґіночко, що коли пізнаєш близше пана меценаса, то й сама призна́єш менї рацію, що любійшого гостя я не міг привести на сьогоднїшнїй празник.

Вона все ще стояла на місцї й не зводила з нього на-пів-зачудованого, на-пів-тупого погляду. Стальський підійшов до неї, лагідно всміхаючись, і шепнув їй до вуха:

— Не дурій, ти, комедіянтко! Не вдавай ідіотку! Іди до кухнї і припильнуй, щоб Онуфрова приладила нам вечерю. Повечеряєм усї троє. А не роби менї комедії, розумієш? Не доводи мене до того, щоб я при чужім чоловіцї наробив тобі скандалу.

І він легесенько взяв її за плечі і, вдаючи, немов проводить її до дверей, формально випхав її з покою. Євген, у котрого слух був надзвичайно сильно розвинений, чув серед тиші кожде слово, яке Стальський прошептав жінцї. Він аж здивував ся сам собі, коли, чуючи ті брутальні слова, зазнав у душі якоїсь пільги. Вони, мов жбух холодної води, вернули його назад до дїйсности, показали йому в відповідному світлї ту огидливу комедію, яку грав перед ним Стальський. А вона? Певна річ, йому було жаль її, але на днї душі вставало якесь погане, еґоїстичне, вороже чуттє, немов казало до неї: »Бачиш, бачиш, ось яке ти вибрала! Не мала настілько сили волї, щоб піти за голосом серця, щоб оперти ся тїтцї, так ось яке запопала!«

Тепер, коли згадує сю вчорашню сцену і свої вчорашнї почуття, Євген дивуєть ся, як йому серце не трісло при такім пониженню й потоптанню улюбленої жінки. Ще вчора рано він не був би допустив, щоб міг бути свідком такого зневажання свого ідеалу. Він був би розірвав, зубами загриз чоловіка, що посмів би навіть думкою зневажити його ідеальну Реґіну. А ввечір він чув той огидний шепіт, Стальського — і не рушив ся з місця, і рука його не затиснула ся в пястук і не розтовкла йому фізіономії, не здушила горла! Як се могло стати ся? Чи йому загородив дорогу шлюб, що лучив тих обоє людей докупи на нерозривну долю, на нерозривну муку? Здаєть ся, нї. Щось иньше спиняло його, паралїжувало його волю…

Ся Реґіна — то не була його Реґіна. То була якась виблїдла, невдатна копія його ідеалу. В неї не було того чарівного блиску, що колись так раптово, безвідпорно заполонив його душу. Від неї — Євген чув се — не виходила та маґічна сила, що тягла його й віддавала їй на власність тодї, у щасливі днї їх спільних відвідин у школї гри на фортепянї. Йому здавало ся часом, що оте довголїтнє життє в такій поневірцї скалїчило, обезсилило її душу, а иньшим разом він з почуттєм глибокої гіркости вявляв собі, що се його власне терпіннє по розлуцї з нею, його власна туга, і скорбота, і жалоба по нїй стає муром між ним і між нею, мов обтернений пліт^[2], через котрий не можна перебрати ся, не зранивши ся діткливо^[3].

А Стальський, тимчасом, сїв насупроти нього й спокійнїсенько, мов нїчого й не бувало, почав забавляти його розмовою. Полились потоки звичайних сплїток. Чи чули пан меценас? Найстарша дочка пана директора втекла з якимось пенсіонованим підпоручником? А суддю Страхоцького, того ідіота, назначено на повітового суддю в Гумниськах^[4] у нашім окрузї вищого суду. А панове Шварц і Шнадельський — тямлять пан меценас?  — ті »многонадїйні« паничі, що їх за крадїжки прогнано зі судової служби, їздять по селах, нїби то мають аґенцію^[5] краківської асекурації^[6], а на дїлї займаються — Господи милостивий, ти один знаєш, чим вони займають ся! Пан прокуратор колись-то аж волоссє на собі микав, читаючи рапорти жандармів про їх справки^[7]. Та що, пан Шнадельський — кузен пана президента суду, а пан Шварц був колись канцелїстом^[8] у пана президента, і при тім він протеже панї суддихи Могульської — знають пан меценас, тої ординарної Мазурки? Вона б очі видерла кождому, хто смів би на її улюбленого Шварца сказати лихе слово, не то що. І подумайте собі, ті паничі можуть гуляти собі безкарно по повітї, анї волос не спаде їм із голови. Чую, що й коло пана маршалка заскакують, панї маршалковій комплїменти правлять, на домашнїх балях паннів підтанцьовують і все жалують ся на те, що їм у судї заподїяно страшенну кривду, кинено на них калюмнїю^[9], не дано їм змоги очистити ся.

— Але, але! — перебив сам себе Стальський. — Я тут балакаю, тай забув ся. А моя панї якось не приходить. Перепрошую пана меценаса. Я за хвилиночку вернусь.

І не ждучи на Євгенову відповідь, Стальський схопив ся з місця й вибіг до кухнї. Вернув ся по хвилї, а за ним служниця на тацї несла тарілки, накроєну платочками шинку, булки, пару пляшок вина, пляшку коняку й кілька чарок. Вона поставила все се на стіл і приняла ся розставляти.

— Йди, йди, припильнуй самовара, — мовив до неї Стальський, — ми вже тут дамо собі раду.

Служниця вийшла.

— Моя панї зараз прийде. Не надїяла ся гостей. Пішла перебрати ся.

— Але ж, пане, — мовив до нього Євген, — менї здаєть ся, що ви замісць дїйсного празника наробите собі і своїй панї сьогоднї більше гризоти і клопоту.

— Не бійте ся! — весело мовив Стальський, відкорковуючи пляшку з коняком. — Ось випиймо лише! Зараз воно инакше буде!

— Ну, але без панї… без властивої солєнїзантки^[10]… — з якимось болючим заклопотаннєм мовив Євген.

— Га, га, га! Се ви гарно сказали! — брутально регочучись, мовив Стальський. — Властива солєнїзантка! Га, га! Ну, але так, unter uns gesagt^[11], як вона вам подобаєть ся? Дуже подібна до бідної жертви домашньої тиранії?

В Євгена серце стисло ся й рука засвербіла, але в тій хвилї ввійшла Реґіна, і увага обох мужчин звернула ся на неї.

——————

1. Празник, це більш нїж звичайне свято; празниками звуть звичайно храми, на які з'їжджають ся гостї зі сусїднїх сїл — у переносному значіннї має це слово значіння бенькету.
2. Тин, загорода
3. Дошкульно (поль.)
4. Містечко в золочівському повітї на галицькому Поділлї
5. Аґентуру
6. Відоме в Галичинї асекураційне (страховочне) товариство, в якому обезпечували ся (застраховувались) від вогню й українські селяни до засновання »Днїстра« у Львові.
7. Те, на що звичайно кажуть »здєлки« (сдѣлки)
8. Канцелярійний урядовець — начальник канцелярії
9. Наклеп
10. Та, що в її честь справляють свято
11. Сказавши між нами