Малий льорд/XX
| ◀ XIX | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XX. |
XXI ▶ |
|
Ґраф Дорінкорт думав тепер часто над такими справами, що вперед навіть на гадку не приходили йому, а всі ті гадки мали звязь з унуком. Наймогутнійшим чуттєм його душі була гординя, а як раз сю гордість Седрик задоволював у повні. Життє набрало для ґрафа нового чару, хвалився тепер сим унуком, так достойним високого становища, яке займав. Се був дійсний тріумф для нього, що доси мусів соромитися представників свого роду, своїх власних синів. Малий льорд Фонтлєрой винагороджував йому давнійші журби, приносив потіху і серце наповняв надією.
Думав про будучність, снував чудові мрії й нераз у глубині його душі будився жаль, що змарнував довге життє, що не вмів бути пожиточним і своїми вчинками не заслужив собі на таку високу думку, яку мав про нього легковірний внучок. І дивно прикрого дізнавав почування на згадку, що подумав би сей внук про нього, коли знав би всю правду, коли знав би, що сей возвеличений ним дідо знаний був загально як самолюб, злісник, що не зєднав собі нічиєї прихильности, навпаки, що всі ненавиділи його. І чув старий ґраф, що тяжко діткнула би його втрата пошани і привязання сеї дитини і вже на саму гадку про се дрож переходила його від стіп до голови. Забув про гостець, про біль у нозі й лікар із зачудованнєм слідив корисну зміну в стані здоровля пацієнта. Се певно в сім мало причину, що менше був занятий своєю хоробою і не так скучав.
Одного дня діти з поблизького села з великим зачудованнєм побачили побіч Седрика, що їхав на своїм куцику, величавого їздця, якого від давна не бачив ніхто на коні. Був се ґраф Дорінкорт у власній особі на пишнім шпаку, тримався ще не зле, і задоволеннє ясніло з кождої риси лиця. Коли Седрик вибрався сього дня на свою звичайну кінну прогульку, сказав з відтінком смутку:
„Так люблю верхом їздити, а так мені прикро лишати дідуня самого в тім великім, пустім замку. Шкода, що дідуньо не їздить зі мною“.І в мить закипіло на замку і в стайнях, з уст до уст зчудованої прислуги летів приказ ґрафа, не чутний від чотирох літ:
„Осідлати Селіма!“
І від тоді майже кождого дня сідлали Селіма, а дооколичні мешканці виділи старого ґрафа на сивім, великім кони побіч малого куцика, що на нім парадував Седрик. Підчас тих прогульок по полях і зелених лугах мали наші їздці досить часу на довірочну розмову. І ґраф довідався тоді багато цікавих річий про Любунцю і її спосіб життя. Седрик щебетав невтомно, ґраф звичайно мовчав, слухаючи уважно і пильно, вдивляючись в оживлене лице внука. Деколи заохочував його спробувати „ґапьопа“ і хлопчик пускався жваво, відважно, випростований у сідлі мов струна, а ґраф глядів за ним промінними очима, повний радости й гордости. Малий їздець вертав, повіваючи капелюшком із пером, видаючи оклики тріумфу. І тоді то оба, дідо і внук, справді були з себе задоволені.
Ґраф, як се вже сказано висше, слухав радо оповідань Седрика про матір і зачинав чимраз докладнійше пізнавати сю свою синову, про яку доси не хотів нічого й чути. І так довідався, що молода жінка не жила бездільно в своїй самітні, лише вміла статися пожиточною. Її знали та любили бідні й хорі, бо де лише нужда й хороба завитала, там певно незадовго зявився гарний повозик перед домом, а молода пані в жалобі несла терплячим потіху й поміч.
„О, як усі благословлять її“ — говорив Седрик. — „Діти з далека всміхаються до неї. Вона знає їх усіх по імени, збирає старші дівчатка в себе, учить шиття й инших робіт. Любунця говорить, що тепер богата, нічого не потрібує, отже може помагати біднійшим, та що се для неї найбільше щастє“.
Гордовитий ґраф Дорінкорт, глянувши на матір Седрика в костелі, з приємністю запримітив, що мала принадну поставу, ґраціозне уложеннє, що виглядала на паню і навіть на кождім дворі була би на своїм місци. Тепер знов мило було йому чути, що й поведеннє її було гідне високого становища, яке тут займала як мати наслідника. Любили її і благословили бідні, як звикли вже благословити великі, милосердні пані, і се схібляло гордости ґрафа, бо инші огляди не значили в нього нічого.
Але побіч сих прихильних почувань усе ще відзивалася в його душі нехіть до сеї жінки, завидував їй любови дитини, котрої невинне й чутливе серце бажав виключно загорнути для себе. Та він знав, що привязаннє Седрика до матери було таке, що немислимо було звести з нею боротьбу в його серци, — і се саме гнівило ґрафа. Одного разу підчас їзди верхом станули на горбку, звідки відслонювався розлогий вид на довколичні села й поля.
„Чи ти знаєш“ — сказав ґраф, указуючи на сей краєвид, — „що все те, що бачиш, ся земля, сі ліси й села, належать до мене?“
„Все?“ — закликнув хлопчик. — „То величезний маєток для одної особи“.
„Мої добра“ — говорив ґраф — „розтягаються ще дальше, займають простори землі, що їх звідси дозріти не можна, не счислив би ти сіл, піль і лісів. А чи ти знаєш“ — додав із притиском, — „що се все буде колись до тебе належати?"„До мене?“ — скрикнув хлопчик мовби з острахом.
„Так, до тебе“.
„Колиж се буде, дідуню?“
„По моїй смерти“ — сказав старець.
„О дякую. Не хочу тих достатків. Волю, щоби дідуньо жив і не вмирав ніколи“.
„Ба, все ти довше пожиєш від мене. В кінци як лиш доростеш, зможеш і за мого життя уживати майна, що тобі припаде!“
Задумався хлопчик. Довго приглядався околици, освітленій тепер промінями заходячого сонця. Чудово виглядали розлогі поля, вкриті збіжем, цвітасті луки, ліси, що темніли на обрію, а близше знов величавий парк о тінистих алєях, стрункий замок на горі з вежами та баштами. Седрик глядів, глядів, у кінци зітхнув і промовив:
„Я пригадав собі, що говорила Любунця“.
„Щож такого?“ — спитав ґраф.
„Казала, що не легка се річ бути богатим, бо хто має багато гроший, забуває часто на убожших ближних, стає самолюбом, а то дуже зле. Я зараз нагадав дідуня, що такий добрий, хоч так богатий, і завсігди думає про ближних. Вона сказала, що на жаль не всі так поступають і що багато є злих богачів, самолюбних і се власне дуже сумне, бо хто має богацтво, може зділати багато добра і багато ближних ущасливити. Тому грішить тяжко, хто того не робить. І тому я так задумався, бо як колись стану паном сих посілостий, буду мати великі обовязки супроти ближних“.
„То добре, хлопче, що так думаєш“ — забурмотів ґраф — „колиб сповняв ти їх тілько ліпше від мене. А тепер вертаймо домів“.Їхали мовчки. Ґраф чувся дивно зворушений, хоч не здавав собі добре справи з того, що се було. Не розумів, за що так полюбив се дитя, чому так прагнув його привязання. А чуттє се опанувало його цілковито, мало для нього невисказаний чар, тим більший, що ніколи нікого не любив.
„Старий безумець із мене“ — говорив собі в душі — „задурився я в хлопці, бо нічого ліпшого не маю до роботи“.
Ґраф не розумів, а може не хотів признати, що тим могутним чаром, що його потягав до внука, були прикмети душі хлопчини. Прикмет таких сам не посідав, не дбав за них, а тепер вони уняли його в сій дитині непереможною силою.