Малий льорд/XVIII
| ◀ XVII | Малий льорд пер.: Варвара Літинська XVIII. |
XIX ▶ |
|
З кождим днем кріпшала приязнь між дідом і внуком, який щораз більше упевнявся в своїм підхлібнім погляді про совершеність старого пана, бачив у нім завсігди найчеснійшого, найблагороднійшого чоловіка не земли. А ґраф зі своєї сторони намагався відгадувати бажання малого льорда і безнастанно обсипував його так щедрими дарами, що сей з одного зачудовання й захвату переходив у новий. Така метода виховна була би досить небезпечна для инших дітий сього віку, але для Седрика не мала злих наслідків, бо над Седриком чувала безнастанно печалива мати. З нею проводив хлопчик кождого дня кілька годин, звірявся перед нею, слухав її рад, а вертаючи до замку, ховав до серця матерні слова, що там засівали добре зерно й хоронили від злого.
Одна лише обставина каламутила щастє Седрика і часто займала його ум, хоч не видавався з тим навіть перед матірю. Хлопчик був надто второпний й уважний, щоби не запримітив, як старанно уникав дідо стрічі з його мамусею і се боліло його. Нераз відвозив його дідо до брами вілі, але ніколи туди не загостив; позволяв йому розмовляти з матірю, як виходили з костела, навіть супровожати її до дому, але ніколи не прилучився до них. Та все, кождого дня на виразний приказ ґрафа висилалося з замку до вілі коші пишних цвітів і овочів і всі потреби молодої жінки були заспокоювані щедро, а навіть виставно. Бо се уближало би гордині ґрафа, колиб його синова, мати льорда наслідника, не мала відповідних до свого становища вигід і достатків.
В кілька тижнів по тій першій появі в костелі, Седрик вибирався до матери і зчудувався, коли перед ґанком замість великого відкритого повозу, яким звичайно їздив з дідом, уздрів малу, чудову каритку, запряжену в одного пишного білого коня.„Се дарунок для матери від тебе, хлопче“ — сказав ґраф, що випровадив його на ґанок; — „не повинна пішки ходити, повозик придасться їй. Візник Віль буде на її прикази; але памятай, що се ти даєш матері сей дар“.
Радість малого льорда годі описати; безладними доривочними словами дякував дідови. Підчас ізди ріжні гадки займали його ум; чому сей дідо так великодушний для його матери, не хотів до неї зближитися? Загадка не до розвязання.
Пані Ерель зривала рожі в огороді, коли повозик заїхав перед ґанок. Седрик вискочив, а біжучи до неї, кликав розрадуваний:
„Любунцю! Чи ти знаєш, сей повозик, сей коник, то для тебе! Він сказав, що се я тобі дарую, що се від мене такий пишний дарунок! Будеш могти їздити всюди, куди захочеш“.
Був такий щасливий, що мати не мала серця псувати його радости, хоч було їй немило приймати дари з рук чоловіка, що показував їй таку нехіть. Але не хотіла передчасно отвирати очи дитині, мусіла отже улягти просьбі Седрика і всіла з ним до повозику, забираючи зірвані рожі з собою і так обїхала ціле село. А підчас того хлопчик виславляв доброту, благородність і инші чесноти діда, котрого кожде діло, кожде слово вмів представити в такім світлі, що мати, слухаючи його, не могла опанувати свого зворушення. Голубила се дитя солодке й тішилася, що в невинности своїй не достерігало злого і потрафило здобути сухе серце самолюбного старця, що доси не любив нікого і котрого також ніхто не любив.