Перехресні стежки (19??)/XVII
| ◀ XVI | Перехресні стежки XVII |
XVIII ▶ |
|
Тепер пішли один за одним такі чудові, золоті днї, що Євген і досї згадує їх як одиноку щасливу хвилю свойого життя, одиноку свою весну з усїма весняними чарами й пахощами. Тепер, на віддаленню десятьох лїт, відгороджені безоднею муки й безнадїйности, ті днї видають ся йому одною хвилиною, блискучим островом, що пишаєть ся над самим гирлом водопаду. І йому здаєть ся, що він плив побіля того острова з шаленою бистротою, хоч і в ту пору мав ілюзію, що стоїть на місцї; він так сильно, всею душею, всїма змислами був затоплений у своїй любови, що час і місце не існували для нього, і він прокинув ся тільки тодї, коли було по всьому, і щасливий острів пропав для нього навіки.
І чим властиво він був такий щасливий у ту пору? Він і досї чує подих того щастя, але як воно прийшло, в чому проявляло себе, він не міг би сказати… Він не говорив їй любовних признань, не чув від неї анї найменьшого натяку на любов, не цїлував її уст, не доторкав ся її пахучого волосся, ледви що при кождім баченню й розставанню стискав легенько її руку. Але він чув, що стїна відчуження не існувала між ними, силою своєї любови чув, здавалось йому, кождий рух її душі, чув тиху гармонїю тої душі, любував ся кождим поривом її волї. Коли приходив на лєкцію, заставав її в сальонї; він знав, що як завсїди перед його приходом, вона встане від фортепяна й вийде йому на зустріч до сальону — часом із котроюсь із панночок, а часом сама. Вона тихо, лагідно всміхала ся, подавала йому руку, часом промовила кілька слів, повних тихої щирости, але далеких від усякого сентименталїзму або іронїї, привітно, спокійно, натурально, як коли б говорила до любого брата. І ся гармонїйність розливала ся довкола неї, мов проміннє довкола лямпи, і під її впливом він робив ся також спокійним, чистим і щирим. Дикі пристрасти щезали з душі, а натомісць розливала ся в нїй така певність і ясність, немов отсей щасливий стан був вічний, незмінний, одиноко нормальний для людського духа. Він сїдав за фортепян і починав грати зразу обовязкові вправи, потім свої улюблені народнї піснї в композиції Лисенка. Він знав, що перші згуки тих чудових акордів відразу змінять фізіономію школи і приваблять до його покою всїх його товаришок. Реґіна приходила остання. Вона сїдала оподалїк, але так, що могла бачити Євгенове лице. Євген, граючи на-память, не зводив із неї очей. Стрічаючи ся з нею поглядом, він уже не бентежив ся, не мішав ся; таксамо й вона спокійно видержувала його погляд. Він дочував, що вона знає про його любов і не стидав ся свойого чуття, а в її поглядї читав, що й вона почуває до нього щось більше за просту цїкавість. А, попрощавши ся з нею на вулицї, він виносив із того короткого товаришування з любою дївчиною стілько енерґії, душевної твердости й чистого під'єму чуття, що цїлоденна праця була йому легка. З подвоєною силою він учив ся до екзаменів, не дбаючи нї про що більше. Він не укладав собі плянів будущого, бо на що? Адже вона, його найкраща будущина, тут, близько нього. Адже завтра він зможе знов заглянути в її очі, стиснути її руку, дихати тим самим повітрєм, що й вона. Тільки одна постанова й була в нього: зробивши докторат[1], він поговорить із нею про їх спільну будущину. До того часу вже не далеко, — значить, нїчого забігати наперед. Так минали йому днї за днями, тижнї за тижнями. Надійшли Різдвяні Свята. У фортепяновій школї зроблено ферії[2] — аж до посту. По останнїй лєкції Євген ішов із Реґіною вулицею в напрямі її помешкання.
— В лютому сїдаю до риґорозів[3], — мовив Євген.
— Думаю, що вже тепер можна ґратулювати вам, — мовила Реґіна.
— Ну, се ще не таке певне. Кождий екзамен, то свойого рода льотерія: або виграю, або програю.
— Ну, але я певна, що ви виграєте, — мовила вона, всміхаючись.
— Ваша певність — се комплїмент для мене. Я рад би заслужити собі його.
— Завідоміть мене про результат вашого екзамену. Менї цїкаво буде знати се.
І вона з кишенї свойого пальта виняла маленьку візитову карточку, де під друкованою назвою була рукою дописана її адреса, й подала йому.
— Ну, а підчас карнавалу побачимось? — питав Євген.
— Можливо. Я надїюсь бути на балї академіків[4].
Ішли ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остання розмова. Нараз Реґіна затремтїла й поблїдла.
— Що панї таке? Панї так поблїдли! — мовив Євген, переляканий до глибини душі.— Нїчого, нїчого! — мовила вона, ледви переводячи дух. Потім подала йому руку.
— Бувайте здорові! До побачення!
— Нї, я панї не покину так! Панї щось нездорові. Позвольте вашу руку. Я проведу вас. А, може, взяти фякра?[5]
— Нї, нї, нї! Црошу вас, ідїть. Менї нїчого. Я не можу.
— Але, панї… Ви тремтите, ви нездорові…
— Нї, пане! Се тільки так… хвилина. Прошу вас… пане Євгене, лишіть мене ! Я вам потім колись скажу.
— Нї, панї! Я не відступлю вас, поки не вспокоїте мене, що ви, направду, не хорі.
— Але ж нї, нї! Я здоровісїнька.
— Ну, а чого ж ви так поблїдли?
— Ах, нїчого… Бачите, отсе моя цьоця у фякрі поїхала й бачила мене з вами. Ну, але се нїчого. Прощавайте!
Вони розстали ся. Євген перший раз почув про ту цьоцю, й його щось мов шпигнуло в серце. Що се за цьоця, що сам вид її так змішав, стурбував, перелякав сю, здавалось, так спокійну й певну себе дївчину? Чи Реґіна боїть ся її? Залежна від неї? А коли залежна, то чи, справдї, їй грозить від тої цьоцї яке лихо? Все те були для нього загадки, й він постановив собі, як тільки побачить ся з Реґіною, поговорити з нею про все, про все. А, тимчасом, він біг-спішив до своєї кватири; адже ж у нього в кишенї була дорога памятка від неї, її білєт![6] Він не міг діждати ся тої хвилини, коли опинить ся на другому поверсї, відімкне свій покоїк, переведе дух! А потім він виняв той білєт, довго гаряче цїлував його, і тільки тодї прочитав, що було на нїм написано: »Реґіна Твардовська, вулиця Зелена, число 8, перший поверх, у панї Армашевської.«
А потім були Різдвяні Свята, які Євген провів над книжками. А потім був баль академіків, на котрім був Євген, але не було Реґіни. А потім він зробив докторський екзамен summa cum laude й того самого дня, тремтячою зі зворушення рукою, написав на своїм візитовім білєтї кількома словами повідомленнє про сей факт і, заклеївши білєт у маленьку коверту, вислав його експресом[7] Реґінї на вказану адресу. І ще того самого дня той сам експрес принїс йому до його помешкання і вкинув у листову скринку иньший візитовий білєт, на якім було написано:
»Ви трошечки спізнили ся. Моя сестрінниця[8] Реґіна Твардовська власне вчора вийшла замуж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагодї я перешлю їй його. З поважаннєм, Анєля Армашевська.«
Євген тяжко відхорував сю маленьку візитову карточку й тільки помалу, по довгих місяцях, прийшов до себе. І хоча тїло вернуло до давнього здоровля, душа не переставала болїти. Спомини про Реґіну не покидали його, він рвав ся до неї думками, мріями, шукав її в кождім новім містечку, в кождім селї, куди кидала його доля, але все надармо. З часом гострий біль уступив із душі, він зжив ся з думкою, що вона пропала для нього, втягнув ся в щоденну життєву боротьбу, відзискав свою певність і духову рівновагу, але все-таки в-ряди-годи в душі воскресали давнї спомини, давнї болі щеміли й мучили, як давно загоєна рана, з якої сплило багато крови. Вид якогобудь жіночого лиця, подібного до її лиця, міг викликати ті спомини й захитати його спокоєм, як ось тепер вид якоїсь чорної дами. Та диво, одинока памятка, яку він мав із рук Реґіни, її візитова карточка, що він хоронив як найбільші святощі, вона в таких хвилях бувала йому лїком, заспокоювала його душу. Він виймав її зі шкатулки, цїлував і довго вдивляв ся в почерк її письма, і перед ним звільна воскресала її люба рука, її фіґура, її лице, і йому бачило ся, що знов дивить ся в її очі і пє з них дивну гармонїю й наповняєть ся почуттєм надлюдського спокою і щастя, того щастя, що для своєї повноти не потребує нїякого фізичного дотику, нїякої близькости, бо само воно — найтїснїйше сполученнє, збратаннє душ, волї і всїх помислів[9].
— Не судилось менї подїляти з тобою прозу життя, — промовляв він до фіґури, що жила в його уяві, — та, може, се й лїпше. Нїякий шлюб, нїяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя. І, заспокоївши ся сею »оптимістичною« думкою, Євген мов після гострої, але цїлющої купелї вертав ся до своєї щоденної працї.
——————