Оліверъ Твістъ/17
| ◀ Глава шѣснацята | Оліверъ Твістъ Глава сѣмнацята |
Глава восѣмнацята ▶ |
|
Въ кождо̂й добро̂й розбо̂йничо̂й мельодрамѣ въ театрѣ змѣняють ся комічни̂ и траґічни̂ сцены такъ правильно, якъ червони̂ и бѣли̂ верствы въ по́лоти солонины. Таки̂ змѣны выдають ся намъ несмачными, однакожъ они зовсѣмъ не суть неприродными. Въ дѣйсно̂мъ житю переходы о̂дъ добре заставленыхъ столо̂въ до смертнои постелѣ, або о̂дъ жало̂бнои одежи до святочной суть такъ само прикрыми и вражаючими чувство, але мы сему не придивляємось, а сами̂ єсьмо акторами; се становить велику ро̂зницю. Акторамъ не выдають ся ти̂ переходы незвычайными, они такъ сказати-бъ не видять ихъ, хочь зрѣтелѣ звуть ти̂ переходы неприродными, пустыми, непотрѣбными скоками. Тому не нарѣкай на мене завчасу, ласкавый читателю, єсли ты въ моѣй повѣсти стрѣтишь часту змѣну мѣсця и сценъ, а лише будь ласкавъ переконати ся, чи правду я кажу, чи нѣ. Я хочу, щобы моє оповѣданье було правдиве и щобы оно безъ непотрѣбныхъ мано̂вцѣвъ ишло до своєи цѣли. Отже прошу тебе, ходи теперь зъ довѣрьемъ до мене въ мѣсто, де побачивъ свѣтъ мо̂й малый герой.
Панъ Бумбль выйшовъ разъ рано зъ дому убогихъ зъ дуже поважнымъ лицемъ и йшовъ улицями такъ, що заразъ можна було по̂знати у него задуму; а думки єго мусѣли бути такъ велики̂, що годѣ ихъ вымовити. О̂нъ удавъ ся до панѣ Манъ, котра єго прокляла, скоро зъ-далека побачила, але якъ во̂йшовъ въ хату, запытала зъ жалемъ, чому о̂нъ такъ довго не показувавъ ся. Бумбль давъ ѣй грошѣ за харчь за послѣдну чверть року и звѣстивъ ѣй, що поѣде почтою до Лондону, щобы двохъ убогихъ о̂двезти до столицѣ и зъ порученя дирекціи выступати на засѣданяхъ суду въ Клєркенвель. Панѣ Манъ здивувалась, а Бумбль обяснивъ ѣй, що хорыхъ справдѣ здалось бы якъ звычайно о̂двозити ненакрытыми возами, бо въ накрытыхъ хори выставлени̂ на протягъ можуть легко перестудитись; але теперь оденъ почтарь спустивъ дуже цѣну, щобы о̂добрати заробокъ другому, и такъ перево̂зъ убогихъ буде менше коштувати, якъ ихъ похоронъ, котрый мусѣвъ бы певно справити прихо̂дъ, єсли бы ихъ передъ смертію не передано иншому приходови. О̂дтакъ спытавъ поважный слуга приходскій о выхованцѣвъ панѣ Манъ взагалѣ, а особливо о малого хорого Діка. Якъ панѣ Манъ запевняла, то здоровлье и поводженье тамтыхъ було дуже вдоволяюче, а Діка припроваджено. Бумбль спытавъ єго досыть остро, якъ має ся.
— Менѣ здає ся, що я скоро мушу вмерти, — сказавъ малый пацієнтъ — и я тѣшу ся дуже зъ того, бо ту я не маю жаднои втѣхи. Але скажѣть Оліверови Твістови, коли помру, що я єго дуже любивъ и тысячѣ разо̂въ о нѣмъ думавъ, якъ то о̂нъ самъ и безъ помочи мусѣвъ вандрувати…
О̂нъ вымавлявъ ти̂ слова зъ якоюсь розпукою и не зважавъ на пантомімічни̂ грозьбы панѣ Манъ; але вко̂нци заплакавъ и не мо̂гъ слова вымовити.
— Панѣ Манъ, — сказавъ Бумбль, — я виджу, що всѣ они однакови̂. Всѣхъ ихъ звѣвъ и попсувавъ сей непотрѣбъ Оліверъ Твістъ. Я повѣдомлю о то̂мъ дирекцію, щобы зарядила острѣйшій спосо̂бъ на тыхъ хлопцѣвъ. Кажѣть єго сейчасъ зво̂дси забрати.
Діка завели знову до комо̂рки зъ углемъ, а Бумбль удавъ ся до мѣста, тамъ скоро приготовивъ ся до подорожи и зъ обома убогими, що мала о̂двезти ся до Лондону, занявъ замовлени̂ мѣсця на почтово̂мъ возѣ. Оба убоги̂ нарѣкали дуже на зимно, а Бумбль завинувъ ся плащемъ и досыть невдоволеный мѣркувавъ собѣ, яки̂ то люде теперь невдячни̂ и заєдно чогось нарѣкають. Ажь тогды чувъ ся Бумбль зовсѣмъ вдоволенымъ, коли почта заѣхала до гостинницѣ, а о̂нъ тамъ зъѣвъ собѣ добру вечерю, присунувъ столець до печи, сѣвъ собѣ и взявъ въ руки часопись. Але хто опише єго задивъ, коли въ часописи прочитавъ оголошенье:
Минувшого четверга вечеромъ выйшовъ хлопець, Оліверъ Твістъ, зо̂ свого мешканя въ Пентонвіль и о̂дъ того часу чи зъ власнои вины, чи мимоволѣ не дає знати о собѣ. Хто ласкавъ и може подати яку звѣстку, котра послужила-бъ до о̂днайденя згаданого Олівера Твіста, або хто подасть докладнѣйшу звѣстку, що о̂нъ за оденъ, зво̂дки родомъ и т. п., сей до̂стане пять ґвіней нагороды.“
За симъ оголошеньемъ ишовъ докладный описъ Олівера и адреса Бравнльова. Бумль читавъ се три разы дуже уважно, о̂дтакъ рѣшивъ ся скоро и по ко̂лькохъ хвиляхъ бувъ вже въ дорозѣ до Пентонвіль. Прийшовши до дому пана Бравнльова сказавъ, чого прийшовъ. Панѣ Бедвінъ незмѣрно зворушена и врадувана, заявила заразъ, що она се знала и все казала, що Оліверъ о̂днайде ся, о̂дтакъ заплакала, а слуга побѣгда на поверхъ до пана Бравнльова, котрый казавъ ѣй привести сейчасъ Бумбля.
Бумбль во̂йшовъ до комнаты, а панъ Ґрімвіґъ, що случайно находивъ ся у свого приятеля, подививъ ся остро на него и скрикнувъ:
— Слуга приходскій, ѣй-Богу, слуга приходскій!
— Прошу тебе, мо̂й дорогій, не перешкаджай теперь, — сказавъ Бравнльовъ. — Прошу сѣдати, пане. Вы приходите до мене спонукани̂ тымъ, що я подавъ въ часописяхъ.
— Такъ єсть, пане.
— Вы слуга приходскій?
— Такъ, пане, — о̂дповѣвъ гордо Бумбль.
— Знаєте, де теперь находить ся бѣдна дитина? — спытавъ Бравнльовъ досыть нетерпеливо.
— Нѣ, пане.
— Отже що знаєте о нѣмъ? Говорѣть, єсли маєте що сказати. Що знаєте о нѣмъ?
— Мабуть не богато доброго о̂дъ него довѣдаєтесь, — перервавъ Ґрімвіґъ терпко, приглянувшись впередъ добре лицю Бумбля.
Дуже быстроумный Бумбль спо̂знавъ заразъ, що панъ хоче о Оліверѣ щось недоброго почути и на о̂дповѣдь кивнувъ поважно и торжественно головою.
Бравнльовъ глянувъ неспоко̂йно на Бумбля и казавъ єму коротко оповѣсти, що знає о Оліверѣ. Бумбль о̂дкашельнувъ и зачавъ оповѣдати. Говоривъ о̂нъ довго и докладно, а зъ цѣлои єго мовы выходило, що Оліверъ бувъ убогимъ хлопцемъ приходскимъ, сыномъ убогихъ и незаконныхъ родичѣвъ, бувъ о̂дъ свого уродженя лукавымъ, злымъ и невдячнымъ, а безбожно̂сть свою найлѣпше доказавъ тымъ, що хотѣвъ убити невинного хлопця, але се єму не вдалось и о̂нъ утѣкъ о̂дъ свого пана.
— Я боюсь, щобъ лишь ваши̂ слова не були надто правдиви̂, — сказавъ Бравнльовъ зажурено. — Отсе вамъ пять ґвіней. Давъ бы-мъ вамъ три разы бо̂льше, єсли бы-сьте були могли менѣ сказати що доброго о хлопци.
Якъ бы Бравнльовъ бувъ се впередъ сказавъ, то Бумбль бувъ бы мабуть инакше закрасивъ своє оповѣданье. Але теперь було вже запо̂зно, тому о̂нъ похитавъ поважно головою, сховавъ пять ґвіней и выйшовъ.
Панъ Бравнльовъ зажуривъ ся такъ тяжко, що и Ґрімвіґъ не мо̂гъ єго ще бо̂льше засмутити. Вко̂нци потягнувъ о̂нъ сильно за шнуръ о̂дъ дзво̂нка. — Панѣ Бедвінъ, — сказавъ о̂нъ, коли во̂йшла господиня — хлопець, Оліверъ бувъ мантѣємъ.
— То не може бути, пане, не може бути, — о̂дповѣла панѣ Бедвінъ зъ натискомъ.
— Але я вамъ кажу, що такъ єсть. Мы чули якъ разъ теперь докладно, якій о̂нъ. О̂нъ о̂дъ дитины ще зовсѣмъ зо̂псованый.— А я таки сему не вѣрю, пане, и нѣколи не повѣрю, — о̂дповѣла панѣ Бедвінъ рѣшучо.
— Вы стари̂ бабы не вѣрите нѣкому, лише сплетнямъ и брехнямъ, — заворкотѣвъ Ґрімвіґъ. — Я се о̂дъ разу знавъ. Чому тогды не выслухали вы моєи думки и рады? Вы бы були може и послухали, єсли бы тогды малый го̂льтай не бувъ хорый на пропасницю.
— Го̂льтаємъ о̂нъ не бувъ, — о̂дповѣла панѣ Бедвінъ зъ невдоволеньемъ, — але дуже милою, доброю дитиною. Я дуже добре розумѣю ся на дѣтяхъ, пане, о̂дъ чотирнацяти лѣтъ. А хто нѣколи не мавъ дѣтей, той о нихъ най нѣчо не говорить, — така моя думка, пане.
Панъ Ґрімвіґъ усмѣхнувъ ся, а панѣ Бедвінъ хотѣла вже дальше говорити, але Бравнльовъ выпередивъ єи.
— Мовчѣть! — сказавъ о̂нъ зъ такимъ гнѣвомъ въ тонѣ и рухахъ, якъ се нѣколи у него не водилось. — О хлопци анѣ не згадуйте! Я тому звонивъ, щобъ вамъ се сказати. Чуєте, нѣколи, въ жаденъ спосо̂бъ! Можете о̂до̂йти, а тямте собѣ, я говоривъ не на жартъ.
Въ домѣ пана Бравнльова були сего дня всѣ засумовани̂, а Оліверови такожь мало серце не пукло, коли згадавъ за своихъ приятелѣвъ и добродѣѣвъ. А се добре було, що о̂нъ не знавъ, чого то они о нѣмъ наслухались; инакше бувъ бы мабуть ночи не переживъ.