Перехресні стежки (19??)/XXIII
| ◀ XXII | Перехресні стежки XXIII |
XXIV ▶ |
|
Боже! Що вона зробила зі себе! Чи збожеволїла, чи на якусь дивовижу, чи на жарт одягла ся у свою злежану, помяту шлюбну сукню? Біла шовкова спідниця, такий же, штучними перлами зпереду вишитий і білою коронкою[1] на грудях облямований станик[2], волоссє розпущене, на руках тїлистої барви рукавички аж по ліктї, на ногах білі атласові[3] черевички — оттак увійшла Реґіна до сальону. Ішла звільна, мов на-пів-сонна, зі спущеними вниз очима, мов, справдї, панна молода до шлюбу. Тільки її незаслонене лице супроти сього білого одягу виглядало пожовкле, на шиї під вухами видно було зморшки, під очима залягли синюваті тїни. Зрештою, лице її було поважне, задумане.
— Бій ся Бога, Реґінко! Що ти зі себе зробила? — скрикнув Стальський, побачивши її в такім костюмі.— Сьогоднї мій ювілей, — промовила Реґіна, — десятилїтній ювілей мого замужнього життя. Отся сукня — мовила вона, звертаючи ся лицем до Євгена, — була символом мого найбільшого нещастя. Її перед десятьма роками вдягла на мене цьоця, що була відмалку моїм злим демоном. В неї, в отсю сукню, вона закляла всїх злих демонів, що мали мучити мене. Вони зробили своє. Десять років минуло (вона при сих словах обернула ся знов до мужа), — мої злі демони або покинули сю сукню, покинули мене, і в такім випадку нинїшнїй день буде новим зворотом у моїм життю й варт того, щоб зустрінути його празнично. Або вони все ще чигають на мене, і, в такім випадку, налягаючи отсю сукню, я визвала їх. Що ж, коли вони тут, коли чигають, так нехай підіймають ся, нехай мучать мене дорешти! Я перебула стілько, що крихта більше, чи крихта менше — не чинить для мене ріжницї.
— Але ж, Реґінко, — мовив Стальський, мінячись на лицї, — що се ти говориш? Не компромітуй мене й себе перед гостем, перед чужим чоловіком!
— Пан Євген не чужий чоловік, анї для тебе, анї для мене, — спокійно відповіла вона.
— Як то, ти хиба знаєш пана Євгена?
— Так.
— Ще з давнїйших, передшлюбних часів?
— Ми познайомились були на спільних лєкціях музики, — поспішив пояснити Євген.
— І ти від того часу не забула пана Євгена? — допитував її Стальський, не звертаючи уваги на Євгенові слова.— Нї, не забула.
— А, то ти, певно, крихіточку любила його? У вас, жінок, така знайомість, то звичайно рівнозначна з романсиком.
— Крихіточку… нї, — з притиском відповіла Реґіна.
— Ах, браво! — радісно скрикнув Стальський. — Дорогий мій! Дозвольте повитати вас як ідеал моєї жінки! От несподїванка! От правдивий празник для мене!
І він кинув ся обіймати Євгена, що стояв, мов оглушений сею несподїваною сценою.
— А я, ідіот, і не знав, що я розлучив колись два закохані серця! Ну, привитайте ся хоч тепер як слїд! Реґінко! Прошу не женувати ся! Пане меценас! Я чоловік лїберальний. Борони мене, Господи, щоб я хотїв стояти вам на завадї. Але ж прошу!…
І він узяв Євгена за руку, щоб повести його до своєї жінки. В Євгена заклекотїло щось у серцї.
— Пане, — прохрипів він, — не маєте права брати мене на глум! Випрошую собі дуже таке поводженнє! Добраніч!
І, відіпхнувши від себе Стальського так, що сей покотив ся на софу[4], він ухопив свій капелюх і пальто, вибіг на ґанок, відтак[5] на вулицю. Тут усе ще стояв фякер, якому Стальський забув заплатити, й який справедливо розміркував собі, що другий пан, котрого він віз сюди, швидше чи пізнїйше, вийде й, певно, заплатить йому. Євген сїв на фякра й вернув ся додому. Довго потім він ходив по своїм покою, безтямний, мов одурілий від того, що бачив і чув того вечера. Потім машинально роздяг ся й заснув.
А тепер, коли нерви його потрохи вспокоїли ся, він силкував ся дійти до ладу з тими споминами.
»Так от де ти, Реґіно моя!« — думалось йому. »Ось яка твоя доля! Як то ти зносиш її? Де твої чари, де гармонїя твоєї душі, якою ти колись так відразу заполонила мою душу? Чому я вчора не почував її анї крихітки? Чому твоє лице видало ся менї тупим, а твій концепт[6] із тим шлюбним убраннєм видав ся менї глупим, уразив мене, мов погана комедія? І чому у твоїх словах бренїло щось нещире, вивчене, не-своє, комедіянське? Реґіно, Реґіно! Чи ржа великого страждання сточила тебе, чи тільки каламутна хвиля буденного життя сполоскала з тебе ту чарівну краску, яка колись менї видавала ся вогнем твоєї душі? Віддай менї мій ідеал, що ще вчора до вечера яснїв у моїм серцї, окружений авреолем непорочної чистоти, святости й вічної юности! Віддай менї мою любов, предмет моєї туги! Віддай менї найкращу частину мойого »я«, згублену там у тому проклятому покою!«
Він схопив ся з ліжка й почав одягати ся. Якась трівога обхопила його. Повітрє сеї кімнати давило його, він потребува́в свіжого повітря, широкого простору, щоб не задушити ся. Але, одягши ся, він почув себе таким безсильним, таким нещасним, що мусїв сїсти на кріслї коло столика. І нараз у його голові забулькотіли нові думи, понесла ся їх течія зовсїм у противному напрямі, нїж досї.
»Варвар я! Погань! Нелюд. Адже вона божеволїє з терпіння, сама не знає, що з нею дїєть ся! Адже, побачивши мене, вона мов остовпіла, нездібна була слова промовити. Адже він знущаєть ся над нею, кождим словом шпигає, кождим позирком ранить, кождим рухом топче її. А я дивлюсь, як вона треплеть ся й мечеть ся з болю і смію критикувати її рухи! Я, проклятий естетик, роздобендюю[7]: сей рух смішний, сей вираз тупий, сі слова недоладні! Боже! Та невже ж у мене нема анї крихітки серця? Невже разом із любовю я стратив здібність до простого людського співчуття?«
Дрож пройшла по його тїлї. Пропасниця забігала по нервах. Зуби сцїпили ся, і він, ухопивши в обі долонї розпалене чоло, похилив ся над столом. Довго він сидїв отак і сам не чув того, коли з його очей полили ся пекучі сльози. Йому зробило ся лекше від них, і в міру, як лекшало на душі, — сльози лили ся, капали на стіл, розливали ся калюжками, текли річкою, поки не дотекли до краю стола. Тут вони сперли ся на якийсь час на гострім кантї[8]. Але з очей набігали все нові й нові краплї й доливали річечку, і ось вона перемогла кант і рясним градом крапель бризьнула на підлогу. Євген не чув того. В нього в серцї робило ся якось холодно, тихо, мов там залягала велика порожнеча. Думки зупинили ся, течія образів у фантазії зупинила ся, воля лежала зомлїла.
Голосне стуканнє до дверей сальону розбуркало його з того душевного зомлїння, примусило встати з місця й отямити ся. Машинально він обтер очі рушником, вийшов зі спальнї, замкнув її за собою і, промовивши »прошу ввійти«, наблизив ся до дверей сальону й відімкнув їх.
Двері широко відчинили ся, і в них стояв пан маршалок Брикальський, вистроєний, пахучий, усміхнений, щасливий.
— Чи можу ввійти? — запитав, кланяючись.
— Але ж прошу, прошу, — відповів Євген і також легенько вклонив ся.
——————