Мої спомини/X

by Софія Русова

◀ IX

Мої спомини Софія Русова X. Переїзд Русова до Києва на посаду проф. Комерц. Інституту (1908). Українське життя в Києві. На хуторі коло Винниці. Громадське життя у Винниці. Педагогічний журнал »Світло« у Києві — орґанізаційним осередком українського учительства. Поїздка з мужем і сином Юрієм закордон. Участь в між народньому зїзді журналістів у Брукселі. Учителькою комерційної школи у Києві (1910) і Фреблівського Інституту. Українська політична організація ТУП. Вибух війни 1914 р. Евакуація до Саратова. Смерть Ол. Русова (1915)

XI ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

X.

Тимчасом, хоча реакція зміцнялася, преса, література все-таки користувалась повною свободою, і українці енерґійно працювали. Петербурська українська Громада, крім того, що спромоглась на безцензурне видання »Кобзаря« Шевченка під науковою редакцією Доманицького, видала дуже цікавий збірник »Украинскій вопросъ« російською мовою для поінформування тих росіян, що уперто не розуміли нашої справи; розпочато наукове видання »Украинскій Народъ« — історія, статистично-ґеоґрафічний дослід, мистецтво та література. Але нам треба було вже розлучатися з милою петербурзькою громадою, наше циганське життя припинилось тільки на 7 літ нашого перебування у Петербузі, а тепер знову вимагало свого: контора »Надєжда« мала «припинити свою діяльність за браком коштів, починалось скорочення штатів, а далі й ліквідація. Ол. Ол. треба було знов шукати иншого заробітку. Старий статистик Покровський закликав Ол. Ол. до міського петербурзького Статистичного Бюра, але тут несподівано прийшов заклик із Києва: там заснований був Комерційний Інститут, і директор його Довнар-Запольський запрошував Ол. Ол. викладати там статистику. Затремтіло старе серце Ол. Ол.: Київ — магічне слово! Жити в тому улюбленому місті, працювати на науковому терені, до чого він ще замолоду готувався, визволитися з Кацапляндії, це було щастя, що усміхнулось Ол. Ол., хоч трохи пізно, на 60-му році. Листи Ол. Ол. краще виявлять, як він до цього поставився. Восени 1908 р. він виїхав з Петербургу.

Я не могла так скоро виїхати через хоробу, а відтак смерть сина Михайла і тільки весною вирушили ми з Юрком до Києва. Шкода було розлучатися з петербурзькою громадою, з донькою, що жила вже в Петербурзі (чоловік її відбував свій адвокатський стаж), але тягло також до праці на Україні.

В травні Київ чарівно гарний, але з громадського боку після гучного життя в Петербурзі Київ здався мені страшенною провінцією. Жили ми в помешканні пані Требінської, що виїхала на той час за кордон лікувати

Василь Доманицький.

сина. Родина Требінських була мені здавна близька: я знала п. Требінську ще в Чернигові молодою ґімназисткою, напрочуд гарної вроди, нестримно жвавої, рухливої вдачі, з невичерпаною енерґією. Одружившись, вона багато працювала в свойому маєтку на Полтавщині, в Ковраях золотоноського повіту, завела там у себе школу й була в найкращих близьких відносинах із селянами. Взагалі в Марусі Требінської було надзвичайно чуле серце, вона до всіх ставилась так щиро й сердечно! Українство її було орґанічне, вона так само, як і син її та дочка, палко любили Україну й були в тісних персональних зносинах майже з усією молодою й старою українською громадою, але паралєльно й з усіма найкращими діячами російськими. Ніколи нікому й жадній орґанізації родина Требінських не відмовила ані в матеріяльній, ані в якій иншій допомозі. Доманицький був одним із найдорожчих гостей у Требінських, і в Ковраях, і в Києві. Було заслабне який-небудь український студент — Маруся вже коло нього, і обід принесе, і старається, щоб примістити його в лікарню, чи в санаторію, ходить, розважає. Тяжко було б жити »на цій зубоженій землі« без таких щирих добрих душ. До політичних справ Требінська була скорше індиферентна, але, може, була й федералісткою, бо вона не розподіляла своїх симпатій між обома націями. Це був політичний тип, дуже поширений у Києві перед революцією: такі були Лучицький, Василенко та ин. Українці — вони любили щиро етноґрафічну Україну, її природу, але не мали виразної політичної свідомости і, виховані в російській школі, в російському суспільстві, не мали віри в державні сили українського народу й усе тримались за російські погляди, за російську державну систему, вважаючи федерацію й тісну згоду з Росією за найбільше щастя для України!

Як тільки скінчилась наука в ґімназії Науменка, куди вступив мій син Юрій, ми поїхали до Винниці. Напроти лікарні, на другому березі Буга, Ол. Ол. найняв для нас літнє помешкання, куди й сам скоро приїхав. Винниця, взагалі Поділля, зробили на нас незвичайне вражіння: чудовий Буг із своїми водоспадами, скелі, гори, скрізь камінь, а на полі — чорна оксамитна земля. Все так відріжнялося від нашої Чернигівщини, рівної, як долоня, з її болотами, пісками та темними борами, або хоч і від Полтавщини, яку ми знали більше знад Псла та Ворскли — тихих річок в низьких берегах, з піскуватим дном та чистою водою. Течія Буга була дуже прудка, скрізь виступало з його хвиль каміння, і сам народ, що тут жив, значно відріжнявся і від наших чернігівських »лапацонів«, і від культурних полтавців. Тут населення було наче більш пригноблене, багато жило тут поляків, які поводились, наче дійсні господарі краю.

До нас незабаром приїхав Д. В. Маркевич. Була така думка, щоб спільно нам купити над Бугом шматок землі та поставити, кожний собі, хатинку на старі літа. А що ми ніколи не мали готових грошей, то вирішили продати наш хутір на Борзенщині, куди ми не мали ніколи часу й заглянути. Знаючи нашу непрактичність, приятель наш Маркевич приїхав до нас помогти нам у цій справі. В результаті він купив собі чудову панську садибу майже в самім місті (Старий Город, Соборна ул.), а ми — дві десятини землі з садом і полем та з невеличким домом на 4 кімнатки. З того часу до смерти Ол. Ол. ми що-літа перебували там (1909–1915); туди лікарі завжди висилали Ол. Ол. на поправку, коли астма не давала йому закінчити виклади весняного семестру. Тихо, спокійно сидячи під високою черешнею, одпочивав Ол. Ол. і набирався нових сил на осінь.

Напроти нас жив дуже цікавий тип селянина-штундаря. Це була чесна працьовита людина з твердими євангельськими переконаннями. Він любив приходити до нас і в довгих монольоґах висловлювати свої погляди »на правду й неправду життя«. Від часу до часу до нього приїздили штундарі з сусідніх сел, вони вкупі читали євангелію, провадили реліґійні бесіди. А коли почалася війна, цей штундар відмовився йти в москалі і, хоч у нього була велика родина (жінка й пятеро дітей), він волів просидіти якийсь час у тюрмі, та не зломав своїх переконань. На примусові роботи ходив, але проливати »кров братів« не пішов. Так і випустили його з тюрми, бачучи його твердість. Це був добрий сусіда наш, на нього ми й покидали нашу оселю, як виїздили на зиму.

Гарної було коло нашої хати — поле, ліс, через нього дорога до Буга, сила квіток, ягід. Особливо гарні були вечорі. Сонце золотить поля і Буг своїми останніми проміннями, біло-рожева гречка ніжно, наче молоком пахущим, обливає поле, а по другий бік дороги — инші збіжжя стоять тихо й непорушно, де-коли тільки, від легесенького вітру захвилюються… Не побачити мені вже їх ніколи!

За півверстви від нас мешкав полковник Оберучев. До нього що-літа наїздило багато людей з Одеси, з Києва, і молоді, і старші. Його хуторець ховався в яру над великим глибоким ставом, в якому було дуже багато риби. В саду було багато овочевих дерев, тут хазяйнувала жінка Оберучева, яка жила на хуторі й літом і зимою. Це був центр поступового російського громадянства, дуже підозрілий для винницької жандармерії, в якому вона часом навіть переводила труси. До української справи Оберучеви ставилися з певним співчуттям.

Зусиллями Маркевича скоро у Винниці зорґанізувалася невеличка українська громада. Видатними діячами в ній були Лозінський, голова винницької земської управи, приятель графа Гейдена, тодішнього маршалка, Сніжинський, Білинський та ин. Лозінський був талановитий, дуже розумний земський діяч. Дружина його була мила особа, полька, і сам він з походження був напів-українець, напів-тюляк. Вихований, прегарний обличчям, він приваблював до себе всі верстви суспільства. В земській праці був це щирий демократ, близько брав до серця українську справу, але в земстві, особливо в справі освітній, переводив свої погляди в життя дуже обережно. В земстві він користувався великою пошаною. За кілька трьохліть, що його обирали головою, він вкрив повіт школами (яких тоді в південно-західному краю було так обмаль), лікарнями, значно поліпшив міську лікарню. Добре розумів людей і вмів добирати найкращих робітників — учителів та лікарів. З Ол. Ол. у нього повстала скоро велика дружба. Сніжинський служив десь в акцизі, був прекрасної душі людина, щирий українець, політично цілком свідомий, давній член ріжних українських орґанізацій. І Сніжинський, і Лозінський мали у Винниці чудові оселі, де в садах дозрівали найкращі овочі, особливо в Лозінських, завдяки праці самої пані Лозінської, що кохалася в садівництві. В її невеличкому садку було завжди сила троянд та инших квітів, дуже гарно розсаджених. Тут уже виявлялося Поділля з його багатим ґрунтом і лагідним кліматом.

Микола Білинський був старенький самітний бурлака, жив у Винниці лише на громадській праці, старий член одеської громади, вірний її традиціям, але з великою прихильністю до Києва. Людина високо освічена, незвичайно лагідної вдачі, з лицарським відношенням до жінок і з пуританською шляхетністю в усіх своїх зносинах з людьми. Всі ці люди були з одеського університету, який справді накладав на людей якусь зовсім иншу печать, ніж київський. Всі вони радо гуртувалися навколо Маркевича в його гостинному домі на Старому Місті недалеко від церкви, яка в своїх стінах бачила колись і Богдана Хмельницького, і палкого Богуна. Маркевич умів серед польських місцевих землевласників знаходити людей, що співчували українським національним інтересам.

Але Винниця взагалі не мала характеру українського культурного центру. В ній панували жиди та поляки, по всіх крамницях лунала польська мова, а коли звернешся було до крамаря по українськи, він і слухати не хоче й дає найгірший крам. Тільки на Старому Городі показувалася цілком українська етноґрафія, лунала подільська українська мова, розбігались ярами українські хатки, обсаджені пишними мальвами. Там в одному яру показували напів-зруйновану хатку, де жили якісь революціонери; коли жандарі прийшли їх арештувати, вони відстрілювались до останнього набоя, а потім, підпаливши хату, і самі позастрілювались. На царині жила родина Хоменка. Це був селянин видатного розуму, який всім синам своїм дав вищу освіту. Найстарший син Ізон відзначався особливими здібностями до мов, ґрунтовної знав латинську, грецьку, французьку, німецьку анґлійську та італійську мови, страшенно кохався в науці й з 1920 р. учився у Відні в університеті, а в Римі готувався на місіонера й студіював східні мови. Ціла родина Хоменків була дуже культурна й ні в чому не відступала від старих українських звичаїв.

Само місто Винниця, дуже мальовничо положене понад Бугом, пишалося в густих садках. Старі мури коло нового собору надавали місту якийсь імпозантно-старовинний кольорит. Літом у Винниці бувало повно молоді, що зїздилась сюди з Києва та Одеси, на вулицях, на човнах на Бузі маячіли студентські »тужурки«. Зимою місто впадало в сон і лише земські збори вносили де-яке оживлення.

Ми мало цікавились Винницею й її місцевим життям, але з гуртком українців були в найтіснішому контакті. Часто до нас приїздили любі гості з Києва, як от до мого сина Юрія приїздила п. Ліда, дочка Біловежських, наших петербурзьких приятелів, молодий поет Максим Рильський, тоді ще учень ґімназії Науменка, Оксана Лотоцька, діти брата Ол. Ол. й инші. Вони наповняли цілу оселю веселим сміхом, лазили по горах, плавали човнами, гарно їм було.

До нас, старих, приїздили инші гості, не менше нам дорогі: Жебуньов, Єфремов та одного року ціле літо гостював у нас композитор Яків Степанович Якименко-Степовий. Стільки гарних річей для співу й для фортепяну склав він, і ми слухали їх, як вони щойно народжувались в творчій душі композитора. До нього приїздив Стеценко, що тоді тільки починав своє композиторство. Того самого літа жила у нас наша дочка Люба і співом наповняла нашу невеличку оселю. Тоді вона ще вчилася в московській консерваторії і з батьком розучувала »Русалку« Даргомижського та ролю Марґарити з »Фауста«. Бувало полягають діти спати, починається в нас музика, спів, а під вікнами, користаючи з темних вечорів, слухають гуртки сусідів та гості Оберучева. Гарне було літо.

Київське життя наше було заповнене працею: у Ол. Ол. виклади та семінар у київському Комерційному Інституті, Стара Громада та ріжні статистичні засідання; в мене французькі лєкції та редаґування журналу »Світло«. Зорганізував його Шерстюк, молодий талановитий народній учитель з Полтавщини. Вже там він згуртував найкращих українців-вчителів у конспіративну учительську спілку, бо тоді реакція (1907–13 pp.) вже знов суворо переслідувала всяке українське навчання в сільській школі. Шерстюк горів українством, він розумів, що ця маленька купка учителів розсиплеться, якщо не знайти для неї якого-небудь обєднання, який-небудь орґан для отвертого, по змозі, виразу домагань і принципів учительства. Він отже впав на гадку заснувати лєґальний український педаґоґічний журнал. Шерстюк, Черкасенко і я почали видавати »Світло«. Де бралися на нього кошти — я й сама не знаю. Чи давала »Просвіта«, чи якась инша українська орґанізація, але ми відразу мали передплатників і (це теж було добре) безплатних дописувачів. Між останніми був і той Куцяк, що за часів большевицького панування так ганьбив професорів Камянецького університету. Багато писали Черкасенко, Шерстюк і я иноді під кількома різними підписами в одній книжці; писав і »Наш«, тоді учитель в Камянці, і Шелухин. »Світло« якось відразу придбало симпатії українського громадянства, його провадила обережно й любовно рука Шерстюка. Всі ми страшенно захоплювались цією працею. Не було в нас відповідного редакційного помешкання, і ми збирались десь в маленькій кімнатці, в приватному помешканні Шерстюка. Всю долівку вкривали нові, щойно видруковані числа журналу, а ми перечитували листи і дописи з різних кінців України; звідусіль озивалось наше учительство. Скоро, памятаю, за якусь статтю мене покликали до суду, а також і Маню Старицьку, що була в нас за „Sitzredaktor'a“. Моїй статті адміністрація закидала якийсь заборонений політичний характер. Памятаю, що справа була назначена на суд саме 17 вересня, день св. Софії, Віри, Надії й Любови. В судовій салі в »Присуствєнних Мєстах« було темно, замно, сумно. Маня страшенно хвилювалась. Присутні були лише »свідки« та з окремого дозволу судді Ол. Ол. На своє «останнє слово« я ушкварила таку промову на захист української мови в школі, що Ол. Ол. гадав, що мені загрожуватиме нове обвинувачення, але на цей раз фортуна усміхнулась нам, і мене і Маню виправдано. Весело було з такою перемогою вернутись додому просто на гарячий іменинний пиріг. Вже стіл був накритий, і вся моя численна родина чекала, чи вернеться сама іменинниця.

Тої зими почали у Ол. Ол. виявлятися перші симптоми хороби, від якої він помер. Йому лікарі радили літом конче поїхати до купелів у Наугайм. Рівночасно Юрко цілу зиму слабував на запалення легенів, і йому теж радили використати цю подорож Ол. Ол., щоб перебути в Емсі та інгаляціями полікувати свій ніс і легені. Зібрали десь грошенят в дуже обмеженій кількості й поїхали. Ця подорож (5-та) за кордон була дуже цікава. Того літа в Брюсселі мав зібратися всесвітній зїзд преси і мала відбутись всесвітня промислова виставка. Наша часопись »Рада« запросила мене бути представницею української преси. Дали мені всякі матеріяли; свіжі зразки української преси мали прислати просто на зїзд. Поїхали на Варшаву до Берліна, де мали роз'їхатися: Ол. Ол. в Наугайм, а ми з Юрком до Емсу. Емс гарненький, невеличкий курорт із традиційним лісом, памятником Бісмаркові, з музикою що-вечора. За табльдотом, як і скрізь, фешенебельна публіка і — всесвіт справді такий тісний! — багато знайомих з Одеси, Петербурґу. Ми недовго там пробули і просто з Емсу поїхали до Брюсселя. Я вперше була в Бельґії, і ця невеличка країна відразу привабила мене. Справляє вражіння вже сам вїзд з Німеччини, зміна ваґонів, кондукторів, раптом французька мова, якась рухливість, нервовість у поводженні. Коли ми стали наближатися до Брюсселю, всі нас запевняли, що знайти хоч яку-будь хату в Брюсселі тепер, через виставку, неможливо, і ми висіли в маленькому дуже гарненькому місті Лувені (де памятник бикові, що його оспівав Ігор Севєрянін). Приїхали ми в 10 год. вечора, по всіх вулицях було вже тихо. Величезний годинник на ратуші, невеличкий готель біля вокзалу та маленька кімната в ньому, де можемо виспатися.

На другий день ми їдемо дуже рано до Брюсселю, пємо каву в чистому, дуже гарному ресторані й дістаємо там усі відомості про виставку, зїзд преси, купуємо плян виставки і проводимо на ній цілий день. Я була вперше на міжнародній виставці, а для сина, молодого пятиклясника, це вже була справжня подія. Особливо нас приваблювали павільони тропічних країн, де нас частували чаєм »мате«, вабили очі яскраві барви тканин примітивного виробу з цікавими визерунками орнаментів. Імпозантно виступала перед нами залізна промисловість Бельґії, Німеччини. Хто думав тоді, що ці дві сусідні країни, що так отверто показували цілому світові свою могутню працю, за три роки зчепляться з страшних обіймах війни! На цій виставці справді був наче ґенеральний огляд усіх багатств, культурної винахідливости, працездатности великих держав Европи. І мене тоді вражало, скільки заліза, зброї, комунікаційних засобів всі вони виставили. Цікаві були історично-ґеоґрафічні відділи з цілими родинними житлами ріжних країн. Париж блискуче показував свої моди, промисловість. Цілий день оглядання виставки зовсім виснажив нас і ми радо вертались увечері до тихого Лувену. У ваґонах було повно веселого люду, молодь співала, експанзивно говорила, з усією романською жвавістю й рухливістю, відчувалась воля життя, задоволенність, саме те, чого так бракувало в тогочасному житті на Україні.

На другий день призначено було засідання журналістів. Я вперше була на міжнародніх зборах. Були там представники молодої японської преси і читали дуже цікавий доклад по французьки. Взагалі перед вели на зїзді французи. Бельґійці виявляли дуже щире братерське відношення до всіх націй, висловлювали радість, що приймають у себе гостей усього світу, підкреслювали значіння міжнародніх зїздів для культурного взаємного розуміння. Я прочитала доклад про нашу молоду українську пресу, про тяжкі умови політичного життя, в яких вона ніяк не могла розвинутися, оповідала про ті цензурні утиски, які перешкоджали її розвиткові. Мене гаряче вітали. На щастя, представники російської преси були з порядних петербурзьких ґазет і теж підкреслювали тяжке загальне становище преси в Росії. Після докладу чомусь мене обступили есперантисти з проханням ширити цю мову, переконували мене в її великому значінні для майбутнього. Все вийшло якось дуже щиро й гарно, і ми з Юрком вернулися в піднесеному настрої, а бельґійці знов співали в ваґонах. Але коли вже в готелі я глянула в зеркало, трохи не впала від жаху: я побачила, що я свою парадну сукню наділа задом наперед і так читала свій доклад!

На другий день я оглянула педаґоґічну виставку і багато побачила там для мене цікавого. Ми не могли дуже довго жити в Лувені, грошей було в нас мало, а поки Ол. Ол. закінчував свій курс лікування в Наугаймі, ми мали за-для Юркового здоровля пожити ще десь на морі. Ми поїхали на французький берег Атлянтійського Океану, але, звісно, не на якийсь курорт, а в просте рибальське село Angoulinsurmer на самому березі океану недалеко від Лярошель. Що то за чудове місце було — море виблискувало спочатку на обрії, а потім відходило все ближче до залізниці, вже через вікна ваґонів ми вдихали його солонкувате повітря з характеристичними пахощами морського життя. Просто з вокзалу ми побігли до моря. Хвиля за хвилею набігало воно на низьке побережжя села, але трохи далі, за кілька кроків, вже здіймалися скелі високого берега; їх цілком обмивало море, люто накидаючи на них свої хвилі, що підчас бурі переливалися аж по-за їх верхи. Мов якась кольонада середньовічної ґотики стояли ці скелі, і ріжні напів-темні проходи між ними справляли вражіння храму з чудовою різьбою. Велична була гармонія між безкраїм сіро-зеленним простором моря й цими нерухомими твердинями, що за кілька віків безупинної праці лютих хвиль таки мусіли їм піддатися. Ми сіли на пісок під цими скелями. Було тихо-тихо, тільки хвилі бились об камінь. І ось несподівано до їх могутнього голосу приєдналася зовсім инша мельодія — ніжна, тиха, така знайома, рідна: жайворон піднявся з верхнього поля за скелями і заспівав свою безжурну любу пісню. Наче хтось близький привітав нас на чужині. Як прекрасно єдналась його мельодія з величною музикою морських хвиль.

Ми згадали, що треба шукати помешкання, треба пообідати, і вернулись вузенькою стежкою межи скелями і океаном. Але що це сталося, коли ми вернулись на те місце, де пів години тому океан заливав майже вулицю села — тепер він щез, не було води, виступили купи чорного та сивого каміння, між ними стояли де-не-де калюжки води, по мокрому піску поволі пересувалися краби, в калюжках ховалась під камінь риба. Це був відплив, море виблискувало ген-ген далеко, може за верству. Що дня в 12-ій годині відбувалось це цікаве явище, яке вперше нас так здивувало. Але скільки втіхи воно давало мойому хлопцеві, коли в самих плавках з юрбою дітей він ловив риб, креветок, міг спостерігати ріжних раків, ганявся за водяними павуками. Далеко заходити по цьому привабливому мягкому дні було небезпечно, бо приплив починався раптом, хвилі надходили, заливали »дно«, каміння, і перед їх упертим наступом втікали не тільки діти та баби, що збирали устриці, а й цілі фіри відїжджали як-найскорше, навантажені торбами з устрицями, рибами, креветками. Ані на Середземному, ані на Чорному морі не доводилось мені бачити такого величного явища, як цей приплив на Атлянтичному океані.

Того самого дня ми оселились у якогось напів-інтеліґентного власника невеличкої віллі коло самого моря, з чудовими трояндами під вікнами. Обідали в селянському ресторані серед рибалок. В селі були тільки хлібороби та рибалки. Цілі дні ми з сином були на березі, не могли відірвати очей від велетня, бурхливого, зелено-сивого або при місячному світлі сріблясто-іскристого. Гарно жилось нам. Тільки тут, серед простого населення, ізольована від усякого суспільства, серед величної природи, почала я відходити від свого тяжкого, горя — смерти Міші. Ми плавали човном, пароплавом їздили на острів, де Наполєон провів першу ніч вигнання, коли його везли на заслання, в Ля-Рошель, і скрізь нас було тільки двоє, я та Юрко, серед нації, яку завсігди любила й люблю — ні росіян, ні українців у цих місцях не було. Правда недалеко від нас, трохи на південь, в Аркашоні, на той час лікувався любий Доманицький, і ми списувались, щоб як-небудь зїхатися з ним десь, але курс лікування Ол. Ол. закін-

Петро Холодний

чувався, гроші кінчились і треба було покидати чудове мрійне село і вертатися додому. Ол. Ол. мав чекати на нас у Берліні. Ми виїхали з Юрком до Парижа. Це була дуже неприємна подорож, бо у нас зовсім не було грошей. Обачно купивши білєти до Берліна, ми зостались з кількома франками, а треба було жити цілий день іще, бо потяг ішов аж увечері. Ми вирішили, звичайно, не обідати, але оглянути Париж. І я знову (я була вдруге в Парижі, Юрко вперше) бачила Венеру Мілоську в Люврі, Люксембурґ, Бастилію, Jardin des Plantes. Але бути в Парижі без грошей справді неприємно.

На ранок ми вже вїздили в суворий Берлін. Беремо фіякр, даємо адресу того готелю, що його призначив нам Ол. Ол. в листі, а самі з жахом думаємо: а що, як Ол. Ол. не приїхав іще з Наугайму, а в нас нема зовсім грошей і на фіякр. Велика була радість, коли швайцар сказав: „Herr Professor Russow ist schon hier“. Так радісно було знову бути усім укупі, обмінюватися враженнями. Ол. Ол. дуже гарно виглядав після вугляно-квасових купелів та відпочинку. В Берліні ми оглянули музеї — чудові образи Берліна мене чарували, а славетний берлінський Акваріюм та Зоольоґічний сад цілком захопили Юрка. Я встигла оглянути цілий Педаґоґічний Дім Фребля-Пестальоцці з учительською семинарією та дитячим садком. Час було вже вертатися додому.

В Києві 1910 р. я ввійшла в склад учительської колєґії Комерційної школи І Учительського Товариства під директорством П. І. Холодного, тоді професора хемії в Політехнічному Інституті. В Комерційному Інституті мені довелося викладати французьку мову лише один рік, бо надалі міністерство мене не затвердило. Ввела мене в комерційну школу В. Г. Тучапська, яка була цілком захоплена нею. Взагалі тоді комерційні школи щойно повставали. Закладалися вони на громадському ґрунті і якось відразу стали провідниками найновіших метод навчання та виховання. Учителі йшли туди все молоді, завзяті й працювали з запалом, особливо в школі П. І. Холодного. Учителі збирались на засідання педаґоґічної ради і до глибокої ночі иноді обмірковували поводження учнів, свої власні помилки і т. и. Петро Іванович був душею цих нарад. Він був природжений педаґоґ, дуже добре розумів дитячу й юнацьку психольоґію, був дуже справедливий і міг ставитися цілком обєктивно до всякого вчинку учня. За ці його риси діти любили його й відважно признавались до усіх своїх злих і добрих учинків. Школа була і для хлопців і для дівчат разом, а це ще було нове в Києві й вимагало великої уваги з боку учительськоіго персоналу, тим більше, що ¾ учнів були жиди, серед яких дуже поширена і неврастенія, і гістерія. Але серед виховників та виховниць були люди, що цілком педаґоґічно ставилися до справи. Погано було те, що до нашої школи в перший рік її існування багато вступило учнів з ріжних шкіл одразу в старші кляси, а при коедукації одна з найконечніших умов для добрих наслідків — це повільне зближення хлопців та дівчат вже з раннього віку, цеб-то вже з молодших кляс. Товариство, що зорганізувало цю першу комерційну приватну школу в Києві, було дуже діяльне, воно добуло всякими позичками та з пожертв кошти на будівлю власного будинку для школи, що відповідав би всім гіґієнічним і педаґоґічним вимогам, які вже й тоді розуміло поступове учительство, — будинку, в якому були б великі світлі кляси, широкі коритари, спеціяльні лябораторії для ріжних наук, велика саля, пристосована і для театральних вистав, і для кіна або світляних картин. Була кухня для гарячих сніданків, скрізь проведена вода, елєктрика — взагалі дуже гарний вийшов будинок, і це найбільше завдяки енерґії наших двох математиків — молодого Астряба й старого Чиркова. Всі ми дуже любили й нашу школу, й нашого шановного директора.

Я в ті часи все більше звязувалася з педаґоґікою. Виставка дитячих садків у Брюселі, дім Фребля-Пестальоцці у Берліні дуже захопили мене. Мене запросили до Фреблівського Т-ва в Києві і після одного мойого реферату, прочитаного там, директор Фреблівського Інститут Фльоров, відомий російський педаґоґ, запропонував мені викладати курс дошкільного виховання в тому Інституті. Він не зважав на те, що я не мала дипльому вищої школи, що я не мала лекторського стажу, він просто сказав мені: »Софія Фьодоровна, ви должни чітать у нас курс дошкольнаво воспітанія, ви должни із нашіх слушатєльніц сдєлать настоящих фрєбєлічек. Тепер ані бєз направлєнія«. Переді мною викладала цей курс жінка Лубенця. Людина з невеликою науковою освітою, але з великим апльомбом, росіянка тілом і душею, але палка прихильниця методи Фребля. Я вагалася, але віра Фльорова в мої сили надала мені певности, і як я вдячна йому тепер за цю віру, яка поставила мене на шлях фахової праці й професури. З великим захопленням віддалась я своїм викладам. Інститут був тоді на Старо-Житомирській вулиці, виклади були ввечері. Відносини з слухачками відразу встановилися як-найкращі. Особливо нас усіх приваблювали практичні виклади, що їх провадили мої слухачки під моїм керуванням в якому-небудь дитячому садку, бо свого тоді Інститут ще не мав. Теми викладів взагалі призначала я, але кожна слухачка вибирала собі з них таку, яка їй більше подобалась. На викладах цих була ґрупа слухачок, що вкупі здавала практичні лєкції-іспити. Кожну лєкцію після її закінчення розбирали, критикували. На цих лєкціях слухачки набиралися більше знання, ніж на теоретичних викладах. Тут часто повставали і загальні педаґоґічні питання. На жаль, на курсах було дуже мало українок, і пізніше, коли на них настав попит, нам дуже бракувало для орґанізації перших українських дитячих садків свідомого педаґоґічного персоналу. Найкраще прикладали до життя свої знання мої слухачки-жидівки, і коли український уряд дав жидам повну волю національної освіти, найкращі дитячі сади, які мені доводилось бачити і в Києві і в Камянці, були жидівські.

Так несподівано повернулась я до педаґоґіки, якої я вже більше не покидала потім. З Фльоровим у мене назавжди залишились найкращі відносини і в Києві, і коли він переїхав до Москви, — я завжди заходила до нього, як приїздила туди на Різдво до своєї дочки. Підчас одного такого побуту в Москві я познайомилась із славетним тенором — свідомим українцем Іваном Алчевським. Він саме орґанізував тоді в Москві український музично-театральний гурток »Кобзар« і на Різдво влаштував концерт із творів Степового-Якименка. Якова Степановича викликали з Петербурґу, помешкання моєї дочки наповнилось співами, грою на клявірі. Алчевеький чудово виконував народні українські пісні. Це був широко освічений музикант, кожний музичний твір, кожну свою оперову партію Алчевський глибоко студіював і завжди правдиво виконував. Це був один із найвидатніших Фавстів і Ромео. Твори Степового він теж так добре вивчив, що, здається, розумів кожну його пісню краще, ніж сам композитор. Концерт вийшов дуже блискучий. Співала на ньому й моя донька Люба. На концерті побачила я майже всю українську кольонію Москви. Вона не була така численна й активна, як петербурзька. На цьому концерті я зустрілась з Петлюрою, вперше після нашого знайомства в Полтаві. Він редаґував у Москві український журнал »Украинская Жизнь« і був ним дуже захоплений. Небіжчик Саліковський був головним редактором, я його тоді теж побачила вперше.

Наше родинне життя в Києві ввесь час тісно перепліталося з громадським: до Ол. Ол. збиралася Стара Громада, до мене — редакція »Світла«. Але так багато приходилося працювати для підготовки до викладів, над коректою зшитків французької мови учнів, що ми не мали змоги навіть часто бувати у Українському Клюбі, де йшла така жвава праця. Там читали реферати, влаштовували театральні вистави, концерти. Хоч иноді нам таки вдавалося урвати який вечір та в Клюбі подихати справжньою українською атмосферою. Там керували життям невтомна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і Маня Старицька. Не забути мені, як вони створили теж українське кабаре, і Маня Старицька з невимовним комізмом співала »Ой казала мені мати«, так, як цей осоружний твір з особливим смаком виконують артистки, що »малоросійствують«. А п. Антонович траґічно оголошував після кожного номера: «перерви нема«. Ставили й чудові мініятюри Олеся, як от »Осінь« та ин., поставили й гарно виконали »Ноктюрн« Лисенка. Иноді Клюб набирав офіційного вигляду, улаштовували який-небудь обід чи вечерю на честь якогось гостя з Галичини, а як із Франції, то вже й мені приходилося практикувати свою французьку мову. Взагалі культурне українське життя в ті часи в Києві зосереджувалося в цьому Клюбі на Володимирській вул. коло Золотої Брами. Але з якою обережністю треба було провадити це національне культурне життя! От уже добються старшини Клюбу, — Жебуньов, Лисєнко, Синицький, — дозволу на якусь серію вечірок чи рефератів, а поліція візьме та й завередує і за дві години перед початком заборонить призначену вечірку чи реферат. От їздять знов наші такі шановні люди, просять нового дозволу. А скільки горілки треба було на частування приставів у самому Клюбі, щоб їм очі позаліплювати — аж гидко згадувати! А вже перед Шевченковим святом, то треба було все на карту ставити, щоб добитися, вблагати дозвіл на щось справді поважне. Смішно й жахливо казати, що і в ці роки, вже в XX столітті, день Шевчнкового свята був днем арештів, репресії з боку уряду і маніфестацій з нашого боку. Козаки їздили з нагями і де побачать юрбу молоді, що співає »Заповіт«, заганяють в поліцію, студентів бють нагаями… За що?

В політичних справах тоді в Києві перед вела політична орґанізація — Т-во Українських Поступовців, що більше була відома під скороченою назвою: ТУП. Увесь Київ поділено на райони, в кожному районі мала бути секція Тупа, з реґулярними періодичними зборами, з певним поділом праці. До орґанізації належали українські інтеліґенти, учителі, професори. Хотіли теж притягти до Тупа молодь, що завжди відділялася від стар-

Михайло Грушевський

ших громадян в свої власні гуртки. Особливо за таке обєднання людей ріжного віку побивалася Алла Львовна Ковальова. Ковалів, видатний фінансіст, служив у якомусь банку в Києві і старався його українізувати, даючи посади переважно українцям. Це була чесна, серйозна, щира людина. Він мав нещастя покохати одну молоденьку студентку-фребеліянку Варю Ч. і, як прямолінійна людина, відразу порвав зі старою родиною, хоч і дуже любив свого сина, 8-літнього Володю, покинув банк у Києві і переїхав до Харкова, а Варя перевелась на курси Фребля теж туди. Це була дуже інтересна дівчина, розумна, палка, аж горіла українською справою, ширила в нашому Інституті національну свідомість, була дуже гарною орґанізаторкою ріжних українських жіночих гуртків, видала кілька праць про українське дошкільне виховання. За останні часи доручено було їй у Харкові провадити цілу справу дошкільного виховання. Це була одна з моїх найулюбленіших слухачок. А. Л. Ковальова якийсь час грала певну ролю: »Туп« доручив їй зорґанізувати Бюро Праці для здобування праці й посад українцям. Треба було провадити справу досить конспіративно, але рівночасно й широко поставити її, користуючись звязками з земствами і промислово-торговельними установами. Я допомагала їй у цій справі, бо мала багато знайомих по всій Україні. Коли наприкінці війни було так багато клопоту з розміщенням дітей-сиріт, що після евакуації зостались без батьків, Ковальову обрали в київську міську управу завідувати цією справою. Вона відкривала тоді притулки для дітей у Києві. Це була честолюбива, владна жінка, дуже практична, але вульґарна душевно й зовні. Коли до Києва прийшли большевики, вона й її син Левко зразу стали »комуністами« й приймали участь у страшенних злодійствах, що чинилися в Києві в 1917–18 роках.

»Туп« від часу до часу влаштовува з'їзди делєґатів своїх орґанізацій з ріжних міст України. Зїзди ці були дуже цікаві. Збирались по приватних кватирях у заможних людей, напр, у барона Штейнгеля в Липках. Я була на одному з них, як делєґатка одної з київських секцій »Тупа«. Всі один одного знали, приїзжих делєґатів завжди дуже щиро вітали. Спочатку централя подавала свої справоздання, потім провінціяльні делєґати інформували про настрій населення по селах і по містах. Це якраз був 1915 рік, коли вже йшла війна, і цікаво було стежити, як підносився масовий настрій проти уряду, проти війни, як виникали протести проти заборони українських часописів у той час, коли вісті з війни всім були такі потрібні; як у шпиталях сама собою провадилась українська праця; як впливала на наших людей зустріч із галичанами та сама Галичина з її вільною українською книжкою, українською службою по церквах, тощо. Видно було, як це в найменш підготованих вояків збуджувало національну свідомість. Страшні, лихі то були часи початку війни, але зате повні нових інтересів, нових змагань.

Окремо від Тупа буяв завзяттям молодий гурток, ідо купчився навколо »Української Хати«, яку редагував п. Богацький. Там в літературній критиці, в нових літературних творах лунав уже новий соціяльно-літературний напрямок, там писали Сріблянський, Євшан, Товкачевський, Рильський, Чупринка й инш. Від них віяло молодим сміливим життям. Рильський під той час кінчав ґимназію й жив у нас на кватирі в дружньому товаристві з моїм сином Юрком. Рильський завжди з великим захопленням оповідав нам про ті жваві розмови соціяльно-політичного характеру, що провадилися в їх гуртку і направлені були проти всіх застарілих традицій, що ще панували в тогочасному українському суспільстві.

Перша звістка про війну застала нас у липні 1914 року у Винниці. Сиділи ввечері в садку, чаювали, аж приходить Лозінський, Маркевич і ще хтось із повіту й кажуть, що оголошено війну, всіх військових скликують, на завтра призначено побір коней коло царини. Це пролунало, як щось неймовірне. Навіть пожартували на цю тему та й розійшлись. Другого дня пішли ми на царину. Коней пригнали небагато. Ніхто ще не був свідомий, що воно таке справді робиться, виконували пасивно наказ начальства. З великим жалем прислав і Маркевич свого красуня-коня, на якого так і накинулися ремонтери, бо решта коней були прості, селянські. Ми сиділи на колодах, дивились на рух на майдані, сонце так гарно сідало за Бугом, з сусіднього поля доносився запах гречки, шляхом гнали череду додому. Ніхто й не передбачав того жаху, що мав початися за яких 2–3 дні. Інтеліґенція легковажно висловлювала певність, що, мовляв, війна при сучасних великих засобах військової техніки не може тривати довше, як три тижні, бо инакше це була б надто жорстока бойня людей. Тиждень пізніше можна було вже бачити, як помилялись ті, хто так гадав. Цілу Европу наче обхопила пожежа, всі її народи наче перейнялися смертельною ненавистю один до одного. Почалися скрізь драми: ридали матері, провожаючи синів не знати куди й нащо, плакали жінки, яким війна забирала чоловіків, — вони часто покидали дітей, йшли в сестри-жалібниці, аби не переживати цієї жахливої розлуки, в якій невідступно перед ними стояв привід смерти. Особливо тяжко було дивитись, як селяни — батько, мати — провожали синів на залізницю: суворі, мовчазні обличчя, мов скаменілі в тяжкому почутті непоборного обовязку, і тільки крадькома батько витре нестримну сльозу, а мати — вона за сльозами й світу не бачить!

Того року ми трохи раніше повернулись до Києва з Винниці, — хотілося скоріше бути вдома. В Києві провадилась уже якась гарячкова підготовка до чогось страшного. Одні знову кричали про певні перемоги — це були монархісти та »Союз Русского Народа«. А ліві, навпаки, були переконані в протилежному. Українці не знали, чого їм сподіватись. Війна, яку великий князь Миколай Миколаєвич оголосив за визвольну для всіх пригнічених народів, почалася для нас з заборони часописів, місячників, з руйнування Галичини та незвичайного запобігання уряду перед Польщею. Скоро стали зявлятись заложники з Галичини. Оповідали, що там робилося на українських землях, що дозволяло собі російське військо, як руйнували всі наші культурно-національні здобутки. Та й у центрі України військовий уряд і адміністрація тримали заложників-галичан по тюрмах, срештованих українських діячів з Галичини відвозили на Сибір і тримали там в неможливих умовах. Ось у цей момент і виступила до роботи Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Вона не хотіла слухати про жадну політику, вона тільки бачила перед собою тих галичан, яких звикла вважати за братів, яким доля раніше краще усміхнулась, аніж нам, щодо національної волі, братів, які багато чого могли навчити нас. І тепер ось вони — жертви війни, обідрані, голодні, змучені жорстоким поводженням. Треба було зараз же їм допомогти, щоб вони як-найкраще побачили, що в Києві мають братів-українців. І Людмила Михайлівна зорґанізувала жіночий гурток і почала сама ходити від одної адміністраційної установи до другої. Треба було вирвати галичан з вязниці, розмістити декого по приватних помешканнях українців. Так трьох заложників міста Львова — Паньківського, Федака і ще когось примістили в помешканні Матушевського. А для решти евакуантів треба було знайти помешкання, де б вони були на волі, а на це треба було коштів. Рівночасно з усім цим клопотом і працею провадився український шпиталь в колишньому помешканні Українського Клубу, що мав тепер тільки дві кімнати внизу, бо збиратись українцям тоді було невільно. Цілий другий поверх обернули в шпиталь для ранених. Там українські вояки знаходили не тільки лікарський догляд, а й найліпші санітарні умови, добрий харч (бо це був один з небагатьох шпиталів, де адміністрація не тільки не розкрадала коштів, а ще свої гроші вкладала). Вони мали там теж і моральну підтримку: їм читали книжки, влаштовували світляні картини, концерти, неграмотних вчили української грамоти.

Тимчасом Київ усе більше набирав воєнного вигляду. Багато шкіл перевезено тоді в инші міста, далі від небезпечного кордону Австрії (вже австріяки одного разу заходили в Камянець, — так, проводжаючись, не на довгий час, чому-ж би їм не заїхати й до Київа?). Почали забирати студентів до війська. На провесні 1915 р. Ол. Ол. став нездужати, знову почались напади астми, він мусів покинути виклади і цілий місяць пролежати в ліжку, дихаючи киснем. На Великдень з Москви приїхала Люба, що вже скінчила там науку співу в консерваторії. Наприкінці великодніх свят Ол. Ол. поправився настільки, що його можна було перевезти до Винниці, де він завжди найкраще поправлявся. Але не така тепер була атмосфера, щоб нервовій людині легко було поправитись. До лісу боязно було ходити, бо там ховалися люди, що ухилялись від військової служби, в місті було повно війська. Лозінський і ґраф Гейден цілком віддались праці для потреб війська, культура вже на цей час не мала ніякого значіння. Розмови сусіди нашого, штундаря були вже не на євангельські теми, а на апокаліптичні. Було тяжко, сумно, всяка праця падала з рук. Вже починались розмови про евакуацію Києва. Ол. Ол. хвилювався, ми благали його подати заяву про вихід зі складу професорів, бо бачили, що на спокої Ол. Ол. ще міг би довго жити й потроху працювати, але залишатися професором, ризикувати на якусь евакуацію, на це не могло вистачати сили у хорого. Але Ол. Ол. ставив справу на инший ґрунт: »Коли корабель в небезпеці, то з нього, — казав він, — втікають лише пацюки. Київський Комерційний Інститут переживає тяжкий момент і професори, що розуміють овій обовязок, мусять його підтримувати. Евакуація, то й евакуація, поїдемо всі разом!« Ця упертість Ол. Ол. дуже хвилювала всю нашу родину. Йому було тоді 67 років, час було, вже спочити від такого неспокійного життя. Але на початку жовтня вже все було готове до евакуації університету, комерційного інституту, фреблівського інституту. Куди? До Саратова! Так далеко! На чужину! А Ол. Ол. цікавиться, які то пісні він там почує на Волзі!

Великий натовп був на вокзалі, коли ми з частиною професорів вирушали до Саратова. Всі були схвильовані. Ті, що виїздили, не знали, що спіткає їх там далеко; ті, що залишались, боялись ворожого наступу, а всі разом зі страхом думали про долю свою й инших. Як більшість нервових людей, я завжди жила передчуттями, і тепер залягло мені на серці тяжке темне передчуття… Вже в дорозі бували такі моменти, коли Ол. Ол. було дуже погано: астма забивала йому дух. Але потім це проходило, і Ол. Ол. ставав дуже веселий, балакав з колєґами, співав. З вікон видно було вже чужі поля, засаджені соняшником, де-не-де показувався верблюд, мова на вокзалах була типова великоруська з волзьким »оканням«. Увечері на одній з вузлових станцій, на великому вокзалі, Ол. Ол. спокусився зїсти риби: »треба ж волзької риби скоштувати« — жартував він. Та й не догляділа я свого недужого; ця риба дуже йому пошкодила, майже була одною з причин його смерти! До Саратова приїхали ми ранком. В дорозі адміністрація Комерційного Інституту всіх заспокоювала, що в Саратові все готове для нас, але, коли ми приїхали, то жадного ладу в цій справі не було. Шукали директора, — він виїхав шукати когось із старших начальників адміністрації, — всі відмовлялись, що нічого не знають і що помешкань в Саратові вільних нема. Примістили нас — кількох професорів з родинами та кількох студентів, — в самісінькому центрі міста. Я за ціле життя своє не бачила такого брудного та смердючого житла. І в кімнаті, і в коритарі не можна було дихати від задушливого смороду, а Ол. Ол. міг дихати тільки киснем. Тої самої ночі він заслаб на шлунок, наслідком чого дуже охляв, а це було для нього дуже небезпечно. Покликали лікаря. Він оглянув хорого, в серці не знайшов нічого загрозливого, наказав лежати й як найскорше виїхати з цього готелю. Мені дали кілька адрес, і я поїхала шукати помешкання й вернулась додому тільки ввечері, але з деякими позитивними наслідками. Ол. Ол. підбадьорили мої інформації, і ми зважились, як тільки йому поліпшає, зараз же перебратися в одну з вибраних кімнат- Але доля вирішила за нас инакше. Тої самої ночі Ол. Ол. помер від остаточного нападу задухи. Коли такі напади бували в нього в Києві, ми відразу діставали кисень і рятували дороге життя. В Саратові, та ще вночі, наші студенти кидалися в ріжні лікарні й не могли нічого дістати. Смерть Ол. Ол. застала нас з сином зовсім непідготованими, на чужині, без жадного певного пляму дальшісго життя. Інститут зробив пишний похорон свойому професорові, цій справжній жертві евакуації. Тіло Ол. Ол. повезли до Києва. Приїхали ввечері на той самий вокзал, де тиждень тому так стискали мені серце тяжкі передчуття. На вокзалі було повно вояків. Нас зустріла моя родина й любі Старицькі. Одвезли труну у Володимирський собор. На другий день перед останньою похоронною службою я попросила відкрити труну. Люди вагались, боялися смороду, я стояла на свойому, і Ол. Ол. відкрився в труні, як живий, — спокійний, лагідний, без жадних ознак гниття, хоч це був уже 5-й день смерти.

Поховали Ол. Ол. на Старому Байковому кладовищі, недалеко від могили його батька, військового лікаря, що помер від холєри. Не скоро спромоглись ми поставити на могилі памятник, але в 1917 р. він уже стояв, з чорного мармуру, з портретом Ол. Ол. і віршем Шевченка:

 Раз добром налите серце
Ввік не прохолоне!