Перехресні стежки (19??)/XLI
| ◀ XL | Перехресні стежки XLI |
XLII ▶ |
|
Справа була ось яка. Ґраф Кшивотульський, хоч любив опозицію і промовляв популярно, причисляв себе до консерватистів і неґативно дивив ся на всякі реформи, починаючи від знесення панщини. Він усе ще стояв на тому, що знесеннє панщини зруйнувало панів матеріяльно, а хлопа морально, що хлоп без панської опіки мусить згинути, що пан — одинока натуральна для хлопа інстанція і в господарських, і в громадських, і в судових справах. Ґраф Кшивотульський не признавав анї нових судів, анї нової процедури, анї нового карного порядку. «Одинокий параґраф, пригідний для хлопа — бук», говорив він, доказуючи, що анї гарешт, анї грошеві кари не відповідні для селянина. Він жив і досї у традиціях давнього патримонїяльного порядку й дуже любив, коли з села люде приходили до нього, просячи розсудити їх справи; такі «вірні піддані» були в нього добре записані й мали ласку у дворі: чи зайву купу дров із лїса, чи шматок облога під пасовисько, чи якунебудь иньшу полекшу вони діставали — перші. Та виходило й навпаки: ґраф любив відразу виконувати свої присуди, а присуд на винного звичайно випадав: канчуки. Отже трапляло ся, що покараний почував себе покривдженим і йшов до суду жалувати ся не тільки на свого супірника, але й на ґрафа-суддю. Правда, в судї звичайно приймали такі скарги сміхом, з уданим співпочуваннєм випитували селянина, чи дуже болїли його ґрафські канчуки, чи ґраф бив власного рукою, чи він не зголошував рекурсу проти засуду й виміру кари й чи добровільно йшов до ґрафа судити ся. На тім справа й кінчила ся, і для ґрафа не мала нїяких неприємних наслїдків.
Та ось стала ся справа трохи инакша. Двох селян у ґрафовім селї посварили ся. Один, покривджений, пішов до ґрафа на скаргу й попровадив свідків. Ґраф вислухав справу й післав по противника, та сей заявив, що ґрафського суду не признає й до двора не піде. Се страшенно обурило ґрафа. Він у супроводї своїх гайдуків сам пішов до оскарженого й, заставши його на подвіррю, велїв простягти його і власноручно влїпив йому двацять і пять канчуків. Може, й се було б уйшло ґрафові на-сухо[1], бо селяни в його селї були загукані і знеохочені до судової правди, та трапило ся так, що в ту саму пору находив ся в селї Шнадельський. Сей відразу зрозумів, що з тої справи «можна щось зробити», написав іменем побитого донесеннє до прокураторії за публичне насильство, зневагу й тяжке ушкодженнє тїла, велїв селянинові засвідчити через лїкаря одержані побої й долучити те свідоцтво до подання, а сам скочив із сею новиною до пана маршалка. І маршалок зрозумів важність факту й, не гаючись довго, поїхав до міста й подав ся просто до президента суду. Президент знав уже про справу ґрафа Кшивотульського і, коли маршалок у часї розмови натякнув злегка на неї, не скрив свойого невдоволення. — Дуже прикра справа! Дуже прикра справа! — повторяв він, морщачи чоло.
— Тим прикрійша, що не можна її затушувати[2], — докинув маршалок.
— Не можна? — живо кинув ся президент.
— Не можна, пане президенте. Народ дуже обурений, усюди нї про що не говорять, як тільки про самоволю ґрафа. А вдодатку маємо в повітї лїтерата: готов підхопити сю справу і знов осмарувати[3] нас у Віднї.
— Ах, так! — мовив президент і задумав ся.
Се було якраз по другій Євгеновій кореспонденції, і пан президент мав іще у свіжій памяти всї ті клопоти, яких наробила йому перша. Та з другого боку думка — тягати до суду і кримінально карати пана ґрафа Кшивотульського видала ся йому чимось таким диким та нечуваним, що він по хвилинї зі зачудуваннєм і з острахом видивив ся на пана маршалка.
— Але чого ж хочете? Чи маю карати пана ґрафа як простого злочинця?
Маршалка забавляло заклопотаннє пана президента.
— Ну, думаю, пан президент лїпше від мене будуть знати, що з ним зробити. Я думав би тільки одно: перевести слїдство й нагнати панові ґрафові трохи страху. А там — буде вже дїло практичного розуму і світлої прокураторії, як повернути справу. Але затушовувати справу перед слїдством я вважав би непорадним.Президент згодив ся на се. Почало ся слїдство, і вельможний ґраф Кшивотульський мусїв раз, і другий, і третїй їздити до міста і ставити ся задля переслухів у слїдчого суддї, вислухувати довгенькі виклади про приписи обовязкового тепер закона, що були для нього чимось нечувано новим і незрозумілим, і, вкінцї, зупинити ся перед загрозою: засїсти публично на лаві оскаржених і відпокутувати за свої патріярхальні погляди кількома місяцями вязницї. Все се була для нього страшно неприємна справа, тим неприємнїйша, що, дякуючи заходам маршалка і Шнадельського, вона в усїх дрібницях була голосна в повітї і всюди збуджувала живі розмови, спочування з одного, насміхи, радість і кпини з другого боку.
Коли таким робом каша була заварена, і маршалкові здавало ся, що його противник скрушів достаточно, він приступив до виконання свойого пляну. Одного дня ґраф Кшивотульський, що від часу нещасного слїдства нїкуди не виїжджав і нїкого чужого не бачив у себе, був дуже зачудуваний, бачучи, як на його подвіррє заїжджає знана йому чвірка пана маршалка, а з карити висїдає вдягнений у шубу сам пан маршалок. Ґраф повитав свойого противника чемно, але холодно, а маршалок, не гаючись довго, виявив цїль свойого приїзду.
— Я вважав конечним заявити коханому ґрафові свою пошану й симпатію, — мовив він солоденько. — Безглузді язики силкують ся розгородити нас тернами всяких поговорів, але ми оба стоїмо занадто високо, щоб та піна могла досягти нас. А щоб відразу прийти до цїли моєї визити, — дарує коханий ґраф, що я тільки на хвилиночку, страшенно занятий, — так ось вона! Буде коханий ґраф ласкав[4] відвідати мене 4. грудня в моїм домі. Святої Варвари, іменини моєї панї… надїюсь невеличкого, але дібраного товариства… Правда, можу числити на коханого ґрафа?
— Але ж, пане маршалку.
— Нїяких «але», коханий сусїдо! Нїяких «але»! Ся просьба не стілько від мене, скілько від моєї маґнїфіки, а їй коханий ґраф чей же не відмовить.
— Га, коли так…, — нерадо згодив ся ґраф.
— Так, так, коханий ґрафе. Прошу, дуже прошу. І від себе. Обоїм нам дуже залежить на твоїй присутности.
— Га, лис! — міркував собі ґраф по від'їздї пана маршалка. — Який інтерес може він мати в тім, щоб так ластити ся коло мене? І то власне тепер? І видумав мене зага́чити своєю Варварою! Досї в таких нагодах завідомлював білєтиком, а тепер бух! Чвіркою парадує. «Обоїм нам дуже залежить…» Гм…, я чую в тім якусь спекуляцію, але яка вона, не можу зміркувати. Ну, та вже сяк чи так, дав слово, то мушу додержати.
——————