Оліверъ Твістъ/19
| ◀ Глава восѣмнацята | Оліверъ Твістъ Глава девятнацята |
Глава двацята ▶ |
|
Бувъ зимный, вохкій и бурливый вечѣръ, коли жидъ своє скорчене тѣло убравъ у верхню одѣжь, затягнувъ ковнѣръ ажь на уха, такъ що зъ єго лиця лише очи було видно, и выйшовъ зо̂ своєи печеры. Передъ брамою дому постоявъ хвильку, поки єи зъ сѣней не заперто добре замками и засувами, и тихо а скоро по̂шовъ въ до̂лъ улицею.
До̂мъ, въ котро̂мъ Оліверъ теперь перебувавъ, находивъ ся близько Уайтчепель. Жидъ постоявъ на розѣ улицѣ ко̂льва хвиль тихо, оглянувъ ся сюды-туды и по̂шовъ пото̂мъ въ сторону Шпітальфільдъ.
На камѣню грубо лежало болото, а о̂дъ густои мраки ставала темна во̂чь єще темнѣйшою. На вылетъ такои демонічнои силы, якъ жидъ, не було о̂дповѣднѣйшого часу, погоды и обставинъ, якъ теперь. Перекрадаючись такъ улицями середъ ночи, мраки и болота, подобавъ старый жидъ на поганого хробака, що въ темно̂й ночи вылазить зо̂ своєи норы и нипає въ болотѣ за ласощами свого рода.
Вже до̂йшовъ до Бетмаль Ґрінъ, звернувъ ся на лѣво и запустивъ ся въ правдивый лябіринтъ брудныхъ заулко̂въ, улиць и доро̂гъ сеи такъ густо замешканои дѣльницѣ мѣста, але нѣ разу не зблудивъ. Вко̂нци во̂йшовъ въ слѣпу улицю, запукавъ до дверей одного дому, хтось надо̂йшовъ, жидъ прошептавъ ко̂лька сло̂въ черезъ дѣрку въ замку, єго впустили и повели на гору.
Коли хопивъ за клямку дверей, загарчавъ песъ, а якійсь шерсткій мужескій голосъ спытавъ, хто се.
— То я, Біль, я, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ заглядаючи черезъ дверѣ.
— То входи, трупе! — сказавъ Сайксъ. — Положишь ты ся, дурна бестіє! Не по̂знаєшь сего чорта, скоро инакше вбравъ ся?
Справдѣ не по̂знавъ песъ Фажина схованого ажь по уха въ верхно̂й одежи и ажь коли жидъ розо̂пнявъ гузики, то поклавъ ся махаючи хвостомъ знову на землю.
— Ну? — сказавъ Сайксъ.
— Що — ну? — о̂дповѣвъ жидъ. — А, Нансі!
О̂нъ бувъ трохи несмѣлый и непевный, чи молода приятелька Нансі добре єго прийме, бо не видѣвъ вже єи о̂дъ того вечера, коли такъ горячо обставала за Оліверомъ. Але молода дама обо̂ймалась теперь зъ нимъ такъ, що о̂нъ зовсѣмъ переставъ бути непевнымъ. Она о̂дсунула своє крѣсло на бо̂къ и казала єму безъ гнѣву и балаканя сѣсти коло печи, бо зимный вечѣръ.
— Справдѣ, зимный вечѣръ, люба Нансі, — сказавъ жидъ и почавъ свои костисти̂ руки грѣти надъ огнемъ. — Вѣтерь такъ на-скро̂зь перевѣває чоловѣка, що наче до серця до̂стаєсь.
— Се справдѣ острый вѣтеръ, що ажь до твого серця до̂стаєсь, — завважавъ Сайксъ. — Дай но єму капельку, Нансі, до сто чорто̂въ, скоро! Зовсѣмъ немило дивитись, якъ старый костякъ дрожить, мовь та погана мара, що лише зъ гробу выйшла.
Нансі подала скоро фляшку зъ шафы, Сайксъ наллявъ чарку горѣвки и подавъ жидови. Жидъ лише замочивъ уста и поставивъ на сто̂лъ.
— Выпий, го̂льтаю! — крикнувъ Сайксъ.
— Не хочу, дякую, Біль!
— Якъ — що? Боишь ся, щобы мы тобѣ чого не выстроили? — сказавъ Сайксъ, глянувъ на жида зъ погордою и самъ проковтнувъ горѣвку.
Фажинъ подививъ ся по комнатѣ не цѣкаво, бо о̂нъ добре єи знавъ, але неспоко̂йно, крадькома и по̂дозрѣно, якъ се було єго привычкою. Комната була дуже зле умебльована, лише по сѣмъ, що було въ шафѣ, можна було по̂знати, що ту мешкає звычайный робо̂тникъ. И нѣчо по̂дозрѣного не було, хиба ко̂лька дручко̂въ, що стояли въ кутѣ.
— Що маєшь сказати, проклятый жиде? — спытавъ Сайксъ. — Чого-сь ту прилѣзъ?
— То о віхуру[1] ходить въ Черці, Біль, — о̂дповѣвъ жидъ шептомъ, присунувшись близько до него.
— Ну — и що дальше?
— Ей, тажь вы добре знаєте, Біль, що я думаю. Правда, Нансі, що добре знає?
— Нѣ, не знає, — о̂дповѣвъ Сайксъ зъ насмѣшкою — або й не хоче знати того. Говори ясно, называй все такъ, якъ зве ся, и не вдавай, такъ якъ бы не ты першій се выдумавъ.— Пстъ, Біль, пстъ! — сказавъ Фажинъ, даремно силуючись зневолити Сайкса до мовчаня. — Вже скажу всьо, мо̂й любый, скажу всьо.
— Отже говори, коли хочешь!— гукнувъ Сайксъ. — Менѣ всьо одно.
Послѣдни̂ слова выповѣвъ о̂нъ вже не такъ голосно и сильно, бо прийшло єму на думку, що не всьо одно було-бъ або могло бы бути єму, єсли бы сего не знавъ.
— Але-жь тихо, Біль, — сказавъ жидъ, втихомирюючи Сайкса. — Я лише для осторожности, бо̂льше нѣчого. Отже ходить о віхуру въ Черці, мо̂й любый. Коли брати ся до роботы, Біль, коли? Тамъ то̂лько срѣбла, Біль, то̂лько срѣбла! — додавъ о̂нъ затираючи руки и засвѣтивши очима.
— Не братись до роботы, — о̂дповѣвъ коротко Сайксъ.
— Не братись! — повторивъ жидъ и задивованый оперъ ся о поручьє крѣсла.
— Нѣ, не братись, — сказавъ Сайксъ, — а бодай не братись такъ до сего, якъ мы собѣ уложили.
— То зле зачали-сьмо? — пытавъ жидъ, блѣднѣючи зъ журбы. — Е, вы жартуєте, Біль.
— А радше-бымь давъ повѣситись, якъ маю жартувати зъ тобою, ко̂стяку старый! Тобі Крекітъ старавъ ся два тыжднѣ всѣми способами, але жадного зо̂ слугъ…
— Не може бути, Біль! — перервавъ єго жидъ нетерпеливо, але споко̂йнѣйше о сто̂лько, о ско̂лько Сайксъ зачавъ гнѣватись, — не може бути, щобы жаденъ зо̂ слугъ не бувъ блятъ[2].— Не бувъ, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Они вже двайцять лѣтъ служать у старои панѣ и за пятьсотъ фунто̂въ того не вчинили-бъ.
— Але-жь служницѣ, мо̂й любый, служницѣ, чи и ти̂ не дають ся намовити?
— Нѣ!
— Якъ? И гарному бувалому Тобі Крекітови? — спытавъ жидъ зъ недовѣрьемъ. — Подумайте лише Біль, яки̂ то жѣнки!
— Нѣ, и Тобі Крекітови не дались намовити, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Цѣлый часъ, якъ крутивъ ся коло дому, носивъ фальшиви̂ вусиска и жовту камізольку, але на нѣчо се не здалось.
— Нехай бы пробувавъ зъ малыми вусами и въ штанахъ во̂йсковыхъ, мо̂й любый, — сказавъ жидъ, подумавши хвилю.
— И такъ о̂нъ робивъ, але дарма.
Жидъ скрививъ ся зъ клопоту, думавъ ко̂лька хвиль и сказавъ вко̂нци, тяжко зо̂тхнувши, що коли вѣрити словамъ Тобі Крекіта, то мабуть треба покинути сей плянъ. — Але то прикро, Біль, — додавъ о̂нъ, оперши руки на колѣна, — такъ богато тратити, коли вже разъ почалось о то̂мъ думати.
— Певно, — сказавъ Сайксъ — то страшно гнѣвить чоловѣка.
По тыхъ словахъ оба довго мовчали. Жидъ задумавъ ся, а лице єго набрало діявольского выразу. Сайксъ дививъ ся на него о̂дъ часу до часу крадькома зъ боку, а Нансі зъ обавы, щобы єго не розгнѣвити, впялила очи въ огонь такъ, якъ бы глуха була и нѣчого зъ ихъ бесѣды не чула.
— Фажинъ, — обо̂звавъ ся Сайксъ середъ загальнои тишины, — дасте пятьдесять фунто̂въ, єсли закраду ся?
— Дамь, — о̂дповѣвъ жидъ, мовъ зо̂ сну пробудившись, подавъ єму руку, а кождый мускулъ єго лиця свѣдчивъ о томъ, якъ радо̂стно зворушили єго слова Сайкса.
Сайксъ вырвавъ руку о̂дъ жида трохи зъ погордою и говоривъ дальше: — Отже добре, старый, коли хочешь. Тобі и я були-сьмо вчера за муромъ огороду и оглядали дверѣ и о̂конницѣ. Віхура въ ночи загамована, якъ квачь[3]. Але мы найшли одно мѣсце, куды мы тихо и безпечно можемо закнаятисъ[4].
— Куды, Сайксъ? — спытавъ жидъ дуже зацѣкавленый.
— Иде ся муравою, а пото̂мъ…
— Ну а пото̂мъ? — перервавъ єго жидъ, нахилившись на передъ зъ нетерпячки.
— Пото̂мъ… — сказавъ розбо̂йникъ, але переставъ и глипнувъ незначно очима на Нансі, щобъ она подивилась на лице жида. — Але то все одно, куды — говоривъ о̂нъ дальше. — Знаю лише, що ты безъ мене не вдѣєшь нѣчого, и що лѣпше мовчати, коли зъ тобою що зачинаєшь.
— Якъ хочете, Біль, якъ хочете, — о̂дповѣвъ жидъ, закусивши уста. — Чи идете лише зъ Тобі и не потребуєте жаднои помочи?
— Нѣ; хиба витриха и хлопця. Витрихъ маємо; хлопця ты мусишь намъ дати.
— Хлопця! — кликнувъ жидъ. — Овъ, клопо̂тъ; що? нѣ?— Всьо менѣ одно, чи клопо̂тъ, чи нѣ, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Потребую хлопця и то невеликого. Кобы то менѣ бувъ той о̂дъ коминаря Неда не высмыкнувъ ся! Бувъ малый и тонкій, а коминарь выпозичавъ намъ єго дуже дешево. Але то такъ дѣє ся: батька засиплить[5] и сейчасъ де не возьме ся товариство притулку опущеныхъ дѣтей и забирає хлопця зъ такого ремесла, въ котро̂мъ грошѣ мо̂гъ заробити, вчить єго читати, писати и хлопець стає термінаторомъ, челядникомъ, а далѣ й майстромъ, — додавъ Сайксъ и що-разъ бо̂льше гнѣвавъ ся зъ такого неро̂вномѣрного поступу. — Такъ то майже зъ всѣми дѣє ся. А якъ бы они мали грошѣ, такъ якъ дякувати Богу не мають, то по ко̂лькохъ лѣтахъ мы бы хлопця не до̂стали до ремесла.
— Правду кажете, — згодивъ ся жидъ, що тымчасомъ щось розважавъ и лише чувъ послѣдни̂ слова. — Біль!
— Чого?
Жидъ вказавъ крадькома на Нансі, котра все ще дивилась на огонь, и показавъ Сайксови знаками, що радъ бы зъ нимъ въ чотири очи поговорити. Сайксъ рушивъ раменами такъ, якъ бы осторожно̂сть уважавъ злишною, але казавъ Нансі принести збанокъ пива.
— Чей вамъ не хоче ся пити, Біль! — сказала Нансі зовсѣмъ споко̂йно и заложила руки.
— Кажу тобѣ, хочу пити и вже! — о̂дповѣвъ Сайксъ.
— А то дурень! Говорѣть лише, Фажинъ. Я вже знаю, Біль, що о̂нъ хоче сказати, и можу слухати.
Жидъ отягавъ ся, а Сайксъ, трохи здивованый, дививъ ся то на него, то на дѣвчину.— Фажинъ, не потребуєшь бояти ся даннои дѣвчины, — сказавъ о̂нъ вко̂нци. — Знаєшь єи о̂дъ давна и можешь ѣй вѣрити, хиба бы чортъ єи наразъ напавъ. Она не закапує[6]; правда, Нансі?
— Якъ думаєте, — о̂дповѣла она, присунула крѣсло до стола и сперла голову на локтяхъ.
— Нѣ, нѣ, люба дитино, — скоро обо̂звавъ ся жидъ, — я се знаю дуже добре; лише… — и замовкъ.
— Лише що? — спытавъ Сайксъ.
— Лише не знаю, мо̂й любый, чи она знову не схоче такъ лютитись, якъ тому ко̂лька вечерѣвъ, — о̂дповѣвъ Фажинъ.
На сю заяву голосно засмѣялась Нансі, выпила чарку горѣвки, закляла ся легко ко̂лько разо̂въ и заявила, що може всего слухати и хоче и буде слухати; и що она такъ статочна, о̂дважна й вѣрна, якъ всякій иншій. — Фажинъ, — сказала она смѣючись — говорѣть Білеви просто зъ моста о Оліверѣ.
— Ай! яка-жь ты дотепна дѣвчина; такои я ще въ житю не видѣвъ, — хваливъ єи жидъ и поклепавъ по лици. — Справдѣ, я хотѣвъ о Оліверѣ говорити. Ха-ха-ха!
— Що жь ты хочешь о нѣмъ сказати? — спытавъ Сайксъ.
— Що о̂нъ якъ-разъ такій, якого вы, мо̂й дорогій, потребуєте, — о̂дповѣвъ жидъ храпливымъ шептомъ, кладучи палець на но̂съ и погано скривившись.
— Оліверъ? — здивувавъ ся Сайксъ.
— Бери єго, Біль, — сказала Нансі. — Я бы се вчинила, бувши тобою. Може о̂нъ и не такъ хитрый та смѣлый, якъ неоденъ зъ нашихъ; але се жь не потріб не, єсли ты хочешь ужити єго лише до отвореня дверей. Спустись на се, о̂нъ певный.
— Знаю, що певный, — перейнявъ жидъ мову. — О̂нъ трохи привчивъ ся послѣдными тыжднями и вже часъ єму на хлѣбъ працювати. А всѣ прочи̂ за велики̂.
— О̂нъ якъ-разъ має о̂дповѣдну величину, — завважавъ Сайксъ задумчиво.
— И о̂нъ все зробить, до чого єго потребуєте. Біль, — сказавъ жидъ, — особливо якъ будете єго въ страсѣ удержувати.
— Може таки й возьму єго, але не для забавки. Бо якъ що не втне при роботѣ, то — до сто чорто̂въ — ты, Фажинъ, вже єго бо̂льше не побачишь живымъ. Розважь се, закимъ єго вышлешь.
О̂нъ вынявъ зелѣзный дручокъ зъ по̂дъ ло̂жка и погрозивъ нимъ жидови.
— Я всьо вже роздумавъ, — о̂дповѣвъ скоро жидъ. — Я добре придивлявъ ся єму, мои дороги̂, якъ яструбъ мавъ єго на оцѣ. Нехай о̂нъ лишь по̂знає, що о̂нъ вже нашь, нехай лише по̂знає, що о̂нъ вже злодѣй, ого, на цѣле вже житье о̂нъ нашь! Лѣпше не вдасть ся! — Жидъ заложивъ руки на грудяхъ, втягнувъ голову въ плечѣ и обнявъ самъ себе зъ вдоволеня и радости.
— Нашь! — насмѣвавъ ся Сайксъ. — Ты хочешь сказати: тво̂й.
— И такъ може бути, мо̂й любый, — сказавъ жидъ усмѣхаючись, — коли такъ хочете. Біль, то мо̂й.
Сайксъ глянувъ гнѣвными очима на свого милого приятеля. — А чому ты не стараєшь ся такъ дуже о блѣдолицихъ, — сказавъ о̂нъ, — коли знаєшь, що пятьдесять хлопцѣвъ спить що ночи въ фурдизѣ. Чому не выберешь собѣ якого помѣжь ними!
— Бо я, мо̂й любый, не потребую такихъ, — о̂дповѣвъ жидъ трохи змѣшаный, — ихъ не варта и зачѣпати, бо они якъ попадуть въ сѣтку, то на чолѣ мають написане, що они за одни̂ и що зроблять. А того хлопця якъ мудро ужити, то о̂нъ бо̂льше вдѣє, нѣжь двайцять иншихъ. Кро̂мъ того, — додавъ о̂нъ знову зовсѣмъ споко̂йно, — кро̂мъ того мав о̂нъ теперь насъ, хочь-бы и въ-друге утѣкъ, и мусить зъ нами остати въ то̂мъ само̂мъ суднѣ такъ, якъ и вступивъ въ него. Кобы о̂нъ лише хочь разъ бувъ при липкарствѣ[7], то я вже єго маю въ рукахъ, бо̂льше я вже не потребую. Се о много лѣпше, нѣжь выганяти убогого малого хлопця. И стратили бы мы черезъ се богато и небезпечно було бы єго позбутись.
Вже хотѣвъ Сайксъ высказати своє невдоволенье Фажинови на єго таки̂ людски̂ чувства, коли Нансі выпередила єго пытаньемъ, коли має о̂дбутись вло̂мъ.
— Справдѣ — справдѣ, коли має бути? — спытавъ и жидъ.
— Я умовивъ ся зъ Тобімъ на позавтра на но̂чь, — о̂дворкнувъ Сайксъ, — єсли о̂нъ ще добре тямить.
— Добре, — сказавъ жидъ, — мѣсяць не буде свѣтити?
— Нѣ, — о̂дповѣвъ Сайксъ.
— Чи вже вы обдумали, якъ геліхъ[8] забрати зъ собою? — спытавъ Фажинъ.
Сайксъ кивнувъ головою.
— И се…
— Вже, вже всьо нашієрано[9], — перервавъ єго Сайксъ, — не жури ся. Приведи завтра въ вечѣръ хлопця. Я встану въ годину по сходѣ сонця и по̂ду. А ты сиди тихо и не рипай ея, языкъ за зубами, ото вся твоя робота.
По ко̂лькохъ пытаняхъ и о̂дповѣдяхъ всѣхъ трехъ осо̂бъ постановлено, що Нансі має сдѣдуючого дня привести Олівера. Фажинъ додавъ, що якъ бы Оліверъ не хотѣвъ ити, то о̂нъ по̂де въ слѣдъ за дѣвчиною. Такожь рѣшено конче передати Сайксови хлопця до сеи роботы и позволено єму обходитись зъ нимъ такъ, якъ схоче. Сайксъ мо̂гъ єго укарати, єсли вважавъ се потрѣбнымъ, и не потребувавъ о̂дповѣдати передъ жидомъ за жадну пригоду, яка могла статись зъ хлопцемъ. Тобі Крекітъ мавъ по поворотѣ зъ крадежи потвердити все, що робивъ Сайксъ. Тымчасомъ ся чесна угода и щиро̂сть гадокъ зако̂нчилась такъ, що Сайксъ проковтнувъ ко̂лька чарокъ горѣвки, почавъ галасувати, а вко̂нци заснувъ. Жидъ загорнувъ ся знову въ свою верхню одѣжь, сказавъ Нансі добра-но̂чь, она єму такъ само, при чо̂мъ обоє остро на себе подивились. Обоє були зовсѣмъ певни̂ себе и споко̂йни̂. Дѣвчина була такъ вѣрна и такъ зналась на рѣчи, якъ самъ Тобі Крекітъ. Она й не спостерегла, якъ жидъ ще разъ зъ ненавистью и погордою кинувъ окомъ на Сайкса и по̂шовъ, шепчучи кро̂зь зубы: Таки̂ то они всѣ. Найго̂рше у жѣнокъ се, що найменша дро̂бниця будить у нихъ давно забуте чувство, а найлѣпше у нихъ се, що таке чувство скоро минає. Хі-хі хі! Мѣшокъ золота дамь, коли неправду говорю.
„Майстеръ“ не спавъ а чекавъ терпеливо на поворотъ Фажина.
——————