Середъ выноградаривъ пивденнои Франціи
Середъ выноградаривъ пивденнои Франціи С.-Петербургъ: Благотворительное общество изданія общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ, 1905 |
|
Въ темнимъ лысти померанци
Свитять золотомъ червонымъ,
А олывкы кучеряви
Срибломъ крыють вси левады.
Горы наче лынуть въ небо
Чыстымъ, лехкымъ везерункомъ…
(зъ Леси Украинкы).
Несподивано доля занесла мене въ чужый край: сестра моя такъ заслабла, саме въ осены, що нашъ старый ликарь, якый всихъ насъ килька разивъ вызволявъ видъ усякыхъ хворобъ, теперъ заборонывъ намъ и думаты про яки-небудь ликы: прыходылось зовсимъ зминыты свои замиры и тикаты видъ нашои лютои зимы, кыдаты працю та на пивденному сонечку здобуваты новыхъ сылъ за-для жыття. Сестра боялася йихаты сама, прыйшлось рушаты намъ у двохъ. На швыдку руку зибралысь мы зъ сестрою и въ Кыиви силы на скорый потягъ, що мовъ скаженый мчавъ насъ усе на захидъ, черезъ ридну нашу закордонну Галычыну, черезъ усю Австро-угорьску землю, черезъ славну своимы горамы Швейцарію, ажъ до Французькои республиканськои стороны[1].
На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Франція.
На пъятый день нашои подорожи вранци здалека заблысло у викно нашого вагону пивденне море Середземне[2], а навкругы простяглысь ривни ланы французькои пивденнои краины — Провансу. Си ланы не були схожи на наши степы, що хвылюються жытомъ та пшеныцею безъ краю, наче те море. Передъ намы вымальовувалысь невелычки жовтозелени шматочкы, якъ наши горо́ды завбильшкы. Засіяни воны були горохомъ, квасолею, тымофіевкою та кашкою, а чымъ дали йихалы мы на пивдень, тымъ бильше попадавсь намъ зеленый выноградъ, и його шыроке гарне лыстя вылыскувало на невысокыхъ жердкахъ. Середъ сіеи зелени навкругы мрилы червони стрихы зъ черепыць на билыхъ або жовтыхъ камъяныхъ хатахъ, що розкыдани булы хуторамы, мовъ посіяни макивкы.
На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Высоки струнки кыпарысы оступылы си хаткы и простягалы ривно вгору свои темни гилькы. Помижъ хуторамы розбигалысь на вси боки шыроки шляхы, добре выстелени каминнямъ. По ныхъ годовани кони, прыкрашени червонымы та голубымы стричкамы и дзвинкамы, запряжени по одному, або по двое, трое, по чотыры одынъ за другымъ у велыки возы на двохъ колесахъ, везлы здоровенни барыла, высоко намощени на тыхъ возахъ. Назустричъ намъ подыхавъ ласкавый витеръ з-надъ моря, а позаду одходылы въ далечинь лехкымы тоненькымы шнурамы останни выступы Альпійськыхъ гиръ; хмары оповывалы ихъ верхы, и перши промини сонця рожевымы и золотымы барвамы закрасылы и си хмары, и весели ланы зъ билымы хуторамы, и тилькы де-не-де на горахъ простяглысь сутинкы и темнымы смугамы сынилы гаи. Гарно було скризь, и не здывувало насъ, колы одынъ зъ французивъ, що сыдивъ биля насъ коло викна, такъ згорда сказавъ намъ, вказуючы рукою у викно: „Отсе-жъ нашъ ридный Провансъ“. И почавъ росказуваты про сю незнайому для насъ землю.
— Увесь Провансъ невелычкый, не бильшъ одной-двохъ вашыхъ губерній. Зъ пивденного боку його облягло море, а зъ пивночы його обступылы горы Альпыны, якъ ихъ тута ласкаво прозывають. На захидъ до нього пидступають други французьки горы — Севенны, не выщи 4 верстъ. Зъ ныхъ цилый рикъ дме на Провансъ могутный свижый витеръ, такъ званый мистраль“;На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Севенны.
винъ жене вси хмары з-надъ Провансу, черезъ що тамъ таке чисте небо блакитне, трохы не весь часъ. Зъ Альпъ бижыть глыбока та шырока ричка Рона зъ своею ридною сестрою Дюрансою. Почынаеться Рона въ холодныхъ ледовняхъ Альпійськыхъ, въ Швейцаріи, перебигае Женевське озеро и зъ його выходыть вже велыкою ричкою. Мовъ гадюка въеться вона помижъ высокымы скелямы — зъ ливого боку Альпійськыхъ гиръ, а зъ правого гиръ Юра. На гряныци Франціи та Швейцаріи, коло Бельгарда, Рона чудовымъ водоспадомъ перескакуе зъ однои камъянои скели на другу, и тутъ іи водою корыстуеться багато фабрыкъ и заводивъ. Дали до неи злывають свои воды де-килькы горныхъ прытокивъ и розлываються чудовымъ озеромъ Бурже; писля сього озера Рона вже простуе все на пивдень до самого моря. На іи берези стоить стародавне промыслове мисто Ліонъ зъ несчысленнымы шовковими ткальнями. Нижче до Роны прыносыть свои воды Сона, и Рона, мицна та повноводна, бижыть мовъ „лютый быкъ“, якъ тутъ кажуть, а коло гарного стародавнього миста Авиньона зъ ливого боку ричка Дюрансъ, мовъ ридна сестра, обіймае Рону своимы холоднымы хвылямы. Вона бижыть страшенно швидко — по 350 метривъ[3] въ одну секунду. Сердыта доня высокыхъ Альпъ — вона занадто быстра та бурхлыва, щобъ носыты на соби яки-небудь судна. Але въ де-якыхъ мисцяхъ люде спыняють іи горди хвыли, одводять ихъ греблямы у каналы, и корыстуються водою для своихъ ланивъ, бо хвыли Дюрансы полышають багато дуже корыстного намулу, черезъ що си ланы дають дуже багати врожаи. По другыхъ мисцяхъ Дюранса зовсимъ ховаеться у нетри пидъ велыкымы каминнямы, а звидты бижыть просто до Роны. Ныжче Дюрансы Рона тече вже куды тыхше и розлываеться по долыни ситчанымы гирлами ажъ до самисинького моря. Колысь тутъ по всьому ливому берези була безводна камъяна пустыня, такъ звана Кро, де ридко можна було побачыты яку оселю, и тилькы невелычки отары овець щыпалы бидну жорстку траву пидъ доглядомъ своихъ чабанивъ. Теперъ цила ся, колысь безводна, пустыня переризана ривчакамы, по якыхъ проведена вода зъ гирлъ и вся пустиня квитчаеться теперъ садамы-выноградамы; по мижъ нымы мріють били та червони хаткы, розкыдани хуторамы. Такъ само оброблена и сами гирла Роны, що колысь лежалы болотянымы пусткамы, по якыхъ блукалы тилькы дыки коровы, быкы и табуны билыхъ коней середъ заросливъ очерету, лозы, тамарыску (божого дерева) та сриблястыхъ тополивъ. Гирла Роны, добигаючы до моря, вымальовують собою трьохрогу дельту, що такъ зветься тому, що дуже нагадуе грецьку литеру Δ. Середъ сихъ гирлъ и розлягалось вохке болото Комаргъ. Весною и в-осены усе воно вкривалося птаствомъ, що передыхало тутечки, перелитаючы въ ирій и вертаючысь зъ нього.
Селытыся на Комарзи люде боялыся, бо тамъ було дуже вохке та нездорове повитря. Але гарна канализація[4], невтомна гуртова праця та урядови гроши зминылы все се, и теперъ Кро и Комаргъ личаться найкращымы плодючымы землямы, що дають велыки врожаи вынограду и травы. Быстри хвыли Роны несуть за собою дуже багато земли та писку, такъ що коло устья що року выкыдаеться дуже багато того нанесеного намулу. Прыйшлось навить копаты велыкый глыбокый каналъ, щобъ корабли малы спроможнисть зъ моря простуваты въ Рону. На схидъ видъ Роны — навпакы, ани писку ани милководдя немае, берегъ стоить высокый, камъяный, зъ темнымы скелямы и прозорымы выризнымы сагамы, и весь мовъ виночкомъ оточеный маленькими островцямы. По скеляхъ въеться пахучый чебрець и жовтый дрокъ, по-надъ сагамы — рожевый лавръ; запашный миртъ и тамарыскъ мовчкы прыслухаються, якъ море коло ныхъ тыхенько говорыть зъ каминцямы; а дали вгору высоки кыпарысы мишають свои темни гылля зъ срибнымы маслынамы. Тутъ жывуть рыбалкы, все гарни огрядни люде; воны одягаються въ голуби сорочкы, коротки штаны, лито и зиму ходять зъ голымы ногамы, въ червоныхъ шапкахъ, мовъ торбынкахъ. Жадного гудзыка нема въ ихъ одежи, усе на завъязкахъ, щобъ не чиплялось за неводы. Ихъ рыбальство часто дае имъ велыку корысть, колы море одкрые имъ свои скарбы.
На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Кыпарысъ.
Тутъ гуляють цили зграи тунцивъ, макрели, скумбріи, камбалы, сардынкы выловлюються миліонамы. Въ прозорыхъ водахъ туляться до каминня губкы и корали, колючи ижакы непорушно сыдять на скеляхъ, страшни висьмоногы простягають свои довги висимъ пазуривъ, и навить акулы[5], метривъ въ 4– 5 завдовшкы, де-колы выставляють зъ воды свои ненажерлыви морды, на страхъ необережному рыбалци. И по-надъ усимы скарбамы симы — чудове сыне море то ласкаво пестыться въ тыхыхъ сагахъ, то мовъ скажене розвертаеться и бъеться середъ скель, жене страшни высоки хвыли, топыть човны, сыротыть рыбальскыхъ дитокъ. А трохы дали на схидъ, по-за французькымъ военнымъ портомъ Тулономъ и торговою прыстаню Марселемъ, горы помалу видходять видъ моря и помижъ горамы та моремъ тягнеться чудова долына, такъ звана Ривьера, ажъ до самисинькои Генуи, италійського миста. Тутъ у захысти ніяки холодни витры не займають пышну краину, и квитчаеться вона, не знаючы ни зимы, ни осены.
Тымъ то сюды и прыиздять хвори на груды зъ усього свиту и здоровишають тута на гарячому пивденному сонци, на здоровому морському повитри. По той бикъ Роны на схидъ лежыть вже не Провансъ, а ридный йому, тежъ пивденный край Франціи, — Лангедокъ зъ велыкымъ пышнымъ мистомъ Тулуза, де колысь перебувавъ пышный двиръ короля пивденнои Франціи. Винъ тежъ захыщеный видъ пивничного витру другымы горамы — Севеннамы. Зъ ныхъ бижать у море невелычки коротки ричкы, що наповнюються тилькы тоди, якъ снигъ на Севеннахъ весною ростае: Одъ, Ира, Лезъ та други. Беригъ моря по сыхъ мистахъ ривный, нызькый, зъ глыбоко вризанымы у суходилъ сагамы, зъ велыкымы спокійнымы лагунамы, — озерамы, яки отдиляе видъ моря той писокъ, що наносять ричкы. Найбильше зъ усихъ озеръ — лагуна То — 14 верстъ, коло прыстани Сетъ: зъ озера выпарюють соли ажъ 50 000 пудивъ, а рыбы та ракивъ зъ нього выловлюють бильшъ якъ на 600 000 рубливъ. По де-якыхъ мисцяхъ трапляються вже погасли вулканы, — и на берези моря, и на згиръяхъ, що простягаються ажъ до Пыренейськыхъ гиръ на Пыренейськимъ пивострови.
Отакий то нашъ чудовый роскишный край, усимъ багатый и до чужынцивъ дуже ласкавий. Жывить-же у насъ, панночкы, та здоровъя набирайтеся, — закинчывъ нашъ сусидъ свое довге оповіщання.
— Отсе вже и наше любе мисто Монпелье. Тутъ вамъ, здаеться, треба вставати.
Винъ знявъ брыля и одійшовъ у другий кинець вагону. Нашъ потягъ, подавшы гучный свыстокъ, зупынывся на вокзали у Монпелье.
Черезъ два тыжни писля сього наша хазяйка, що вынаймала намъ невелычкый покій, чыстенькый и гарно уставленый, и давала намъ обидъ и вечерю, прынесла намъ на снидання каву и весело забалакала до насъ своею спивучою швыдкою французькою мовою:
— Прыйдеться мени завтра васъ покынуты, мои люби панночкы, не знаю вже, хто зварыть вамъ каву и обидъ. У насъ почынаються выноградни жныва; завтра ранкомъ-рано мы вси поидемо на село выноградъ ризаты. Весело буде… Знаете, чы не поихалы бъ и вы зъ намы! — скрыкнула вона та ажъ пидскочыла, такъ зрадила сама своій выгадци.
— Куды се? — запытала здывовано моя сестра.
— Та на село до нашыхъ старыхъ батькивъ; воны-жъ увесь рикъ жывуть сами, а мы до ныхъ на выноградни жныва та на Риздво завше прыиздымо.
— Справди, воно-бъ цикаво було подывытысь, якъ тутъ люде на сели жывуть, — обернулась до мене сестра, — але чы не будемъ мы перебываты ихній праци.
— Вы не знаете нашыхъ порядкивъ, — зацокотила хазяйка: — хиба-жъ то въ насъ така безупынна праця! Воно жъ въ насъ, якъ свято ведеться: скризь спивы, регитъ, танци, гоминъ. Людей-людей! вси ради-весели, працюють, пъють, гуляють. Вы, мабуть, николы ще не бачылы выноградныхъ жнывъ? Отъ йидьмо зъ намы, такъ побачыте.
За обидомъ насъ дуже вмовлявъ чоловикъ нашои хазяйки, молодый, чорнявый, меткый.
— Не бійтесь, — казавъ винъ, жартуючы, — наши селяне вміють шануваты чужынцивъ.
Дуже намъ кортило побачыты цикаве свято выноградаривъ, и мы умовылысь, що прыидемо до ныхъ не разомъ зъ имы, а въ недилю, черезъ два дни, зализныцею. Такъ на тому и стало, а на другый день ранкомъ вся симъя нашыхъ хазяивъ рушыла зъ дому. Выведено було зъ стайни, що мистылася у тому-жъ такы будынкови пидъ нашымы хатамы, невелычкого ослыка, запряжено його въ невелычкый визъ на двохъ колесахъ, и весели поихалы чоловикъ та жинка и двойко гарненькыхъ дитокъ. Хазяйка ще разъ запросыла насъ до себе, и мы зъ сестрою зисталыся сами на весь димъ и ждалы-дожыдалы, щобъ скоришъ скинчылася пъятныця, пройшла субота и настала недиля.
У недилю мы рушылы зъ ранишнимъ потягомъ. Стоялы чудови дни кинця жовтня. По обыдви стороны зализныци генъ-генъ розбигалысь выноградныкы, и одъ верху ажъ до долу на кущахъ з-за шырокого выризного лыстя выступалы повни кетягы темныхъ и золотыхъ ягидъ. Дарма що була недиля, люде не гулялы, и по садахъ скризь робота йшла: одни ризалы кытыци велыкымы ножыцямы у кошыкы, други зносылы ти коши на велыки довги гарбы. Шляхамы було тежъ повно людей и пишыхъ и возами: вси, гарно по святочному повбирани, поспишалы до знайомыхъ выноградаривъ, щобъ спробуваты свижого, тилькы що выдавленого вына, покоштуваты солодкыхъ смашныхъ ягидъ.
На третій станціи видъ Монпелье мы злизлы зъ потяга и зразу побачылы нашого чорнобрового хазяина, Петра Лубе: його темни веселиНа місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
очи всмихалыся намъ з-пидъ чорныхъ кучеривъ, що выбывалысь з-пидъ одсунутого зъ лоба назадъ брыля. Пидъ чорнымы блыскучымы вусамы пахтила коротенька люлька зъ гиркымъ простымъ тютюномъ. Винъ прыихавъ за намы своимъ маленькымъ возкомъ, бо село було за два километры (або дви верствы). Мы гарненько вмостылыся на вози, Петро ляснувъ довгою пугою, и маленькый але бадьорый вислючокъ затупотивъ дрибнымы нижкамы, и мы покотылы швыдко по ривному билому шоссе. Намъ зразу стало якось такъ весело. Навкругы простелывся такый чудовый краевыдъ. Скризь середъ вынограду мрилы фермы зъ червонымы стрихамы на высокыхъ хатахъ, кругомъ пообсажуваныхъ темнымы кыпарысамы, та срибнымы маслынамы; трохы не коло кожного дому булы невелыки водокачкы, щобъ полываты выноградни сады и горо́ды зъ высокымы стеблямы и товстымы качанамы капусты. Праворучъ ховалысь у хмарахъ далеки Севенськи взгирря, а навпроты насъ у далечыни выблыскувало сыне море, залыте соняшнымъ проминнямъ, и маячылы били витрыла рыбалокъ, наче шыроки крыла велыкыхъ птахивъ. Тепло, ясно, прозоро було навкругы.
— Осьдечкы и нашъ Белларгъ! — промовывъ Петро, и мы въихалы въ село. Мій Боже мылый! Якъ воно мало було похоже на наши украинськи села! Камъяни будынкы, наче у насъ по велыкыхъ мистахъ, простяглысь зъ двохъ сторинъ добре встеленыхъ каминнямъ вулиць; люде йшлы и йихалы возамы, каретамы, велосипедамы, моторамы. На довгыхъ возахъ, запряженыхъ по 5–6 коней, одынъ за другымъ, везлы по 10–14 барылъ. На коняхъ и на брыляхъ погонычивъ усюды выноградни лыстя. Посередъ села майданъ зъ велыкымъ водограемъ коло водопровода; тамъ було весело: цила юрба дивчатъ наповняла водою свои велыки глекы, хлопци, стоячы на велыкій бочци, налывалы въ неи воду. На земли скризь накыдано було вынограднои жмухы, кожуры зъ вынограду, всюды пахло выномъ, наче въ льоху або въ шынку. Уси кганкы булы заквитчани выноградною лозою.
На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Провансальска дивчына.
Промынулы мы зъ паномъ Лубе велыки гарни будынкы — сильску розправу (або мерію, по ихнему, — видъ слова меръ, якъ у ныхъ зветься управытель села, або голова) и школу, навпроты невелычкои, старенькои камъянои церквы зъ гострымъ шпылемъ и гостро повыризуванымы викнамы; тутъ Лубе завернувъ у невелычку вулыцю и зупынывся. До насъ пидскочылы маленьки дочкы Лубе и його жинка, — наша хазяйка.
— Чого се такъ пизно? мы васъ чекалы зъ першымъ потягомъ, — забалакала вона и запросыла насъ до хаты.
Чуднымъ здавався намъ зпочатку будынокъ старыхъ Лубе: знизу въ першому поверси, була всього одна хата — кухня и йидальня, а рядомъ стайня за-для ослика и козы; тамъ-же стоявъ и визъ. На другый поверхъ велы сходци, и тамъ була довга, не дуже высока, але свитла хата, де спала вся родына на шырокыхъ высокыхъ лижкахъ зъ билымы подушкамы, и билоснижнымы укрываламы та зависамы. А коло сього покою була комора, де складалы все збижжа. Скризь було дуже чысто, гарно повбырано. По стинахъ булы розвишани малюнкы, въ йидальни цокавъ стародавній годынныкъ, стояла канапка, стилъ изъ стильцямы, невеличка шафа зъ начыннямъ. Коло плыты поралась нызенька пидстаркувата маты пани Лубе, зъ чудовымъ билымъ волоссямъ, гарно позачисуванымъ.
— А старый нашъ, — сказала молоденька Лубе про свого батька, такъ такы и живе на своимъ выноградныку, и насъ туды дожыдае. Поснидайте трохы та й поидьмо до нього.
Старенька пани поставыла тымъ часомъ на столи дви велыки кругли чашки кави зъ молокомъ, сыру, сардынъ и билого хлиба, а дивчатка прынеслы повный кошикъ чудового золотого винограду. Диткы щебеталы коло насъ, показувалы намъ кролыкивъ, що жылы у ныхъ у стайни; стара зняла клитку з-надъ викна зъ папугою, и росказувала, що сю пташыну привизъ іи молодшый сынъ, мореходець, що плавае на одному торговельному судни по далекыхъ краинахъ. Вона витала насъ такъ сердечно, такъ щыро, що намъ здавалось, нибы мы загостылы не до чужыхъ зовсимъ незнайомыхъ людей, а до ридныхъ або до прыятеливъ…
Стари Лубе булы зроду селяне въ Белларзи, а сынъ ихъ бувъ шевцемъ. Винъ учывся въ школи одъ 7 до 15 рокивъ, потимъ навчывся свойому реместву и працювавъ у Монпелье. Тамъ оженывся и жывъ соби потроху. А стари зароблялы на сели выноградарствомъ и городыною. Жылы не погано, було що й на стилъ податы, що и до скрыни сховаты.
Покы мы трошкы пидъилы — все було таке смашне, — прыйшовъ и Петро Лубе, и мы вси цилою кумпаніею потяглы на «выноградъ старого», якъ воны казалы. Веселе сонечко ласкаво свитыло зъ высокого темноблакытного неба, и все наче всмихалося навкругы до насъ. Весели люде гулялы на вулыцяхъ, скризь лунавъ регитъ, спивы, балачкы.
— А въ насъ теперъ, — сказала мени сестра, — мабуть и ожеледь и мряка, осинній витеръ жене по небу довги сумни хмары, и люде сумни та невесели поспишають зъ голого поля до нетопленои хати… — Я побачыла сльозы въ глыбыни ласкавыхъ очей моеи слабои сестры.
Лубе по дорози заводывъ насъ у садъ одного зъ найзаможнійшыхъ хазяинивъ села.
— Вы не знаете, мабуть, — росказувалы намъ наши знайоми, — що Провансъ нашъ выготовлюе ажъ 75 милліонивъ видеръ вына, се-б-то пъяту частыну всього вына, що выробляеться у Франціи. Земля наша, якъ бачыте, голисинька червона глына; нищо вона такъ гарно не родыть, якъ выноградну лозу, але и працюваты надъ нею треба чымало. Зъ невелычкого шматка земли въ 1 гектаръ[6], добрый хазяинъ выбере 350 видеръ. Звисно, якъ його заразъ тутъ и продають, то за одно видро не визмешъ бильшъ якъ 3–4 руб.; въ насъ выно дешеве, а якъ одправыты туды дали, то воно куды выгиднишъ буде.
— А вже жъ, — казавъ дали другый хазяинъ, — я маю всього 2 гектары кгрунту, и николы не визьму зъ нього меньшъ якъ 1300 карбованцивъ за рикъ, а то и бильше. Ваши хлиборобы хочъ литомъ и дуже працюють, за те зимою, мабуть, имъ ничого робити, а намъ, выноградарямъ, увесь рикъ робота. Треба дуже глыбоко выкопаты землю; а засадывшы лозою, не одынъ разъ на рикъ сапуемо, выполюемо, пидвъязуемо до жердокъ, обризуемо лыстя, поливаемо. Такъ увесь часъ працюемо биля його и литомъ и зимою, бережемо його и видъ спекы и видъ холодного витру, ни жинкы ни мы спокою не знаемо. За те жъ и радіемо мы, якъ такого жныва диждемо: дывиться, вси кущи повни кетягивъ.
Тутъ саме мы війшлы въ садъ. Кругомъ була страшенна метушня: котылыся тачкы́, рыпилы возы, ослы та кони иржалы, дивчата гукалы, хлопци писень заводылы, ляскалы пугамы, на коняхъ дзвинкы бряжчалы. Уси весели, жвави, жартують, регочуться. Дивчата носять на патыкахъ, мовъ на коромысли, велыки кошовкы зъ выноградомъ, зношують ихъ уси до возивъ, що стоять въ кинци саду. Други тилькы те й роблять, що рижуть довгымы ножыцями кытыци сынихъ та золотыхъ ягидъ. Въ дивчатъ та въ хлопцивъ замисть брыливъ — виночкы зъ выноградного лыстя.
Вузенькымы стежечкамы середъ кущивъ, простувалы мы все блыжче та блыжче до высокого велыкого будынку, де саме машынамы выдавлювалы ягоды на выно. До стины була прыставлена довга драбына; мы влизлы по ній и заглянулы въ середыну. Тамъ була наче велика камъяна клуня, а зъ неи виходылы двери до трьохъ або чотырьохъ льохивъ: въ льохахъ стоялы велычезни бочкы, до ныхъ проведени булы довги трубы; машына гвынтомъ давыла ягоды, що вкыдалысь до-середыны іи цилымы кошовкамы, и выдавлений сикъ, очыщаючысь по трубахъ, перелывався простисинько до бочокъ. Коло машыны стоялы хлопци-робитныкы зъ позакачуванымы штанямы и рукавамы, вси вымазани червонымъ сокомъ. Навкругы розлягався важкый духъ одъ вына. Сльота слипыла очи.
Бабы у короткыхъ спидныцяхъ и деревъяныхъ черевыкахъ згребалы жмухы и вивозылы ихъ тачкамы на дворъ, а у дверяхъ стояло чымало старыхъ селянъ; воны весело дывылысь на працю, перекыдалысь зъ робитныкамы гострымы словамы, але мы не розумилы ихъ мовы: воны балакалы не французькою мовою, а своею ридною провансальською, яка бильшъ вжываеться по селахъ, анижъ по мистахъ.
— Си робитныкы,— росказувавъ намъ Лубе,— то не наши люде, подывиться на бабивъ, зовсимъ не схожи на нашыхъ; то наймычкы строкови, воны тилькы на выноградни жныва до насъ и прыходять зъ гиръ. Тамъ у ныхъ нема вынограду, отъ воны до насъ прыходять и заробляють, ще й выно зъ собою несуть до дому. Воны зъ собою прыносять тилькы по шматку козячого сыру, та сухого хлиба. А хазяинъ мусыть имъ даваты що-дня на обидъ и на сниданокъ по пляшци вына — ото и вся ихъ страва. Якъ хазяйка добра, то дасть имъ зъ ласкы своеи и гаряченькои юшкы або кулишу. Якъ воны не звыклы до вына, то дуже ласи до його, и, звисно, напываються, не то що наши — воны багатыри, якъ поривняты зъ сымы бидолахамы. На горахъ у ныхъ скоро снигъ ляже, а въ насъ сонечко скризь гріе. А все-такы перебудуть два тыжни, пороблять не въ одного хазяина, та й вертаються до дому въ свои сувори сумни горы, не зистаються въ нашому квитчастому Прованси.
Мы дывылысь зъ сестрою на сыхъ наймытивъ: ихъ латана одежа, змарниле облыччя справди дуже видрижнялы ихъ видъ тутешнього заможнього люду, и выявлялы ихъ трудовныче жыття, злыдни та недолю.
Видъ важкого вынного духу намъ робылось ажъ млосно, и мы злизлы зъ драбыны, не заглянулы навить на горыще, де понамощувана була на доливци солома, бо тамъ спалы захожи наймычкы и наймыты. Наши товарыши бачылы, яке вражиння зробылы на насъ си бидни люде и сылкувалысь яко мога насъ потишыты. Воны взялы насъ пидъ рукы, провелы насъ садомъ, де рослы чудови запашни квиткы, и завелы насъ на невелычкый горбокъ або вышку, де бувъ камъяный стилъ и лавка кругомъ його. Се вже бувъ выноградныкъ старого Лубе на шляху. Вси посидалы. Лубе повыймалы зъ кошыка выно, шклянкы, поставылы передъ намы солодки перижкы, частувалы насъ, и вси пылы за здоровъя украинськыхъ панночокъ. Зъ горбка ген-генъ розислався чудовый краевыдъ, а одна зъ маленькыхъ дивчатъ, що недавно скинчыла школу, маленькою ручкою показувала намъ вси миста: „ось дывиться, потягъ бижыть просто до Люнелю, де выробляють таке солодке биле выно, а онъ сынею стричкою далеко бижыть Рона, тамъ Тарасконъ, а тамъ море“… Скризь зеленилы выноградни сады и билымы стричкамы переризувалы ихъ шляхы, обсажени темнымы кыпарысамы та шыроколыстымы платанамы.
— Отсе, панночкы наши люби, прынисъ я вамъ свого вынограду, щобъ покоштувалы, — сказавъ старый Лубе. — Отсе коло васъ и мій выноградныкъ. Солодшого вынограду не знайдете навкругы, а чы жъ повирыте, що литъ 25 тому назадъ мусилы мы його всього зныщыты, бо завелась на його коринцяхъ така шкидлыва чотырьохкрыла мошка, по-чудному и звуть іи — фылоксера. Якъ розведеться іи багато, поисть вона и лыстя и кориння, и гыне рослына, въяне, зовсимъ пропадае. Мошка тая страшенно плодюча, якъ розведеться іи страшенна сыла, то порозлазыться по всихъ выноградныкахъ. Мій старый батько ажъ плакавъ, така шкода була дывытысь, якъ вся його многолитня праця пропадае. Не въ насъ одныхъ, — капосна комашня пожувала десяткы и сотни гектаривъ лозы. Прыходылось палыты стари лозы, перекопуваты всю землю и засажуваты зовсимъ новымы кущамы. Отаке лыхо впало несподивано на головы нашыхъ бидныхъ выноградаривъ, багато народу тоди зубожило. Де-яки зовсимъ занехаялы свои выноградныкы, позасивалы землю городыною, а други поспродувалы свои кгрунты и подалысь у миста шукаты наймытського хлиба. А мій батько бувъ зъ давнього выноградарського роду, йому щобъ одступытыся видъ вынограду — то краще було въ домовыну лягты. Зибравъ винъ останни гроши и купывъ нови кущи амерыканськои лозы, посадывъ ихъ за витромъ, щобъ бува мистраль не зломывъ. Купывъ мени батько тачку та наказавъ збыраты гній та пидъ кущи зкыдаты; на кожный кущъ треба було не меньшъ 7–9 хунтивъ (бо тамъ була гола червона глына и вымагала вона всякого здобрювання). Було цилисенькый день зимою и в-осины бигаю я по всихъ шляхахъ зъ своею тачкою та збираю не самый гній, але й сухе лыстя, гныли галуззя, шматкы старои коры и таке инше смиття. Все се моя мама и сестра складалы до купы, прысыпалы землею: воно все загнывало, и робывся дуже гарный перегній. Звисно, заможни хазяины-господари купують теперъ на свои сады не тилькы такый перегній, а ще й вовну, фосфоръ, морськи травы и всяке инше. Теперъ у насъ и бидному не важко спромогтысь на се, бо заведено всюды громадськи склады, де все, що выноградареви треба, дають за невелыки гроши, або позычають на довгый часъ, такъ що можна потроху выплачувать позыку. Теперъ уси хазяины еднаються въ спилкы або товарыства, гуртомъ складають гроши, купують найкращу лозу за дешеву цину. Що-року наиздять до насъ вчени люде, оглядають сады, дають намъ пораду, навчають, якъ найкраще тую лозу выховать. Зпочатку мы — стари господари не діймалы виры тымъ ученымъ, але дали побачылы мы, що ихъ порада кожному выходыла на корысть, та й сами почалы за ихъ порадою робыты. Теперъ уже вси бачать, що спилка та наука тилько прыносять пожытокъ хазяйству и нашымъ выноградарямъ та хлиборобамъ. Товарыства ти, або синдикаты, дуже намножылысь у насъ. А въ наши часы доводылось кожному про себе дбаты самому: — звисно, важко було дуже. Немало положылы праци коло саду мои батько й маты: кожный кущъ воны обкопувалы, або сапувалы; пидризувалы на йому виття, прывьязувалы до тычыны такъ, щобъ ягоды не ховалысь видъ сонця. Батько покопавъ ровчакы, щобъ дощова вода по нымъ розбигалась на увесь садъ. Та ще двичы або й трычы на лито робылы велыку полывку всього саду водокачкою. Весною щепылы кущи, щобъ не ледащила порода. Такъ и выпещувалы солодки буйни ягоди, працюючы коло выноградныка литомъ и зимою. Писля Петра якъ почне цвисты, — отъ насъ страхъ и бере: не дай Бигъ витеръ пидійметься, здмухне зъ квитокъ весь пылъ, або пидуть дощи та змыють його. А якъ стоятыме тыха, ясна, гаряча погода, оттоди выноградъ добре цвите, добре й завъязуеться. Ще трывожымось уси въ серпни, колы на выноградъ завше якась хвороба нападае: винъ перестае росты, вьяне, лыстъ на йому жовкне. У насъ стари люде такъ и кажуть: хто бачывъ виноградъ у серпни, той бачивъ и його страждання! Тилькы къ вересню ягоды зовсимъ поналываються, пропечуться сонцемъ, мовъ сахарни стануть. Ну, тоди вже диждалыся мы своихъ веселыхъ жнывъ, готуйте возы, мыйте кошовкы, гострить ножи и ножыци, скликайте робитныкивъ. Тоди вси въ насъ заробляють, нихто за мали гроши не стае. Дивчынка або хлопчыкъ рокивъ 10–12 заробляе теперъ на день 2–6 франкивъ, або пивтора карбованця на ваши гроши, та ще й на хазяйськыхъ харчахъ, а колы, то й ночувати въ себе залышаемо. А писля жнывъ наиздять до насъ гости купци, заглядають до льохивъ нашыхъ, до вынъ нашыхъ, скарбы наши смакують та скуповують. Йде наша праця кривава червонымъ та билымъ выномъ по всьому свиту, людей звеселяе, слабому сылы додае, безчасному журбу зъ думокъ проганяе. Пыйте, панночкы, выно Прованса! въ ньому заховалыся проминня нашого сонця гарячого, въ йому грае наша сыла, наше завзяття до роботы, наша любовъ до свого краю, гарного, ясного, нашею працею обробленого. Пыйте, панночки, щобъ почервонилы ваши блиди щичкы, загралы весело ваши смутни та невесели оченята!
И моторный старый селянынъ одразу хыльнувъ усю шклянку вына и насъ прымусывъ выпыты.
Тымъ часомъ сонечко спускалось до долу, чудовый вечиръ простягъ по-надъ краиною наче прозорый лехкый серпанокъ; на ясному неби одна за другою выблыскувалы зори. Лубе повелы насъ до себе, де насъ стара дожыдала вже обидаты. У Франціи селяне и мищане обидаютъ двичи на день — опивдни и у вечори, якъ скинчать усю денну працю. Стилъ бувъ чепурненько застеленый товстою скатертыною, уставленый тарилками, мыскамы, шклянками и чаркамы. Старенька хазяйка понаварювала иНа місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Провансальски селяне.
напекла намъ усякои стравы и заразъ всихъ насъ посадовыла за стилъ. Чымъ тилькы воны насъ не частувалы! Якою смашною здалась намъ юшка зъ морськои рыбы, печена, добре выгодована, курка. Выно вси пылы якъ воду великымы шклянкамы и видъ нього хмиль никого не бравъ, бо воно дуже молоде и не мицне. Писля всихъ наидкивъ подалы намъ чорну каву въ маленькыхъ кружечкахъ и поставылы передъ намы повнисиньку мыску свижыхъ волоськыхъ горихивъ, фыгъ, грушъ та вынограду. Се все було зъ саду старого, и винъ дуже прыпрошувавъ насъ йисты, росказуючы намъ, скилькы винъ збирае зъ своихъ деревъ овочивъ. Але мы вже поспишалы до дому и боялысь спизнытыся на потягъ.
— „Ни, ще заждить, — забалакала молоденька пани Лубе, — вы ще поспіете, а вамъ неодминно треба подывытысь на нашу сильську бесиду; ходимо заразъ на майданъ — тамъ весело теперъ. Ты, Петре, беры вси клункы нашыхъ гостей, щобъ имъ не вертатысь сюды, и пидемо вси разомъ“
Щыро подякувавши старымъ, мы выйшлы на вулыцю. Ничъ вже огорнула село, але воно ще не спало, лыхтари булы скризь позасвичувани, велыки викна булы поодчынювани, але темни будынкы стоялы порожни: циле село було на вулыци, на майдани. Тамъ уси справлялы свято выноградныхъ жнывъ, тамъ грала музика, зъ кавярни[7] столы, стильци и лавы булы вынесени на майданъ, а въ середини на простори дивчата, хлопци, молодыци танцювалы и скакалы. За столамы було повно, вси седилы, балакалы, пидносылы одинъ одному вына. Лубе довго вышукувавъ для насъ незайняте мисто, щобъ и мы посидалы. Заразъ насъ почастувалы выномъ, до насъ пидійшлы сильськый голова (меръ) зъ жинкою та дочкою, ще якыйсь москалыкъ и молоденька вчытелька зъ своею матиррю. Вси воны дуже ласкаво виталы насъ, якъ далекыхъ чужынцивъ, посидалы зъ намы за однымъ столомъ; и бидный швець Лубе, и пышный сильськый голова, и вбога вчытелька — вси поводылысь по-мижъ себе, мовъ блызьки товарыши[8], балакалы про выноградъ, про цины на выно, переказувалы одинъ одному всяки новыны зъ газетъ и часопысивъ. И ниде по цилому майдану, де гуляла не одна сотня людей, не чутно було ни сваркы, ани бійкы та лайкы; вси поводылысь ввичлыво, гарненько гулялы безъ усякого бешкету.
Мы почалы потроху розпытуваты вчытельку про шкильни порядкы. Вона вже восьмый рикъ вчытелюе, заразъ якъ скинчыла семынарію (де дивчата выучуються на вчытельокъ). Сама вона тежъ селянка; якъ скинчыла сильську школу, заразъ склала испытъ у вчытельській семынаріи. У Франціи не дають посады вчытеля безъ семынарьскои аттестаціи. — „Я люблю свою работу, хочъ вона и не лехка, казала вчытелька; диты сходяться рано, у восьмій годыни, и зистаються до 11½; тоди воны обидають, а писля обидъ знову сходяться о 2-й годыни и вчаться до четвертои. За се министерство выплачуе мени 1200 франкивъ (се на наши гроши буде 450 карбованцивъ, а въ насъ — у Росіи — взагали сильськи вчытели и вчытелькы не одбирають бильшъ, нижъ 300 рубливъ, а часто и того меньше). Мени-жъ сього не выстарчае, бо мы жывемо у двохъ зъ матиррю, та ще й братъ маленькый учыться въ Парыжи, ну, то я задержую дитей до 6-ои годыны, и за се мени доплачують вже наши селяне, бо воны бачуть, що дитямъ си дви годыны прыносять не малу корысть.
— Чого-жъ воны въ васъ навчаються? — спыталы мы, зацивкавывшысь дуже балачкою зъ учытелькою.
— Та всього по троху, — всьмихнулась вона нашій цикавосты. — Шкода що я не знала, що въ насъ гостюють чужынци: я бъ васъ заклыкала до насъ у школу. Въ насъ дуже гарне помешкання: хаты высоки, простори, — усихъ 4, дви пидъ кляссамы, одна для спочынку, а четверта, у першому поверси, — велыка хата для самыхъ найменьшыхъ дитей. Вы мабуть и не знаєте, що у насъ по всій Франціи обовязково всихъ дитей засылають до шкилъ, хочъ дочку, хочъ сына; зъ трьохъ або чотырьохъ рокивъ, воны зистаються у початковыхъ школахъ ажъ до 12–14 литъ. Маленькыхъ звисно до наукы заразъ не посадышъ, але воны граються, дечому вчаться потроху пидъ доглядомъ моеи помишныци. А тымъ часомъ воны не перешкоджають своимъ матерямъ дило робыты и сами выховуються краще нижъ на вулыци. Я працюю коло старшыхъ: вчаться воны ридній мови, личби, географіи, исторіи, прыродознавству, спивають воны и шыють зо мною. Шкода, що въ насъ теперъ ще не почалось вчення, бо саме теперъ жныва выноградни, школы въ насъ пустують цилый іюль, августъ та сентябрь. А то-бъ я вамъ усе показала: у насъ тутъ у Белларзи 1000 людей личыться, и тры школы на село, дви для хлопцивъ, одна для дивчатъ, се-жъ моя и есть.
— Дякувать Богови, мою дочку люблять и селяне и диты, — озвалась тутъ маты вчытелькы; по недилямъ прыходять до неи ученыци; инши сталы вже молодыцямы, радяться зъ нею, кныжкы беруть, про все іи розпытують; вси іи шанують.
— „У насъ нема неграмотныхъ, — згорда промовывъ сильськый голова: — и жинкы и чоловикы — вси пышуть и чытають, вси розуміють, що и якъ навкругы робыться“. — Винъ замовкъ, а мы боялысь, щобъ винъ не спытавъ насъ, чы въ нашій сторони такъ само; и вси якось понышклы, тилькы зъ кавярни гула музыка, та танцюрысти дивчата реготалысь зъ парубкамы.
„Часъ до дому“, — промовыла моя сестра, — и справди бувъ часъ и пора: вже на майданъ прыихала та довга карета — омнибусъ, що пидвозыла подорожнихъ до зализныци. Мы попрощалысь зъ добрымы людьмы, що насъ такъ щыро виталы. Визныкъ ляснувъ батогомъ, и мы рушылы; кони повагомъ потяглы велычезну карету, и скоро вулыци и будивли щезлы середъ темнои ночи. Прощай, Белларгъ, де сильське жыття мае стилькы розумныхъ, певныхъ прыкметъ, щобъ задовольныты своихъ працьовытыхъ, веселыхъ та щырыхъ выноградаривъ! И прыгадалося мени, якъ у насъ на нашій плодючій чорноземли що року, не тутъ — такъ тамъ, недоридъ жене за собою голодъ, и люде бидують безъ запомогы. А у французькій земли ниде нема такого чорного кгрунту, якый у насъ, — и все-жъ воны вже 50 литъ не знають, що то таке голодный рикъ. Хиба середъ осьвиченого люду може панувати таке лыхо, якъ голодъ? Ни, французьки хлиборобы и выноградари на своій жовтій та рудій земли важкою працею, еднаннямъ мижъ собою та наукою захыстылы себе видъ злыднивъ, и голодъ, такый якъ у насъ, бувае у ныхъ неможлывый.
Не мало обдывылысь мы зъ сестрою за сю зиму гарныхъ та роскишныхъ мистъ: Авиньонъ, Оранжъ, Нимъ, Безье, але ни одне зъ ныхъ не вподобалося намъ такъ, якъ Арль. Мы поихалы туды заразъ писля Риздва чудовымъ соняшнымъ теплымъ ранкомъ. Колысь, у перши викы писля Риздва Хрыстова, колы Рымська имперія панувала надъ усимъ берегомъ Середземного моря, весь Провансъ бувъ рымською краиною. Сюды переселылось багато заможныхъ рымлянъ; воны провадылы торговлю зъ тутешнимъ людомъ, будувалы соби чудови панськи будинкы, закладалы храмы своимъ богамъ и роскошувалы на гарному повитри, середъ багатого краю. Арль бувъ заснованый рымьскымъ императоромъ Тиверіемъ: винъ прыиздывъ сюды зъ велыкою сылою рымського панства на литни мисяци, ховаючысь видъ пекучого италійського сонця. И чудови стародавни грецьки та римськи пилястры гордо пидіймалысь на велычныхъ палацахъ и на поганськыхъ храмахъ пидъ самисиньке блакытне небо Прованса. Рымляне и грекы булы выдатнымы будивнычымы и ризьбарямы; воны складалы будивли зъ мицныхъ велыкыхъ камьяныхъ плытъ, и такъ добре звязувалы одну до другои якымсь невидомымъ намъ цементомъ, що багато гарныхъ будынкивъ стоить и доси въ чудовыхъ руинахъ, и доси вбирають очи всихъ чужынцивъ, що прыиздять сюды оглядаты всю краину. Такыхъ стародавнихъ руинъ дуже багато въ Арли, та й весь винъ якыйсь наче особлывый городъ, наче не жыве винъ, а все дримае та колышню пышну славу прыгадуе. На чудовому велыкому мости черезъ Рону пышаються и доси велычезни рымськи левы, ажъ вылыскують на ясному сонци, по-надъ яснымы прудкымы хвылямы. Заразъ биля вокзалу ще доси стоять велычезни стовпы колышнього рымського театру. Высоко пидносяться воны пидъ ясне сыне небо, стоять нерухомо, неначе сумують за стародавнимъ бучнымъ жыттямъ. А коло ныхъ розлягаються руины круглого цирку: колысь тутъ рымське панство и самъ императоръ бавылысь боротьбою лютыхъ звиривъ, кидали имъ на поталу безщасныхъ рабивъ, кыдали мученыкивъ хрыстіянськыхъ. Лылась тутъ рикою свята кровъ на радисть та на забавку рымлянамъ. Чудово гарни си велычни камъяни руины, колы черезъ шыроки безъ жадныхъ шыбокъ викна ллються гарячи промини сонця, и по старому каминню вьються зелени паросли плюща, а зъ щилынъ де-не-де выбываеться пышна червона головка польового маку. Французы дуже люблять красу и бережуть си руины, такъ що навить и теперъ въ ихъ часто дають рижни выставы, — або грають, або спивають. Насъ зъ сестрою дуже здывувало, що на стинахъ булы поналиплювани якись оголошення про выставы.
На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
— „Дывысь, — сказала мени сестра, — завтра въ недилю у день, тутъ, у сьому самому цирку буде бій быкивъ“
— Се одна изъ налюбійшыхъ забавокъ тутешнього люду, страшна, дыка забавка. На сцену выводять быка; кинни и пиши люде роздратовують його, колють, манячать передъ нымъ червонымы рушныкамы, и колы розлютованый быкъ кыдаеться на людей и на коней, зъ по-мижъ кинныхъ борцивъ выступае йому на зустричъ одынъ и заколюе його. Але покы се станеться, скилькы винъ коней порве своимы страшнымы рогамы, скилькы людей загыне пидъ його копитами. Урядъ французькый килька разивъ заборонявъ си бійкы, але тутешній людъ не любыть, колы урядъ втручаеться у його звычаи, и каже: „колы пану министру такъ шкода нашыхъ быкивъ та коней, хай не ласуеться свиже-печенымъ мнясомъ — ростбифомъ, а колы винъ буде снидаты и обидаты мняснымы стравамы, мы будемо держатысь нашыхъ старыхъ звычаивъ и славыты нашыхъ хоробрыхъ торреадоривъ“, — такъ звуться ти метци, що йдуть просто навпроты розлютованого быка и вбывають його ножемъ.
Мы чыталы оголошення и дывылысь на руины цирка, а кругомъ насъ вси си весели чорноброви провансальци здавалысь справжнимы сынамы колышнихъ рымлянъ, зъ ихъ гарячею кровью, гордою красою и веселою вдачею. Мы пишлы дали на мисто, де поручъ изъ старымы мовчазнымы руинамы стоялы таки-жъ мовчазниНа місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
нови будынкы, и на вулыцяхъ та на майданахъ не було метушни: вси якось поважно выступалы, наче боялысь порушыть дримотни мріи колышнихъ свидкивъ иншого жыття. Тыхымы вулыцямы промынулы мы и чудовый мармуровый соборъ св. Трохыма зъ першыхъ часивъ хрыстіянства. На зустричъ намъ попадалысь красуни жинкы, зъ такымы велыкымы чорнымы ласкавымы очыма, въ свойому народньому вбранню, зъ билымы намиткамы на головахъ. Кругомъ насъ чулася якась нова спивуча мова, що и не зрозуміешъ, навить знаючы добре французьку мову. — „Памъятаешъ, якъ булы мы въ Белларзи, — каже мени сестра, — воны до насъ балакалы по французькы, а мижъ собою говорылы такою самою спивучою мовою“. Не счулыся мы, якъ перейшлы циле мисто, и спынылыся передъ невелычкымъ, але дуже гарнымъ будынкомъ зъ напысомъ: Народный музей. „Чы не зайты намъ?“, — спытала я сестру, — и не вважаючы на нашу втому, мы пиднялысь по схидцямъ въ музей. Билеты продавъ намъ молодый робитныкъ и заразъ оглянувъ насъ цикавымъ окомъ. „Мабуть вы не тутешни“, спытавъ винъ. — „Ни, мы зъ россійськои Украины“, — видмовыла йому я. — „Оглядаете наше мисто? Все на наши руины задывляетесь“, — усмихнувся винъ, — „але си руины, — се давне, колышне, воно було и вмерло, роспалося. На сихъ руинахъ вже нове жыття пышно розцвитае; вамъ, мабуть, и його цикаво побачыть?“ Насъ дывувало, зъ якымъ запаломъ балакавъ молодый робитныкъ: його чорни блыскучи очи такъ и горилы, — розумъ и завзяття такъ и выблыскувалы въ сихъ очахъ. Вбрання на йому було просте: сыня сорочка, червоный поясъ; рукы робитныка груби, засмалени, але мова якъ у вченого, пысьменного чоловика. —
— „Що-жъ у вашому музеи цикавого, — спытала моя сестра, — и хто його заложывъ?“
— „Його заложывъ Мистраль, а ви знаете, хто се Мистраль?“
— „Мабуть вашъ министръ якый небудь, або вченый професоръ, або може й багатырь на всю губу“, — сказала я всмихаючысь. Робитныкъ и рукою махнувъ на нашу темноту.
— „Мистраль багатшый видъ усякого дукы, винъ сыльнійшый одъ якого хочете министра, та й людей навчае куды краще видъ усякого професора. Мистраль — нашъ народный поэтъ“, — зъ гордощамы промовывъ винъ. — „Знаете, сьогодни лехкый день, въ музеи дуже мало людей, то я радый буду все вамъ росказаты про Мистраля, про те, що винъ зробывъ за для насъ, простыхъ людей Прованса“. Мы вси посидалы въ холодку камяныхъ велыкыхъ хатъ на мягкыхъ лавкахъ, и дуже зацикавлени почалы слухаты нашого несподиваного оповидача.
„Бачыте, шановни панночкы, хочъ наша Франція куды меньша видъ вашои Россіи, а все-жъ такы и вона такъ велыка, що одынъ іи край зовсимъ не похожый на другый: пивнична краина, такъ звана Бретань, не схожа на середыну Франціи, а нашъ пивдень зовсимъ одризняеться одъ усіеи Франціи. Ще зъ давнихъ часивъ, колы Франція тилькы що вызволылась зъ-пидъ рымськои кормыгы, наше жыття, наши звычаи булы цилкомъ особни, нашъ край завжде бувъ дуже багатый; сами бачыте, яке въ насъ сонце, яки пышни рослыны, яки солодки овочи. Черезъ те по-надъ нашымъ моремъ завжде пышалыся багати миста, а гордовыте панство будувало соби роскишни палацы, смилыво воювало зъ усякымы ворогамы за свою незалежнисть и роскошувало веселымъ жыттямъ. Звисно, у ти часы не було ще ніякыхъ шкилъ, не було и кныжокъ друкованыхъ, а булы тилькы пысани, та й ти найбильше булы зъ святого пысьма. Але и безъ шкилъ и безъ кныжокъ наши люде не тилькы навчалысь багато де-чого, а ще й славылысь навкругы своею освитою. Навчалы людей наши кобзари, або, якъ ихъ звалы, трубадуры. Воны складалы чудови думы, або баллады про исторію краю, про завзяття нашыхъ войовныкивъ, що боронылы край видъ Мавривъ[9]. Одынъ видъ другого навчалыся воны симъ балладамъ, сами складалы нови и спивалы ихъ прыграваючы на лютни або мандолыни. Трубадуры ходылы одъ миста до миста, видъ одного пана переходылы до другого, спивалы по ярмаркахъ, ходылы слидомъ за військомъ, и часто сами замисть мандолыны бралы въ рукы шабли и былысь разомъ зъ нашымы лыцарямы за гробъ Господній, що вызволялы воны видъ бусурменивъ, або за волю та за виру въ себе дома. Видъ Роны до Альпъ луналы наши писни и по всьому берези Середземного моря, бо нашыхъ трубадуривъ залюбкы виталы и Италійци и Ишпанци. Найкращи тогочасни поэты вжывалы нашу мову, вчылысь нашыхъ писень. Черезъ нашъ край лежавъ головный торговельный шляхъ зъ по-надъ моря на пивничъ, до столыци Франціи — Парыжу. Купци и панство однаково любылы бенькетуваты, и въ мистахъ Безье, Оранжъ, Монпелье, а найбильшъ въ Тулузи збиралы на свои бенькеты велыку сылу людей и окрасою кожного такого бенькету булы трубадуры. Спивалы воны не тилькы сами исторычни думы або писни про кохання; ни, доводылось чуты въ ихъ писняхъ багато правды про тогочасни звычаи, про становыще вбогыхъ, про неправду багатыхъ, про грошолюбство католыцькыхъ ксьондзивъ. Навить сами короли прислухалысь до писень трубадуривъ и сами тежъ инколы вчылысь спиваты и граты: вси люде любылы трубадуривъ и багато де-чому навчалысь видъ ныхъ. Трубадуривъ однаково щыро виталы и въ короливському палаци и въ бидній хати.
Такъ було ажъ до XIII столиття, колы французьки короли звоювалы нашъ Провансъ и прыедналы наши земли до Франціи. Замовклы тоди наши кобзари, зубожилы наши пышни миста, понаиздылы до насъ французы, и ихъ мова, тверда та холодна, запанувала скризь — и въ судахъ и въ школахъ, — а наша гарна спивуча мова заховалась по селахъ середъ простого люду, якъ разъ такъ, якъ каже Мистраль:
„Де теперъ тыняються чабаны та ловци, тамъ колысь сто вильныхъ городивъ жылы соби весели и ни видъ кого не залежни, вильни, наче самъ могутный витеръ мистраль, и трубадуры славылы ихъ у писняхъ, вся тогочасна Европа прыслухалась до того веселого вильного жыття. Та ба! мынулося, мовъ шаблею пидкошене молоде жыття! Чы наше сонце занадто палко зогривало нашу землю, чы самъ мистраль нагнавъ на насъ таку гризну негоду: обидрана, пошарпана, трохы не гола, мова наша выгнана за двери палацивъ, кайданамы та ланцюгамы завязана — мовчыть вона, горда та смутна, и тикае геть зъ бучныхъ мистъ. И прыйнялы сыротыну не паны та не короли, а заклыкалы іи до себе прости рыбалкы та сувори чабаны. Биле лыченько іи засмалене видъ спекы та негоды, и замисть золотыхъ панськыхъ хоромивъ запанувала вона по ланахъ, горахъ та по моряхъ. Небо зъ яснымы зиркамы — то іи стриха, море служыть іи зеркаломъ, а хвои высоки захыщають іи видъ витру гарячого. И до кинця вику мы — хлиборобы, рыбалкы та чабаны — будемо іи берегты и обороняты видъ ворожыхъ лабетивъ“.
И здавалося, що николы вже не розвернуться колышни скарбы нашои провансальськои поэзіи, що судилося ій вмерты. Тилькы стари люде ще згадувалы наши стари писни, та иноди якый чабанъ въ Коммарзи або въ Кро, сумуючы биля своеи отары, на самоти, складе якый-небудь простый виршъ въ своій ридній мови.На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Мистраль.
Але-жъ не такъ воно сталось: народня мова ниде николы не вмирае; пережыве вона сумни, важки часы и знову выйде на свитъ Божый, — мовъ та наша ричка, Дюранса, що ховаеться у темни нетри пидъ землею, а потимъ знову зъявляеться вже дужымъ, могутнымъ потокомъ, — и запануе не тилькы середъ простого сильського люду, але й у пышныхъ панськыхъ кимнатахъ, зайде въ головы вченымъ и осьвиченымъ людямъ и выльеться на папери гарячымы словамы, зрозумилымы всьому люду, пронесеться ридною писнею. Але щобъ воно справди такъ сталося, щобъ прокынулась занедбана мова, треба, щобъ вона залунала въ серци велыкого поета, щобъ кожне його слово добромъ озвалось въ людськыхъ душахъ и запалыло въ ихъ святе кохання до ридного краю и до своеи мовы, бо мова и ридный край — се одно. Такымъ велыкымъ апостоломъ ридного слова и ставъ за-для насъ провансальцивъ — Мистраль. Ось гляньте на його портретъ! бачыте, якый винъ велычный и гарный? А ось другый, старійшый: николы-бъ вы не далы йому стилькы рокивъ, а йому вже за сьомый десятокъ перейшло“.
Мы побачылы на стани чудови портреты провансальского народного поэта.
— Винъ тутъ недалечко жыве у сели Малляни, де въ нього йе власный грунтець. Винъ, — говорывъ намъ дали робитныкъ, — сынъ простого хлибороба; його батько ажъ у 55 рокивъ оженывся на вбогій дивчыни, що прыходыла на його ланъ збырати колоскы, яки залышалысь на поли писля обжынокъ, якъ колысь Руфь збирала ихъ на поляхъ Вооза. Побралысь наши провансальськи Воозъ и Руфь, и родывся у ныхъ хлопець Фрыдерыкъ, та й вырисъ тамъ-же по-мижъ плугатаривъ та чабанивъ, середъ хлиборобськои праци. Маты, колыхаючы малого, спивала йому свои прости писни, и въ хати заможного хлибороба балакалы тилькы по-провансальськы. Хазяйство було чымале: всього було досыть, а хазяйського клопоту та роботы ще бильшъ. Маленькый Фрыдерыкъ въ-осены помагавъ матери збираты маслыны, а весною рвавъ зъ нею лыстя шовковыци, щобъ нымъ годуваты шовкову черву; литкомъ доглядавъ вынограду, а зъ батькомъ снопы возывъ зъ поля, и маленьке серце його кохалося въ краси ридного краю, въ блакытнимъ неби зъ прозорою далечинню на далекыхъ горахъ, налывалося любовью до насъ, простыхъ робитныкивъ, що мозолямы рукъ своихъ выдобуваемо скарбы, працюючы невпынно коло земля своеи та чужои. Въ ти часы у насъ и робитныкы и господари жылы вкупи, йилы за однымъ столомъ, и николы ни одынъ жебракъ не зоставався по-за дверыма, не поклыканымъ до обиду и ненагодованымъ. Писля вечери у старыхъ Мистраливъ збиралысь коло камину (велыкои грубкы), де палалы выноградни сухи виття, и пры сьому веселому огныщу слухалы старыхъ казокъ, або маты Мистралева спивала зъ дивчатамы чудовыхъ стародавнихъ писень, а маленькый Фрыдерыкъ, прытулывшысь до матери, слухавъ, и здаеться, николы бъ не переслухавъ сыхъ писень, якъ-бы сонъ-дримота не склепывъ йому нарешти очей. Пидъ свято старый батько чытавъ Пысьмо святе, або старынни вирши трубадуривъ та исторычни оповидання на провансальській мови, и вси слухалы прости стари слова, що ставали яснымы малюнкамы колышнього славного мынулого. Але часъ мынавъ; маленькый Фрыдерыкъ выроставъ, и рокивъ десяты почавъ ходыты до школы, — и зразу кругомъ його залунала неридна французька мова, передъ очима поставали незнайоми слова… та розумна головка хлопчыка подужала вси труднощи становыща провансальського школяра, що вчыться у французькій школи. Його захоплювалы стари поэты и пысьменныкы Греціи, найбильше зъ ныхъ Гомеръ; а зъ рымськыхъ зацикавывся винъ Виргиліемъ. Уже 14 рокивъ винъ перекладае ихъ виршы на провансальську мову. Зъ початковои школы винъ перейшовъ до выщои — коллегіи, а зъ коллегіи — до универсытету. Тамъ винъ товарышуе зъ сыномъ сусида-садовныка зъ Сенъ-Реми — Руманилемъ; обое кохаються у виршахъ, намагаються сами виршуваты, але на якій мови? Напысавъ Руманиль свои вирши по французькы, тай почавъ чытаты ихъ ридній матери, але бидна проста провансалка тилькы заплакала: вона ничогисинько не зрозумила въ творахъ свого сына. Ся гаряча матерына сльоза пекучою росою впала на молоде серце Руманиля, и винъ ришывъ николы не пысати тою мовою, котру не розуміе його люба маты. Ся щыра сльоза збудыла въ його серци любовъ до ридного занедбаного краю. У-двохъ зъ Мистралемъ молоди патріоты злучають коло себе цилый гуртъ такыхъ-же завзятыхъ провансальськыхъ народовцивъ: вони пышуть и выдають кныжкы провансальською мовою, збирають народни писни, казкы, всимъ нагадують колышне жыття Прованса.
Скинчывшы универсытетъ, Мистраль повернувся до дому, закынувъ у кущи свое студентське вбрання и осився на сели середъ того самого простого люду, про якый винъ склавъ свои чудови поэмы та вирши. Навить французьки пысьменныкы здывувалысь, якъ то можна було простою селянською мовою пысаты таки чудови малюнкы и высловляты таки высоки думки. Мистраль поихавъ самъ у Парыжъ и тамъ багато балакавъ про видродження нашого краю. Його виталы и дуже шанувалы вси найкращи французьки пысьменныкы, прохалы його зистатысь середъ ныхъ у Парыжи. Але пышни бенькеты и гучне столычне жыття не вабылы Мистраля: йому нудно було безъ ясного сонця, безъ нашого пивденного раю, и винъ покынувъ роскишни палацы парыжськыхъ пысьменныкивъ и повернувся до своеи простои хаты у Малляни. Зъ того часу тутъ и жыве, еднае коло себе всихъ, хто щыро любыть нашъ край и хоче працюваты на його корысть. Його працею засновано чымало музеивъ, зибрано скарбы нашои старовыны, зберигаються руины, выдаються кныжкы, газеты на провансальській мови. Що року въ день св. Эстеллы вси свидоми провансальци збираються на загальный бенкетъ, еднаються бидни и багати, прости селяне, пышни горожане, — чытають вирши, промовы, спивають. Въ усихъ серцяхъ пануе въ той часъ одно гаряче братерство и любовъ до ридного краю. Найбильшъ роблються си бенкеты не въ пышныхъ залахъ, а въ садахъ, або на берези моря, просто пидъ яснымъ небомъ, середъ кыпарысивъ та кущивъ рожъ. И та сама мова, що колысь ховалась по бурьянамъ та пидъ соломьянымы стрихамы, — теперъ лунае на майданахъ; іи вжывають осьвичени люде, и на ній чытають вчени доклады. Ось що зробывъ нашъ Мистраль! Винъ брата братови виднайшовъ, и теперъ мы не перевертни французькои школы, — а мы люде, мы думаемо и высловляемо свои думкы ридною мовою. Прыйде часъ, и по всихъ школахъ диты будуть вчытыся першъ усього своеи риднои мовы. Мы не ворогы Франціи: за-для іи добра мы оддамо останню краплю кровы, але й свого мы николы не будемо цуратысь. Идить-же, панночкы въ нашъ музей, тамъ побачыте и наши славетни руины и наше жыве жыття зъ його долею та недолею. Тамъ ще портретъ Мистраля побачыте. Його кожна мала дытына у насъ знае, — нашого шановного народного вчытеля и поэта. Выбачте, колы надокучывъ вамъ довгою балачкою: що кому любо, про те винъ радый одъ ранку до ночи балакать. Хочъ вы и чужынци, але вси люде, уси народы — браты; наше дило може и вамъ не чуже“…
У музеи можна було побачыты не тилькы вси кгрунты, камни, рослыны та звиривъ Провансу, але можна було познайомытысь зъ усима звычаямы, що вжываються доси по селахъ провансальськыхъ. Велыки воскови фигуры людськи були зодягнени въ ту одижъ, яку носять рыбалкы, хлиборобы, чабаны и ихъ жинкы та дивчата. Въ одній хати цила купа провансальцивъ зустричае Риздво: запалюють мындалеву гыльку и ходять зъ нею вси кругъ хаты, — и стари и мали, печуть на вугляхъ млынци; въ другій хати показани вси звычаи, якымы витають новорождену дытыну, показани вси машыны, весь струментъ, якымъ выробляють селяне шовкъ за-для ткалень, якъ збирають маслыны и выдавлюють зъ ныхъ оливу. Все жыття, увесь край зъ його простымъ людомъ стоявъ передъ намы, а навкругы на чорныхъ малюнкахъ выявлялысь и горы и ланы, Комаргъ, Кро, и увесь Провансъ.
— „Збирався сей музей килька литъ, — оповидавъ намъ нашъ поводыръ. — Уси неслы сюды, що спромоглысь: и збижжа, и одежу, и гроши. Вси розумилы, що такый музей багато дасть для нашои самосвидомосты. Усе прыносылы Мистралю: винъ мавъ надзвычайный таланъ — всихъ еднаты коло дила, зъ якого йе корысть ридному краю“.
Мы ходылы, слухалы и дывылысь, ажъ покы не почалы розлягатысь вечирни сутинкы, и поводаръ нашъ, вказуючы на велыкый годынныкъ, не сказавъ намъ, що вже часъ замыкаты на ничъ музей.
Такъ ось яки воны — нащадкы колышнихъ рымлянъ: горди, самосвидоми провансальци, — гадала я, сидаючы въ потягъ, щобъ повернутысь до Монпелье.
Сестра моя почувала себе зовсимъ добре, весна прыйшла, и мы вже думалы покынуты чудовый край и вертатысь до дому. Але мени дуже хотилося ще оглянуты захидну частыну пивденнои Франція. Сестра боялась дуже втомытысь и зисталась въ Монпелье. Я не боялась покынуты іи, бо була певна, що обое Лубе доглядатымуть за нею, якъ ридни, та й мандривка моя не могла буты дуже довгою. Але мени не довелось йихаты…
Одного ранку мы почулы знайомый голосъ, — и до насъ въ хату пани Лубе несподивано увела нашого ридного дядька.
— „А що, не сподивалысь? — казавъ винъ обіймаючы мене и сестру, що ажъ плакала видъ радощивъ. — Що жъ се ты така зворушена? Хиба ще й доси слаба, моя голубка? а я жъ думавъ, що ты вже зовсимъ одужала, и до дому хотивъ тебе везты“.
— „До дому! — скрыкнула сестра, и все іи лыце прояснылось, — и зразу передъ намы наче розислався ридный край: вбоги хаты, невелычка церква въ ридному сели, вышневый садъ зъ кущамы бузку та поричокъ, жыта на поляхъ хвылюються, лунае наша ридна украинська писня. Немае другои Украины! До дому, дядечку, а-вжежъ поидемо, — сказала сестра, хапаючы дядька за руку. — Я вже зовсимъ добре почуваю себе. Дывиться, якъ я засмалылась на сьому гарячому сонци“.
— До дому, такъ до дому! разомъ и поидемо, а покы що, чы не далы бъ вы мени чого поснидаты, — засоромывъ насъ дядько за нашу неввичлывисть. Въ ту жъ мыть зъявылась пани Лубе зъ кавою та яешнею, сардынамы и персыкамы. — Та й гарну подорожъ я зробывъ, — казавъ попоившы дядько и выходячы на нашу гарну террасу, всю уквитчану рожамы. — Якъ сивъ у Парыжи, такъ и не счувся, якъ до граныци Франціи доихавъ. Такъ мени гарно йихалося! — И дядько запалывъ сыгару и ввесь оддався спомынамъ…
„Потягъ бижыть соби посуваючысь на захидъ. Отъ, думаю соби, ще килька годынъ и опынымось коло окіану, коло тіеи „велыкои воды, куды ховаеться сонце“, и яка, завдала стилькы думокъ нашымъ колышнимъ прапрадидамъ.
Навкругы балкы зъ лисочкамы, по поляхъ купамы дерева и де-не-де наши тополи. Зовсимъ якъ у нашій пивденній Кыивщыни! Тилькы земля трохы не така, — та й не такъ вона и оброблена. Земля жовта, глыны багато; по дорози выдно переризани зализныцею скели глынястого лупцю, багато каминня, и тилькы зверху трошкы, на яку четверть, пивторы, не бильше, трохы чорнои земли. Рилля жовта, а то и червона, якъ цегла. Нашъ хлиборобъ мабуть бы тутъ тилькы потылыцю чухавъ, а въ ныхъ ничого — гарна пшеныця, и чымъ дали, тымъ бильше вынограду. Французькый салдатъ, що сыдыть биля мене у вагони, — настоящый хлиборобъ: тилькы про те и дума, якъ бы спекатысь тіеи службы, та зновъ вернутысь до свого поля, — каже що багато роблять у ныхъ дуже хорошого билого вына. Бида тилькы, що пшеныця мисцямы дуже иржею попсована: цили ланы стоять таки почорнили, мовъ бы ихъ огнемъ попалыло. Чимало гречкы, пшенычкы (кукурузы), картопли, багато капусты, свырипы, де-не-де макъ, гороху трохы, бобивъ. Вивсы не дуже гарни, ридкувати, и колосъ не дуже рясный. Синокосу не дуже багато, а досыть гарный — бильше сіяный, а то и простый, такый якъ у насъ, тилькы трава не та, далеко нызша и плохійша. И копыци таки якъ и у насъ, а косыты не вміють: такъ рядкы и знать — драбынкамы. Дывлюсь отсе — и косять люде зовсимъ мовъ тіи кацапы: махъ, махъ, махъ… Тымъ то воно у ныхъ такъ и выходыть: та де-жъ имь було и вывчытысь: хиба у ныхъ таки степы якъ у насъ?!
Камянои огорожи по поляхъ не выдно, межи пообсажувани деревами и кущамы. Ричечкы и канавкы скризь пооброблювани, каминнямъ пообкладувани, пообсажувани здовжъ тополямы. Дорогы гарни, куды намъ до такыхъ дорогъ, — навить зовсимъ маленька дорижка мижъ ланами, — и тая убыта каминнямъ, обсажена деревамы, мисткы скризь камяни, здовжъ доригъ ровы покопани, тежъ выкладени каминнямъ. Навкругы скризь лискы невелычки и дуже доглядани. Дерево — бильше дубъ, грабына, ясень, чымало акаціи, по поляхъ бильше яблуни; гориха волоського багацько, черешень, часамы персикы (брусквыня) и морели. И росте воно не абы-якъ, якъ йому Богъ давъ, а дуже доглядане и дуже оброблене. На поли кожне дерево такымъ робомъ выправлене, щобъ виты йшлы не до горы, а вшыршъ, парасолею, а яке дерево биля стины, то виты вытягнути по обыдва бокы здовжъ муру и попрывязувани, и дерево выходыть зовсимъ плоске и наче прылиплене до стины: йому и витеръ не ушкодыть, и тепла бильше видъ муру. Дрибна ростына така, сказать, якъ и у насъ. Ось по-узбичъ зализныци выдно деревій, кишку, дрикъ, звиробой и дыкый макъ — якыйсь жовтогарячый, ажъ рудый и дуже маленькый — багато його, чымало и папороти.
Не багато побачышъ йидучы зализныцею, а все-жъ такы, якъ дывытысь, то де-що въ очи вскочыть. Отъ хочъ-бы и скотъ выдно на поляхъ та по дорогахъ. Худоба добра, не дуже велыка на зристъ, але здорова, сыта и добре доглядана; якоись особнои породы — уся якъ одно — рудовато-сира зъ невелыкымы рогамы.
Кони велыки и не дуже гладки — выдно що въ роботи, а де-не-де трапляються и велычезни нормандськи возовыкы, передъ якымы наша знивечена, маленька украинська конячка выдаеться мовъ яка-небудь мыша. Лыхо, якый у насъ той скотъ понивеченый, зовсимъ ни на що звився!.. Села выдно дуже часто, а хуторы, чы по тамошньому фермы, — ще частійше.
Тутъ, якъ и у вашому Прованси не побачышъ такого ровного, безлюдного поля, якъ у насъ, що тилькы зъ краю де-нибудь сыніе лисокъ, або манячыть яка-нибудь далека церковка. Тутъ не те: скризь пороскыдувани хуторы, скризь червоніють черепяни дахы и людей бильше, и бильше тисноты. По селахъ хаты стоять улыцямы, прытулени одна до однои, отъ якъ у насъ по велыкыхъ мистахъ. По хуторахъ — вильнійше: хаты стоять по-одыноко, або невелычкымы купкамы. Уси хаты камяни, зъ черепьянымы дахамы; у биднійшыхъ людей, такы якъ у насъ на Подольщыни, вымазани вапною, биленьки, досыть чепурни. У заможнійшыхъ — далеко краще, у два поверхы и обійстя все гарне, якъ у нашого доброго полупанка, тилькы далеко огряднійше. Выдно, що-се не прымхы, а господарство: воно и скотыни хливъ будуе такый, якъ и соби хату. Побудовани хаты не такъ, якъ у насъ, уси на одынъ видъ, однаково, а йе всяки: и таки, якъ у насъ, на дви половыны — у одній люде жывуть, а у другій не комора, якъ у насъ, а стайня за-для скотыны, — и у два поверхы: знызу стайня, а зверху хата, — и таки, що стайня прылиплена збоку, — и таки, що хата окремо, а обійстя навкругы. Чымъ дали на захидъ до моря, тымъ бильше трапляються велыки хаты, злиплени зъ двохъ, трьохъ, а иноди и бильше хатъ, що одна до однои по малу прыстроювались. — Садкивъ не выдно, квиткы бильше на викнахъ, або до стины пущени — земля дорога дуже! Колодязи зовсимъ не таки, якъ у насъ — пообкладувани каминнямъ, зъ камяною-же цямрыною. Воду тягають цебромъ на зализному вальци або такъ изъ ручкою, а зверху ще и дашокъ невелычкый зроблено, щобъ валець видъ дощу не псувався, не ржавивъ. У насъ таки колодязи хиба въ Бессарабіи побачышъ, або въ Криму та по нимецькыхъ колоніяхъ коло Одессы. Де-не-де биліють витрякы, тежъ зовсимъ не таки, якъ у насъ: высоки, муровани зъ каминня, крутыться у ихъ верхъ, крылъ четверо або шестеро — не бильше, дуже огрядни и велыки, мабуть чымало коштують. Возивъ такыхъ якъ у насъ, або велыкыхъ нимецькыхъ хуръ тутъ зовсимъ по дорогахъ не выдко, а за все правыть короткый, хочъ и досыть шырокый визокъ на двохъ колесахъ. Такъ якъ на його дывытысь, то винъ и не велыкый, а якъ повидкыдать задокъ та передокъ, та покласты довгу вію, то на йому можна трохы не цилу скырту сина звезты. Возять бильше воламы, а то велыкымы нормандськымы киньмы, запрягаючы ихъ удовжъ по одному, по двое, по трое и бильшъ — якъ що важке. На двохъ колесахъ такый визъ иде далеко лекше и везе куды бильше нижъ нашъ, тилькы до його вже не нашыхъ маленькыхъ конячокъ треба. На що не подывысь, заразъ выдно, що тутешни селяне — люде заможни, мають на чому робыты, мають и чымъ робыты, не то що по нашыхъ сторонахъ. Тилькы-жъ не треба забуваты и того, що тутешни селяне зовсимъ не те, що наши и ривняты ихъ до нашыхъ зовсимъ не можна. Булы и воны колысь трохы не такымы, якъ и наши — крипакамы, але вызволылысь изъ крипацтва далеко ранійше велыкои французькои революціи 1793 року, писля того, якъ багацько панивъ повтикало, ихъ добра розпродувалысь, а де-котри зъ — селянъ, хто мавъ гроши, або зумивъ ихъ здобуты, покупылы соби земли; решта-жъ мусила йты до ныхъ у наймы, або кыдаты хлиборобство и робыты по фабрыкахъ та заводахъ. Отъ тымъ-то сильськый людъ у Франціи такый заможный, и колы його можна ривняты до нашого, то хиба тилькы до багатыхъ козакивъ, або полупанкивъ. Та й люду того не дуже багато, бо зъ заможнои сильскои симьи далеко не вси диты зистаються хлиборобамы; звичайно бувае, що господарство не дилять, а одынъ старшый або молодшый сынъ (якый де звычай) бере соби землю и все господарство, а иншымъ сплачуе ратамы ихъ пайку. За те у Франціи багато зовсимъ ничого не маючого бидного люду, що жыве тилькы зъ своеи щоденнои праци, — такого люду, якого у насъ покы що не дуже багато. Тилькы-же втишатысь сымъ тежъ такы нема чого, бо якъ прыривняты тутешнього простого наймыта до нашого селянына, то выходыть, що його доля все-жъ такы краща — и далеко краща, дарма, що винъ не мае ни хаты, ни земли, ніякого господарства. У цилій Франціи не знайдете чоловика, щобъ не знаючы зроду ніякои постели спавъ на голій лави пидмостывшы кожуха, або щобъ йивъ самый хлибъ изъ цыбулею та зъ святою водыцею. Якый-бы не бувъ чоловикъ убогый у Франціи, а все-жъ такы винъ мае постиль — справжню постиль зъ подушкамы, простырадлами, ковдрою — якъ слидъ; йисть що дня мнясо, пье выно або сыдръ. Тымъ-то ихъ и пьянымы николы не побачышъ, бо воны горилкы не дуже вжывають, та й на що имъ горилка тая, колы йе выно або сыдръ, або пыво, — ось винъ и може соби выпываты до кожнои йижы.
Люде роблять у поли въ сорочкахъ, билыхъ штаняхъ и соломъяныхъ брыляхъ. Здалеку зовсимъ якъ и наши, часомъ ще и поясъ червоный. Тилькы штаны хиба не таки широки, якъ у насъ. Народъ крипкый, здоровый, запаленый сонцемъ, на зристъ не дуже велыкый, але мицный, бильше пыкати, а трапляються часомъ и таки, що отъ хочъ запрысягтысь, що бачывъ його десь на одеській зализныци. Де-колы дывышся у викна вагона: иде товстый, пыкатый, морда червона, трохы не лусне, ще й одягненый въ довгу чесунчову халамыду — зовсимъ нашъ степовый помищыкъ, навить и нисъ картоплею. И ихъ чымало выдно, оттакыхъ халамыдныкивъ.
Писля полудня люде сплять у поли, спочывають — такъ якъ и у насъ. Та хочъ-бы тоби де пидъ деревомъ, або що, — ни, просто такъ на сонци, хочъ-бы и до дерева недалеко. Та й то сказати: воно у ныхъ и не пече дуже, такъ якъ и въ Прованси — море недалеко. Тымъ то у ихъ въ литку холоднійше, а зимою далеко теплійше нижъ у насъ.
А потягъ усе наблыжаеться на захидъ. Отъ вже выдно и похыли дерева, и все въ одынъ бикъ, на схидню сторону — се видъ витру зъ моря. Ажъ чудно дывыться: кожне дерево, наче його велыкымъ витромъ прыгнуло, — и само похылене на бикъ и вси виты повернени на одынъ бикъ. Такечкы воны выростають, такечкы и стоять. Море вже зовсимъ недалеко. И копыци, — то булы копыци зовсимъ якъ у насъ, — а тутъ ихъ кладуть уже не такъ, а бокомъ, и вси снопы на одынъ бикъ, колоссямъ до сходу, щобъ витромъ не порозносыло. И земля вже не та: або писокъ, або земля зовсимъ сира, часомъ зовсимъ темна и вся засіяна маленькымы каминцямы та черепашкамы. Скризь ривчакы покопани и пороблено такъ, щобъ зъ горбкивъ вода у дощъ текла не туды, куды ій прыйдеться, а по ривчакамъ туды, куды треба хлиборобови.
Спытався я въ чоловика, що якось сивъ биля мене у вагони, якъ люде тутъ жывуть. А винъ и каже, що жывуть тутъ дуже велыкымы семьямы, бо тутъ семьи не диляться якъ у насъ, а такъ якъ у Сербивъ, або мисцямы въ Московщыни, — жонати сыны жывуть зъ батькамы, и симья складаеться зъ килькохъ семей, и вси жывуть у одній господи. И каже, що колы часомъ такъ прыйдеться, що поставлять молодымъ особну хату, то господарство все-жъ такы спильне, не дилять ни землю, ничого, а все у спилку.
У Бордо довелось прыихаты зовсимъ вже по-ночи. Дорога зъ Бордо иде вже просто на пивдень. Заразъ-же за мистомъ вже бачышъ велыку змину краевыду: почынаються пискы, досыть ривный степъ, де-не-де невелычки горбкы зъ округлымы гарненькымы сосонкамы, що трохы нагадують вже чудову италійську пинію. Степови мисця — степови и звычаи. Скризь удовжъ зализныци выдно попалену траву. Тутъ іи не косять (бурьянъ, мабуть), а просто запалюють. Земля вже не така оброблена, дуже довги и шыроки степы позаросталы нызенькымы кущыкамы лубняку та папороттю, де-не-де выдно и березкы.
Ажъ ось мисця зновъ почалы миняться: пишовъ лисъ — не дуже велыкый, выдно, що саженый — сама сосна, а земля чыстисенькый писокъ. На кожному дереви вырубаный здовжъ ривчакъ (се робиться у ныхъ особливою сокырою), а въ кинци ривчака знызу прычепленый горщычокъ, зовсимъ такый, якъ у насъ на квиткы роблять. У ти горнятка тече жывыця ривчакомъ зъ сосны: потимъ ту жывыцю перетоплюють, вылывають у шыроки плесковати барыла и продають найбильше прыморськымъ рыбалкамъ, у котрыхъ вона иде и човны мастыты и одежу соби, щобъ водою не проходыла на мори, и парусы и таке инше. Прычеплени тіи горщыкы не однаково, яки ныжче, яки выще и попрыкручувани дротомъ до дерева, щобъ не падалы. Се ще кажуть недавно, литъ може зъ двадцять, якъ се тутъ почалося. Ще трохы дали выдно вже и гладкозеленый португальскый лавръ, а возы запряжени вже не киньмы, а муламы; де-не-де невелычки пасикы коло хатъ зъ плетенымы зъ лозы вулыкамы. Усе миняеться дуже швыдко, зъ кожнымъ перегономъ все бильше и бильше почуваеться пивдень. Отъ вже показалась кукуруза; трохы дали іи вже цили ланы; а ось вже и таке, що я доси й не бачывъ: корковый дубъ — невелычке дерево зъ дуже темнымъ блыскучымъ лыстомъ и такъ якъ зъ чоловика заввышкы зъ чысто облупленою корою. И хаты вже пишлы не таки якъ булы перше: хочъ и камяни, а на деревляному рештованни, оттаки якъ побачышъ часомъ у Швейцаріи, або и въ насъ блыжче до Польши; тилькы що въ насъ помижъ рештованнямъ у глыну не каминци вмазують, а быте печиння. А дахы такъ и зовсимъ таки якъ у насъ — соломяни, та ще й драбынкамы пидризани, зовсимъ якъ отъ у Кыивщыни; тилькы, що на хати одынъ прычилокъ зризаный. И вербы край шляху по нашому пообрубувани: одынъ пень стырчыть, а зъ його кущемъ идуть довги паросты.
Ще дали ище бильше лиса, и почынають трапляться чымали вже горбкы и долынкы. Окримъ кукурузы ніякого вже хлиба не выдно. Не таки вже и люде: довгообрази, выголени — и все вже у беретахъ, — плесковатыхъ картузахъ млынцемъ безъ козырка. — Се вже почынаеться инша земля — Ишпаньска.
Саме на кордони я зупынывся у мисти одному прыморському де на мене чекавъ одынъ мій давній прыятель. Винъ зустривъ мене на вокзали и повизъ до себе. Чудовый вечиръ обгорнувъ вже мисто, и колы мы прыихалы до мого приятеля, його жинка зустрила насъ на шырокій веранди цилкомъ обгорненій квиткамы и выноградомъ. Ось де, мои люби, я у перше побачывъ велычезный окіанъ! Мисяць тилькы що пиднимався з-за його далекыхъ хвиль, и срибнымы проминнямы мовъ переризано його безодню. — Солоне свиже повитря доносылося до насъ, и чутно було, якъ шыроки хвыли былыся безъ упыну о камяни скели. Чудовый незабутный краевыдъ! Мени ажъ дывно було, що це справди бьеться окіанъ, такъ дуже-дуже блызенько, крокивъ може пивсотни, не бильшъ; у ливу руку — скели, у праву — горы, а просто — шыроке, безкрае море. Але-жъ мои землякы заразъ-же почалы мене росхолоджуваты: „Де тамъ, кажуть, гарно. Отъ нехай у день подывытесь, зовсимъ не те, чого бажалося; и море не таке, и беригъ не такый, и все не таке“. Не дуже то имъ повирывшы, я вмывся, попоивъ добре, та й пишовъ спаты.
Другого дня, прокынувшысь досыть раненько, покы други спалы, я найперше выйшовъ на веранду, щобъ роздывытысь усе якъ слидъ. Се бувъ саме часъ нызькои воды; море видійшло видъ нашои хаты геть далеченько, здовжъ берега замисть моря бигла мижъ пискамы невелычка вузенька ричечка. Зъ ливого боку вона завертала по-пидъ берегомъ и вылывалась у море, а зъ правого текла пидъ самисенькою Фуэнтеррабіею — такъ звалося мисто, — видризуючы іи видъ сусиднього миста, на тимъ боци, — Гандаю. Ся невелычка, але дуже быстра ричечка и йе тая Бидасса, що становыть кордонъ мижъ двома державамы: Франціею по той бикъ и Ишпаніею по-сей. У высоку воду море іи залывае, заганяе зъ неи воду геть у гору, такъ що може верстовъ на 10, а то и бильше, вода у ній пидіймаеться, и тоди Гандай уже виддиляеться видъ Фуэнтеррабіи не ричкою, а цилымъ лыманомъ. И чудова ричъ отся высока и нызька вода у окіани! У насъ на Чорному и навить у Середземному мори зовсимъ сього немае, а въ окіани вода шисть годынъ пидіймаеться, пидходыть до самисинького берега, а потимъ шисть годынъ спадае и видходыть геть, якъ де и якъ колы: по де-якыхъ мисцяхъ не дуже далеко, а по де-якыхъ на килька верстовъ; по весни меньшъ нижъ въ осены; у повный мисяць бильшъ нижъ у молодыкъ; у витеръ изъ моря — далеко бильше нижъ у витеръ изъ земли. И що-дня — на одну годыну спыняючысь. Отсе якъ я дывывся у 7-ій годыни, море було зовсимъ далеко, вода дуже нызька, а у пивдень найвыще, а на-завтра у тую-жъ годину вранци вона вже почне прыбуваты, черезъ 12 днивъ у 7-ій годыни вона вже буде найвыща, а въ пивдни найныжча. Такъ и йде, зъ дня у день, зъ року въ рикъ, покы буде на свити земля, на земли море, а коло земли мисяць.
Прыбравшысь трохи, я выйшовъ на беригъ, пидійшовъ до ричкы, навить воду покоштувавъ, — сказать, що зовсимъ и не солона, — и пишовъ дали, наблыжаючысь до моря. Де-не-де каминня пооблиплюване черепашкамы, по затонахъ та вымоинахъ позоставалыся маленьки рачкы креветкы, по писку бигають бильшеньки круглясти ракы, — жовти та зелени крабы; у ихъ одна передня лапка завше далеко бильшенька видъ другои, и черезъ се воны бигають бокомъ, мовъ кульгають. Мисцямы повыкыдало хвылею цили купы морськои капусты, шмаття дерева; скризь скачуть пискови блохы — тежъ маленьки рачкы, талькы дуже швыдки, а за нымы бигають прегарни маленьки пташкы, зъ нашого сорокопуда завбильшкы, на выдъ мовъ наши коростели. Швыдки та таки проворни — и чоловика не жахаються, хиба вже пидійдешъ зовсимъ блызько, якъ рукою дистаты, тоди зразу вси здіймуться, видлетять маленькымъ табунцемъ крокивъ за пять або що, тай знову бигты. А море плещеться та стогне — немовъ дыше! Хвыля йде за хвылею ривненько й тыхо наблыжаеться до берега, росте все бильше и бильше, пидіймаеться гострымъ зеленымъ гребинемъ, нарешти гребинь ламаеться, и хвыля розсыпаеться билою пиною, розлываеться и лыже жовтый писокъ, потимъ помаленьку видходыть, а на іи мисце набигае, мовъ граючысь, нова хвыля и зновъ розсыпаеться и зновъ лыже писокъ. А чудове, чысте повитря свижымъ, ласковымъ витерцемъ неначе само розпирае тоби груды, и такъ спокійно, гарно и весело стае чоловикови! Забудешъ и городъ, и людей, и свитъ увесь, и тилькы дыхаешъ, жывешъ и не думаючы ни про що, мовчкы дывышся на тыхи вични хвыли.
Але не довго довелось мени вабыты очи велычезнымы хвылямы. Нагла звистка зъ Россіи нагадала мени мои господарськи обовьязкы; лито надходыть, хазяйство само не йде безъ господаря. Треба вертатысь до дому. Отъ я и надумався до васъ заскочыть, щобъ намъ разомъ йихаты, якъ що тилькы вы набралы досыть сылы й здоровья“, — ласкаво додавъ нашъ дядько, пыльно дывлячысь моій сестри въ очи.
— Досыть, досыть, дядьку мій любый, — озвалась вона, — и мы вси згодылысь, якъ найшвыдче вертатысь до дому.
Черезъ скилькы днивъ, якъ тилькы дядько видпочынувъ, рушылы мы у трьохъ зъ Монпелье. Пани Лубе плакала за намы, мовъ за риднымы сестрамы. Та й намъ шкода було добрыхъ людей и чудового краю. Якъ я йому була вдячна! Винъ повернувъ моій сестри сылы, здоровья, а мени винъ давъ найдорожчый скарбъ сердешный: Провансъ зъ його веселымъ, до чужынцивъ прыхыльнымъ людомъ, навчывъ мене, що не тилькы въ мене бративъ, яки жывуть зи мною вкупи въ однаковыхъ обставынахъ, въ одному краю. Уси люде, на якій-бы воны мови не балакалы, и въ якыхъ-бы обставынахъ не жылы, — вси воны браты, и мають одну велыку мету: працею, невпынною працею, та осьвитою выробляты соби гуртомъ вильне, незалежне жыття. Провансальцямъ воно лехше ведеться, бо воны здавна корыстуються осьвитою, кращымы обставынамы громадського жыття. Але й намъ нема чого скаржытысь; додамо праци, — и колысь по нашыхъ степахъ запануе така сама роскишъ — воля, яка вабыть усихъ чужынцивъ на провансальськыхъ ланахъ.
Ось яки булы мои думкы, колы нашъ потягъ саме пидъиздывъ до гряныци нашои Украины.
——————
- ↑ Республикою зветься така держава, де вси справы ришае не одынъ царь своею волею, а народна рада чы, якъ іи звуть, парламентъ, або національне зибрання.
- ↑ Се море такъ зветься тому, що воно зъ трьохъ бокивъ оточене землею: на пивничъ простяглась Европейська земля, на схидъ — Азія, а на пивдень Афрыка, и тилькы зъ захиднього боку хвыли сього моря злываються зъ Атлантычнымъ окіаномъ.
- ↑ Метръ — се французька мира довжыны, трохы меньше якъ пивтора аршыны (22½ вершка).
- ↑ Канализація — се пидземни водостокы, до якыхъ въ добре упорядкованыхъ мистахъ йдуть рынвы зъ кожного будынка.
- ↑ Акула — така велыка рыба, що перекусуе чоловика; вона слидкомъ плавае и за великими кораблями и за рыбальскымы човнами въ усихъ теплихъ морях
- ↑ Гектаръ — се 2 200 квадратовыхъ сажнивъ, то-б-то трохы меньше одъ 1 десятыны (2 400 кв. сажнивъ).
- ↑ Кавярни — таки крамнычкы, куды заходять пыты каву то що.
- ↑ По всій французькій земли вже бильшъ якъ сто литъ скасовани всяки прывелеи: тамъ и панъ, и селянынъ, и наймытъ — уси однакови горожане велыкои Республикы, вси мають право выбираты представныкивъ у народню раду. Часто въ министры або и въ президенты выбирають сынивъ зовсимъ простыхъ хлиборобивъ або ремисныкивъ.
- ↑ Мавры або Орапы — колысь малы свое царство въ пивничній Афрыци и звидты набигалы на пивденни краи Европы.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року.
Автор помер у 1940, тому ця робота перебуває також у суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.