Перехресні стежки
Іван Франко
XX
Ляйпціґ: Українська Накладня
XX.
Увечір тої самої недїлї Євген сидїв у своїм покою, занятий вироблюваннєм якогось рекурсу[1], коли нараз застукано до дверей, і ввійшов Стальський. Після тої памятної стрічі, коли Стальський ночував у нього, Євген рідко здибав ся з ним, не заходив у розмову й оказував ся супроти нього холодним і байдужним. Він почув, що його стара антипатія до сього чоловіка збільшила ся, й не завдавав собі працї скривати се. Але Стальський мов і не завважував нїчого, кланяв ся Євгенові низенько, стрічав і прощав його облесливим усміхом і навіть — що всїм було дивно — поза очі відзивав ся про нього з великими похвалами. А се була майже нечувана річ, щоби Стальський похвалив кого поза очі.

— Добрий вечір, пану меценасові! — мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. — Можна ввійти?

— Прошу! Добрий вечір! — мовив Євген не дуже то приязно, не встаючи з місця.

— Дуже перепрошую, що перериваю пану меценасові роботу. Надїюсь, вона не дуже приємна?

Євген усміхнув ся.

— Е, як би то ми тільки приємної роботи шукали, то ріжні меценаси й офіціяли могли б і з голоду повмирати.

— Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвилинку.

— Е, се иньша річ, — мовив Євген. — Робота досить пильна, треба зробити її.

— Надїюсь, що не конче сьогоднї.

— Ну, я з таких, що завсїди волїю сьогоднї, нїж завтра. Але прошу сїдати. Що вас приводить до мене в таку пізну годину, пане Стальський?

— Пізну? — аж скрикнув Стальський. — Що пан меценас мовлять! Ще тільки осьма. А я до пана меценаса, справдї, з одною маленькою просьбою.

— Прошу, чим можу служити?

— Не знаю, як і казати. Може, се буде занадто велика претензія з мого боку…

— Ну, пане Стальський, без інтродукцій! Знаєте, ви були такі ласкаві помогти менї при інсталяції[2].

— Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємности й не хотїв би, щоб ви за те почували ся до якогось обовязку супроти мене.

— Ну, та говоріть бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемонїях посваримо ся, — жартуючи, мовив Євген.

— Бачите, пане меценас, — мовив Стальський, опираючись головою на долонї, а ліктем на розї Євгенового бюрка, — тодї, коли я ночував у вас… ви були такі добрі і втрактували[3] мене тою чудовою наливкою…

— І вона не дає вам спати, домагаєть ся компанїї, — сміючись, мовив Євген.

— Нї, не те! Зовсїм не те! — мовив Стальський. — Бачите, тодї я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?

В Євгена подерло морозом поза плечі.

— Так, от і вийшло. Відтодї я передумав дещо, придивив ся дечому й дійшов до того, що я також недобре роблю.

В очах Стальського, на кінцях його уст, у цїлім виразї лиця було щось мов насміх над тими словами; щирости, яка б давала їм властиву цїну, не було в його голосї анї слїду.

— Що ж, се похвально пізнати свою похибку, — мовив Євген, не знаючи, що йому сказати й по що Стальський виволїкає перед ним свої домашнї справи.

— Пізнати! Не в тому річ. Знаєте, я такий чоловік: або пан, або пропав. Як робити що, то робити до шпунту[4], а як нї, то й не зачинати. Як пізнав свою похибку, то зараз направити її.

— Значить, живете тепер зі своєю жінкою як слїд?

— От у тім то й річ! — мовив Стальський. — Знаєте, десять лїт жили ми з собою, як чужі, як вороги, робили одно одному ріжні пакости і прикрости — то так якось, повернути оглоблї у противний бік… як би вам сказати, не à propos. Рука не підіймаєть ся. Слово не вимовляєть ся. Так от я задумав зробити се якось принаднїйше. Солєннїйше[5]. Коли будемо самі обоє в хатї, то воно не вийде, — погань вийде, знаю наперед. Скінчить ся новими докорами, новим гнївом. Дай, думаю, справлю перепросини, як Бог приказав. Запрошу чужого чоловіка, любого менї, перед яким не маю секрету й не потребую нї з чим ховати ся — вас. Щоб ви, так сказати, були за свідка.

— Але ж пане любий… — мовив Євген, та Стальський не дав йому докінчити.

— Прошу, пане меценас, не відмовте менї сього. Дуже вас прошу. Знаєте, від сього залежить спокій і щастє двоїх людей. А при тім дозволю собі пригадати вам, що ви таки винні ще менї візиту. Прошу не сперечати ся, не вступлю ся відси, доки не пристанете.

— Га, коли така ваша воля, то нехай і так, хоча, признаю ся, як кавалєр, я не чую себе покликаним до інтервенції в таких делїкатних подружнїх справах.

— Але ж то не буде нїяка інтервенція. Звичайна візита. Ви вдаєте, що не знаєте нїчогісїнько, а ми обоє балакаємо собі, забавляємо гостя, — і при тій нагодї наші диференції вирівнюють ся. Тихо, мирно, незамітно.

— Дай, Боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?

— Сьогоднї. Зараз. Усе вже готове. Що треба — накуплено, фякер чекає на вулицї. Прошу перебрати ся — й їдемо!

— Га, коли так, то служу.

Євген перебрав ся в візитовий стрій, вони оба зі Стальським сїли на фякра й поїхали. Їхали досить довго, бо Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмістю. Коли доїхали, Стальський задзвонив у хвіртцї. Вийшла служниця. Він велїв їй забрати з фякра пакунки, а сам із Євгеном пішов на ґанок.

У покою, що виходив до ґанку, крізь скляні двері видно було світло. Се був сальон. Таксамо світило ся в однім боковім покою направо. Стальський видобув ключ, відімкнув двері, і вони ввійшли. Стук їх кроків і гомін розмови залунав у тихому домі. По хвилинї вітворили ся бокові двері, і в них появила ся висока постать у чорній сукнї.

— Се моя жінка. Пан доктор Євген Рафалович.

Євген зирнув і остовпів…

Се була Реґіна.

——————

  1. Касаційна скарга
  2. При заводинах (мешкання), при владженню (мешкання)
  3. Вчастували
  4. До дна, до кінця, (нїм.)
  5. Святочнїще, врочистїще