Мої спомини/VIII

by Софія Русова

◀ VII

Мої спомини Софія Русова VIII. В Чернигові (1895—1899). Маршалок М. Долгоруков. Українська громада. Чернигівські земці. Поїздка з дочкою Любою за кордон. Русова запрошено на статистичну роботу до Полтави (1899). Син Михайло, студент харківського університету, основує з товаришами Революційну Укр. Партію (1900). Полтавське громадське життя

IX ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

——————

VIII.

Коли ми приїхали цей раз до Чернигова, то там помітно було вже багато нових течій. Після страшної реакції 80-х років громадянство наче знову набирало сили для боротьби, звісно, тільки культурної, лояльної, але все ж таки боротьби. І як не дивно це, в Чернигові душею цього світлого руху був такий аристократ, як чернигівський губерніяльний маршалок (»предводитель дворянства«) Микола Дмитрович Долгоруков.

Якось так сталося, що Олександер Ол., скрізь підозрілий для всякої адміністрації, — орґанічний українець-демократ, став своєю людиною в родині Долгоруких. Ця родина складалася з його жінки — милої доброї Марії Павлівни, дочки Наталі 15 років та двох малих княжат років 8–11. Наталя товаришувала з моєю Любою. Мик. Дмитрович старався, і це йому вдавалося завдяки його тактовности та чутливости, обєднати всі чесні елементи земства. Про нього справедливо казали, що для нього не було ані елліна, ані іудея, до всіх він ставився з повагою, усім радий був допомогти. Великий землевласник, бо й жінчині й свої власні мав великі маєтки, гласний Новозибківського повіту, де в нього була велика економія Топаль, він щедро давав гроші і окремим особам, персональним невдахам, і на громадські справи. Він дуже цікавився переписом, що його провадив Олександер. Тоді організувалося учительське Товариство, намічали ріжні праці в народньому шкільництві, складали систематичний каталог книжок для народу. В нього вписані були й українські книжки. Взагалі в учительській сфері якось зазначався український настрій, помітно було вплив Грінченка, що жив тоді у Чернигові, вплив Коцюбинського, що мав там свій власний дім. На чолі української Громади, досить численної, стояв Ілля Людвигович Шраг.

Ілля Шраг.Тоді на Громадах лежав обовязок збирати гроші для Драгоманова, що саме перебував у дуже кепському становищі. Цю працю з великою енергією провадив Мик. Вас. Ковалевський: він їздив по всій Україні, звертався до всіх заможніх українців, переконував, соромив і справді збирав потрібні гроші, постійно ризикуючи дістатися до арешту за таку нелєґальну діяльність. Невисокий, з широким одкритим чолом, з розумними очима, він виділявся серед тогочасних українців своєю активністю й самовідданістю. І він конспірував, коли треба було, але ніколи не ховався з політичним напрямком свого українства. Він майже відкрито висловлював свою єдність у думках із Драгомановим і всіма силами розповсюджував його думки та видання.

Серед земців тоді видатну ролю грали члени повітової управи — голова Тризна і члени Малявка та Бакуринський. Тризна, з старої української родини, був із твердими переконаннями. Стояв більше на економічному ґрунті і старався всіма силами поліпшити економічне становище повіту. На всі інші земські справи був скупий. Жінка Тризни Анна і її сестра Ольга дуже близько стояли до народньої освіти, були в тісному контакті з учителями. Ми задумали з ними організувати видання українських книжок, і тут я вже ставила умову, щоб книжки ці писали по українськи. Чимало з цього приводу виникало в нас суперечок.

Малявка скінчив, здається, Петровську академію в Москві, був дуже самопевний і часто перешкоджав Олександрові Ол. в його праці, втручаючись у статистичні справи. Бакуринський — щира людина, дуже скромний, працьовитий і така добра душа, що всі селяни в селі Церковиці, де в його був маєток, щиро його любили. Пізніше він був головою Губерніальної управи.

Головою ґуберн. управи був Василь Хижняков. Це вже був переконаний земець-політик; він брав участь у всіх земських з'їздах і на всіх земських зборах провадив політику земсько-ліберальну. Він був гарний публіцист і писав у земських справах у журналах »Русская Мысль« та »Русское Богатство«, де його шанували дуже. Щирий, сердешний, він енергійно працював, особливо в шкільництві, підтримував народне вчительство, що в ньому завжди мало свого оборонця. Як тільки мав вільний від праці день, він рад був поїхати в своє село Кизі недалеко від Чернигова. Там зорганізував дуже гарну школу, читання, часто сам читав і розмовляв із селянами. В Кизях літом завжди зїжджалася молодь і вела гарячі політичні дискусії. Часто лунали там українські пісні. Сам Хижняков не належав до українських організацій, але признавав право української мови, української книжки в школах і завжди підтримував українські вимоги на земських зборах. Належачи до партії к-д., він ніколи не міг собі уявити України, відділеної від Росії; гаряче любив свою Чернигівщину — частину України і рад би життя своє віддати за те, щоби її населенню як найкраще жилось і в економічному і в національному напрямі. Він приймав участь в усіх тих земських і кадетських з'їздах, що підготовили першу революцію 1905 р. і уперше проголосили владу царя обмеженою парляментом — Думою. В 1895 р. Хижняков мусів покинути свою улюблену працю — на земських зборах »праві« перемогли і головою ґуберніяльної Земської Управи вибрано консерватиста Уманця. Хажнякову довелось для заробітку працювати обезпеченевим агентом. Вмер він у 1917 р. за кілька днів до лютневої революції.

На жаль, Долгоруков не довго провадив так гарно свою миротворчу і поступову діяльність. Він десь заразився сипним тифом, що про нього тоді ще мало чуть було, і як поодинока жертва цієї хвороби, не зважаючи на всі медичні засоби, помер ще молодий і повний сил. Це була страшенна втрата. І в тій гарній залі, де він так гостинно вітав завжди всіх своїх гостей, чи вбогих, чи багатих, де чернигівська молодь так часто весело танцювала, стояла труна, запечатана, щоб не було зарази, і ніхто не смів підходити до неї. Але на вулиці тисячний натовп провожав дорогого небіжчика на двірець. Звідти його мали повезти до родинної домовини в Топаль. Від усього населення — від українців, від жидів були окремі вінки, саме тому, що він так добре ставився завжди до всіх націй, до всіх верств.

Ці 4 роки мого життя в Чернигові були заповнені працею для справи народньої освіти та лекціями літератури, яку я викладала вдома дівчатам, що скінчили гімназію.

В 1897 р. на Волзі почався страшний голод, і молодь із столиць та з провінціяльних міст їхала туди влаштовувати їдальні. В Чернигові цю думку подав син адвоката Саца, молодий музика Ілля. Він чудово грав на віолончелі. Ото-ж він і зібрав гурток 3–4 дівчат та 2-х молодих хлопців, щоб на громадський кошт поїхати в Казань. В цей гурток записалась і моя дочка, що тільки що скінчила в Києві гімназію. Хоч і страшно нам було пускати її так далеко таку молоденьку — 17-літню, але її бажання були для нас завжди законом. І вона поїхала аж на 8 місяців. Вернулась вона з другим виразним бажанням — вчитися медицини. А що ні на київські, ні на петербурзькі курси не приймали до 20 років, то вона стала просити пустити її в Монпеліє в університет, куди їхала її знайома Маруся Григорович. Але в таку далеку подорож ми вже не відважувалися пускати її саму. Олександер став старатися, щоб мені видали закордонний пашпорт. Жаль мені було покидати старого, я доручила доглядати його Міші, що вже вступив у харківський університет. Але цей догляд був непевний, а до того ж і робота в Чернигові кінчалася, і Олександра Ол. закликали тепер у Полтаву, де провадив статистичний земський перепис Кулябко Корецький. Знову нове місто, нові умовини життя, і Олександрові Ол. треба було акліматизуватися там зовсім самітньому, — бо я гадала прожити з Любою цілий рік. Тим більше, що в мого Юрка виявилась грижа і страшенно його мучила, і ми хотіли його оперувати за кордоном. У вересні все було готове для нашого відїзду. Сумно провожав нас Олександер Ол. на двірець. Ми їхали на Київ, де мали забрати Марусю, що її нам доручала мати. Перебувши два дні у Києві у Зіни, ми вечером виїхали на Львів-Відень, Женеву, Монпеліє. Як сон пролетіли три дні чарівної подорожі через Альпи, і старовинне Монпеліє прийняло нас у своє лоно. Скоро знайшли 2 кімнатки, дівчата вступили до університету, почалося в них студентське життя.

Я гляділа Юрка і придивлялась до загального французького життя. Ми опинилися на території Провансу саме в часи розквіту його сепаратизму. Існувало товариство Les Filibres, що плекало провансальську мову, літературу, видавало Revue Filibre, присвячену етнографії й фолькльору Провансу. Містраль був у зеніті своєї слави, Обанель теж. Я захоплювалась цим близьким моєму серцю національним рухом, написала про нього статтю, захоплювалась поемою Містраля Mireille і з Юрком побувала в головних місцевостях Провансу — в Авіньйоні, в Арлі. Це останнє місто справило на мене особливо велике вражіння своїми римськими руїнами; дуже добре вдержаний амфітеатр, що в ньому під голим небом виставляли Кармен, — старовинний собор — все це повне такої величньої античної краси та ще під цим безхмарним південним небом! А перед цими памятниками давноминулого похожали красуні-арлезіянки в своїх національних убраннях.

Літом ми їздили купатися в морі, в Палавас — пів години їзди залізницею від Монпеліє. Студенти ходили в екскурсії на S. Loup та інші вершини Малих Альпів (Les Alpines). В цей приїзд до Монпеліє я вперше виступила з публичною промовою про Україну. Філібри влаштували свято на честь Містраля, наші студенти і я дістали квітки. Юрка так гарно вдягли в українське вбрання, що навіть сам Містраль звернув на нього увагу. Я сказала йому привітання від українських прихильників, розказала, під яким суворим режімом живе Україна і як їй тяжко розвивати свою національну культуру. Проголосили тост за розвій України, і тут ті самі питання, що їх я і двадцять літ пізніше завжди чую на всіх європейських зборах: L'Ukraine — quel est се pays? Quel est се peuple? Потім все це було описане в часописах, і Юрко, і моя промова про Україну, і я послала ці часописи Олександрові, як найкращий трофей моєї першої спроби ширити знання про Україну в Европі.

Але ця екскурсія мало не закінчилась трагедією. Моя дочка з іншими студентками полізла по скелях, що обступають долину, десь поховзнулась і впала в провалля, на щастя неглибоке. Студенти підняли її непритомну, всі гості кинулись туди, я памятаю як мені назустріч товстий професор літератури ніс мою Любу. Віднесли її просто в шпиталь і зараз же їй там зробили перевязку. В неї була глибоко поранена ліва брова, лікар продезинфікував рану, зашив і завязав цілу голову. Ми рушили першим потягом додому в Монпеліє. Треба було бачити якою увагою і співчуттям оточило мою дочку все це миле південне громадянство, — професори Пеліссіє і др. Всі сіли в наш вагон, жартували, розважали поранену, що вже весело сміялася. Але прийшлося кілька день носити перевязку та ходити до лікаря.

Студенство з Росії в Монпеліє жило спільним життям, не поділяючись на українців та на росіян. Багато було жидівських дівчат із Одеси, також дочка Комарова. Часто влаштовували концерти чи то на користь студентів, чи то на російських політичних вязнів, і гроші посилали або в Київ, або в інші міста. На концертах виступали переважно українки, особливо Галя Щасна, киянка, пізніше жінка Іллі Саца. Вона завжди й організувала ці концерти і сама співала. В неї було дуже приємне меццо-сопрано, дуже гарно виходили дуети моєї дочки з нею. Хор був мішаний і чоловічий; співали в ньому і болгари і українці, співали народні пісні всіх словянських народів. Французам дуже подобались ці концерти. Була студенська їдальня, але не дуже процвітала.

Тоді у Франції лише зароджувалась думка про народні університети. Професори організували в Монпеліє курси для робітників, і наші студентки вважали за свій обовязок підтримувати все, що робилось для робітників; це був ще молодий соціялізм. Ми всі з ентузіязмом вітали Жореса, коли він приїздив до Монпеліє, і бельгійського відомого соціяліста Вандервельде. Коли кінчався виклад, всі бігли в спеціяльну реставрацію-бар, де братались із робітниками, і все тут здавалось рідним. А коли на свята місцева орхестра грала марселієзу, всі брали участь у маніфестації і всі ми тоді думали: »Господи, якби ж то так і в нас!«. Сумні вертались в свої студенські кімнати і до болю хотілося кинути науку, вернутись додому, страждати і битись знову в залізних ланцюгах царського режіму.

А в вікна йшли з садів чудові пахощі рож, цвітучого винограду, цвітучих маслин, оливкових дерев, розкішний південь наче заспокоював наші болі своєю чарівною красою. Тепло, повно квітів! Нікуди правди діти, скільки разів наші студентки та студенти-французи крали ці квіти вночі з тих розкішних садків! Були й такі студентки, що цілком акліматизувалися у Франції, виходили заміж за французів. Французи, і професори, і студенти, добре ставилися до наших студенток і відзначали їхню працьовитість. Казали: »Якщо ви ввечорі пізно, коли все місто спить, побачите освітлене вікно, то будьте певні, що то вчиться руська студентка«. Студенти, хоч спочатку, коли зявились наші студентки, і сіпали їх за коси, але потім ставали гарними товаришами, допомагали їм у студіях, — бо поганенька підготовка наших жіночих ґімназій дуже утруднювала нашим студенткам студії на медичному факультеті. Одна з студенток була на правничому факультеті, виявляла великі здібности, і ми всі нею пишалися.

Як почались вакації, і південне сонце запекло вже не жартами, всі розлетілись, хто куди міг. Ми для ощадности поїхали на 2 місяці над Женевське озеро. В селі Анієр мали одну кімнатку і обід у простого селянина, та невеличку терасу над самим озером. Було дешево, гарно й затишно. Я, як завжди, мала якусь платну літературну працю, і раділа, що могла спокійно писати. Люба їздила з товаришами по озері і студіювала хемію, з якої на іспиті провалилась. Малий Юрко після операції грижі, що йому зробив у Монпеліє дуже гарний хірург, набирав сил і знання французької мови, граючись із дітьми господині.

А Олександер Ол. з захопленням писав про своє нове життя в Полтаві, про нові, цілком українські типи дідичів, що їх йому доводилося спостерігати. Він їздив до родича Гоголя, члена повітової полтавської управи. Там була така бабуся, що ще памятала М. В. Гоголя. Хотілося вже додому, вакації кінчались, я вже знала життя в Монпеліє, і Люба там себе почувала, наче в рідному оточенні. Ми розлучались не без суму. Перед від'їздом разом оглянули Шільйон на протилежному березі озера, і вона подалась на південь, а я з Юрком — на північ. В Базелі оглядали твори Бекліна, Дюрера, — і далі, не зупиняючись, через Київ у Полтаву.

Там Олександер Ол. і Міша вже обжили гарненький будинок у садку проти земської управи. Тут мене вже чекали, щоб організувати дитячий садок — назбиралось дітей душ 10, такого самого віку, як мій Юрко:

Михайло Русів.

діти Падалки, лікаря Волкенштейна та інш. Поділили їх на 2 групи, я навчала ріжних наук, Олександер Ол. учив співати, хтось іще приходив з ними малювати. Син поїхав до Харкова на 2-ий курс в університет.

Олександер Ол. захоплений був статистикою, як і всі його помішники — Рклицький, Падалка, Ротмістров та інш. Полтава тих років жила досить інтенсивним культурним життям. Зорганізовано історично-етноґрафічний музей і провадила його цілком віддана справі людина. Влаштовано »Гоголівський дім« з читальнею й книгарнею. В усі ці організації статистики вносили багато українського, і все культурне життя Полтави почало закрашуватися українською ідеєю. У нас часто збирались, — співали, звісно, українських пісень. Дехто (Рклицький) висловлювали свої вражіння про полтавське українське життя і в друку, чи то в формі белетристичних творів, чи то в формі економічного допису. Тоді проведено щойно залізницю Київ-Полтава, і таким чином маленька патріярхальна Полтава безпосередньо звязалася з двома українськими університетами. Стало наїздити більше молоді, що приносила нові політичні течії, і саме Міша, Мартос, Муха (Антонович Дмитро), Олександер Коваленко зорганізували першу активну політичну українську партію, не на еміґрації, а на терені України. Звичайно, їм не пощастило довго пропаґувати своїх думок — програми партії Р. У. П. (Революційної Української Партії^[1]). В харківському університеті повстали студенські розрухи (лютий 1901). Укр. студенти маніфестували на вулицях, співали укр. пісень і в своїх вимогах, крім загально-студенських справ, торкались і національних. Мішу вислали з Харкова в Полтаву, але в Полтаві його знову арештували. Підчас трусу він необережно сховав у чобіт ріжні компромітуючі його папери, листи з Галичини, тощо: його роздягли, все знайшли й заарештували. Почалась нова ера — арешти сина.

Але не минало й мене. Правда, я в ніщо не була замішана, але мене тягали на допити, при чім жандарський капітан поводився зо мною так грубо, що я мусіла подати скаргу прокуророві. Після одного з цих допитів мене арештували там таки в жандарській управі і без жадного обвинувачення відвезли в тюрму. Ту саму, де сидів мій бідний любий Міша! Про його увільнення я вже мала обіцянку прокурора. І ось я в брудній, противній камері, а там мій маленький Юрко тимчасово у моєї чернигівської землячки Анни Володимирівни, жінки Флегонда Щихуцького. Як же він буде далі без мами? Звичайно, знову Божим післанцем прилетіла Зіна Ліндфорс. Тяжко самій сидіти в тюрмі, але в сто раз тяжче переживати арешт дорогих рідних. Думка, що Міша тут, за кілька сяжнів сидить у такій самій неволі, була нестерпна.

На щастя ці тортури тривали недовго, за два тижні нас обох випустили з тюрми. — Мішу ранком, а мене того самого дня ввечері. І мене і Мішу випустили під »гласний надзор«, з забороною куди б то не було виїздити з Полтави. Для мене це була дрібниця, а для Міші це виключало змогу вчитись далі в університеті! Арешт нас обох викликав у Полтаві велике заворушення і не мало пошкодив Олександрові в його земській службі. Порушена була й тиха втіха дитячого садку. Якось ніяково було скликати знов дітей і виявляти цим певну обєднаність між батьками, бо на ті часи це вже було »таємне товариство«.

Перебило це й наші невинні журфікси, що на них збирались статистики, красуня Волкенштейн, жінка найпопулярнішого в Полтаві лікаря, Щихуцька, студенти-товариші Міші, між іншими і Симон Петлюра, — тоді ще студент духовної семинарії і вже завзятий українець. У розмовах та співах так гарно проходили ці товариські збори^[2]. Одного разу був запрошений до нас милий Володимир Галактіонович Короленко і його просили щиро висловитися, як він ставиться до національного питання взагалі та до українського зокрема. Він сказав майже те, що і в пресі говорив нераз. Не розуміє шовінізму, вважає потрібним тісніше обєднання культурних верстов України і Росії. Памятаю, що його промова дуже не сподобалась молоді, і Міша, що вмів прилюдно добре говорити, дуже сміливо й розумно доводив цьому божку полтавського російського громадянства хибність та несправедливість деяких його «поглядів.

У Короленка теж бували журфікси. У нього збиралась уся російська інтелігенція і т. зв. »малороси«, що не знали, до кого певніше пристати. На цих журфіксах подавали ріжні новини з Петербургу, як літературні, так і політичні, читали листи з ріжних далеких місць заслання, конспіративно збирали гроші на арештованих та на нелєґальну літературу і т. ін. Взагалі це було »вогнище«, так само, як і помешкання Русових, хоч оточення в Короленка було більше родинне. Він жив із своєю жінкою, двома дочками-підлітками, ґімназистками, та дуже милою тіткою, полькою з походження, дуже щирою та чулою людиною.

Великою втіхою було ще для нас відвідувати Опанаса Рудченка, що писав під псевдонімом Мирний. Він мешкав на тихій, віддаленій від центру міста вулиці в своєму власному домі. Жінка його була німкиня, і уся атмосфера в хаті, всі три хлопчики-гімназисти в хатніх коротких курточках — все мало на собі характер порядку і певности. Затишно було в їдальні з лямпою під зеленим абажуром слухати оповідання Опанаса Яковича. Він служив у казенній палаті, і мав дуже мало вільного часу для своєї улюбленої літературної праці. Саме тоді він був захоплений перекладом Гайавати. Був страшенне скромний, але видно було, як йому приємно, що нам подобається його переклад. А що Опанас Як. не був певний у своєму знанні англійської мови, то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись із таким талановитим українським романістом. Він взяв із собою англійський текст поеми Лонґфелло і уважливо слухав переклад у мистецькому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка. Але крім похвали не прийшлося йому чути нічого, хіба дві-три поправки в перекладах індіанських виразів.

В Полтаві я познайомилась з одною дуже оригінальною жінкою. Вбиралась вона майже зовсім по чоловічому, мала коротке волосся, заміж і не думала виходити, маючи вже біля 40 літ. У неї був маєток недалеко від Полтави. Жила вона в гарному будинку сама з товаришкою, що з нею не розлучалася вже кілька літ. Нас зблизила справа народньої освіти. Та панна давно мала в своєму селі школу і їй хотілося зорганізувати там навчання як-найкраще. Я запропонувала їй для її народньої бібліотеки українські книжки і — як це типово для полтавської абориґентки російської культури — вона вагалась. Кілька разів підкреслювала, щоб я вибрала для неї що є найкращого. У неї все був якийсь сумнів — чи воно справді добре буде, коли народ читатиме книжки своєю мовою. Це була якась мішанина толстовства й европеїзму. Вона високо ставила морально-філософічні погляди Толстого, додержувалася його демократизму в житті, сама плекала свій сад із різноманітними рожами і деревами всяких пород. Особливо гарний був рожевий явір коло самісінького ґанку. З другого боку вона відзначалася дуже широкою освітою і тонким розумінням краси і мистецтва, довго жила за кордоном і була правдивою европейкою у своїх поглядах і нахилах. Правдива чужинка з цим неясним толстовством у центрі Полтавщини, без знання української мови і дійсних потреб того народу, серед якого вона жила!

Зовсім інше вражіння справляла родина Беренштамів, що мала маленький хутір в Миргородському повіті над тихою річкою Пслом з прозорою, дуже здоровою водою. У невеличкому домі лунала українська мова, на полицях та в шафах майже виключно книжки або українські, або про Україну, теми розмов майже виключно політично-національні, відносини з населенням сердешні, а разом з тим нічого з ним спільного: почувалося, що Беренштами, з усією їхньою культурою, з їхнім щирим патріотизмом зовсім чужі цьому народові, що приносить їм яйця, молоко, чує їхню українську балачку і підозріло ставиться до них. Щось здається йому тут непевне, і робить він всякі пакости — кому? Своїм щирим друзям. За що?

Бачила ще й третю родину землевласників на Полтавщині, родину Янушкевичів. Це бувший репетитор мого Міші, колись талановитий меткий студент харківського університету. Одружився з дочкою видатного земського діяча Зеленського, і почав хазяйнувати. У Зеленських боргів було — й не злічить. Молодий зять-природник повів так гарно господарство, що за кілька літ виплатив усі борги, і мав такий добрий зиск, що міг жити з родиною не без комфорту і навіть придбати собі велику бібліотеку. Цілий день він був на полі, сам кермував всіма галузями господарства. Я чула, як він з робітниками весь час балакав по українському, але як же він і лаявся, які »слівця«! Жінка, бувша аристократка, красуня, тепер господарювала, знала всіх чисто бабів на селі, могла цілими годинами балакати з ними, покумалася мало не з цілим селом, і справді була тісно звязана з населенням, була природньо своя серед нього.

Тяжко було колись розвязати це питання — як, з чим найкраще можна підійти найближче до селян — чи з ідеями, чи через благодійність, чи з практичним авторитетом?

1. Ідея Р. У. П. справді зародилася в Полтаві. Ініціатором був син авторки — Михайло Русів. Орґанізаційно оформилася ця ідея в Харкові, в лютому 1900 р., при участи: M. Русова, Д. Антоновича, Б. Камінського, Ол. Коваленка і Л. Мацієвича. По заснованні Р. У. П. до неї пристала майже вся національно свідома українська студентська молодь. Р. У. П. розвинула живу видавничу, орґанізаційну і аґітаційну діяльність і була поважним чинником революційного руху на Україні, змінивши в 1905 р. назву на Українську соціяль-демократичну партію, що існує й досі. — Ред.
2. На кожних наших допитах жандарі нам ставили в обвинувачення, що у нас завжди і скрізь бувало так багато людей і коли ми їм казали, що людей приваблювали співи Олександра, взагалі музика в нашій хаті, вони ніколи не хотіли вірити цьому.