Мої спомини/IX

by Софія Русова

◀ VIII

Мої спомини Софія Русова IX. 25-літній ювилей статистичної праці Русова. Селянські розрухи на Полтавщині 1902 р. Адміністративне видалення Русових з України. Переїзд до Петербурга. Українське життя в Петербурзі. Війна 1904-1905 р. і революція. Оживлення українського життя по революції. Українські органи преси в Петербурзі. Смерть сина Михайла (1909)

X ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

——————

IX.

В 1902 р. минало 25 літ статистичної праці Ол. Ол., праці, переведеної з щирим завзяттям в трьох Губерніях України: на Чернигівщині, Херсонщині й Полтавщині та в двох українських містах: Києві й Харкові. Кілька разів ця праця переривалася підозріннями та переслідуваннями з боку адміністрації, одначе надруковані розвідки показували, скільки в них вложено невтомної пильности й ясної думки. Тепер товариші-статистики розкидані були по ріжних місцевостях України, але всі, належачи до одної статистичної школи, захотіли відсвяткувати 25-літню річницю своєї праці. До них приєдналося чимало українських громадян. Але труднощі були в тому, щоб одержати дозвіл начальства та влаштувати не інтимне статистично-родинне свято, а по змозі загальне українсько-громадське.

Обставини якраз тому сприяли, бо в Полтаві панував на той час ліберально-лагідний настрій. Того літа моя доня Люба приїхала до нас з Моніпельє в Полтаву на цілі вакації. Її молода жвавість, чудовий голос приваблювали до нашої хати всю українську молодь Полтави й найкращі місцеві музичні сили. Всі вони радо взяли участь у святі ювилею. Воно почалося в нашій хаті і зовсім для мене несподівано прийшли представники Харківського Т-ва Грамотности і подали мені, на спомин 10-літньої моєї праці в цьому Товаристві, надзвичайно гарну адресу, якої я в житті своєму навіть і не сподівалася. Слідом за цим прийшли офіціяльні орґанізатори ювилею Ол. Ол. і запросили його до залі земської управи (ще в старому її будинку). Там уже було повно земців, статистиків з ріжних ґуберній, українських письменників, полтавських громадських діячів. Коло невеликого стола стояв трохи схвильований Ол. Ол., і до нього підходили делєґати ріжних українських орґанізацій та та подавали йому адреси в гарних окладниках. Особливою красою відзначався дарунок полтавського кустарного Музею — величезний альбом у деревяній різбленній окладинці: на передній дошці був вирізаний дуб, під дубом кобзар, в далечині полтавський краєвид, на задній дошці був вправленими шматок старовинної шовкової плахти. Цю справді художню працю виконав простий селянин-самоук^[1]. Всередині в альбомі були краєвиди Полтавщини та портрети її діячів і поетів.

Цілий ювилей мав характер такої щирости, такої глибокої пошани і любови до ювилята! Увечері був концерт, співала Люба — і сольо, і дуети з віольончелем (студент Герасимович), співав статистик Вербицький. Було справжнє свято, так багато зїхалося українців — був єлисаветський кооператор Левицький, багато киян, харківців, уся полтавська молодь і старші громадяни. Обмірковували ріжні чергові справи, відбудову хати Котляревського, ілюстроване видання його »Енеїди«, говорилось про конечність влаштування 100-літніх рокових першого видання його творів.

Не вспіли всі гості роз'їхатися з Полтави, ще всі адреси й телєґрами лежали несховані у нас у вітальні, як уже ранком прийшли жандарі і, поставивши перед Ол. Ол. обвинувачення, що він хоче »отдєлить Малороссію от Россії« — на що Ол. Ол. з добродушною усмішкою відповів: »Не маю на це ані війська, ані сили«, — почали обшукувати нашу хату. Їх поява була настільки несподівана, що багато людей в цей час прийшли до нас, і їх усіх затримували і не випускали, аж поки не скінчився трус. Це було комічно, гості хвилювались, не знали, яка доля чекає їх, а жандарі з насолодою перебирали всі наші папірці — а їх же така сила! — і ось натрапили вони на скриньку моєї дочки з усіма її дівочими інтимними листами, щоденниками і цілою романтикою молодого віку. Вона кидається рятувати від брудних поганих очей жандарів свої скарби, але жандарі з присмаком відчиняють заповітну скриньку — ось воно де українська »крамола« захована. Дочка плаче, ридає, даремне мій чоловік запевняє, що це не його й не мої папери, що вони не мають жадної політичної вартости. Та якось пан прокуратор (прокуратори завше хотіли являти собою джентельменів) змилосерджується, і нещасливу скриньку повертають студентці з Монпельє. Закінчується трус несподівано дуже щасливо, нікого не заарештовують, лише нещасливим »гостям« роблять допит — по що, в яких справах прийшло їх так багато до Русових. Жандарі, як завше при наших трусах, повезли з собою цілу фіру паперів. І коли жандарі забрались, і прийшли занепокоєні наші приятелі, на нас напав гомеричний регіт, а Ол. Ол. все пишався: »Ви не жартуйте зі мною, я маю силу відділити Україну від Росії!« Прекрасна мрія! — він не дожив до її зреалізування, а тоді, коли брутальна російська влада стояла в своєму апоґеї, мрія ця здавалась такою недосяжною фікцією. Після трусу Ол. Ол. кілька раз брали на допити, все розпитували про Галичину, при чім пан прокуратор ніяк не хотів вірити, що Львів і Лємберґ — це те саме, а закидав Ол. Ол. брехню та викручування, коли той йому це доводив.

Але скоро інші події більшого значіння повстали на території Полтавщини — почалися селянські розрухи на весні 1902 р., по економіях великих панів — у Кочубея в Диканьці та в інших місцях. Проти селян висилано військові кінні загони, вони жорстоко розправлялися з нещасним населенням, грабували села, мордували селян, стояли »постоєм« по кілька днів і за цей час зфуражовували й зїдали всі запаси селян.

Полетіли доноси, що селян бунтують статистичні переписи, що це статистики підюджують їх, а всі статистики керуються сепаратистичними революційними ідеями Русова^[2]. Голова управи Лизогуб був занадто карієрист, щоб боронити Ол. Ол. — він дуже коректно переконував Ол. Ол., що йому треба покинути свою посаду в статистичному бюрі, бо є таємний наказ від Плєве — тодішнього страховища, міністра внутрішніх справ та голови жандармерії, який вимагає, щоб Ол. Ол. покинув »предєли полтавской ґубєрнії«. Ще одна українська ґубернія ставала неприступною для Ол. Ол.

А з Петербургу давній приятель Ол. Ол., чернигівський земець Шликевич, тоді директор страхової контори »Надежда« в Петербурзі, закликав Ол. Ол. зайняти посаду начальника статистичного відділу тої контори. Петербург, столиця, чи ж дозволять там жити тому, кому заборонено перебування майже в половині України? Але міркування начальства були завжди таємницею для простих смертних. Відповідь Плєве була цілком несподівана. Проситеся до Петербурґу — це можливо, тут ви не страшний для нас, тут ви свій сепаратизм не піднесете вгору, тут ви не шкідливий. Хоч ви обоє під »ґласним надзором«, але я вам дозволю жити в столиці. Ще несподіванішою була більша ласка начальства: зденервований усіма цими подіями Ол. Ол. прохав дозволу на два літні місяці поїхати за кордон, і це йому теж дозволили. Все, що хочете, лише покиньте Україну, — здавалось хотіла нам сказати влада.

І ми покинули Полтаву, як покинув її перед тим і Міша, виключений за українство з харківського університету. Він еміґрував теж за дозволом начальства й учився в Ляйпціґу в відомого ґеоґрафа Ратцеля. Вирішили ми зїхатися в Римі: донька з Монпельє, син з Ляйпціґу та ще наймолодша сестрінниця Галя Ліндфорс й її подруга, красуня Оксана Василевська. Літо було таке холодне, що Ол. Ол., жартуючи, казав, що він рад би не то що в Рим, а в саму Африку їхати, щоб погрітися. Та хотілось не так фізично нагрітися, як одійти хоч на якийсь час від того тяжкого кошмару, що гнітив усе життя під царським режимом. І мандрівка наша справді була чудова. Три тижні в Римі ми оглядали всі його чудові руїни з таким знавцем клясичности, яким був Ол. Ол. Потім Неаполь з його чудовою затокою, Помпея і грізний Везувій з своєю незмінною »фумаролею«. Немає такої іншої країни, як Італія, з її життєрадісним, талановитим народом, ці вуличні серенади, тарантелля, що її танцювали емігранти на величезному пароплаві напередодні від'їзду в чужі невідомі краї, чорноокі діти в лахмітті з повними жменями макарон — все це, ця мішанина високого мистецтва й злиднів, ця південна чарівна краса неба, моря, рослин і печать клясичної давнини на всіх руїнах — цього ніде не побачиш в такій гармонійній красі! І тут відчувалась якась єдність, якась подібність цього південного народу з нашим українським, теж південним, теж талановитим, але таким приборканим, пригнобленим у своєму розвитку.

З Неаполя морем до Ґенуї, де великий памятник Колюмбові і таємнича краса Campo Santo. Далі через Альпи все вгору до кліматичної стації Беатенберґ, під

П. Стебницький.

саму Мон-Розу, в густі смерекові ліси над Інтерлякеном, в чудову сувору місцевість, де лікувалась моя сестрінниця Оля Камінер. Люцерн з роковим історичним святом незалежности, коли все озеро, береги та гори ілюміновані, а всі готелі так переповнені, що ніде не знайдеш хати. І нарешті найкраще таке вже знайоме Женевське озеро. Тут на французькому березі в маленькому місті Evians les Bains ми прожили майже місяць. Ол. Ол. був з нами недовго, його закликав Вовк до Парижу. Товариші не бачились 20 років. Вовк лише мріяв про поворот на Україну, хоч у Парижі, в колах французьких учених антропольоґів та етноґрафів, користувався чималою повагою. Ол. Ол. поїхав до нього, щоб обміркувати цей поворот і звідти попрямувати до Петербурґу й там знову розпочати нове життя.

За допомогою петербурзьких українців Ол. Ол. знайшов дуже миле помешкання на Петербурзькій Стороні, і туди прийшли незабаром і наші многострадальні манатки. А ми з Любою та з Юрком ще пожили в цьому чудовому містечку над озером, оглядали Монтре, Шільйон і в кінці серпня Люба повернулась до Монпельє, а ми з Юрком до татка в нові умовини життя.

Та якщо влада гадала нас »обезврєдіть«, перегнавши нас до столиці, то вона на цей раз помилилась. В Петербурзі тоді вже була орґанізована українська Громада, було так зване Добродійне Видавниче Товариство, що видавало популярні книжки українською мовою. Правда, все, навіть те, що мало науково-популярний зміст, треба було вкладати в белетристичну форму. Це виходило часом досить комічно, але разом із тим для селянського читача це полегшувало розуміння наукових відомостей і більше захоплювало легкою формою. У таку легку белетристичну форму Ол. Ол. пощастило вкласти маленький курс метеорольоґії (»Подія на хуторі«), науки так потрібної хліборобському народові. Так само Д. І. Дорошенко — тоді студент петербурзького університету — розказав про відкриття Америки, склав ріжні біоґрафії; Є. Чикаленко видав свої »Господарські поради« і т. і. Також і я написала про французьких виноградарів. Це саме Товариство видало мої два підручники — Початкому ґеоґрафію і Буквар. Це був сміливий крок, бо таких підручників російська цензура не пропускала українською мовою, хоч, правда, це було після революції 1905 р. Ще сміливішим виступом Т-ва було видання повного »Кобзаря« Шевченка. Редаґування доручили молодому, дуже симпатичному вченому В. Доманицькому. Але найголовніша й найтяжча праця — це було добитись у адміністрації дозволу на »повне« видання. Майже кожний вірш із так званих »нецензурних« творів Шевченка доводилося виривати у начальства добре обміркованою дипльоматичною впертістю, і ця праця найбільше належала Петрові Януаровичеві Стебницькому.

Крім змісту »Кобзаря« приходилося ще боротися за ціну майбутньої книжки. Товариство хотіло дати два видання — одно розкішніше, дорожче, а друге дешевше, яке могло-б розійтися серед народніх мас. І ось саме у це народне дешеве видання влада найбільше боялася пускати цілого »Кобзаря«. Але якось пощастило таки виконати задумане.

Взагалі в петербурзькій громаді були люди щиро віддані українській ідеї і з широким світоглядом, такіг як Стебницький, Лотоцький, Забіла й інш.

Дуже симпатичною людиною був П. Я. Стебницький. Син священика з містечка Корсуня, він усе своє життя пройшов, не зазнавши ані великого особистого щастя, ані високого становища, прожив усе життя в невтомній праці на користь українського народу, і в цьому кришталево чистому житті не було ані зерна неправди, ані краплини еґоїзму, себелюбства. Завше скромний, не висовуючись ніде наперед, він виконував у Громаді завше найтяжчу працю, освітлюючи її найширшим розумінням її ваги. Серце П. Я. було повне любови до людей, любови активної, він завше був готовий кожному допомогти — це добре знала вся тодішня українська молодь у Петербурзі, знали це всі, хто мали з П. Я. які-небудь ближчі відносини. Чулий, добрий, шляхетний у всіх своїх вчинках, він жив самітний і завше так тепло, так затишно було в його парубоцькому помешканні в самому центрі холодного бюрократичного Петербургу, куди він запрошував нас, членів української Громади. Так багато українського було в цих невеличких кімнатах, стільки сердечности в його відносинах з товаришами. Стебницький служив у редакції якогось адміністративно-статистичного органу міністерства хліборобства і, завше акуратний, сумлінний у своїй праці, користувався, не зважаючи на своє українство, пошаною з боку начальства. Але П. Я. постійно тягло на Україну, він тільки й мріяв оселитися у Києві і навіть купив там невеличкий шматок землі. Усій петербурзькій громаді він визначав напрямок, тихенько, не висуваючись ніколи наперед, але працюючи день і ніч, виконуючи свій обовязок, і службовий, і громадський з ідеальною сумлінністю, уміючи і петербурзьку українську молодь і старших українців навернути до праці, корисної для України.

Як тільки розпочалась Українська Революція, Стебницький поїхав до Києва, щоб всеціло віддатися праці для нашої новонародженої Республіки. Ми зустрілись з ним в Українському Міністерстві Освіти. За гетьмана був короткий час він міністром освіти і йому пощастило провести штати Київської Академії Наук. Також приймав участь у мировій делегації з Ризі, відтак був призначений сенатором. Останній раз я бачилася з ним в 1920 р. в Києві, де вже панували большевики. Петро Януарович працював в бібліографічному журналі »Книга«. Він почував себе дуже погано і морально і фізично. Я запитала його, чому він не виїде закордон. — »Ні вже, — сумно сказав він, — куди мені вже їхати, добрався до Києва, тут вже й умру!« І справді, через два роки він помер в страшних умовах: зовсім хорий, голодний в правдивому значінню слова, цілком самітний, він, що так любив людей і так багато віддавав їм своєї праці, своєї любови.

В Петербурзі в ті часи (1905–6 роки) було дуже багато української молоді. Вона була досить обєднана, і молода Громада складалася із студентів усіх вищих шкіл Петербургу. Але клімат і погані умови життя дуже впливали на стан здоровя, на настрій наших синів південного краю, і чимало їх вмирало від сухіт, хорувало на нервові хороби. Все це навело Стебницького й Солодилова на думку зорґанізувати товариство ім. Шевченка для допомоги українській молоді, що студіює в Петербурзі. Метою цього товариства було збирати гроші на цю допомогу і обєднати коло цього діла заможніших петербурзьких українців. Особливе співчуття цьому товариству виявили на початку старий Пелехін, адмірал Алексіїв і пані Красовська. Гроші збирали підписними листами і концертами. Українські концерти в Петербурзі дуже любили не тільки українці, але й російська публіка, за гарну музику. Майже завше до участи в них запрошували зі складу імператорської опери артистів, що співали українські пісні. В орґанізації цих концертів активну участь брала Маруся Забіла, п. Гребенюк. У складанні програму звичайно брали активну участь Заремба та Олександер Олександрович. Але на ті часи можна було вибирати лише з творів Лисенка, бо инші композитори — Сениця, Стеценко ще не виступали, як композитори, а Степовий що-йно видав коштом Благодійного Товариства свої перші романси. Але як суворо не переводили вибір музичних творів, ніколи не можна було уникнути, щоб на bis яка-небудь, хоч би й найславніша, співачка не заспівала якої-небудь найвульгарнішої української пісні, як напр. »Ой казала мені мати«, що своїм змістом і манерою виконання цілком порушувала витриману гармонійність музичного програму. Але взагалі хоч як тяжко було влаштовувати ці концерти-вечірки з танцями, вони мали вже все-таки велике національно-громадське значіння, обєднуючи всю українську кольонію та демонструючи розвиток українського мистецтва.

В Петербурзі бувало у нас багато людей усякого віку, приходило чимало і молоді. Олександер Олександрович часто обурювався, що цілий день в нас люди і люди, що перешкоджали йому працювати. Він надумався призначити певні дні, коли вечорами він радо приймав би гостей. Почалися наші jours fixes за круглим столом, в тісній нашій їдальні, лунала жвава розмова, співали інколи, коли заходив Заремба, він грав на фортепіяні. Але це ніяк не зменшувало кількости щоденних одвідувачів, і коли Ол. Ол. їм ласкаво нагадував, що у нього є призначені дні, усі казали: — Так, ми це знаємо, але тоді у Вас буває багато людей, а мені хотілось з Вами особисто побалакати. — І гість балакав, а Ол. Ол. покірно його слухав і думав прої свою працю, що лежала на його столі. Серед української молоді, що бувала у нас, виділявся своєю красою, розумом і завзятістю Дмитро Дорошенко, тоді студент Петербурського Університету. Це був енерґійний український діяч, він дуже добре ставився до Ол. Ол., завше допомагав в улаштуванні концертів, приносив якісь нові українські книжки і ніжно оберегав »Русових« від можливих неприємностей з поліцією. Памятаю, як ми приїхали на якесь українське зібрання, про яке чомусь дізналась поліція і туди прийшла. Дорошенко ще на вулиці нас зустрів і не допустив увійти в те помешкання. Любимими нашими гостями були композитор Степовий-Якименко та поет Олесь-Кандиба. Олесь прийшов до нас за рекомендацією Христі Алчевської. Він тільки що закінчив Ветеринарний Інститут у Харкові і був повний поетичного натхнення; приходив почути крутику Ол. Ол., деклямував нам майже усі ті цінні перлинки, що склалися на перший випуск його поезій — »3 журбою радість обнялась«. Ол. Ол. зразу оцінив великий талант молодого поета. Не менше захоплювались ми композиціями молодого музики Степового; він приходив до нас на Офіцерську, сідав біля фортепьяна, тихо-ніжно торкався його клавіш і по них лилася чудова мельодія, глибоко пройнята рідним українським настроєм, але вже оброблена європейською гарною гармонізацією. Ол. Ол. тут же співав ці романси і виявляв їх авторові в правдиво зрозумілому виконанні. Дуже ми захоплювалися мистецькими творами цих молодих артистів слова й пісні й ширили їх твори серед українців. Пізніше Благодійне Т-во видало своїм коштом перші твори і Олеся і Степового. Взагалі в той час серед української молоді ширився інтерес до українства. На Бестужевських курсах Ефименко упорядкувала дуже цікавий семинар з української історії. Але курсисткам цього було мало, їм бракувало знання самої мови української й літератури. І от склалася невеличка ґрупа українок, медичок і бестужевок, за проводом Наталі Калинович, яка звернулась до Ол. Ол., щоб прочитав невеличкий курс граматики української мови, а я курс української літератури. Це треба булої робити дуже конспіративно, щоб не підвести курсисток, які виявили таке сепаратистичне бажання — знати граматику своєї рідної мови й свою рідну літературу. Памятаю, що мене одна з курсисток чекала на вулиці, проводила якоюсь бічною фірткою через двір в невеличку кімнату, де сходилось 10–12 курсисток послухати мій виклад. Але й ця конспірація не помогла. Скоро Калинович попередила нас, що за нашими сходинами »стежать« і треба їх припинити. Наталя Калинович теж була нашим улюбленим гостем: маленька на зріст, худенька, з чудовими темними спокійними очами, вона була повна енерґії і відданости українській національній справі, гаряче любила Україну, любила медицину, любила людей і була прегарною товаришкою. Петербурське підсоння дуже шкодило її слабому здоровлю, але вона нізащо не хотіла його покинути. І таки скінчила свою медичну науку. Пізніше я зустріла її лікарем в українському селі недалеко від Саратова.

Російсько-японська війна, що несподівано, невідомо за-ради чого, вибухла в 1904 р., дещо оживила громадське життя в Росії. Хоч на воєнні справи витрачалися мільйони, держава зовсім не була готова до війни. Росіяни з якимсь, цілком незрозумілим призирством ставилися до японців. Усе заворушилось. При тій безнадійній пасивності, в якій приходилося жити російському громадянству, війна зявилась, як активний чинник, зворушила всю молодь — одних кинула в псевдо-патріотичний бік, а других в активно-філянтропійний. Формувалися гуртки сестер-жалібниць, всі поспішали на Схід, де незвісно за-ради чого лилася кров, де чутно було стогін і прокльони людей, що самі не знали, кому потрібна їхня смерть, їхні страшні страждання. В моїй родині теж виявилося глибоке гуманне змагання полегшити ці страждання: дві мої небоги Зінаїда та Людмила Ліндфорс, що тоді кінчала курси Лесґафта, записались в сестри-жалібниці державного Червоного Хреста. Ані Ол. Ол., ані Лесґафт (що дуже добре ставився до Людмили) не похвалювали їх вчинку. Обидва щиро казали, що війна є таке жахливе, негідне явище, що розумна людина не мусить брати у ньому жадної участи і не мусить підлягати загальному гіпнотизмові. Але мої дівчата не могли спокійно жити, як жили досі, коли вони тепер знали, що там поранені лежать без догляду, хворі без лікування. Вони поїхали і справді свято виконали свій обовязок. Підчас бою під Мукденом якось не вспіли вчасно вивезти їх лазарет, і вони залишились при ньому в Мукдені, як полонені японців. Вони потім оповідали, як коректно ставилися ці »азіяти« до полонених взагалі, а до санітарного персоналу зокрема. Взагалі ця війна вперше розкрила всім очі, хто з противних сторін був справді »азіятом« і неуком у воєнній справі, а хто, навпаки, виявив свою культурність і цілковиту приготованість до війни. Японці чинили російській армії образи одну по одній і нещадно розбивали всі пляни російських ґенералів, одбиваючи в них одну по одній позиції й перед усім світом виявляючи всю безсилість, темноту і неприготованість цієї великої держави, що чванилась своїм простором від »хладных финских скал до пламенной Колхиды«, від Балтики до Великого Океану.

І це виявлення державного безсилля Росії всіх наче елєктрикою зворушило й запалило до опозиції. Японську війну прирівнювали до війни кримської, і як тоді наслідком війни було визволення мільйонів кріпаків, так тепер сподівалися примусити уряд дати конституційний державний лад. Терпець уже вривався, громадянство ясно бачило на цій війні всю неможливість абсолютизму. Всі политичні партії обєднались в одному змаганні звалити той абсолютизм, визволити народ (а ми, українці, поправляючи, казали їм — народи) з неволі. З найбільшою енерґією і широким розумінням справи працювала партія К. Д. (конституційні демократи). В ній обєднувався цвіт російської інтеліґенції — вчені, професори, земці. Розпочались славетні політичні збори в Фінляндії. Стебницького, Ол. Ол. і Лотоцького раз-у-раз запрошували на ці збори, і взагалі провідники цієї партії запобігали не тільки перед українцями, а й перед иншими поневоленими народами, а вони всі ставили умовою перевороту — національне визволення. Вітте теж виявляв якісь несподівані симпатії до українців, і Ол. Ол. разом з иншими представниками української громади в Петербурзі подали йому відповідний меморандум і прохали визволити українське слово з тих кайданів, в яких воно загибало. Академія Наук обрала окрему комісію для розвязання питання про права української мови. В комісії цій працювали під головуванням Шахматова два російські професори з літературного відділу Академії Наук і як експерти — Ол. Ол., Стебницький, Лотоцький, я й Науменко. Засідання відбувались у довгій кімнаті в будинку Академії, де на нас суворо і велично дивився величезний бюст Катерини II, а на стінах портрети видатних діячів-академиків і царів. За великими вікнам світилася Нева вогнями своїх численних мостів. В кабінеті було тихо, затишно, велично і радісно, що в цьому великому науковому осередку обмірковується питання нам усім таке дороге. В усіх дискусіях Шахматов вражав нас своїм глибоким знанням нашої мови в її фільольоґічних властивостях і в історичному розвитку. Як результат наших трьох чи чотирьох засідань, вийшла ціла доповідь, у якій Шахматов у цілком науковій і обктивній передмові доводив незалежність нашої мови, визнавав її за мову, а не за діялєкт. Як додаток до його розвідки ішли наші статті.

В 1905 р. у Петербурзі відбулась уже цілком надзвичайна подія — зїзд усіх народів російської держави, які вимагали автономії. Ініціяторами зїзду були Ол. Ол. і поляк, професор Бодуен де Куртене, який і був головою на засіданнях, що відбувалися цілком одкрито, але скоро були заборонені, так що зїзд не міг обміркувати всіх справ, і це докінчувалося вже по приватних помешканнях. Але перші засідання були імпозантні. Які тільки народи не були тут представлені! І буряти, і українці, і татари, і азербейджанці, і грузини, і білоруси і фінни, і поляки і латиші та инші. В усіх було спільне горе — пригноблення їх нації, культури національної гідности, але які одноманітні і разом із тим ріжні були засоби того пригноблення національної свободи: де ображали реліґійні почуття, а де руйнували економічний добробут, а ще десь відбирали мову і т. д. Представники ріжних щаблів культурного розвитку, всі ці патріоти вимагали одної такої простої річі — дати кожному народові, кожній нації волю розвитку економічного і культурного. Коли всі збирались в нашій хаті, всі ми, такі ріжні умовами свого життя, культурою, реліґійним світоглядом, всі розуміли одні одних і в нашій спільній недолі і в наших завданнях, — і бурят і тунгуз, що з захопленням оповідав нам про відродження тунгузького театру і навіть опери, і кіргиз, і башкир, що скаржився, як у них московські урядовці забирають землю, і чемний поляк, і естонець із стриманою іронією розказували нам, як винищує російський уряд їхню вікову цивілізацію. Багато було цікавого в усіх цих оповіданнях, часом про далекі маловідомі краї. Але коли вони збирались до нас на чай, куховарка наша так лякалась представників монгольської раси, що ні за що не хотіла до них виходити, — було подасть самовар та й сховається. А представник бурятів своїм фільософським буддійським світоглядом зачарував нас, і здавався мені на цілу голову вище від багатьох петербурзьких мудреців.

Серед цього загального політичного піднесення та руху не мовчало й учительство. На чолі учительського руху стали три імпозантні постаті, давно відомі своєю працею в педаґоґічних колах — Чорнолуський, Душечкін та Чехов Володимир. Чорнолуський походив з Чернигівщини, мав орґанічні симпатії до українства, але ні в яких наших орґанізаціях, рухах не брав участи, підозріло дивився на наш »сепаратизм« і, жартуючи, сміявся з мене, що, як тільки хто починає обмежувати права України, я з добродушної жінки стаю фурією. Чорнолуський був дуже гарна людина — розумний, кришталево чесний, чистий душею. Учительство справедливо звало його »совістю« товариства. У нього була якась моральна інтуїція, що завше правдиво вказувала, яким шляхом треба йти до політичної мети. У Фінляндії заклали Всеросійське Товариство Учителів. В президії були Чорнолуський, Душечкін, Проскурякова, Новожилов, Репьєва й я, як представниця українського учительства. В принципах згодились: вимагати національної школи для кожного народу, піднесення народнього учителя в економічному й інтелєктуальному його становищі та більшої його незалежности від адміністрації. Після довших дискусій ухвалено, щоб учительство брало участь в тогочасній боротьбі за конституцію, а що тоді саме була на черзі дня справа загального страйку всіх установ, то ухвалено, що й школи та учителі мають теж страйкувати; але багато членів учасників зборів висловлювались проти цього, що, мовляв, ми не маємо права вмішувати дітей у політичну боротьбу. Одначе гасло загальної боротьби вже пролунало по всьому Петербурзі, і ґімназісти та инші школярі вже були ним захоплені й утримати їх було неможливо. Значно більше пасивности й навіть ворожости до цієї боротьби виявили директори та учителі державних шкіл. З найбільшим запалом ішли на цю боротьбу нові ґімназії. Тоді можна було бачити, як учні (не тільки старші, але й середні до III кл.) цілими юрбами ходили по вулицях Петербурґу і »снімалі занятія«, як тоді там це називалось, цебто заходили в школи й оголошували скрізь обовязковий страйк. На перманентні під той час засідання учительського бюра раз-у-раз приходили делєґати від спілки молоді або заявляти про прилучення до страйку ще якоїсь державної школи, або прохати поради для розвязання конфлікту з батьками, чи то з начальством. Новожилов, сам молодий студент, страшенно захоплювався цим живим рухом молоді, але Душечкін, будучи директором школи, старався його не то що стримувати, але якось привести до певного порядку. Душечкін був головою президії Учительської Спілки. Походив він з Новгородщини, був високий, огрядний, і його часто називали новгородським медведем. Спокійний, відданий ідеї еманципації учительства, добродушний, він був, як твердий стовп, на якому стояло наше товариство. Часто засідання відбувалося в його бурлацькому помешканні, і гостинний голова частував нас чаєм з величезним гарячим пирогом. Взагалі ми всі були звязані межи собою щирим товариським чуттям, і всі раді були б життя віддати за свою спільну справу. Літом 1905 р. скликаної всеросійський зїзд учительства теж у Фінляндії, на який мали зібратись представники всіх народів, щоб поставити конкретно свої вимоги, освітлити справжнє становище шкільництва у поневолених народів. На цей зїзд були закликані й українські учителі, а їх делєґатами приїхали Черкасенко і Куцяк (останній пізніше прийняв псевдонім Чалого для більшої безпечности). Інформації делєґатів, звісно, були жахливі. З представників ріжних народів зорганізували бюро, і це бюро збиралося в нашому помешканні. 3 доповідів склалася ціла брошура, яка й була видана друком, але пізніше, за часів реакції, була заборонена.

Аж ось настав і великий день проголошення конституції, заповіджено вибори до Думи. День був зимовий, але всі бігли на вулицю, не сиділося вдома, на вулицях малознайомі люди сходились, вітались, цілувалися, радість грала на всіх обличчях. Але не довго тривала ця радість. Вже того самого вечора з усіх усюдів повилазили инші люди, злобні, темні, пяні — так звані чорносотенці, виступили в оборону абсолютизму, з ненавистю до всього (поступового вони ходили юрбами, носили портрет царя, співали державний російський гимн або молитву »Спасі ґосподі люді твоя«, і горе було тій ґрупі студентів чи поступовців, що зустічалися з цими маніфестантами: доходило зараз до бійки, і вже в той самий день визволення пролито кров його борців. Це було щось таке несподіване, незрозуміле! Звідки, хто підіслав цю темну, пяну, розярену юрбу, яка йшла проти кращих людей, що виступали проти того куміра, який вже сам себе не визнавав за силу? Тільки пізніше виявилося, що ввесь час з цілою енергією працював монархічний т. зв. »Союз руского народа«, який мав звязки з найвищими колами і працював вільно, хоч і таємно. Під його впливом зараз же після оголошення конституції почались арешти серед впливових діячів-поступовців, траплялись і терористичні виступи, які завше доручувано цілком несвідомим людям (убивство Герценштейна). В перші дні по конституції що-хвилини повставали непорозуміння. Я памятаю, як на другий день увечері мій 9-літній син, почувши співи на вулиці, хотів бігти прилучитись до »нашої« маніфестації, але ми мусіли утримати його, бо почули фатальний спів гимну. Страшенну паніку наводив цей »Союз« на провінції. Поступові кола всіма силами використовували нові горожанські права, скрізь заворушилася преса, на Україні почало виходити майже одночасно 20 часописів, в Петербурзі ми мали два орґани — загально політичний »Український Вістник«, в якому редактором був Славинський, а секретарем Доманицький. Видавав його В. М. Пирожков. Найближчу участь у місячнику брали Грушевський, Стебницький, Лотоцький та ще де-які українці, що раніш стояли осторонь українства, як от Овсянников-Куликовський.

Другим органом нашим була щотижнева часопись »Наше життя«, як виразниця нашого парляментарного життя, орґан української фракції у всеросійській Державній Думі^[3]. Там, звісно, працювали ті самі люди, але надсилалось туди багато кореспонденцій. Саму справу видання дуже енергійно провадив молодий Доманицький. Часто редакції обох цих орґанів збирались у нас. На жаль, раз-у-раз приходилось дивуватись, чому ці перші вільні ґазети, наші політичні орґани, мають таку слабу підтримку від українців — так мало надсилалось статтей і кореспонденції, мало давалось грошей, і матеріяльний стан обох видань був дуже кепський. Українська фракція працювала в згоді з федеративною фракцією усіх націй, а також з партією К.-Д., які в той час ставились прихильно до національного питання, хоч завше в межах тільки дуже вузької автономії. Ці національні питання самі висувались тоді на чергу і їх обмірковувано по всіх часописях Петербурґу, як от »Наша Жизнь«, »Наши Дни« та ин. Часто на ріжних засіданнях приходилося сваритись за вузьке розуміння національного питання у всіх цих визначних російських мислителів — Мілюкова, Плєханова, Королєнка. Один тільки ставився з широким розумінням і щиро і прихильно до нашої справи — відомий соціольоґ Максим Ковалевський. Він мав свій орґан »Страна«, велику щоденну часопись, і в ній був широкий відділ провінціяльних дописів, при чім Україні належало одно з перших місць, а редаґував цей відділ Ол. Ол. »Страна« була справді європейська, широко поставлена часопись, до якої тоді ще не доросло громадянство, і воїна скоро примушена була закритись через брак передплатників.

Наша Учительська Спілка теж не спала, — скликала величезний зїзд всеросійського учительства. Зїхалося понад 1.000 членів. Від нас були Прокопович, Чалий і ще де-хто з учителів народніх шкіл Київщини та Полтавщини. Зїзд був бурхливий, відстоювали національну школу, нові методи, говорилось про жахливий стан народнього учительства. Головою був якийсь високопоставлений педаґоґ, він стримував промовців і насилу довів зїзд до кінця без того, щоб його закрила адміністрація. Але наслідки зїзду для багатьох учителів були траґічні, — кого арештували, кого позбавили посад. Спілці нашій приходилось за багатьох учителів заступатись перед начальством. Але її безпосереднє заступство не завше було корисне, бо в ті »конституційні« часи сама приналежнісь до Спілки була вже провиною в очах влади. Нашого Прокоповича теж позбавлено тоді посади учителя в комерційній школі П. І. Холодного, тільки приватна гімназія Жекуліної одважилася його прийняти на посаду.

Цілий час цього бурхливого життя наша родина, хоч і брала в ньому дуже активну участь, переживала страшне горе: старший син мій Михайло, заслаб невидужливо на тяжку хоробу нервово-мозкову. Він учився у Ляйпціґу, бо після своїх політичних арештів був позбавлений права на вищу школу і на Україні і по всій Росії. В Ляйпціґу він обрав собі за спеціяльність ґеоґрафію, бо ще в харківському університеті праював у проф. Краснова і подав йому велику працю — Фльора наших степів. У Ляйпціґу він скоро став одним з улюблених слухачів відомого ґеоґрафа Ратцеля і почав працювати над докторською дисертацією: »Будинки в прикарпатських горах і долинах«. Для цієї праці він збирав матеріяли підчас своїх кількох подорожей по Галичині. Він був гарячим патріотом, любив і надніпрянську Україну, і західню. В журналі »Вѣстникъ Европы« були надруковані його вражіння з подорожі по Карпатах. І ось цей талановитий дорогий хлопець, вже одружений з дуже гарною на вроду німкинею, батько маленької дочки, майже напередодні свого доктора ту приїздить до нас літом 1906 р. в Алешню, і ми не пізнаємо нашого Мишу, — та сама завзятість в переконаннях, той самий палкий патріотизм, але в руках якась нескоординованість, якась непевність в орієнтації, — таке було наше жахливе спостереження. Коли ми привезли його до Петербургу, він уже настільки стратив свідомість, що я повела його до Бехтерева, і славетний психіятр ясно висловив свій присуд: »У вашево сина нє простоє разстройство нєрвов, а сєрйозноє мозґовоє заболєваніє«. З цього моменту почався для всіх нас період невимовного горя, турбот. Примістили були Мишу в Бехтеревську клініку, але вона не відповідала найменшим вимогам догляду — хворих там били, у Миші вкрали там шлюбний перстень, це його хвилювало і він втік, його зловили; він сумував дуже за жінкою, викликав її з Ляйпціґу, вона довго не вірила своїй недолі, благала відпустити Мишу до Ляйпціґу, де кращі лікарі, кращі лікарні. Повезли ми з нею нашого хворого, влаштували його в найкращій лікарні, і йому наче краще стало. Продовж 2–3 місяців він так намагався в листах, щоб ми його забрали з лікарні, що я не витримала — поїхала по нього. Тут я побачила, що залишати його на догляд жінки цілком неможливо. Миша сам з великою радістю згодився повернутись до Петербургу. Забрала я і його маленьку (один рік) Олю і зимою перевезли їх до нас. Тяжка то була подорож: малу дитину глядіти, доглядати за слабим, щоб не скочив з потягу. Де-який час Миша жив укупі з нами, потім по ріжних приватних лікарнях, то знову з нами на літньому побуті в Орієнбаумі. Свідомість у нього то зникала зовсім, то знов верталася. Хороба виявлялася в неоднаковій мірі. Але добра ласкава вдача не покидала бідолашнього хорого, і всі доглядачі по лікарнях казали, що вени ніколи не бачили такого доброго, сердечного хорого, як наш Михайлик. На початку 1909 р. смерть звільнила його від усіх страждань. Поховали його на фінляндському цвинтарі. За труною з далекої лікарні до фінляндського вокзалу йшли та залізницею їхали тільки ми, рідня та любий Петро Януарович.

1. По смерті Ол. Ол. цей прегарний альбом я віддала на перехування в Київський Історичний Музей.
2. Розрухи виникли під впливом пропаґанди Р. У. П., посеред членів якої було багато постійних і часових статистиків Полтавського ґуб. Земства. Олександер Русов до Р. У. П. не належав. — Ред.
3. B Петербурзі в 1906 р. виходила ще третя українська часопись «Вільна Україна«, орґан УСДРП, за редакцією М. Порша, С. Петлюри і П. Понятенка. Ред.