Перехресні стежки (19??)/XX
| ◀ XIX | Перехресні стежки XX |
XXI ▶ |
|
— Добрий вечір, пану меценасові! — мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. — Можна ввійти?
— Прошу! Добрий вечір! — мовив Євген не дуже то приязно, не встаючи з місця.
— Дуже перепрошую, що перериваю пану меценасові роботу. Надїюсь, вона не дуже приємна?
Євген усміхнув ся.
— Е, як би то ми тільки приємної роботи шукали, то ріжні меценаси й офіціяли могли б і з голоду повмирати.
— Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвилинку.
— Е, се иньша річ, — мовив Євген. — Робота досить пильна, треба зробити її.
— Надїюсь, що не конче сьогоднї.
— Ну, я з таких, що завсїди волїю сьогоднї, нїж завтра. Але прошу сїдати. Що вас приводить до мене в таку пізну годину, пане Стальський?
— Пізну? — аж скрикнув Стальський. — Що пан меценас мовлять! Ще тільки осьма. А я до пана меценаса, справдї, з одною маленькою просьбою.
— Прошу, чим можу служити?
— Не знаю, як і казати. Може, се буде занадто велика претензія з мого боку…
— Ну, пане Стальський, без інтродукцій! Знаєте, ви були такі ласкаві помогти менї при інсталяції[2].— Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємности й не хотїв би, щоб ви за те почували ся до якогось обовязку супроти мене.
— Ну, та говоріть бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемонїях посваримо ся, — жартуючи, мовив Євген.
— Бачите, пане меценас, — мовив Стальський, опираючись головою на долонї, а ліктем на розї Євгенового бюрка, — тодї, коли я ночував у вас… ви були такі добрі і втрактували[3] мене тою чудовою наливкою…
— І вона не дає вам спати, домагаєть ся компанїї, — сміючись, мовив Євген.
— Нї, не те! Зовсїм не те! — мовив Стальський. — Бачите, тодї я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?
В Євгена подерло морозом поза плечі.
— Так, от і вийшло. Відтодї я передумав дещо, придивив ся дечому й дійшов до того, що я також недобре роблю.
В очах Стальського, на кінцях його уст, у цїлім виразї лиця було щось мов насміх над тими словами; щирости, яка б давала їм властиву цїну, не було в його голосї анї слїду.
— Що ж, се похвально пізнати свою похибку, — мовив Євген, не знаючи, що йому сказати й по що Стальський виволїкає перед ним свої домашнї справи.
— Пізнати! Не в тому річ. Знаєте, я такий чоловік: або пан, або пропав. Як робити що, то робити до шпунту[4], а як нї, то й не зачинати. Як пізнав свою похибку, то зараз направити її.
— Значить, живете тепер зі своєю жінкою як слїд?
— От у тім то й річ! — мовив Стальський. — Знаєте, десять лїт жили ми з собою, як чужі, як вороги, робили одно одному ріжні пакости і прикрости — то так якось, повернути оглоблї у противний бік… як би вам сказати, не à propos. Рука не підіймаєть ся. Слово не вимовляєть ся. Так от я задумав зробити се якось принаднїйше. Солєннїйше[5]. Коли будемо самі обоє в хатї, то воно не вийде, — погань вийде, знаю наперед. Скінчить ся новими докорами, новим гнївом. Дай, думаю, справлю перепросини, як Бог приказав. Запрошу чужого чоловіка, любого менї, перед яким не маю секрету й не потребую нї з чим ховати ся — вас. Щоб ви, так сказати, були за свідка.
— Але ж пане любий… — мовив Євген, та Стальський не дав йому докінчити.
— Прошу, пане меценас, не відмовте менї сього. Дуже вас прошу. Знаєте, від сього залежить спокій і щастє двоїх людей. А при тім дозволю собі пригадати вам, що ви таки винні ще менї візиту. Прошу не сперечати ся, не вступлю ся відси, доки не пристанете.
— Га, коли така ваша воля, то нехай і так, хоча, признаю ся, як кавалєр, я не чую себе покликаним до інтервенції в таких делїкатних подружнїх справах.
— Але ж то не буде нїяка інтервенція. Звичайна візита. Ви вдаєте, що не знаєте нїчогісїнько, а ми обоє балакаємо собі, забавляємо гостя, — і при тій нагодї наші диференції вирівнюють ся. Тихо, мирно, незамітно.
— Дай, Боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?
— Сьогоднї. Зараз. Усе вже готове. Що треба — накуплено, фякер чекає на вулицї. Прошу перебрати ся — й їдемо!
— Га, коли так, то служу.
Євген перебрав ся в візитовий стрій, вони оба зі Стальським сїли на фякра й поїхали. Їхали досить довго, бо Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмістю. Коли доїхали, Стальський задзвонив у хвіртцї. Вийшла служниця. Він велїв їй забрати з фякра пакунки, а сам із Євгеном пішов на ґанок.
У покою, що виходив до ґанку, крізь скляні двері видно було світло. Се був сальон. Таксамо світило ся в однім боковім покою направо. Стальський видобув ключ, відімкнув двері, і вони ввійшли. Стук їх кроків і гомін розмови залунав у тихому домі. По хвилинї вітворили ся бокові двері, і в них появила ся висока постать у чорній сукнї.
— Се моя жінка. Пан доктор Євген Рафалович.
Євген зирнув і остовпів…
Се була Реґіна.
——————