Перехресні стежки (19??)/XXI
| ◀ XX | Перехресні стежки XXI |
XXII ▶ |
|
Крізь спущену стору невеличкої спальнї продираєть ся вже червоняве раннє світло, а Євген спить іще. Його лице тоне в півсумерку. Десь-колись він порушить ся, мов відгонюючи від себе докучливу муху, потім перевернеть ся на другий бік, проговорить щось крізь сон, швидко й уривчасто, а там вирветь ся з його грудей важке стогнаннє. Видно, що його мучать неспокійні сни, ті сни, що налягають на стурбовану душу найчастїйше вранцї і в ярких фантастичних картинах, алєґоричним стилем, малюють їй її власну турботу.
Йому снить ся широчезна площа — не то пасовисько, не то колюча стерня. Свіжої зеленї, цвітів, дерев анї слїду. Довкола сїро, буро, непривітно, безлюдно. Він іде й іде якоюсь безконечною стежкою, перескакує через якісь рівчаки, спотикаєть ся на якісь груди, стрягне в якихось мокрявинах, і йде, йде, Бог зна, куди й за чим. Він утомлений, знесилений, пригноблений сею величезною пустинею, але проте, не перестаючи, йде, йде, йде чим раз далї. Глухо. Нї голосу пташини, нї шуму вітру, нї цвіркоту сверщка, навіть стук його кроків проковтує глуха пустиня. В безшелесній тиші він суне наперед, як дух, тільки втома й невимовна вагота пригадує йому, що він чоловік із тїла й кости.
Та ось поперек його дороги простягаєть ся чорна стрічка, закривлена по обох краях обрія, мов велике, плазом покладене S. Ся стрічка грубшає в міру того, як він наближаєть ся до неї, з одного краю набирає сріблястого блиску, мигоче і граєть ся проти сонця, робить ся в одному місцї ширшою, у другому вузшою. Рівночасно до Євгенового слуху долїтає якийсь вогкий, холодний подих. Він пізнає: се велика ріка перерізала йому дорогу. Здалека він видить тільки її супротилежний беріг — стрімкий, високий, мов викроєний у чорній скелї; тільки де-де внизу просвічує до сонця водяне плесо.
Та ось він стоїть над рікою. Широка просторінь каламутної води, обрямована в формі великої елїпси чорними, стрімкими скелями. Думав би, се озеро, але тріски, жмутки піни або стебелинки, що пливуть швидко по тому водяному дзеркалї, показують, що се, справдї, ріка, показують, відки вона випливає й куди пливе. Он там на заходї зза високого камяного щовба випливає вона, а там на сходї щезає за таким же щовбом, що заслонює перед очима дальші закрути величезної водяної змиюки.
Євген стоїть над рікою і вдивляєть ся в її каламутну воду. Та ось далеко на заходї заторохтїв бубон, загудїв бас, затягла тонесенько скрипка. Євген зирнув у той бік і побачив, як ізза чорного камяного щовба вирнула велика дараба[1]. На сїро-сталевому тлї ріки вона відразу визначила ся мов ярка зелена пляма, так рясно була обмаєна смерічками, по краях обвита хвоїновими вінцями, встелена пахучим листєм, шуваром[2] та ситником. А коли надплила близше, Євген міг розпізнати те товариство, яке плило на дарабі. При переднїй кермі[3] працював, зігнувшись удугу, старший Гуцул у лисячій клапанї[4] на голові і з люлькою в зубах; його лиця Євген не міг розпізнати. За ним на лавочцї сидїли чотирі музиканти, а далї на таких же лавочках, уставлених простокутником, сидїло досить численне товариство. Паничі й панночки в балевих строях, порозсаджувані параші. У панночок у руках пишні букети, на їх сукнях фуркочуть широкі барвисті стьожки; паничі держать у руках кришталеві чарки, иньші відкорковують пляшки з вином, чути окрики, срібні сміхи, цокання чарок. По серединї чотирокутника стоїть найвища лавочка, коротка, тільки на дві особи. На нїй сидить молода пара, що творить осередок сього пишного поїзду. До них обертають ся веселі промови, сердечні бажаня, голосні вівати[5]. А взаду при другій кермі стоїть молодий керманич, уродливий Гуцул із чорним, довгим волоссєм, у білій, рясно вишитій сорочцї, стоїть і не ворухнеть ся. В руцї спокійно і твердо держить керму, на лицї його тиха радість; свої чорні очі впер він у Євгена, немов би хотїв щось пригадати йому.
»Хто ся молода пара? Хто ся пара?« запитує сам себе Євген. Напружує зір, як тільки може, і вдивляєть ся в пана молодого. Щось таке знайоме йому, а при тім якесь чуже! »Хто се такий? Де й коли я знав його?« Довго мучить ся його уява, аж нараз йому мигнуло несподївано: »Адже ж се я сам! У тому самому фраку, в якому сїдав до докторського екзамену, в тій самій краватцї, з тою самою шпилькою. І як же я міг не пізнати себе самого? Правда — відтодї десять лїт минуло. Невже я за той час так відмінив ся? Постарів, обносив ся?«
Але гов! Хто ж се панна молода? Хто та, що сидить обік нього на лавочцї й похитує головою і з соняшним усміхом приймає ґратуляції?[6] Євген, той, що сидить на бе́резї, якось не відразу звернув на неї увагу. Все немов хтось заступав її перед його очима. А, тимчасом, дараба пливе, пливе тихо, але швидко, швидше, чим раз швидше. Ось іще видно її білу руку, як підняла вгору чарку. Хто вона? Яке її лице? Нї, дармо натужує очі Євген. Дараба вже минула, віддаляєть ся, немов зісковзуєть ся по гладкій площі десь у бездонну глибінь. Музика тихне. Тільки заднїй керманич стоїть спокійний, величний, уродливий, мов мальований, стоїть і, не змагаючи, дивить ся на Євгена. Євгенові здаєть ся тепер, що в очах керманича видно якийсь тихий докір. Він своїм зором чіпляєть ся ще того керманича, немов хоче випитати його про щось, та ось у тій хвилї дараба щезає за чорною скелею, за закрутом. Євген стоїть хвилину, мов остовпілий. Хоче крикнути, але його горло здавлене, й він не видобуде нїяк голосу. Хоче бігти наздогін дарабі, але його ноги мов приковані до землї. Він стоїть на місцї і знов дивить ся в каламутну воду, що пливе, котить ся й раз-у-раз проносить тріски, клубки піни і стебла соломи.Але ось серед каламутних хвиль мигнуло щось біле, мов колода дерева, свіжо обдерта з кори. Пливе, наближаєть ся. Євген забув уже про дарабу і вдивляєть ся в новий предмет. Ось він уже недалеко берега… Се не деревляна колода, се біле тїло жіноче. Випручали ся мармурові груди з рожево-вишневими пупінками. Розкидані по водї руки, виринає, то знов тоне в водї голова з лицем, піднятим до неба. Хвиля гойдає те тїло, розчісує довге, золотисте волоссє. Ось лице до половини підняло ся з води. Очі відчинені, й на них примерз навіки вираз несказаного страху, нестерпної муки. Уста на-пів-отворені, лице блїде, тільки на чолї царює надземний спокій.
І Євгенові здаєть ся, що він пізнав сю втоплену нещасливу жінку. Він скрикнув страшенно й, не надумуючись, кинув ся в воду. Він почував у своїй сонній свідомости певність, що вона вже нежива, що її нїякою жертвою не верне до життя, але проте він чув, що мусить кинути ся в воду й витягти се тїло з тої водяної могили. Зашуміла хвиля, заклекотїла безодня, вода обхопила його зо всїх боків — і він прокинув ся.
Він, справдї, був мокрий — від поту. Його груди дихали важко; затуманена голова довго не могла прийти до повної свідомости. Тай навіть тодї, коли отряс із себе ваготу сонної змори, коли розтулив очі і приняв ся пізнавати докладно, де він і що з ним, — навіть тодї важке пригнобленнє з його душі не уступало. Бо воно не було наслідком сну, але навпаки, було джерелом, із якого виплила каламутна ріка його сонного привиду. Що більше, чим яснїйшою робила ся його свідомість, чим виразнїйше почали виринати в душі спомини про те, що було вчора, тим тяжша вагота налягала на душу, тим прикрійший біль він почував десь — здавало ся — на самому днї серця, там, де криєть ся найделїкатнїйший нерв, осередок усякої чутливости. Він сїв на ліжку, його лице поблїдло, уста розкрили ся мов до трівожного окрику, а очі, витріщені широко, впялили ся в найтемнїйший кут його спальнї.
——————