Перехресні стежки (19??)/XL
◀ XXXIX | Перехресні стежки XL |
XLI ▶ |
|
Невесело заповідала ся зима для Шнадельського. Не то, щоб він робив собі щонебудь із напучувань пана президента, з його ради »присїсти фалди«. Але стріча його з Євгеном мала иньші неприємні для нього наслїдки. Зерно сумнїву, кинене Євгеном у селянські душі, почало, хоч помалу, та сходити. Селяни, яких понатягав Шнадельський, хоч не зневірили ся відразу в його адвокатській здібности, зробили ся однакож значно скупійші на гроші, почали зразу чемно, а де далї, чим раз гострійше допоминати ся залагодження своїх справ. Шнадельський мусїв брехати, викручувати ся, але ті брехнї робили чим раз меньше вражіннє. Дійшло до того, що деякі селяни почали лазити по судах, допитуючи ся, що зробив »пан адукат Шнадельський« з їх справами, і тут довідали ся, що нїякого адуката Шнадельського в судї не знають, і що, коли вони панові Шнадельському подавали які гроші за веденнє своїх справ, то це пропащі гроші, і треба їм домагатися від нього їх звороту або позивати його до суду.
І, справдї, на Шнадельського посипали ся »баґательки«[1] від оциганених ним селян, але він сміяв ся з них. »Тікай голий, бо тебе обідру!« — се був зміст тої фільософії, якої він держав ся в таких справах. Але дїло почало, де далї, робити ся ще неприємнїйшим. Особливо ті селяни, що подавали йому значнїйші суми грошей на увільненнє своїх синів від великої бранки й потім за се потерпіли судове слїдство, почали присїкувати ся до нього. Се були переважно люде маючі, впливові по селах; вони тепер були певні, що Шнадельський мав їх за дурнїв, і що їх гроші пропали. До суду жалувати ся вони не йшли, але з ріжних сїл почали до Шнадельського доходити погрози, щоб не важив ся показувати ока в тім і тім селї. Шнадельський іще сміяв ся, поки в однім селї його не спіткала немила пригода. Він сидїв у коршмї за столом і власне велїв, своїм звичаєм, дати другу кварту горілки для купи селян, що, обступивши його, пили, гомонїли і слухали його балакання. Шнадельський говорив про »хлопську кістку«, про конечність не вірити нїкому крім цїсаря, про здирства панів і адвокатів, коли нараз до нього наблизив ся якийсь здоровенний і, очевидячки, сильно пяний парубіка і промовив з пяним усміхом:
— А потрактував[2] би-сь, пане, і мене порційкою, Бог би тобі здоровля дав!
— І, овшім, побратиме, і овшім![3] — мовив Шнадельський і, взявши пляшку, налив чарку й подав її парубкові.
— Ваше здоровлє! — мовив сей, вихилив чарку одним духом і наставив іще раз. Шнадельський налив, приговорюючи:
— Люблю таких лицарів. Схоче чого, то не ховаєть ся поза піч, як відданиця від парубка, але скаже просто в очі.
— Га, га, га! — зареготав ся парубок, випивши другу чарку. — Ваша правда, пане! Я такий. Що на серцї, те й на язицї.
— Так і роби! — заохочував його Шнадельський.
— І роблю так. Ось і з вами. За те, що ви добрий пан і не пожалували для мене — га, га, га — двох порційок, велике вам спасибі! А за те, що ви в мойого стрика[4] видурили трицять срібла за тоту бранку — а він корову продав від малих дїтей, і вам гроші дав, а ви з нього насміяли ся і ще потім його як злодїя в ланцюгах до міста водили, по судах тягали, за те, паночку, ось вам раз! А ось і два! І ще раз!
І парубок, замахнувши ся, вцїдив своєю долонищею Шнадельського в лице раз, і другий, і третїй. Шнадельського облила кров, він мов сніп повалив ся під шинковий стіл, і парубок із пяним криком кинув ся на нього. Ледви-не-ледви иньші присутні здужали оборонити Шнадельського й віддати в руки шинкареві, що, протверезивши його, сховав у своїм ванькирі[5], а ніччю своєю фірою відвіз до Гумниськ.
Ся пригода й погрози селян значно остудили запал Шнадельського до «хлопської кістки». Він мусїв залишити свої грабіжницькі поїздки по селах і почував із жахом, що його чекає непочесна будущина покутного писаря, того, що то по шиночках за кварту горілки, три гальби пива, пачку тютюну або за кілька шісток грішми пише людям скарги, рекурси, подання та суплїки, зносить піяцькі пестощі й наруги й залежить від ласки кождого суддї і кождого ад'юнкта[6], що може відкидати всї його вироби або навіть покарати його за покутне писарство. Він був молодий іще, амбітний, бажав життя й його радощів, але давно відвик добивати ся їх простою, чесною дорогою. Тепер почало йому робити ся тїсно на світї, як рибі, зловленій у сїть, і він чим раз частїйше роздумував над способами, як вийти зі сього прикрого положення.
Здавна, ще коли його прогнали зі суду, він носив ся з думкою виїхати до Америки, і ся думка не покидала його й досї. Але як виїхати? Без шеляга при душі не рушиш із місця, а їхати на те, щоб, ставши на місцї, опинитись без шеляга при душі — се ж значило: їхати ще на гіршу біду, на важку працю, якої Шнадельському страшенно не хотїло ся. Нї, вже як їхати, то з добре наладованою мошонкою[7], щоб там, у краю долярів, було за що руки зачепити. Відки й як узяти гроші на сю цїль, се йому було байдуже. Зразу він думав, що йому удасть ся натуманити потрібну суму в селян, але ся надїя ошукала його. Що ж тепер?
Був час, коли він думав запомогти ся повітовими грішми, і з тою метою заскакував коло пана маршалка, маючи надїю через нього одержати місце касієра при котрійбудь повітовій касї. Але президент суду остеріг маршалка, щоб не допускав до скандалу, і Шнадельському дали зрозуміти, що на разї всї посади при касах повітових обсаджені, а маршалок додав від себе, що про якесь місце для нього можна буде подумати аж по доконаній реформі кас. Таким робом і Шнадельський був заінтересований у тому, щоб реформа доконала ся як найшвидше, і щоб опозиція проти неї затихла. Через те ґраф Кшивотульський, що так собі, для концепту[8], взяв ся вести опозицію, був для Шнадельського ворогом, і він пильно мишкував у його маєтности, поки не винайшов полїно, яке можна б було в саму пору кинути ґрафові під ноги.
——————