Перехресні стежки (19??)/XVI
| ◀ XV | Перехресні стежки XVI |
XVII ▶ |
|
»Доле моя, доле! Чом ти не такая, як доля чужая?« — бренїло в вухах Євгена, поки його тямка перебирала ті спомини. Важка тїнь пізнїйших подїй упала на ті безмежно щасливі хвилини, які переживав він відтепер оттам, у тім пустім покоїку при розбитім фортепянї, але в тій певности, що тільки одна стїна дїлить його від неї, що вона тут близько, що зпід її рожевих пальцїв пливуть оті нестрійні ґами, мішаючи ся зі срібними тонами її голосу, з рідкими вибухами її сміху.
Зрештою, його лєкції вийшли не зовсїм такі, як надїяла ся вчителька. Вона почала вчити його початків, але швидко показало ся, що він уміє трохи чи не більше від неї самої. Правда, якийсь час він силував ся при нїй грати погано, клапати механїчно ті самі обридливі та монотонні етюди, які »для вправи пальцїв« цїлими годинами мучили панночки. Але коли вчителька, повислухувавши за чергою гру всїх, поробивши їм свої уваги й позадававши їм дальші завдання, виходила порати ся собі в кухнї, тодї Євген кидав набік прокляту »школу« й починав із памяти вигравати те, що знав найкраще. Він любив музику веселу і знав на-память багато танцїв і народнїх пісень, чим тяжше було йому на серцї, чим сильнїйше клекотїло в ньому чуттє, якого він не смів виявити, тим вправнїйше бігали його пальцї по клявішах і тим краще виходили в нього вивчені колись майже від нехочу кавалки[1]. Любов робила його артистом, виливала ся в кождім тонї, в кождім акордї, який він умів видобути з сього старого, розіграного фортепяна.
Почувши його гру, панночки в сусїднїх покоях відразу, мов на команду, вмовкали. Такої гри вони не чували в сих стїнах. Ті нервово прискорені польки, коломийки та козачки були для них мов остроги для коней. Особливо обі брунетки не могли всидїти. Се були живі, веселі дївчата, правдиві школярки; їх гарні голівки, здаєть ся, повні були жартів, веселощів і сміху. Вони, спинаючись на пальчиках, підкрадали ся до дверей покою, в котрому грав Євген, слухали його музику, а коли він переставав грати, »били йому браво[2]« і втїкали на свої місця. Се приводило його знов до себе; щоб не випадати зі своєї ролї, він починав знов клепа́ти ґами та етюди.
Одного разу, коли він отак переграв якогось скочного вальса й урвав, до його дверей застукали.
— Прошу! — озвав ся він, а його серце млїло з непевности: ану ж, се вона? Але се була старша панна, зі зза її плечей визирали, запаленївши ся, обі брунетки.
— Вільно ввійти?
— Прошу.
Старша панна глянула на нього з якимось докором.
— Але ж ви, пане, граєте дуже добре. Чого вам іще треба вчити ся?
— Дякую за компїмент, — з усміхом мовив Євген. — Але те, що я граю, то самі танцї. А я, прошу панї, хотїв би навчити ся поважної музики.
— А, так!
— О, прошу, прошу, — вирвали ся нараз обі брунетки, — заграйте нам іще отого вальчика, що ви грали тільки-що. Ми потанцюємо в сальонї.
— І, навпаки, рад служити паням, — мовив Євген і обернув ся до фортепяна. Старша панна сїла недалеко нього і з завистю дивила ся на його пальцї, що, мов божевільні, бігали по клявішах. Боже, як би вона вміла так грати, вона анї хвилї не сидїла б у тому поганому Львові, в тій остогидлій школї! А молоді панночки, тимчасом, вертїли ся по сальонї, обнявши ся, мов два джмелї[3], рівночасно пущені в рух.
— Реґінко! Реґінко! — обізвалась одна з них. — Та покинь брязькати! Ходи сюди!
Але Реґіна не йшла, бренькала далї завзято, немов боронила ся тим бреньканнєм від якоїсь ворожої сили. Коли ж панночки не переставали кликати, то й вона прийшла.
— Ходи, потанцюємо обі! — мовила одна брунетка, скочила до неї й, пестячись, як кіточка, повисла на її шиї.
— Не можу, Манюсю, — бачиш, я ще в жалобі.
— Ах, так, бідна Реґінко, — мовила панночка, — ти стратила маму! — і, вхопивши сестру, пустила ся знов у танець. Реґіна стояла у дверях свойого покою й дивила ся на їх підскоки якось тужливо-добродушно. Рафалович не зводив із неї ока.
Коли скінчив грати, вона підійшла до нього.
— Але ви гарно граєте, — мовила спокійно.
— Дуже слабенько… механїчно, — відповів він.
— І ви думаєте, що тут навчите ся лїпше?
При сих словах вона вдивила ся своїми великими ясними очима в його лице. І він осмілив ся піднести очі на неї. Їх погляди зустріли ся. Одну хвилину Євген напружив усю свою волю, всю душу, щоб тим поглядом сказати їй усе, чого не могли вимовити уста. І йому здавало ся, що в її очах прочитав якийсь дивний рух. Зразу світила ся в них якась тиха задума, спокійна цїкавість. Потім глибока криниця тих очей немов закаламутила ся, немов на днї ворухнуло ся щось, якесь дивне, несподїване зрозуміннє. І в тій хвилї її очі прислонили ся довгими віями, на лицї показав ся легенький румянець, і, не дожидаючи його відповіди, вона відвернула ся й пішла до свого покою, відки ще негармонїйнїще, нїж звичайно, почув ся брязьк якихось ґам.
В Євгеновій душі сей один момент викликав правдиву революцію. Він почував якусь невідому досї роскіш, сполучену з переляком, як чоловік, що заглянув у безодню, де на днї було щось невимовно принадне, невимовно гарне й чудове. Сей роскішний перестрах знесилив його, спаралїжував усї думки, всю волю, всї бажання. Він сидїв, не бачучи, не чуючи, не хотячи нїчого. Перед ним не було анї часу, анї простору; фізичні вражіння не доходили до його свідомости. Рука механїчно бігала по клявішах, але він не чув дотику, не чув брязькоту, не знав, чи і що грає. Старша панна встала й пішла, він не бачив її. Здаєть ся, вклонив ся їй, здаєть ся, сказав щось, але зовсїм автоматично. Вкінцї, з безмежної темряви в його душі мигнуло щось раз, удруге. Се думка: геть відси, геть, на вільне повітрє, в самоту — далеко від людей!І він, усе ще машинально, зірвав ся з крісла, вхопив капелюх і, не попрощавши ся нї з ким, вибіг із покою. Того дня він пропустив усї лєкції, не доторкнув ся анї до книжки, анї до страви, але ходив, ходив вулицями, то звільна, то майже підбігцем, немов шукав чогось. І, справдї, він шукав свого бідного »я«, що готово було втонути в ясних безоднях сих чарівних очей.
Кілька день по тім він не бачив Реґіни. Формально уникав її, бояв ся глянути на неї, немов би обікрав її. Він чув за стїною її брязьканнє, і його серце млїло. Приходячи на лєкцію, він не вида́в її, — вона звичайно сидїла вже у своїм покою й не виходила витати ся з ним, і він був рад. Тільки обі брунетки вибігали, сильно термосили його руки на привитаннє так, як школярі-товариші, сміяли ся й підморгували йому, а коли »стара« пішла собі до кухнї, прибігали до нього і просили грати їм до танцю. Він грав, але нї за що у світї не був би глянув на ті двері, що зі сальону вели до покою, де грала Реґіна. Він бояв ся, щоб вона знов не показала ся у дверях. Вона не показувала ся. »І лїпше так. Дуже добре!« — говорив у його нутрі якийсь голос.
»Дуже добре!« Але чому властиво »дуже добре?« Для чого вона не покажеть ся нїколи? Певно, вона в жалобі, танцювати не буде. Ну, але так, подивити ся, послухати? Овва, нема що так багато і слухати. Не великий маестро! А поглянути на нього? Нї, Євген бояв ся сам собі признати ся, що їй може бути цїкаво поглянути на нього. Його дївоче-стидливе чуттє бояло ся навіть допускати в неї якесь подібне до його власного чуттє.
Та все-таки по кількох днях він завважив, що не тільки він уникає її, але й вона його. Йому зробило ся дуже прикро. Відразу, без нїякого мотивовання настрій його змінив ся: з рожево-півсонного він упав у чорно-мелянхолїйний. Усе на світї видалось йому пустим, глупим, безцїльним, усе стратило свою принаду, само життє не варте зломаного гроша. Йому остогидла наука, він проклинав працю, уникав товаришів і студенських розривок[4], а найменьший натяк на любов обурював його, мов крівава зневага. Він готов уже був покинути остогидлі лєкції фортепянової гри, не добувши місяця, але постановив собі піти ще кілька разів. У нього не було притім нїякого пляну, нїякої надїї, але він знав, що инакше не міг би постановити, що в його нутрі тягне його туди щось сильнїйше від усїх арґументів, від усїх постанов.
І ось одного разу випало так, що до вчительки прийшли якісь несподївані гостї, і вона, перепросивши своїх учениць, пустила їх додому в дванацятій замісць у першій. Вийшли всї разом із Євгеном, і тут він побачив знов Реґіну. Була спокійна як звичайно, тільки Євгенові видалось, що трохи блїдїйша. Подала йому руку; її рука була гаряча.
Вийшла разом на вулицю. Євген, мов причарований, ішов обік Реґіни. Старша панна зараз попрощала ся й пішла налїво; обі брунетки, як кізочки, побігли наперед. Євген із Реґіною йшли звільна.— Позволите, панї[5], що вас проведу трохи? — мовив Євген, добуваючи всїх сил своєї душі, щоб піддержати розмову.
— Прошу, — промовила вона ледви чутно.
Хвилева мовчанка.
— Панї, гнїваєте ся на мене? — тремтючим голосом запитав Євген.
— Я? На вас? По чому міркуєте?
— Може, я помиляю ся, але менї здаєть ся, що ви, панї, ввесь час уникаєте мене. Разом учимо ся, а отсе вже кілько день ми не бачили ся.
— Вам хиба́ цїкаво бачити мене? — з легким усміхом мовила Реґіна.
Євген чув, що блїдне, що уста його тремтять.
— Як… панї… можуть так… питати?
Мовчанка. Євген робить страшенні зусилля, щоб опанувати своє зворушеннє. Він чує, що сей момент мусить рішити його будущину, що, що тепер утратить, того не спіймає до смерти.
— Я чую ся винуватим супроти панї.
— Ви проти мене?
— Так, панї. Я тільки задля вас записав ся на ті лєкції, щоб могти бачити вас, чути ваш голос, говорити з вами, пізнати вас трохи близше.
— Не розумію, на що вам се може придати ся, — мовила Реґіна.
— Я й сам не розумію, — відповів трохи смілїйше Євген. — Та я й не застановляю ся[6] над тим. Що́ менї будуще? Що́ менї минуле? Я знаю тільки теперішнє, знаю тільки, що бачу вас, чую ваш голос.
— Я не співачка, — з насміхом відповіла Реґіна, — нема над чим так дуже уносити ся[7].
— Ах, панї! Всї співачки світа для мене не варті того, що одно слово з ваших уст.
— Ви, як бачу, поет?
— Нї, панї, я юрист.
— То, може, не випадає юристові говорити так поетично?
— Але й юрист має серце, а серце в певних хвилинах не дбає про параґрафи і знаходить свою властиву мову.
В часї тої розмови Євген ішов, похиливши лице і вдивляючись у тротоар. На лице дївчини, що йшла обік нього, не був би глянув нї за які скарби у світї. Він не знав, яке вражіннє зробили на неї його слова, й бояв ся навіть думати про се. Він дивував ся своїй смілости, що міг так говорити з нею, і прокинув ся тільки тодї, коли вона, подаючи йому руку, промовила:
— Дякую за супровід і прошу не йти зо мною далї. Отут за закрутом вулицї моє помешканнє. До побачення!
Він зупинив ся. Вона щезла, а він звільна пішов у противний бік, довго блудив по ріжних площах і завулках;, поки вийшов на ринок, і потім нїяк не міг пригадати собі, де се було, де вона покинула його, і де її помешканнє. Але йому лишило ся одно її слово »До побачення!« Він тулив у своїй душі ті слова мов найдорожший скарб, і вони, справдї, в одну мить перемінили ввесь його дотеперішнїй настрій. Вони додали блисків сонцю, блакитї небу, обілляли золотом сїрі міські мури, перлами вимостили вибоїсту вулицю, пахощами освіжили затхле міське повітрє, роз'яснили радощами людські лиця, наповнили світ увесь роскішшю, любовю й нечуваною силою. В Євгена широко дихали груди, блищали очі, в голові фуркотїли дикі, смілі та енерґічні думки; він мав те почуттє, що віднїс[8] якусь велику побіду, здобув щось безмірно цїнне, був хвилину в раю й винїс відтам такий скарб, якого йому вистане на озолоченнє цїлого, хоч би й як нещасливого, життя.
——————
- ↑ песи.
- ↑ плескати в долонї, апльодувати
- ↑ дзиґа, дослівний переклад польського «bąk» — джміль
- ↑ розвага, забава
- ↑ Звичайний спосіб розмовляти з панночками, чи панями в інтелїґентних колах Галичини. Ще частїще буває, що вживають третьої ос. множ., головно, як іще хто добре незнайомий, гл. дальшу розмову.
- ↑ Призадумую ся
- ↑ Захоплювати ся (пол.)
- ↑ Одержав (поль.)