Малий льорд
Францес Бернет
пер.: Варвара Літинська

XIX.
Львів: накладом Михайла Таранька, 1923
XIX.
 

Одного дня переїздив Седрик коло школи, як раз у хвилі, коли діти з неї виходили. Спостеріг між ними малого каліку, Івася Гартля й уперся, щоби зсісти з коня, посадити його на своїм місци і відвезти до дому.

„Не дав себе ніяк переконати“ — оповідав пізнійше Вількінс у стайні сю пригоду. — „Я хотів Івася посадити на свого коня, але майльорд сказав, що мій кінь за великий, що Івасеви буде далеко вигіднійше на куцику. Не було ради, я мусів уволити його волю, посадив Івася на куцика, а майльорд ішов пішки; руки вложив у кишеньки, шапочку заложив на бакер і розмовляв з Івасем, посвистуючи весело. Коли ми так заїхали перед дім матери хлопчика, вона вибігла зачудована та зачала кланятися аж до землі. А майльорд здіймив перед нею шапочку, мов перед якою великою дамою і говорив:

„Я відвіз вам, пані, сина, бо бачу, що йому тяжко ходити о палиці. Попрошу дідуня, щоби казав йому зробити порядні кулі, тоді буде йому вигіднійше. — Можете уявити собі, що діялося з бідною жінкою; зовсім забула язика в роті“.

Вількінс мав обовязок здавати ґрафови справу з усього, що діялося підчас прогульок кінних із малим льордом; згадав отже і про сю пригоду, але досить осторожно, бо боявся гніву ґрафа. Але навпаки сей зачав сміятися, прикликав Седрика і казав собі все подрібно оповісти, а через увесь той час не сходив усміх з його лиця.

В кілька день пізнійше перед дім удовиці Гартля заїхав повіз ґрафа. З нього висів льорд Фонтлєрой, тримаючи на раменах мовби стрільбу дві легкі й міцні кулі, зроблені порядно.

„Дідуньо казав вам кланятися“ — сказав до жінки, що вибігла привитати його — „й присилає для вашого сина отсі дві кулі. Дуже нам буде приємно, і мені, й дідуневи, коли вони бідному хлопцеви принесуть яку полекшу“.

А вернувши до повозу, в котрім чекав на нього ґраф, сказав щиро:

„Я сказав сій жінці, що дідуньо велів кланятися їй, бо дідуньо мусів про те забути, правда?“

Достойний ґраф розсміявся знову, а Седрик узяв се яко потвердженнє свого здогаду. В кілька день по сій прогульці малий льорд написав довгий лист до свого старого приятеля, пана Гобза. Заніс бруліон ґрафови з просьбою, щоби прочитав і поправив похибки.

„Не вмію ще поправно писати“ — говорив — „а не хочу посилати листу з похибками. Дідуньо буде ласкавий поправити, я відтак перепишу на чисто і буду спокійний“.

Ґраф найшов дійсно кілька похибок правописних і кілька ґраматичних висловів; поправлений лист звучав:

»Дорогий Пане! Я обіцяв донести вам про мого Дідуня. Є се найліпший зі всіх ґрафів на світі. І ви дуже помилялися, думаючи, що ґрафи злі й негідні і неслушно звали ви їх тиранами. Дідуньо зовсім не тиран. О, що я дав би за те, щоби ви могли пізнати його й стати його приятелем. Бідний дідуньо має гостець, нога дуже його болить, але він такий терпеливий! З кождим днем більше його люблю, і кождий мусів би полюбити так, доброго чоловіка що лише над тим думає, як би комусь зробити приємність. А який учений і розумний! Все знає і все вміє пояснити, про що лише спитати. Дарував мені коника, а мамі чудовий повозик. Маю тут кімнати, повні пишних книжок і забавок. Замок є величезний, можна би в нім заблудити. Вількінс оповідав мені (Вількінс се мій машталір), що тут є вязниці у старих льохах! Парк також прегарний. Дерева старі, величаві, по гущавинах повно оленів, серп, кріликів і ріжних звірят. Дідуньо безмірно богатий, але зовсім не гордовитий, як то ви собі думали, що кождий ґраф мусить бути гордий, надутий і неприступний. Дуже люблю їздити з дідунем по сумежних селах. — Нарід тут такий ввічливий, усі кланяються, жінки витають словами: ⁣»Нехай Господь благословить«, а се так мило, бо чоловік почувається немов поміж самими приятелями і добрими знакомими. Вже вмію їздити верхом; спершу трясло невиносимо, але я вже привик до сього. Є тут бідний державець. Не мав він чим сплатити чиншу, тому дідуньо звільнив його від сплати, а пані Мільон, господиня, носить йому сама мясо й вино для його хорої жінки й дітий. Я так хотів би з вами побачитися і про все поговорити! Дуже мені також жаль, що Любунця не мешкає разом із нами, але що робити, коли се не може бути. Прошу мені як найскорше відписати.

Щирий приятель
 Седрик Фонтлєрой.

P. S.

Льохи, про які згадую, стоять порожні; дідуньо не замикав там ніколи нікого; прошу не боятися. Він такий добрий, всі його так люблять!«

„Чи все ще тужиш за матірю?“ — спитав ґраф, скінчивши читати лист.

„О, тужно мені за нею, тужно“ — відповів хлопчик; — „безнастанно думаю про неї!“ — Тут присунувся до ґрафа, а кладучи довірчиво руку на його коліні, спитав з нечевя: — „А дідуньо не думає деколи про Любунцю?“

„Адже я її зовсім не знаю!“ — замурмотав сухо старець.

„Я се знаю“ — говорив малий льорд — „і се як раз чудує мене. Вона казала мені приректи, що не буду дідуня ні про що питати… Отже вже нічого більше не скажу, але… думати про се мушу і се справляє мені таку прикрість. Не хочу ломити даного слова, не питаю ні про що. Мамуся каже, що інакше не може бути. Кождого вечера, заки положуся спати, стаю при вікні й дивлюся: Там ген за деревами блимає світельце. Се вона його запалює і ставляє в те місце, щоби мені пригадати, що вона памятає про мене, а навіть, хоч се так далеко, знаю, що вона там говорить, немов чую се.

„Щож вона говорить?“ — спитав ґраф.

„Вона каже: Спи спокійно, любий синку. Нехай Бог чуває над тобою і стереже тебе сеї ночи. — Бо вона все так говорила, як ми ще разом мешкали. А знов рано, на добрий день, обіймала мене й повтаряла те саме з малою зміною: „Вставай, любий синку! Нехай Бог стереже тебе увесь день.“ — Отже, бачить дідуньо, тому нічого злого мене не стрічає ні в день, ні в ночи“.

„Певно, певно“ — забурмотів ґраф і замовк. Стягнув грізно брови і так хмарно й довго і бистро вдивлявся в хлопчика, що сей мав велику охоту спитати, про що дідуньо так думає?