Оліверъ Твістъ/18
| ◀ Глава сѣмнацята | Оліверъ Твістъ Глава восѣмнацята |
Глава девятнацята ▶ |
|
Коли на другій день „майстеръ“ и Чарль Бетсъ выйшли на свою звычайну роботу, скориставъ панъ Фажинъ зъ нагоды и мавъ довгу до Олівера бесѣду о єго велико̂й невдячности. Фажинъ пояснивъ єму докладно, що невдячно̂сть та навѣть дуже велика, бо о̂нъ нарочно покинувъ своихъ любыхъ и вѣрныхъ приятелѣвъ та ще й утечи хотѣвъ, коли они то̂лько трудо̂въ и гроша пожертвували, щобъ єго о̂днайти. Старый жидъ поклавъ велику вагу на се, що о̂нъ Олівера взявъ до себе и кормивъ тогды, коли єму грозила голодова смерть. О̂дтакъ оповѣвъ єму страшну и трогаючу исторію о одно̂мъ хлопци, котрому о̂нъ подо̂бно якъ Оліверови зъ доброго серця прийшовъ въ помо̂чь. Але хлопець сей бувъ него̂дный помочи, давъ знати о всѣмъ поліціи и єго въ судѣ въ Ольдъ-Балі засудили и повѣсили. Старый Фажинъ не крывъ ся зъ тымъ, що самъ до смерти хлопця причинивъ ся, а признавъ ся зо̂ слезами въ очахъ, що конче треба було пожертвувати єго, бо бувъ ледачимъ и зрадникомъ. Щобы собѣ и выбранымъ приятелямъ не пошкодити, мусѣвъ Фажинъ въ судѣ свѣдчити не дуже справедливо. А зако̂нчивъ бесѣду свою старый панъ тымъ, що яркими красками змалювавъ сумный образъ вѣшаня и неприятности єго и дуже чемно й приязно высказавъ надѣю, що чей нѣколи не буде мати причины, поступити собѣ такъ само зъ Оліверомъ Твістомъ.
Малому Оліверови застигла кровь въ жилахъ, коли слухавъ бесѣды жида. О̂нъ таки розумѣвъ потрохи неясни̂ грозьбы бесѣды. О̂нъ знавъ вже, що справедливо̂сть може неразъ невинного уважати виннымъ, коли той въ спо̂лцѣ зъ винными находивъ ся. Якъ нагадавъ собѣ спо̂ръ Фажина зъ Сайксомъ, то й выдалось єму зовсѣмъ имовѣрнымъ, що жидъ має добри̂ способы и таки позбуваєсь такихъ, котри̂ знають о нѣмъ и товаришахъ, а мають охоту тымъ комусь похвалити ся. Коли боязко по̂днѣсъ Оліверъ очи и поглядъ єго стрѣтивъ ся зъ поглядомъ жида, чувъ о̂нъ, що жидъ завважавъ, якъ о̂нъ поблѣдъ и дрожавъ. Хитрый шибеникъ дуже тымъ урадувавъ ся, усмѣхнувъ ся погано, поклепавъ єго по лици, и сказавъ, що якъ буде добре справувати ся и возьме ся до роботы, то ще певно будуть собѣ дуже добрыми приятелями. О̂дтакъ наложивъ капелюхъ, надягнувъ стару полатану верхню одѣжь, выйшовъ и замкнувъ за собою дверѣ.
Такъ лишивъ ся Оліверъ черезъ цѣлый день самъ въ комнатѣ и въ инши̂ слѣдуючи̂ днѣ сидѣвъ самъ въ хатѣ о̂дъ ранного ранку до самои по̂вночи. Часъ минавъ єму помалу и сумно, бо о̂нъ — розумѣє ся — безнастанно думавъ о своихъ добрыхъ приятеляхъ въ Пентонвіль и о то̂мъ, що собѣ они теперь о нѣмъ гадають. Семого чи осьмого дня не замкнувъ жидъ дверей и Оліверъ мо̂гъ свобо̂дно проходжуватись по домѣ. — Цѣлый до̂мъ бувъ дуже брудный и пустый. Комнаты на поверсѣ були безъ меблѣвъ, чорни̂ и вкрыти̂ павутиною. Але хочь якъ нужденно они теперь выглядали, то таки по помостѣ, по останкахъ тапето̂въ и иншихъ прикрасъ по̂знавъ Оліверъ, що давно мешкали ту певно яки̂сь богати̂ люде. Коли вступивъ на пальцяхъ въ котру комнату, то сполошени̂ мыши втѣкали назадъ въ свои дѣры. Впрочо̂мъ не видѣвъ и не чувъ о̂нъ нѣчого живого. Неразъ, коли вже о̂дхотѣлось єму ходити зъ однои комнаты до другои, ишовъ въ сѣни дому, сѣдавъ собѣ при брамѣ, щобы якъ найблизше бути коло людей, чекавъ и наслухувавъ зо̂ страхомъ, чи не вертають хлопцѣ або жидъ.
У всѣхъ комнатахъ були о̂конницѣ добре позашрубовувани̂ и лишь трохи свѣтла протискалось малыми круглыми дѣрками. Се робило комнаты ще сумнѣйшими и наповняло ихъ дивовижными тѣнями. На задѣ поду була комнатка зъ о̂кномъ безъ о̂конниць, але зъ сильными кратами. Довги̂ годины дививъ ся зажуреный Оліверъ черезъ се о̂кно, хотяй и не мо̂гъ нѣчо иншого побачити, якъ лишь помѣшану тѣсну купу крышь, окоптѣлыхъ дымнико̂въ и верхо̂въ. Часомъ на ко̂лька хвиль ледви можна було по̂знати якесь лице, що выглядало черезъ шпару въ дасѣ далекого дому. Але Оліверъ и не думавъ, щобъ дати ся ведѣти або почути, бо о̂кно було зъ кратами та й сусѣдство те було мабуть таке, що не заслугувало на поважанье и довѣрье.
Одного дня пополудни вернувъ „майстеръ“ и Чарль Бетсъ до дому, щобы приготовити ся до но̂чнои выправы, до котрои треба було стараннѣйше прибратись, якъ звычайно. Майстеръ казавъ Оліверови вычистити єму чоботы, зъ чого Оліверъ бувъ задоволеный, бо мо̂гъ хочь разъ безъ нарушеня чесноты бути комусь пожиточнымъ. Коли о̂нъ чистивъ чоботы, Джекъ сидѣвъ на столѣ, подививъ ся на него, зо̂тхнувъ и сказавъ нѣбы до себе, а нѣбы до Чарля Бетса:
— Жаль и шкода що о̂нъ не єсть бухачемъ.
— Етъ, — сказавъ Чарль Бетсъ — чи о̂нъ знає, що для него добре?
— Ты, Оліверъ, може не знаєшь, що то бухачь?
— Мабуть догадуюсь, — о̂дповѣвъ боязко Оліверъ — значить: злодѣй. Чей ты злодѣй?
— Злодѣй, — о̂дповѣвъ Джекъ — и се честь для мене. Я злодѣй, Чарль злодѣй, Фажинъ злодѣй и Сайксъ злодѣй, а Нансі и Бетсі такожь здодѣйки. Мы всѣ злодѣями, навѣть и песъ Сайкса, о̂нъ перевысшає насъ всѣхъ.
— И не зрадить, — завважавъ Чарль Бетсъ.
— Якъ бы бувъ свѣдкомъ, то о̂нъ бы анѣ не забрехавъ, щобы не зрадити ся або не вмотати ся въ справу, — говоривъ Джекъ дальше. — Але се не придасть ся панови фраєрови.[1]
— Чому ты, Оліверъ, не вчишь ся чого о̂дъ Фажина? — перервавъ Джека Чарль.
— Мо̂гъ бы-сь бути щасливымъ, — додавъ Джекъ, — и жити зъ грошей, якъ правдивый джентельменъ. Я такъ думаю жити въ слѣдуючо̂мъ переступно̂мъ роцѣ въ сорокъ другій во̂второкъ въ тыждни посту.
— Се менѣ не подобаєсь, — сказавъ Оліверъ трусливо. — Я бы волѣвъ, щобы мене Фажинъ прогнавъ.
— Фажинъ не зробить сего, — завважавъ Чарль.
Оліверъ знавъ добре, що небеспечно высказувати ще щирѣйше свою думку, тому зо̂тхнувъ и дальше чистивъ чоботы.
— Встыдай ся, — зачавъ „майстеръ“ знову говорити. — Чи ты не маєшь жадного почутя чести? За нѣщо въ свѣтѣ не хотѣвъ бы я бути своимъ приятелямъ тягаремъ и навѣть пальцемъ не рушити, щобы имъ свою вдячно̂сть показати.
— То справдѣ по̂дло, — сказавъ Чарль Бетсъ, выймаючи ко̂лька шовковыхъ хустинокъ и вкладаючи ихъ въ комоду.
— Я бы сего не мо̂гъ зробити! — обо̂звавсь Джекъ Докінсъ, ударившись въ груди.— А таки вы бы зъумѣли покинути своихъ приятелѣвъ, — завважавъ Оліверъ усмѣхаючись, — и придивлятись, якъ бы ихъ карали за се, що вы сами̂ зробили.
— Се мы зробили лише для Фажина, — одповѣвъ Джекъ холоднокровно. — Возьни̂ знають, що мы спо̂льно працюємо, а єму було бы дуже невыго̂дно, якъ бы мы були не втекли… Подивись, — додавъ о̂нъ, вынявъ зъ кишенѣ и показавъ Оліверови цѣлу жменю шілінґо̂въ и по̂въ-пенсо̂въ. — Мы жиємо собѣ, якъ паны, а зво̂дки-жь ти̂ грошѣ? На, возьми собѣ; я маю ихъ ще бо̂льше. Не хочешь? Ой дурню, дурню найбо̂льшій зъ-помѣжь всѣхъ дурако̂въ!
— То го̂льтай, правда, Оліверъ? — обо̂звавсь Чарль Бетсъ. — Єго ще обшнурують, правда?
— Не знаю, що се значить, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
Чарль Бетсъ вынявъ зъ кишенѣ хустину, заложивъ єи на шию и показавъ цѣлкомъ вѣрно, якъ вѣшають людей. — Се́ значить, — сказавъ о̂нъ и голосно засмѣявъ ся.
— Ты зле выхованый, — завважавъ Джекъ Докінсъ поважно. — Чей Фажинъ зможе що доброго зъ тебе зробити, а то бувъ бы ты першій, що не здавъ ся до нѣчого. Отже зачинай що робити, чимъ скорше тымъ лѣпше. До роботы скорше втягнешь ся, нѣжь тобѣ здає ся, а такъ лише марнуєшь часъ, Олівере.
Чарль Бетсъ додавъ ще ко̂лька моральныхъ поглядо̂въ, змалювавъ яркими красками несчислени̂ приятности житя, яке провадивъ о̂нъ и Джекъ, словомъ, старавъ ся всѣми силами переконати Олівера, що найлѣпше зробить, єсли чимъ-скорше зачне дбати о ласку Фажина такимъ способомъ, якихъ самъ до того уживавъ и Джекъ.— А передовсѣмъ, Ноллі (Оліверъ), — сказавъ Джекъ, почувши, що жидъ надходить, — затямь собѣ: єсли ты не будешь нѣколи брати манятъ и сикоръ…
— Що то поможе такъ до него говорити? — перервавъ єго Чарль. — Чи о̂нъ знає, що ти̂ слова значать?
— Єсли ты не будешь брати жадныхъ хустинокъ и годиннико̂въ, — говоривъ майстеръ дальше такъ, щобъ Оліверъ єго зрозумѣвъ, — то зробить се хто иншій и буде щось зъ того мати, а ты нѣчого не будешь мати, хочь до тыхъ рѣчей маєшь таке саме право.
— То зовсѣмъ ясне, зовсѣмъ ясне, — сказавъ жидъ, що во̂йшовъ въ комнату, неспостереженый Оліверомъ, — то ясне, якъ сонце, моя дитинко. Вѣрь майстрови; о̂нъ знає катехизмъ нашого ремесла о̂дъ дошки до дошки.
На то̂мъ перервано розмову, бо Фажинъ во̂йшовъ зъ панею Бетсі и однымъ паномъ, котрого Оліверъ ще не видѣвъ, а котрого майстеръ назвавъ при входѣ Томъ Чітлінґъ. Входячи пустивъ Томъ даму напередъ и сказавъ ѣй ко̂лька лестныхъ сло̂въ.
Томъ Чітлінґъ бувъ старшій о̂дъ майстра, котрый мо̂гъ мати во̂сѣмнацять лѣтъ, однакожь повитавъ єго дуже чемно, наче знавъ, що ґенієви и вправности єго въ ремеслѣ не доро̂внує. Очи єго були мали̂ и блыскучи̂, лице дзюбате, шапку мавъ баранкову, кафтанъ темный зъ бавовны, груби̂ барханови̂ штаны и фартухъ. Выглядавъ справдѣ досыть обдерто, але звинявъ ся передъ товаришами тымъ, що „сво̂й часъ“ ледви передъ годиною ско̂нчивъ, а таку одѣжь носивъ шѣсть тыжднѣвъ. И думати о то̂мъ не мо̂гъ, щобъ єи змѣняти. А зако̂нчивъ свою мову увагою, що о̂нъ сорокъ два днѣ тяжко працювавъ и „нехай я пукну, — додавъ о̂нъ — єсли за цѣлый той часъ выпивъ я хоть краплю чого, а высохъ такъ якъ бочка зъ пѣскомъ“.
— Якъ ты думаєшь, Оліверъ, зво̂дки приходить сей молодый панъ? — спытавъ жидъ скривившись, а Чарль поставивъ тымчасомъ фляшку зъ горѣвкою на столѣ.
— Не — не знаю, пане, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— А то хто? — спытавъ Томъ Чітлінґъ, глянувши зъ погордою на Олівера.
— Молодый мо̂й приятель, мо̂й дорогій, — о̂дповѣвъ Фажинъ.
— То єму добре дѣє ся, — завважавъ Томъ, кинувши значучо окомъ на жида. — Не жури ся тымъ хлопче, зво̂дки приходжу; самъ небавомъ тамъ будешь.
Всѣ засмѣялись. О̂дтакъ шептавъ щось Фажинъ зъ Томомъ, почо̂мъ всѣ зо̂брались коло печи, жидъ казавъ Оліверови сѣсти собѣ коло себе и звернувъ бесѣду на такій предметъ, котрый — якъ надѣявъ ся — зацѣкавить всѣхъ слухачѣвъ. Именно зачалась розмова о ремеслѣ, о талантѣ майстра, о чемности Чарля, о гостинности Фажина. Коли вже втомились и Томъ Чітлінґъ такожь показавъ утому (бо до̂мъ поправы втомить дуже по ко̂лькохъ тыждняхъ), панѣ Бетсі о̂до̂йшла а прочи̂ по̂шли спати.
О̂дъ того дня мало коли лишавъ ся Оліверъ самъ, все находивъ ся въ товариствѣ Джека або Чарля, котри̂ зъ жидомъ що дня бавились въ стару гру, а вже Фажинъ знавъ найлѣпше, чи се для ихъ поученя и удосконаленя, чи Олівера. Иншимъ разомъ оповѣдавъ имъ Фажинъ о крадежахъ и розбояхъ, яки̂ о̂нъ выконувавъ въ своихъ молодыхъ лѣтахъ. До оповѣданя свого додававъ о̂нъ сто̂лько чудного, дотепного и смѣшного, що Оліверъ не мо̂гъ часто повздержати ся о̂дъ сердечного смѣху и тымъ дававъ доказъ, що мимо своихъ лѣпшихъ чувствъ бавить ся добре при тако̂мъ оповѣданю.
Словомъ, хитрый старый жидъ мавъ — такъ сказати — хлопця въ сѣтцѣ. Самотою и скукою довѣвъ єго до того, що волѣвъ яке-будь товариство, нѣжь сидѣти зъ сумными гадками въ тако̂мъ пусто̂мъ темно̂мъ домѣ. Пото̂мъ старавъ ся жидъ щиро, вливати помалу до єго серця отрую, котра, якъ надѣявъ ся, змѣнить єго барву и зробить єго чорнымъ разъ на все.
——————
- ↑ Недосвѣдченому, дурному.