Перехресні стежки (19??)/XV
| ◀ XIV | Перехресні стежки XV |
XVI ▶ |
|
Євген був оптиміст, »невлїчимий оптиміст«, як називали його товариші. Все, що трапляло ся йому в життю, він вияснював собі на добро. Його опікунові при смерти вкрадено всї гроші, що мали у спадку лишити ся Євгенові. »Що ж,« — потїшав себе парубок, що був тодї на другім роцї прав і нараз опинив ся без нїякого вдержання, — »видно, що доля хоче мене загартувати, хоче виробити мої духові сили. Значить, я їй, мабуть, на щось добре придав ся.« Умерла панночка, котру він якийсь час любив. »Жаль, жаль,« — мовив Євген, — »але видно, не була менї суджена, а, може, ми були б нещасливі обоє.« І як у всьому вмів Євген віднайти добру сторону, так і сим разом, стративши слїд незнаної панночки, що запалила його серце, він помалу вспокоїв ся, перестав шукати її по вулицях і здав ся на долю, що сама — він вірив сьому — наведе його на найлїпшу стежку.
Так минув лїтнїй семестр. Він виїхав зі Львова на село, також на лєкцію, а в осени вернув ся. Він наняв собі маленьке кавалєрське помешканнє, дешеве, з вікном на подвіррє, на другому поверсї, невигідне ще й тим, що на першому поверсї була школа гри на фортепянї; значить, удень міг там витримати тільки чоловік із дуже грубими нервами, або глухий. Євгенові було байдуже; він удень дуже рідко бував у себе в хатї; унїверситет і лєкції заповнювали його день, і тільки ніччю він працював для себе, вчив ся до екзаменів, а ніччю на першому поверсї було тихо.
Так він прожив спокійно з місяць. Аж одного дня він якось лишив ся дома — чи нездужав, чи свято якесь було. Старашенне брязьканнє на чотирох фортепянах розбило його нерви так, що він не міг витримати й вибіг із свого покою в дванацятій у полудне, думаючи йти на обід. Переходячи першим поверхом, він побачив, що двері школи відчинили ся, і з середини вийшли чотирі панночки з нотами під пахами; се були ученицї, що, по скінченню лєкції, йшли домів. Євген відразу зупинив ся, як вритий: одна з тих учениць була та сама панночка, що торік на балю й на вулицї зробила на нього, таке сильне вражіннє. Тепер вражіннє було ще сильнїйше. Панночка була вся в чорному і, вийшовши з кімнати, заслонила своє лице довгим, чорним, густим вельоном, — очевидно, носила по кімось жалобу. Євген тільки на хвилю заздрів незакрите її лице, й йому здало ся, мов би блиснуло сонце й освітило його. Він стояв мов остовпілий, забувши, де він і що з ним дїєть ся. Панночки пройшли поуз нього на ґанок, а ґанком на сходи, щоб вийти на вулицю; Євген не зібрав ся духом навіть настілько, щоб поклонити ся панночцї в жалобі, коли проходила попри нього. Здавалось, що й вона не дивилась на нього, не пізнала його; йшла рівно, плавно, поважно. Євген слїдив за нею очима, далї щось немов пхнуло його. Він пустив ся бігти вниз сходами в офіцинї, перебіг подвіррє, але так, щоб із чільних сїней не було його видно. Він бояв ся чогось, стидав ся чогось; йому здавало ся, що коли б панночка в жалобі запримітила, що він слїдить за нею, то він від одного її погляду впав би, згорів би на місцї. Коли ввійшов у сїни, в сїнях не було нїкого; вибіг на вулицю — на вулицї не було видно жадної панночки з нотами. Але недалеко була невеличка площа, відки розходили ся вулицї на пять боків. Певно, котроюсь із пятьох вуличок пішла панночка в жалобі. Але котрою? Євгена знов неначе клїщами за серце стисло. Але він швидко отямив ся. Тепер він мав одну вказівку. Вона ходить на лєкції фортепяна до тої панї, що живе понизше нього. Він трохи познайомив ся вже з сею панею, тепер познайомить ся ще лїпше й розвідає все, що йому треба. І, вспокоївши ся на тім, він пішов на обід.
І, справдї, зараз по обідї він узяв на себе чорний анґлєз і пішов униз до вчительки гри. Панї була сама, ученицї ще не поприходили. Панї приняла Євгена дуже чемно і здивувала ся дуже, коли він заявив їй, що хотїв би взяти в неї кількадесять лєкцій гри на фортепянї.
— Я вже початки знаю, — мовив він, — і хоча не чую в собі нїякого особливого таланту, але охота є. Ну, а хто знає, що коли чоловікові може придати ся в життю.
— О, так, — мовила панї, — то дуже красно. Адже ж добре старі люде говорили: чого замолоду навчиш ся, те потім як найдеш. Тільки не знаю, пане Євгене, як би ми се владили. У мене тепер чотирі панночки беруть лекції що-день від осьмої до дванацятої й від третьої до пятої.
— О, я не міг би посвятити так багато часу. Що-найбільше годину денно.
— Так. А коли ж маєте вільний час?
— Коли панї не мають нїчого проти того, то менї було б найдогіднїйше від одинацятої до дванацятої.
— Та я не мала б нїчого проти того. І так іще один фортепян у мене вільний. Як би тільки мої ученицї не були противні.
— Я спокійний чоловік і не буду перешкоджати їм, — з усміхом мовив Євген.
— Ну, щодо того я певна, — мовила панї, тим більше, що ви вчились би в окремім покою. Та проте — ну, зрештою, побачимо. Ось вони зараз поприходять. Найлїпше буде спитати їх самих.
Євгенові не дуже понутру було те, що сказала панї про вченнє в окремім покою. Він, правду мовлячи, не почував нїякої охоти вчити ся гри на фортепянї й навіть не потребував сього, бо й без того вмів грати, і то навіть зовсїм непогано. Ну, та що там, — думав він, — байдуже, як воно буде, а все-таки се найпростїйша дорога познайомити ся з панночкою. От тим то він пристав на всї умови панї вчительки, згодив ся з нею за цїну і ждав тільки, аж поприходять ученицї, щоб почути від них, чи схочуть мати його товаришем науки. На ратуші вдарила третя, й ученицї почали сходити ся. Насамперед прийшли дві сестри, підлїтки, гарненькі брунетки, потім прийшла третя, старша панна, худа й негарна, що, мабуть, училася на те, щоб самій зробити ся вчителькою десь на провінції. Панї дому представила їм Євгена, сповістила їх про його намір брати лєкції й запитала, чи не будуть мати чого проти того. Молоденькі брунетки обілляли ся густим румянцем, старша бльондинка кивнула головою. Нї, вони не мали нїчого проти того, тим більше, коли панї заявила відразу, що пан Євген буде вправляти ся тільки годину денно, і то окремо від них.
— Але де ж панна Реґіна? — запитала вчителька в обох брунеток.
— Ми не заходили до неї, але вона, певно, зараз прийде.
І, справдї, за хвилю отворили ся двері, і ввійшла та, котру панї назвала Реґіною. В Євгена серце забило ся страшенно, світ йому закрутив ся, очі застелило якимось туманом, і він сам навіть не тямив, як і коли встав з місця, поклонив ся панночцї й вислухав, як панї представляла їх одно одному: »Пан Євген Рафалович — Панна Реґіна Твардовська.« Він не тямив, як сїв потому, як панї виясняла Реґінї його намір. Він не мав відваги анї разу зирнути на неї, бояв ся її, мов злодїй, прилапаний у чужій коморі, тремтїв і сидїв, мов на шпильках, чуючи тільки одно — що вона тут, близько нього, що від неї виходить якась таємна, непереможна сила і проймає, пронизує, обезсилює його. Вона промовила — він майже не розумів, що вона сказала, але сам тон її голосу був для нього такою музикою, якої він, бачилось, не чув іще нїколи. Обі брунетки заговорили щось до неї, почали сміяти ся, — і вона засміяла ся, і той сміх дихнув на нього такою роскішшю, про яку йому досї і в снї не снило ся. Тільки тепер він почув, як сильно він полюбив сю дївчину, яка маґічна сила вяже його з нею. Вчителька вивела його з того моментального остовпіння.
— Ну, так, значить, добре, — мовила вона, встаючи й подаючи йому руку. — Мої панночки не мають нїчого проти того. І коли ви стоїте при своїм похвальнім намірі, то прошу сказати, коли вас надїяти ся на першу лєкцію.
— Завтра, — машинально промовив Євген. — Завтра в одинацятій.
І, вклонивши ся панночкам, він вийшов. Уже за дверима він почув за собою голосний вибух сміху. Сміяли ся, очевидно, обі брунетки.
Реґіниного сміху він не міг дочути ся.